ПОВЕРНУТИСЯ НЕ ВДАЛОСЯ... - Соціум - dt.ua

ПОВЕРНУТИСЯ НЕ ВДАЛОСЯ...

12 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 12 квітня-19 квітня

Я мало знала Віктора Некрасова особисто, але почуття масштабності цієї людини, яка живе в моєму улюбленому Києві, прийшло до мене ще в юності, після його книжки «В окопах Сталинграда»...

Фото 1976 року. Зліва направо: Олександр Галич, Віктор Некрасов та його онук Вадик Кондирєв. Париж.
Фото 1976 року. Зліва направо: Олександр Галич, Віктор Некрасов та його онук Вадик Кондирєв. Париж.

Я мало знала Віктора Некрасова особисто, але почуття масштабності цієї людини, яка живе в моєму улюбленому Києві, прийшло до мене ще в юності, після його книжки «В окопах Сталинграда». Це була найчесніша книжка про війну, яку я прочитала.

Стало ясно, що для Віктора Некрасова найголовніше в житті — правда. Про це свідчили його повоєнні повісті, не дуже радо зустрінуті критикою: «В родном городе» і «Кира Георгиевна», що звинувачувалися в песимізмі.

Інколи я зустрічала його на вулиці — невисокого, сухорлявого, чимось у моєму уявленні схожого на француза (може, тому, що я чула, ніби в дитинстві він кілька років провів у Парижі), а якось зустріла в корпункті «Литературной газеты» у В.Кисельова, він нас навіть познайомив, але Некрасов, звичайно, мене не запам’ятав.

Потім, 1960 р., він видав книжку «Первое знакомство» — про зарубіжні поїздки (Франція, Італія), в якій описав свої враження від поїздок такими, якими вони були насправді. Тоді ще мало хто мав змогу їздити за кордон, і всі вони у своїх «путевых заметках» намагалися показати перевагу соціалістичного ладу над капіталістичним. Тому їх нотатки було не цікаво читати. Віктор Некрасов, анітрохи не ідеалізуючи життя в цих країнах, написав зовсім інакше: жваво, доброзичливо, немов даруючи читачам пахощі Парижа чи Рима. Я була дуже захоплена цією книжкою і немов гуляла пішки разом з автором містами, в яких мені не бувати.

Але критика інакше поставилася до цієї книжки. У пресі Віктора Некрасова звинувачували у відсутності патріотизму й називали «туристом с тросточкой» (тоді це здавалося особливо образливим). В одному своєму виступі Микита Хрущов сказав, що «це не той Некрасов, якого всі знають, а той, якого ніхто не знає»…

І ще назавжди запам’яталося 29 вересня 1966 року — 25 річниця Бабиного Яру... Ніхто не скликав людей у це сумне місце, де не було навіть пам’ятного каменю. І все-таки сюди зібралися тисячі людей, щоб покласти хоч скромний букетик квітів на землю, змішану з прахом їх близьких. У той час влада не допускала навіть у пресі згадувань про Бабин Яр, а на імпровізований мітинг не прийшов ніхто з партійного керівництва. Та були два письменники — совість російського й українського народів — Віктор Некрасов та Іван Дзюба.

Віктор Платонович говорив дуже достойно. Він перший сказав про те, що на місці загибелі тисяч людей немає навіть могильного каменю. Він зумів знайти найпотрібніші слова до заплаканих людей, які зібрався в цьому жахливому місці.

Іван Дзюба говорив про те, що Бабин Яр — трагедія всього людства. Та вона сталася на українській землі, тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей...

Після мітингу в Бабиному Яру розпочалося справжнє цькування Віктора Некрасова по всіх інстанціях.

Про все це знала київська інтелігенція та співчувала йому. А я в той час написала прості, але щирі вірші на захист Віктора Некрасова. Вони «ходили по руках», і це мало два наслідки: мою книжку віршів, що ось-ось мала вийти, розсипали. І ще мені передали друзі, що В.Некрасов хоче зі мною познайомитися.

І ось 21 серпня 1967 р. я, без попереднього дзвінка, йду по Пасажу, входжу в під’їзд і відчуваю, що серце моє ось-ось вискочить. Біля дверей на третьому поверсі навіть сповільнила крок, міркуючи, чи не краще повернутися, але все-таки натисла на дзвінок. Двері відчинив сам Віктор Платонович, він був у футболці та спортивних штанах. Подивився на мене уважно, я назвала себе. Некрасов запросив ввійти до квартири.

Очевидно, перед моїм приходом вони з матір’ю пили у вітальні чай. Некрасов познайомив нас, Зінаїда Миколаївна запросила мене до столу. Вони так природно трималися, що я незабаром майже заспокоїлася. Віктор Платонович сказав, що моє обличчя йому знайоме, і запитав, чи не зустрічалися ми. Я підтвердила: так, роки два тому ми зустрілися на Великий Підвальній, у корпункті «Литературки»...

Віктор Платонович подякував мені за присвячені йому вірші, сказав, що зворушений ними (потім я переконалася, що він любив це слово й часто вживав). Запитав, чи давно пишу вірші, чи виходили в мене книжки, сказав, що хотів би що-небудь із моїх віршів почитати. Я обіцяла наступного разу принести свої публікації.

Не витримала й похвалилася, що 1963 р. Анна Ахматова надіслала мені листа, в якому добре відгукувалася про мої вірші. Коли я розповіла, що вже 9 років збираю і вивчаю матеріали про Анну Ахматову, він проявив до цього особливий інтерес. Розповів, що в березні 1966 року вони з мамою відпочивали в Комарово. Надійшла звістка про смерть Ахматової, яка дуже їх засмутила. Некрасов зібрався їхати в Нікольський собор на відспівування і Зінаїда Миколаївна наполягла, що поїде з ним. Вона з юності любила вірші Анни Ахматової.

Приїхали до собору. Біля входу стояв такий натовп, що навіть снігу не було видно. Віктор Платонович розгубився: як вони зможуть пробратися крізь цей натовп («Видите, какая мама после болезни?»)… Та натовп перед ними став розступатися і пропускати їх... Розповідаючи про це, Некрасов вимовив слова, які я запам’ятала на все життя: «І тоді я зрозумів, що дуже багато людей — це не завжди натовп»…

Потім він піднявся і пішов до свого кабінету, звідки вийшов із великою шкатулкою. У ній лежали пам’ятні фотографії. Дістав альбом-гармошку з фотографій, зроблених на похороні Ахматової. (Я знала про ці знімки, але чула, що вони дуже рідкісні, тому що майже всі плівки міліція «засвітила»). Ми разом подивилися фотографії, причому я називала імена людей, знайомих мені. Некрасов виявив великий інтерес до моїх коментарів. І раптом став настійно вмовляти мене взяти цей альбом у моє зібрання. Та я встояла й категорично відмовилася брати цей альбом. Тоді він вибрав дуже гарну фотографію Анни Ахматової, яка лежала на дивані, і подарував мені. Цього разу я не відмовилася від подарунка: тоді дуже мало її знімків були відомі.

Віктор Платонович відніс у кабінет шкатулку й приніс звідти свою нову книжку «Путешествие в разных измерениях», яка нещодавно вийшла та якої в мене не було. Надписав: «Дорогой Евдокии Мироновне на память о нашей встрече. 21/VІІІ-67».

Я сердечно подякувала йому й зізналася, що принесла із собою іншу його книжку, дуже улюблену, що вийшла 1960 р. і яку сильно критикували, — «Первое знакомство». Вона гарна не лише тим, що подорожі до Італії та Франції описані дуже жваво й цікаво, а й тим, що Віктор Платонович помістив в ній велику кількість своїх малюнків і фотографій із живими й безпосередніми, злегка іронічними написами.

Некрасов зрадів: виявилося, він теж дуже любив цю книжку, хоч вона й додала йому чимало неприємностей. Він підписав її так: «Евдокия Мироновна, рад, что могу надписать эту книгу, где больше всего мне нравится автор, как художник. Виктор Некрасов. 21/VІІІ-67г.».

Вийшовши на вулицю, я все ще не зовсім впоралася з хвилюванням... Відразу дістала фотографію Анни Ахматової, щоб як слід роздивитися. На зворотному боці побачила напис: «Вике для сравнения с профилем в гробу». Зрозуміла, що й цю фотографію не мала права брати у Віктора Платоновича: треба як-небудь її повернути. Та виконала своє рішення не відразу.

Вдруге я прийшла до Віктора Некрасова 14 січня 1968 року, щоб виконати свою обіцянку й показати йому що-небудь із своїх віршів. Взяла з собою номер «Райдуги», де нещодавно надрукували мою добірку.

Віктор Платонович сказав, що взагалі байдужий до сучасної поезії, та йому сподобався мій вірш «Калейдоскоп»: він теж часто міркує про те, що світ навколо нас постійно змінюється, ми не в змозі хоч на мить затримати те, що любимо.

Я запитала, чи любить він когось із сучасних поетів. Він помовчав, потім відповів:

— Лише двох: Давида Самойлова й Рюрика Немировського.

Я розгубилася: вірші Самойлова і я любила, а про Рюрика Немировського не чула... І раптом зрозуміла: так це ж Ролик Немировський, однокласник моєї старшої сестри, до якого всі в класі ставилися дещо поблажливо, як до людини «не від світу цього». Я його знала з дитинства, потім, ставши старшою, інколи зустрічала на симфонічних концертах, де він зі мною завжди розмовляв. Та віршів його я не знала. Запитала у Віктора Платоновича, чи друкується Немировський, почула у відповідь, що в нього дуже яскрава метафорична поезія, але він припізнився з нею виступити: після Андрія Вознесенського його вірші нагадували б плагіат.

Некрасов запитав мене, чим я зараз займаюся. За час, який минув від нашої першої зустрічі, я перейшла працювати в бібліотеку, де 6.10.1967 р. створила клуб поезії, яким була дуже захоплена: на його вечори збиралося до ста чоловік, переважно студентів (неподалік розташовувалося 3 студентських гуртожитки). Усіх об’єднувала любов до поезії (коли я пишу ці рядки, клуб «Родник» переступив своє 34-річчя). Некрасов схвалив моє захоплення, сказав, що для молоді особливо важливе коло однодумців. На моє прохання він написав кілька теплих рядків для членів клубу й навіть обіцяв колись приїхати на його заняття.

Знову добре говорив про Анну Ахматову, запитував, які нові матеріали про неї мені стали відомі. Я розповіла про «Ташкентский альбом» Олени Браганцевої, в який Андріївна переписала від руки «Поэму без героя».

Я весь час мучилася тим, що не могла повернути Некрасову фотографію Ахматової, підписану йому, але тоді перезнімати фотографії було складно. То мені вдалося перезняти не тільки цю фотографію, а й ще одну, де Анна Андріївна сиділа за письмовим столом на своїй дачі в Комарово. Відправила поштою обидві фотографії Віктору Платоновичу.

Відповідь від нього надійшла 27 січня 1969 року.

Він писав: «Дорогая Евдокия Мироновна! Давно-давно собирался Вам ответить и поблагодарить за фото (очень меня это тронуло!), да всякие дела, главным образом мамин перелом ноги (все срослось, но ещё не ходит), не подпускали меня к письменному столу. Сейчас искупаю свои застарелые эпистолярные грехи и спешу (!) от всей души поблагодарить Вас за милый и ценный подарок, а заодно, опять же с запозданием, пожелать Вам, как и всем нам, чтоб наступивший год был получше ушедшего.

Всего Вам хорошего!

В.Некрасов»

Під час нашої другої зустрічі Віктор Платонович запитав, чи знає він когось із моїх друзів. Я назвала Миколу Івановича Дубова й Миколу Даниловича Руденка, із якими ми в ті роки дружили. Він сказав, що це і його друзі, і потім через Миколу Івановича передавав мені привіти, що було дуже приємно.

У квітні 1970 року в мене, нарешті, вийшов перший збірник віршів «Диалог». Хоч я й знала про ставлення Некрасова до сучасної поезії, усе ж один із перших примірників книжки надіслала йому. На ній зробила напис: «Для мене Київ — це місто, де живе Віктор Некрасов».

У відповідь прийшла листівка, написана 16.04.1970 року: «Дорогая Евдокия! Благодарю Вас за книжку стихов – тронут! Поздравляю Вас с её выходом и желаю дальнейших успехов.

Жму руку.

В.Некрасов»…

Я весь час пам’ятала, що він любить вірші Рюрика Немировського, і дуже хотіла познайомитися з ними. Розпитувала всіх поетів старших за мене. Нарешті, один із них прочитав мені два дуже сильні рядки: «Птицы все улетели, остались летучие мыши»…

З самим поетом мені так і не довелося зустрітися, хоча якось несподівано я побувала в нього вдома: його дружина, композитор Юдіф Рожавська, познайомилася з моїми віршами і захотіла написати на них романс.

Довідавшись про моє захоплення Анною Ахматовою, вона сказала, що її чоловік у юності жив під час евакуації в Ташкенті, знав Ахматову й нам потрібно неодмінно зустрітися з ним, але зараз він у від’їзді. Однак незабаром Юдіф Рожавська померла, а я не зважилася турбувати Рюрика Немировського в його горі.

Проте, як виявилося, він чув про мене від Віктора Некрасова й багато пізніше зробив мені неоціненний подарунок: передав 10 фотографій із похорон Анни Ахматової, які входили в той пам’ятний альбом-гармошку, який я не зважилася взяти у Віктора Платоновича.

І лише 2000 року вийшов збірник «Дом с химерами», в якому опублікована поема Р.Немировського. Віктор Платонович, гадаю, був би цьому дуже радий.

В останнє я побувала в Некрасова, якщо не помиляюся, 1973 року разом із своєю знайомою, яка дружила з ним. Була спільна розмова про поетів-нонконформістів. Заговорили про Даніеля та Синявського. Я прочитала напам’ять вірш Юлія Даніеля, написаний кілька років тому в ув’язненні. Віктора Платоновича він явно схвилював. Я відчула себе сміливою і прочитала вірш Бориса Чичибабіна про похорон Олександра Твардовського. Віктор Платонович знаючи, що цього поета нещодавно виключили зі Спілки письменників, сказав, що вже чув деякі його вірші й вони йому дуже подобаються. (Так до двох улюблених поетів він «додав» ще двох).

Більше я Віктора Некрасова не бачила, лише чула про ті наруги, яким він піддався; про страшний обшук, який тривав 42 години. Хотіла піти до нього, але М.І.Дубов сказав, що Віктор Платонович просив усіх не телефонувати й не приходити.

А незабаром Віктора Некрасова, фронтовика, захисника Сталінграда, письменника-лауреата було вигнано за межі Радянського Союзу. Навіть згадувати про нього було небезпечно...

Пригадую його слова:«Милый, милый Киев! Как соскучился я по твоим широким улицам, по желтому кирпичу твоих домов, темно-красным колоннам университета. Как я люблю твои откосы днепровские».

Йому так і не вдалося повернутися до рідного міста...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво