Повернення у пекло. Чорнобиль: кінодокументи епохи очима режисера і оператора - Соціум - dt.ua

Повернення у пекло. Чорнобиль: кінодокументи епохи очима режисера і оператора

24 квітня, 2009, 12:07 Роздрукувати

Двадцять три роки минуло від того дня, як чорнобильській дзвін сповістив світові про атомну трагедію...

Двадцять три роки минуло від того дня, як чорнобильській дзвін сповістив світові про атомну трагедію. Проте і досі не можна реально оцінити масштабу катастрофи, її впливу на природу й людину. Навіть серед тих, хто відвідав зону відразу після аварії, немає одностайної думки. Одними з перших до Чорнобиля потрапили кінематографісти Центральної студії документальних фільмів на чолі з українським режисером Роланом Сергієнком. Відтоді дев’ять фільмів Сергієнка склали чорнобильський цикл. Серед тих, хто опинився у самому «пеклі» Чорнобиля, був також оператор Костянтин Дурнов. Саме ці митці і стали співрозмовниками «ДТ», пригадавши найболючіші і найвразливіші сторінки своєї чорнобильської кіноепопеї.

«Годі вже про Чорнобиль! Зупинися!»

Для режисера Ролана Сергієнка ця тема стала чимось особливим. В його документальних проектах так чи інакше відбувається повернення на ЧАЕС… От і зараз режисер ніби мандрує своїми чорнобильськими стежками…

— Пане Ролане, що ви подумали, коли дізналися про чорнобильську аварію?

Звукооператор Михайло Гапєєв, оператор Костянтин Дурнов під час зйомок фільму «Чорнобиль. Заповіт» (2001 рік) Фото: Олексій-Нестор Науменко
 
Звукооператор Михайло Гапєєв, оператор Костянтин Дурнов під час зйомок фільму «Чорнобиль. Заповіт» (2001 рік) Фото: Олексій-Нестор Науменко

— Насамперед я подумав, що війна, про яку йшлося все моє дитинство, — атомна війна — розпочалася. Не всі розуміють це, але, як на мене, то була остаточна репетиція війни. І відчуття перебування в зоні це підтвердило.

Чим далі я вживався в цю тему, чим більше бачив, що відбувається в Чорнобилі, тим краще розумів: рід людський дуже легко може піти на самогубство. Не помічаючи, не тямлячи, не усвідомлюючи, він поступово наближається до провалля, здатного поглинути світ. І два десятиліття, що минули від дня катастрофи, на жаль, свідчать: люди швидко забувають будь-які уроки і призвичаюються до думки, що нічого страшного не сталося.

— Ви відразу поїхали до Чорнобиля?

— Ми вирушили туди наприкінці травня 1986 року. Мали намір зафіксувати все побачене там. Результатом цих зйомок став перший фільм «Дзвін Чорнобиля».

Їхали ми від московської Цент­ральної студії документальних фільмів. Зі мною були три операто­ри, котрі відразу погодилися на цю подорож. Це були молоді кінематографісти Іван Двойников, Во­лодимир Фроленко й Костянтин Дурнов. Двоє з них уже на тому світі... І я відчуваю власну провину за те, що не вберіг їх. Але, бачить Бог, я ні на крок не відходив від них під час зйомок. Усі ми були опромінені, проте для Івана й Во­лоді це виявилося смертельним. В останньому своєму фільмі «Чорнобиль-2001. Заповіт» я роз­повів про це й показав похорон Івана (Володю поховали раніше).

Ми потрапили до Чорнобиля, коли перша хвиля шоку в людей уже минала, проте для багатьох із тих, хто зіштовхнувся з катастрофою безпосередньо, цей стан тривав дуже довго — аж поки завершився перший етап будівництва так званого саркофага. Однак і сьогодні трагедія продовжує висіти над нашими головами й, можливо, не зникне вже ніколи.

— Що вас підштовхувало до Чорнобиля?

— Гадаю, документаліст завжди повинен перебувати в потрібному місці. Слід було зафіксувати й зберегти назавжди стан людей, які на власні очі бачили репетицію майбутньої війни. Я зрозумів, що треба відкласти всі свої проекти й негайно їхати знімати до Чорнобиля. У той час я працював над стрічкою «Травневий ранок» — про трагічну історію алтайської комуни, організованої у двадцятих роках, а на початку тридцятих просто знищеної. Я попросив законсервувати фільм на кілька місяців, аби розпочати зйомки в Чорнобилі.

— Що вас найбільше вразило в чорнобильській зоні?

— У перший же тиждень нашого перебування в зоні я почув одну історію, яка мене вразила надзвичайно. Двоє солдатиків-ліквідаторів посперечалися зі своїми друзями, мовляв, ніяких «променів» немає, і здерлися на руїни колишнього четвертого блоку… Обох навіть не довезли до бориспільської лікарні — вони загинули через лічені години.

— Чи думали ви про небезпеку? Чи було страшно?

— Страшно було завжди. Нас попереджали: «Не лізьте, куди не можна!» Біля розвалин блоку нас супроводжував дозиметрист Юрій Самійленко, показував небезпечні місця: «Ось біля цього каменя 200 рентгенів, трошки далі — тисяча, ще далі — смертельно…» А потім каже: «Досить! Усе, пішли! Виходьте звідти!» Ми відразу рушили за ним.

У вересні того ж року ми фільмували будівництво саркофага, що мав закривати руїни. Ми побачили як працює спеціальний робот на дистанційному керуванні, як він порається із заваллям. А самоскиди постійно під’їжджали й від’їжджали. Водій одного з них, якийсь грузин, каже нам: «Та киньте це знімати! То хаос. А ви тут зніміть!» — і, розкривши одяг, вказав на себе. Я вжахнувся: людина не розуміє з чим жартує!

— Про що ви розмовляли з тими, хто залишився жити в зоні?

— Більшість із них були просто прив’язані до своєї землі, господарства, до місця, в якому прожили все життя і якого не хотіли кидати. Здебільшого то були жінки, старі люди. Вони вже не чекали нічого кращого — однаково помирати... Тож краще померти на власній землі.

— Мародерів зустрічали?

— Ми навіть хотіли фільмувати мародерів… Якось, проїжджаючи порожнім селом, побачили — хтось промайнув між деревами. Наздогнали ту людину… Але виявилося, то місцевий житель, котрого відселили за межі 30-кілометрової зони, недалеко від його колишнього помешкання. Він, скучивши за риболовлею, повернувся додому, взяв вудку та й попрямував до місцевої річечки. Чоловік повернувся перевірити своє господарство й половити рибу. Коли я зауважив, що це небезпечно, він лише махнув рукою…

— Ви постійно повертаєтесь у Чорнобиль. Заради чого?

— У фільмі «Чорнобиль. Післямова» я сам себе запитую, чому я знову і знову повертаюся сюди? Що зі мною? Чи я збожеволів? Мої друзі й рідні кажуть: «Годі вже про Чорнобиль та про Чорнобиль! Зупинися!» А я зупиняюсь і думаю: чому?.. Я хотів би, щоб ці фільми подивилася якомога більша аудиторія, бо вони віддзеркалюють мій стан і моє прагнення: дати зрозуміти небезпеку, що нависла над людьми, над Україною, над цілим світом.

— Ваші фільми про Чорнобиль — це відповіді, запитання чи щось інше?

— Я думаю, заклик. Назви першого, третього і четвертого фільмів — «Дзвін Чорнобиля». Це не випадково. «Не питай, по кому подзвін, — він і по тобі». Подзвін, який сповіщає, тривожить, який звертається до Бога. Це й заклик, і попередження, і, коли хочете, молитва.

Друга стрічка має назву «Поріг». Ми завжди на порозі. І Чорнобиль — то також поріг для людства. Коли продовжувати образ, то йдеться про момент, від котрого залежить, у який бік рухатися: до життя чи до смерті.

— Як стверджують ваші рідні, Чорнобиль надає вам сил, творчої наснаги…

— Мабуть, вони мають рацію.

— Це наче Бог, якого людина боїться й водночас прагне до нього?

— Так, щось схоже і в мене…

— У фільмі «Наближення до апокаліпсису» багато відомих постатей розмірковують на тему Чорнобиля. Серед них і Папа Іван Павло ІІ. Розкажіть про зустріч із ним.

— Папа відразу зауважив, що це не буде інтерв’ю. Він просто погодився на розмову з нами, бо вважав цю тему дуже важливою. Під час зустрічі він намагався сказати по-російськи: «Надєжда… надєжда єсть…» А далі перейшов на італійську: «…надія на людину, яка повинна зрозуміти, наскільки вона залежить від Бога, наскільки вона здатна зберегти розум і віру».

— Тобто для Івана Павла ІІ це не був кінець світу?

І для нас із вами також. Але кінець світу може врешті-решт настати, якщо люди не помудрішають. Йдеться не стільки про розум, скільки про мудрість, що осердечує цей розум. І про віру, віру…

«Ми знімали на даху зруйнованого енергоблоку»

Соратниками Ролана Сергієн­ка свого часу стали оператори Во­лодимир Фроленко, Іван Двойников, Костянтин Дурнов і звукооператор Олександр Гребєшков. На жаль, не всі з них лишилися серед нас… А от Костянтин Дурнов продовжує знімати. Загалом він працював над п’ятьма фільмами про Чорнобиль: «Дзвін Чорнобиля» (1986), «Не питай, по кому подзвін» (1989), «Подзвін по тобі» (1989), «Наближення до апокаліпсису. Чорнобиль поруч» (1991) і «Чорнобиль. Заповіт» (2001). І, на відміну від Ролана Сергієнка, Дурнов має власний погляд на чорнобильську проблему.

— Пане Костянтине, ви зголосилися їхати до Чорнобиля одним із перших. Чому?

— Звістка про аварію в Чорнобилі знайшла мене в Афганістані. Спершу я не сприйняв це як катастрофу: хіба мало аварій траплялося?.. До Москви повернувся 29 квітня. Тоді на 1 травня, як і на 7 листопада, відбувалися великі виїзди всією студією на Красну площу. Це було урочисто. Отже, після зйомок Першотравневої демонстрації ми повернулися на студію й вирішили відзначити свято. І серед застілля хтось запропонував: «Гайда до Чорнобиля! Хто поїде?» Во­чевидь, у дирекції до того вже від­булася розмова про експедицію на ЧАЕС. Троє з нас — Фролен­ко, Двойни­ков і я — відповіли: «Запросто!» Вируши­ли втрьох, тому що подія була суттєва. Причому невідомо, що там трапилося.

— Якою ви уявляли ЧАЕС після аварії?

— Ми чули про вибух, про загибель людей, проте наукового знання не мали. Щоправда, директор нашого об’єднання В’ячес­лав Кецмец був фізиком і розумівся на таких речах. Попервах він перебував разом із нами на зйомках.

Маючи досвід хро­нікального фільмування, ми багато їздили, багато чого бачили, багато знімали військової тематики, зокрема й вибухи. От­же, міркували: «Хіба вперше зіштовхуємося з цим?» До того ж радіації не бачиш, не чуєш, не нюхаєш, тож вона не так впливає на нерви.

— Керівництво сту­дії, прийнявши рішення направити гру­пу до Чорнобиля, розуміло масштаб катастрофи?

— Гадаю, ні. Їм лише повідомили про те, що сталося, і сказали, що треба поїхати й зняти… До Чорнобиля ми потрапили наприкінці травня. Жили в Києві і щод­ня двома «рафіками» їздили на станцію. До речі, потім обидві машини нам довелося залишити там.

— Що ви побачили?

— Обстановка була гнітюча: тиша, люди в білих халатах, у військовій формі, бронетранспортери… В Афганістані поява військової техніки супроводжувалася стріляниною, гомоном, а тут тиша… Ця тиша й діловитість створювали враження небезпеки. Однак поступово до цього звикаєш, і коли знаходиш, приміром, ягідку, то думаєш, чому б її не з’їсти. Полуниця, черешня…

— Їли?

— Так, бувало… Вони ж смачні — кінець весни.

— Хіба не проходили інструктажу?

— Ми були там ніхто: ані від Мінатому, ані від Міністерства оборони, ані від міліції — самі по собі. Тож ніхто нами не переймався. Звісно, казали: «Не можна того, не можна цього…» Але то так… Перший місяць ми навіть не мали лічильників. А дозиметриста нам виділяли, коли відвідували якісь об’єкти, тобто тимчасово.

Як усе відбувалося? Ми приїздили у штаб, з’ясовували обстановку, вирішували, яке місце для нас найцікавіше: там виселятимуть село, там здійснюватимуть рейси гелікоптери… Заздалегідь ми не знали, куди поїдемо. Тож операторів було троє, аби водночас знімати різні об’єкти.

— Як вас занесло на дах машинної зали зруйнованого енергоблоку? На світлині реактор — саме за вашими спинами.

— Ми бачили, як там бігали солдати, то чом би й нам не побігати? На даху ми з Іваном Двойни­ковим знімали одне одного. Ці кадри потрапили у фільм.

— Ви чули історію про двох солдатів, котрі здерлися на дах реактора і яких не встигли навіть до лікарні довезти?

— Такого не пригадую… Пам’ятаю, як люди ловили рибу у від­стійниках просто біля блоку. Це були працівники станції та ліквідатори, а не місцеве сільське населення. Спочатку нас це здивувало. Однак зрештою заспокоюєшся й не переймаєшся. Втім, згодом починаєш розуміти щось не дуже приємне.

— Як скоро?

— Уже там, під час зйомок. Мабуть, рятувало те, що робота в нас не монотонна: сьогодні тут, завтра там; кілька разів виїздили до Білорусі. Зміна вражень, пейзажів… Якби сиділи на одному місці, то й сприймали б усе по-іншому.

— Що вас найбільше вразило в «зоні»?

— Діловитість людей. У декого був навіть азарт зробити більше рейсів — не сидіти на місці. Напевно, вони розуміли небезпеку… Ми зустрічали молоді подружжя, котрі проводили там медовий місяць. Це були ліквідатори з дружинами.

— Як ви ставитеся до туристів, котрі прагнуть потрапити до Чорнобиля?

— Тепер там спокійно. До того ж їх не пускають на сильно заражені об’єкти. Узагалі я не розумію, чому вони їдуть, адже там немає на що дивитися. Хіба на покинуте місто…

— Чи змінив Чорнобиль щось у вашій свідомості?

— Схоже, що ні. Недбальство завжди було й буде. Це стосується й ЧАЕС. Наведу простий приклад. Після завершення перших робіт на станції хтось дав команду почепити на трубу четвертого блоку червоний прапор на честь «перемоги» над Чорнобилем. Направили людей. Після цього їх, звісно, забрали до лікарні. Хтось інший побачив прапор і залементував: «Ви що, з глузду з’їхали?! Хутко зняти!» Надіслали другу групу…

— А як Афганістан?

— Там я також бував кілька разів, зняв три картини.

— Смерть доводилося фільмувати?

— У Чорнобилі також були трупи. Ми знімали їх у лікарнях, на перепохованнях. Проте це не було масовим явищем. А от, приміром, в Інгушетії трупів було безліч. Ці події сталися ще за рік-два до Чечні, коли осетини не поділили району з інгушами. Там ми зіштовхнулися з такою національною особливістю, якої не зрозуміти слов’янинові: усі трупи звозили в одне місце і влаштовували колосальний плач. На нерви це впливало надмірно! При цьому в когось горло було перерізане, в когось живіт розпоротий… Це було огидно.

А в Спітаку після землетрусу труни по вулицях штабелями лежали, і сморід стояв неймовірний… У Чорнобилі такого не було. І якщо людина захворіла, то це не впадало у вічі: нудота, непритомність, однак на вигляд вона була ніби нормальною і до лікарні потрапляла без зовнішніх ознак хвороби. А знімати останній подих — до цього не доходило.

— Не шкодуєте, що потрапили до Чорнобиля?

— Ні. Хоча з трьох лише я ще живий.

— Про що думаєте, коли відвідуєте могили своїх колег?

— Про що думає людина на цвинтарі? Не знаю, чи пов’язана їхня смерть із Чорнобилем. Не хочеться в це вірити… Фроленко був старший за нас, а от Двойников помер років у п’ятдесят. (Пауза.) Мабуть, на роду так написано…

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №23, 16 червня-22 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво