Повернення в Азіопу - Соціум - dt.ua

Повернення в Азіопу

9 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 9 грудня-16 грудня

А она мне нравится, хоть и не красавица Група «ДДТ», пісня «Родина» Років 30 тому я написав би про це дисидентську статтю...

А она мне нравится, хоть и не красавица

Група «ДДТ», пісня «Родина»

Років 30 тому я написав би про це дисидентську статтю. Її надрукували б за кордоном в «Посеве» чи «Сучасності». І якоїсь глухої зимової ночі крізь виття глушилок я навіть розчув би її один раз по радіо «Свобода». Один раз — тому що зрання мене забрали б похмурі кадебешники, послані майором Чигринюком (саме такий допитував), котрий, ласкаво по-ленінськи примруживши око, риторично запитував би — навіщо я ганьблю радянський суспільний лад і державний устрій.

А справи ж на копійку! Розповів би, як нудно стає, коли повертаєшся з якогось нещасного соціалістичного відрядження із закордону в СРСР. Усі й так це знали. Бачиш червоний прапор, пихатого прикордонника з «калашниковим», колючий дріт — і подумки закладаєш руки за спину.

От зараз зовсім інша річ! Починаючи від певної суми грошей — жодного дискомфорту й проблем («човників» заздалегідь прошу мене вибачити). Якщо не їдеш по товар і не вивозиш його, а на Батьківщині на тебе чомусь усе ще не заведено кримінальну справу, то повертатися в Україну — все’дно що з сусідньої області приїхати. Принаймні усім так здається.

У цьому «здається» і вся заковика. Психологія називає її «хіндсайтом», а для прикладу наводить довгу фразу: «ну звісно, я так і знав, що це воно і є». Очевидні явища, переживання та стани зовсім не є очевидними.

Насправді ж люди, котрі пробули за кордоном хоча б місяць, не кажучи про рік й більше, після повернення в Україну відчувають деяку психологічну незручність. А вирослі в СРСР просто не можуть собі зізнатися, що це незрозуміле відчуття цілком споріднене з дуже зрозумілим гнітючим розпачем і безвихіддю, котре хоч на мить охоплювало нас на в’їзді назад у «совок». І річ не лише в закордоні. Аналогічні, хоч і менш яскраві переживання відчувають люди, які повернулися з армії, в’язниці, і взагалі — після будь-якого більш-менш тривалого, вимушеного чи добровільного відлучення від дому.

Якщо ви повернулися, і все чудово, але турбує якість їжі, питної води, чистота посуду, постільної білизни; охоплює страх перед фізичним контактом із іншими людьми; дратівливість сусідить із непевністю, а почуття знемоги заміняється гострим бажанням випити — це воно. Необхідно поводитися по-іншому, тобто як і раніше, себто — інакше... Уф, заплутаєшся. При трансатлантичному авіаперельоті в організмі розладнується біологічний годинник, і днів зо три людину «ковбасить» не по-дитячому. Так само хибить і механізм культурної адаптації.

Звісно, антикультурний шок після повернення вже давно не існує як масове явище. Та й за кордоном виявилися халабуди нічим не гірші за наші. Але йому на заміну прийшло дещо інше, що має ту саму природу, що й оспівана численними поетами ностальгія, туга за Батьківщиною. Хоча це ліричне слово з’явилося тільки в XVII столітті, факти страждання з приводу розлуки з отчим домом відбиті ще в переживаннях Одіссея в «Іліаді» та скиглінні Овідія, засланого з Риму на варварські терени нинішньої Румунії. Втім, як і дискомфорт від повернення. У чому головна проблема Гамлета? Принц датський повернувся додому після навчання за кордоном — і все йому стало не так, скрізь він почав бачити проблеми.

Йдеться про феномен міжкультурної адаптації, завдяки якому людина досягає або не досягає відповідності з культурним середовищем. Поняття «культурний шок» з’явилося значно пізніше, ніж ностальгія. Його запровадив американський антрополог Оберг. Більш м’які вислови, варіанти цього терміна часів холодної війни — шок переходу, культурна стомлюваність.

Хоч би в якому напрямі цей процес відбувався, можна виділити п’ять етапів, із яких він складається. «Медовий місяць» позначається ентузіазмом і великими надіями. Він швидко минає, протягом одного-двох тижнів. Потім навколишнє середовище нагадує про себе складною кримінальною обстановкою, переповненим громадським транспортом, житловими умовами, від яких людина відвикла. Річ не в реальній економічній ситуації країни повернення, а в контрасті сприйняття. Німці з НДР, які навчалися в Союзі, після повернення додому страшенно дратувалися, що їхні співвітчизники дисципліновано переходять вулицю на зелене світло навіть за відсутності транспорту.

На третьому етапі протиріччя сприйняття загострюються до появи відчуття розгубленості і безпорадності. Нашим співвітчизникам допомагає традиційний слов’янський антидепресант — алкоголь. А от люди, які раціонально сприймають життя, або намагаються повернутися назад, якщо контраст нестерпний, або радикально змінюють свій старий спосіб життя, сімейний статус, побутові навички й уподобання.

Переживши цей період, люди усвідомлено отримують гарний і корисний урок. Як то кажуть, «усе, що не вбиває нас, робить сильнішими».

В ідеалі процес остаточного повернення додому мав би завершитися урочистим злиттям середовища й індивіда в екстазі порозуміння. Але цього ніколи не відбувається. Змінена людина і змінене середовище, в якому вона обертається, ніколи не збігаються, як раніше. Добре ще, коли вони збігаються хоча б у цілому і за час відсутності на Батьківщині не змінився політичний режим або не впав Тунгуський метеорит. Ці п’ять етапів адаптації графічно можна показати у вигляді U-подібної кривої: добре, гірше, погано, краще, добре.

А процедура повернення додому психологічно ще складніша, адже спочатку містила в собі ще й налаштовування на виїзд, формування певних сподівань. І хоча повернення додому в наші дні далеко не завжди виявляється травматичним, психологи говорять про схожість схем, доповнюючи вищевказану ще одним циклом і називаючи це W-подібною кривою.

Що впливає на стан повернення? Насамперед вік. Діти та люди похилого віку переносять усе значно легше, ніж дорослі. Перші — через невгамовне прагнення пізнання усього на світі, другі — через надмір цього самого знання та розуміння його суєтності. Люди середнього віку потребують похвали з боку оточуючих, бояться заздрості або осуду, словом, рефлексують.

Стан повернення залежить ще й від грошей. Купець, який везе дефіцитний крам додому, міг розраховувати на прибуток, і радість очікування доходів затьмарювала для нього всі культурні шоки. Людина, котра їде зі світу споживання в країну дефіциту, навіть якщо там могили її предків, не може відчувати з цього приводу великої радості.

Впливає також релігія (не церква, а глибина віри). Правовірним брахманам заборонено було перетинати океан. І коли в XX столітті Свамі Вівекананда вирушає до США популяризувати східну філософію, його освічені одноплемінники сприйняли цей факт украй негативно, просто не мислячи себе в такій ситуації. Навпаки, інші світові релігії вітають дальні й тривалі подорожі, якщо це пов’язано з паломництвом і місіонерством.

Вченість у цілому за Біблією примножує скорботу, але й передбачає можливість вибору професії, зумовлює доброзичливе ставлення в будь-якій країні. Що вища освіта, то щільніший інтелектуальний кокон створює вона навколо особистості, захищаючи її.

І що дуже важливо — ступінь подібності чи відмінності між культурами. Тут починається область невизначеного, і слід з’ясувати тип сучасної української культури. Сусіди впливали і впливають на неї по-різному. Польща, Чехія, Угорщина — країни європейської культури. Росія — азіатської. Мова не про релігію, декларації та програми. А про те, як суспільство традиційно ставиться до питань побуту й моралі (не говорить, а діє відповідно до своїх уявлень) — чи жадає вождів і що потім із ними робить, як приймає рішення (або не бажає їх приймати), як вчить і виховує дітей.

Здавалося б, у цьому контексті палаючі авто у Франції-2005 — тема дуже віддалена. Але заворушення влаштували не просто зайди (в’єтнамці чи китайці не бігають по Парижу з «коктейлями Молотова»), не просто араби (єгиптяни й лівійці, приміром, займаються своїми справами) і не мусульмани взагалі (палестинцям це ні до чого). Основну масу складали діти й онуки вихідців із Алжиру. Їхні предки полюбили Францію більше, ніж самі французи, і жадали для Алжиру такого ж майбутнього. По-сучасному кажучи — інтеграції в цивілізовану спільноту. Вони були в меншості в Алжирі. Де Голль виграв громадянський мир у Франції ціною зради цих людей — політики часто так поводяться. І алжирці змушені були рятуватися втечею. Вони втікали, як самі вважали, додому. А вдома цих ностальгуючих патріотів Четвертої республіки, «прибічників європейського вибору» зустріло глухе роздратування корінних французів, безробіття, зневага з боку влади. Їхні діти, напевно, чули всі домашні розмови, в яких змішувалися здивування, образа і розпач повернення. Тому їхні нащадки помстилися за приниження своїх батьків, які повною мірою відчули щастя повернення додому, на постійне місце проживання.

Багато українців у своєму патріотизмі схожі на тих алжирців-франколюбів. Ми повертаємося з-за кордону і щиро розраховуємо на особливе ставлення України до себе. Ставлення, на яке країна поки не спроможна. Яке полягає не в процедурі перетинання кордону, а в принциповій відсутності цього відчуття. Заважає історична пам’ять — приниження кількох поколінь українських «невиїзних», азіатські риси національного характеру: общинність, схильність до філософствування, неквапливість, співучість, наша внутрішня закритість тощо. Їм протистоять цілком європейські пріоритети суспільного буття, котре виділяє переважно молоде покоління, яке виросло не те щоб у дуже вільній країні, але вже, у кожному разі, не тоталітарній. Потрібен час, щоб Азіопа перетворилася хоча б на Євразію. І тільки потім на Європу. Багато часу.

Тож якщо колись буде побудовано Дім щастя, найбільшим приміщенням у ньому буде зал очікування.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво