Повірити в себе - Соціум - dt.ua

Повірити в себе

7 серпня, 2009, 13:12 Роздрукувати Випуск №29, 7 серпня-14 серпня

Ні для кого не секрет, що коли людину довго і наполегливо переконувати в тому, що вона ні на що не здатна, то зрештою можна досягти певних «успіхів»...

Ні для кого не секрет, що коли людину довго і наполегливо переконувати в тому, що вона ні на що не здатна, то зрештою можна досягти певних «успіхів». Людина й сама почне сумніватися, а може, й повністю зневіриться у собі. Однак значно важче досягти протилежних результатів — допомогти людині позбутися тих чи інших комплексів, повірити в себе.

У нашій державі живе два з половиною мільйони людей, які, за великим рахунком, потребують допомоги в подоланні своїх комплексів, оскільки є інвалідами. Аби масштаби проблеми стали зрозумілішими, зазначу, що це — приблизно п’ять відсотків від загальної чисельності населення нашої країни. Чималенька цифра, чи не так? Однак наша держава, як надзвичайно демократична, дбає про всіх членів свого суспільства, приймає надзвичайно корисні закони. А коли почитаєш Конституцію — то прямо гордість розпирає: нам із вами поталанило жити в надзвичайно демократичній країні! Усім членам суспільства, всім громадянам України гарантуються однакові права, у тому числі — право на працю й таке інше.

Але чи так усе насправді, як на папері?

Нещодавно я мав нагоду вкотре пересвідчитися, що не завжди й не повсюди все так добре, як у Конституції. Отже, розпочну з початку.

Я — інвалід по зору. Знаючи, що мені як громадянинові України гарантовано купу різних прав, зокрема право на працю, я вирішив це своє право зреалізувати і влаштувався на роботу. Однак невдовзі кличуть мене у відділ кадрів і зауважують: ти, мовляв, шановний, маєш довідку про інвалід­ність, а в ній є примітка — «Непрацездатний, потребує постійного стороннього догляду». Я справді маю таку довідку, проте якось не замислювався, що саме в ній написано. Що стосується постійного стороннього догляду — роками без нього жив, і навіть на думку мені не спадало, що аж так сильно його потребую.

Виявляється, з Фонду захисту інвалідів приходила комісія, і мій працедавець отримав догану за те, що працевлаштував людину, котра є непрацездатною й потре­бує постійного догляду. Відтак мене примусили б звільняти. Але, як з’ясувалося, вихід зі становища є. У 2007 році Кабінетом міністрів було прийнято нове положен­ня про Індивідуальну програму реабілітації та адаптації інва­лідів, що являє собою ніщо ін­ше як «комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, строків реа­білітацій­них заходів з визначенням порядку, місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей ін­валіда та дитини-інваліда». Як­що сказати коротко, це просто ще один папірець, без якого інвалідові відтепер стало неможливо працевлаш­туватися. У цій програмі, зокрема, повинна міститись інформація про те, яким саме чином і на якому робочому місці може бути працевлаш­товано інваліда. Звіс­но, положення приймалося, аби полегшити життя інвалідам. Од­нак не так сталося, як гадалося.

Відповідно до того ж положення Кабміну, «Індивідуальна програма для повнолітніх інвалідів розробляється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК)». Однак, аби потрапити туди, людина повинна отримати направлення від лікарсько-консультативної комісії за місцем проживання (ще один папірець). Щоб отримати таке направлення, людина-інвалід мусить звернутися до окуліста за місцем проживання, потім здати аналізи і пройти огляд декількох лікарів. Це все потребує, як ви самі розумієте, часу і терпіння. Найцікавіше те, що, скажімо, окуліст повинен написати у направленні певні висновки, тоді як більшість інвалідів по зору мають діагнози, котрі доводиться диктувати окулістові по буквах, бо він про такі ніколи не чув. І це не його вина: такими хворобами займаються лише серйозні НДІ — у звичайній лікарні їх неможливо ані діагностувати, ані лікувати, хоча б через відсутність відповідного обладнання. Але хочеться запитати: який же висновок повинен писати лікар, якщо він уперше чує про таку хворобу і не може провести діагностику? Запитання риторичне...

Отже, провівши кілька незабутніх днів у лікарні, я врешті став щасливим власником направлення до МСЕК, де експерти, які, можливо, також ніколи не чули про мою хворобу, мали видати мені індивідуальну програму реабілітації. Поговоривши зі своїми знайомими, котрі вже встигли пройти через цю про­цедуру, я трохи засмутився. Мені повідомили, що працівники харківської обласної офтальмологічної МСЕК, надто ж її голова Ольга Федосєєва, дуже зневажливо ставляться до інвалідів по зору, з якими їм доводиться працювати. І це полягає не лише в тому, що інваліда, який звертається по програму, принижують вербально. Найголовніше — що роблять такі записи, які, суворо кажучи, не сумісні з будь-якою подальшою реабілітацією, а тим більше з працевлаштуванням.

Знайомі порадили звернутися по допомогу до харківської гро­мадської організації незрячих юристів, яка реалізовує проект «Захист прав інвалідів засобами адміністративної юстиції». Там мені підтвердили, що на дії вищезазначеної МСЕК взагалі і її голови, зокрема, справді надходить дуже багато скарг від інвалідів. Всі зауважують, що поводиться вона дуже зверхньо і досить часто дозволяє собі некоректні висловлювання. Однак найголовніше полягає ось у чому. Відповідно до чинного наказу МОЗ України №183, встановлено декілька критеріїв, за якими оцінюється, так би мовити, пристосованість інва­ліда до життя. Такими критеріями є здатність до навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у тру­довій діяльності. Гадаю, цілком зрозуміло, що ці критерії стосуються всіх інвалідів усіх категорій, і медико-соціальна комісія повинна надати оцінку в кожному конкретному випадку й зафіксувати це у вищеозначеній індивідуальній програмі реабілітації. Обмеження здатності може бути оцінене за трибальною шкалою, де три — це «значне обмеження життєдіяльності, яке виникає внаслідок значних порушень функцій органів чи систем організму, що призводить до неможливості або значного порушення здатності чи можливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності та супроводжується необхідністю в сторонньому догляді (сторонній допомозі)».

Ну, а один, відповідно, — «помірно виражене обмеження життєдіяльності, зумовлене такими порушеннями функцій органів і систем організму, що призводять до помірного обмеження можливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності».

При цьому та чи інша функція організму в інваліда, цілком логічно, може бути й не ушкодже­ною. Так, скажімо, інвалід по зору необов’язково є нездатним до пересування. Цей критерій більше стосується інвалідів, чиє захво­рювання пов’язане з опорно-руховим апаратом. Ну і вже зов­сім не обов’язково інвалідові, скажімо, по слуху, бути нездатним контролювати свою поведінку, бо цей критерій, цілком логіч­но, сто­сується людей, чия інва­лідність зумовлена тими чи інши­ми психічними розладами. При цьому, однак, згідно із законом, людина з I групою інвалідності повинна мати хоча б один пункт обмежень, оцінений трьома балами, тобто як істотний і значний. Власне, на мій погляд, це доволі несправедливий підхід до справи. Я вважаю, що інвалідність повинна встановлюватися не за ступенем пристосованості до життя, а за ступенем обмеження тієї чи іншої функції організму, бо інакше виходить, що людина без обох ніг, або очей, або повністю глуха, але при цьому пристосована до життя таким чином, що не потребує постійної сторонньої допомоги й не залежить від суспільства, — має бути покарана меншим розміром пенсії, ніж людина, в котрої, можливо, стан здоров’я трохи кращий, проте немає бажання пристосовуватися до життя й приносити сяку-таку користь суспільству. Але це тема іншої статті, а може — й гумористичної книжки.

Про всі ці тонкощі я дізнався у харківській міській організації незрячих юристів. Однак мене одразу ж попередили, що в харківській обласній офтальмологічній МСЕК не дуже люблять ускладнювати собі життя, а відтак просто ставлять людині третій сту­пінь обмеження з більшості пунктів, а інколи — й з усіх, аргументуючи це посиланнями на «здоровий глузд». Отже, інвалід по зору після відвідин цього чудового закладу виявляється (причому це документально засвідчено) нездатним самостійно пересуватися, навіть із допомогою допоміжних засобів; нездатним самостійно орієнтуватися у просторі, обслуговувати себе і, найцікавіше, абсолютно нездатним контролювати свою поведінку.

А тепер уявіть собі: ви — працедавець. Приходить до вас інва­лід по зору і каже: ось я, мовляв, хоч і є інвалідом по зору, вмію те-то й те. Я готовий працювати і хочу приносити користь суспільству. Ви, як людина без жодних забобонів, що тверезо дивиться на речі, готові працевлаш­тувати цього інваліда і просите його принести свої документи. Обов’язковим документом при прийомі на роботу буде його ІПР. А в цьому документі ви з жахом прочитаєте, що заледве не взяли на роботу людину, котра не тільки не бачить, а й не може пересуватися, орієнтуватися у просторі, обслуговувати себе, контролювати свою поведінку тощо...

Скажімо, ви не піддалися паніці, згадали співбесіду й розсуди­ли, що людина, котру ви збира­лися працевлаштувати, наче і прийш­ла до вас сама, і головою об стіну не билася, та й сяк-так, але розуміла, де в неї праворуч, а де — ліворуч. Але тут вас осіняє ще одна страшна думка: «А якщо завтра до мене прийде комісія з Фонду захисту інвалідів, подивиться документи й запитає, яке я мав право брати на роботу людину, котра, згідно з паперами, повинна бути підключена одразу до кількох сис­тем життєзабезпечення і при цьо­му перебувати під наглядом кількох сиділок, бажано десь у психіатричній клініці, бо інакше заподіє шкоди якщо не собі, то оточуючим? Що я їм відповідатиму?».

Мені здається, саме так міркуватиме будь-який нормальний працедавець. І тут хочеться згада­ти іншу норму нашого законодавства: підприємства, установи та організації усіх форм власності мають квоту для працевлаш­тування інвалідів. Це чотири відсотки від загальної чисельності штату підприємства. Отже, працедавець перебуває у становищі, в якому не порушити закон він просто не може. Він або праце­влаштовує людину, яку, згідно з паперами, брати на роботу не мож­на за жодних обставин, або не виконує квоту і порушує закон у такий спосіб. Це й не дивно, бо в нашій країні, як відомо, усе для людей. А інваліди і працедавці, очевидно, до цієї категорії живих істот не належать.

Однак я був попереджений, а відтак — озброєний. Я взяв із собою диктофон, щоб записувати все, що зі мною відбуватиметь­ся під час розмови з комісією, написав заяву, в якій виклав свої побажання до оформлення моєї ІПР, оздобив їх належними посиланнями на відповідні закони й вирушив у путь.

Прийшовши до комісії, я насамперед озвучив своє бажання зареєструвати вихідного листа й отримати на нього відповідь. По­чувши таке, пані Фєдосєєва встала з-за столу й заходилася з обуренням крокувати кабінетом, накликаючи на мене різноманітні жахи в майбутньому. Вона сказала, що якщо я такий буквоїд, то нічого хорошого мене в майбутньому не чекає; що я налаштовую проти себе людей і таке ін­ше. Вона також висловила припу­щення, що з допомогою цього лис­та я намагаюся самоствердитися, довести всім і їй особисто, що дуже розумний, а також розсудила, що це природно для інва­лідів, бо вони мають підвищену потребу в самоствердженні. Ця лекція тривала хвилин із десять, після чого мені було запропоновано забрати свої папірці та «йти дивувати своєю обізнаністю когось іншого». Врешті я наполіг, аби лист було зареєстровано, і під страшні пророцтва Ольги Петрівни щодо мого, очевидно, дуже похмурого, майбутнього його все ж таки зареєстрували.

У процесі заповнення бланку ІПР траплялися також цікаві епізоди. Так, скажімо, мені було поставлено третій ступінь обмеження здатності пересування. Проти цього я рішуче заперечив, аргументуючи тим, що цілком самостійно пересуваюся й орієнтуюся в просторі, свідченням чого може слугувати хоча б той факт, що я чудово добрався з іншого кін­ця міста до будинку, в якому засідала комісія. На що отримав заперечення: очевидно, у мене — яс­краво виражене ураження здатності контролювати свою поведін­ку, оскільки я плутаю свої можливості зі своїми бажаннями. А відтак, цілком імовірно, варто й це відзначити у ІПР. Довго чи недовго це тривало, однак я відвоював собі здатність сяк-так спілкуватися з оточуючими; хоч і поганенько, проте працювати і через п’яте на десяте — вчитися. На цьому засідання закрили, а мене (зауважте — людину, згідно зі щой­но підписаним документом, не здатну орієнтуватися в просторі й пересуватися) було відправлено самостійно піти і зняти ксерокопії з цього самого документа на інший край велетен­ської території обласної лікарні. Я, зрозуміло, пішов і ксерокопії зняв, але хіба це не абсурд?

Отримавши свою копію документа, я попрямував до вищеозначеної організації незрячих юристів, де попросив прокоментувати тільки-но одержаний папірець. І мені було надано роз’яс­нення, що, відповідно до все того ж вищезгаданого наказу МОЗ України, третій ступінь — нездатність самостійно пересуватися та повна залежність від інших осіб — може бути застосовано до людини з глибокими ураженнями опорно-рухового апарату. Отже, відповідно до моєї ІПР, я щойно став такою людиною.

Не буду далі цитувати закони і спростовувати те, що написано в моєму документі та в докумен­тах багатьох інших незрячих Харкова. Просто хочеться висловити свій подив: як сталося, що людина, від котрої так багато залежить у житті інших людей, хоча б і можливість чи неможливість отримати бодай якусь роботу, — може чинити такі речі? Хочеться знати, чи це — проста некомпетентність, чи, мож­ливо, боронь боже, навмисні дії? Тоді хотілося б зрозуміти мотиви. І ще — чому досі ніхто не зацікавився її багаторічною діяльністю? Не­вже нікому не здало­ся дивним, що обласна МСЕК виз­нає більшість незрячих психіч­но неповно­цінними, нездатними пересуватися, обслуговувати себе, навчатися, працювати тощо? І взагалі, як моя здатність орієнтуватися може бути оцінена у стінах маленького приміщення? Чому до цієї справи беруться люди, котрі навіть не чули про сучас­ні прилади, які допомагають незрячим орієнтуватися у просторі, такі як ультразвукові локатори та GPS-навігатори? Так, знаю, запитання риторичні, але хочеться привернути до цієї проблеми ува­гу громадськості. Хочеться, аби діяльність харківської, і не тільки, МСЕК хоч якось контролювалася. Щоб ті, хто має повноваження виконавчої влади, хоч одним оком зазирали в закон, який планують виконувати. Адже пані Фєдосєєва (а я боюся, що не тільки вона) робить це не з бажання отримати власну вигоду. Їй не тепло й не холодно від того, що буде написано у папірці. Вона робить це або через незнання законів і під­закон­них актів, які мала б знати, або з бажання нашкодити. І така людина наділена владою! І це — лише один із багатьох випад­ків. То що ж не так у нашій із вами, панове, державі? Чому ми всі мов­чимо? Чи нас таке становище влаштовує? Чи ми вже зов­сім втратили віру у власні сили та мож­ливості? Хочеться думати, що ні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво