ПОВЕРНЕННЯ НЕСАМОВИТОГО ДАВИДА БУРЛЮКА - Соціум - dt.ua

ПОВЕРНЕННЯ НЕСАМОВИТОГО ДАВИДА БУРЛЮКА

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

В одній із анкет Давид Бурлюк так охарактеризував себе: «Один з основоположників футуристичної групи в Росії...

Д.Бурлюк. Портрет В.Маяковського
Д.Бурлюк. Портрет В.Маяковського

В одній із анкет Давид Бурлюк так охарактеризував себе: «Один з основоположників футуристичної групи в Росії. Вчитель Маяковського. Видавець В.Хлєбнікова та палкий проповідник нової революційної літератури в Росії».

У 1920 р. Бурлюк емігрував до Японії, де провів два роки. Він дуже вплинув на сучасний японський живопис, й історики мистецтва вважають його родоначальником японського футуризму. У 1922 р. він переїхав до США, там він прожив сорок п’ять років. Сам Бурлюк величав себе «батьком російського футуризму» й «американським Ван Гогом», а відомий американський мистецтвознавець А.Барр порівняв його роль у світовому мистецтві з роллю Поля Гогена.

Живучи в США, Бурлюк щороку влаштовував свої персональні виставки. Він мріяв організувати власну виставку на батьківщині (він народився на хуторі Семиротовщина Харківської губернії, і з Україною пов’язані ранні роки його життя та діяльності) й видати збірку віршів. На початку 60-х, не дуже розуміючи реальну ситуацію в період «залізної завіси», він звернувся до автора цих рядків із «наївною» пропозицією — «в піку москалям» влаштувати в Києві його виставку. Тоді, ясна річ, ні про яку виставку не могло бути й мови — «в нас любити вміють лише мертвих», сказав один поет. Лише в середині 90-х років були влаштовані перші виставки його робіт — в Уфі, де він жив у 1915—1918 роках; у Києві, а також у двох столицях — у Петербурзі в Російському музеї й у московському центрі мистецтв.

Фото з пташкою на щоці
Фото з пташкою на щоці

І ось нині у Московському державному літературному музеї відбулася виставка «Колір і рима», яку можна назвати виставкою-дослідженням. Крім того, у видавництві «Академический проект» у Малій серії «Новой Библиотеки поэта» вийшла книжка віршів Давида Бурлюка (разом із братом Миколою), а також у видавництві «Наука» — книжка Н.Євдаєва «Давид Бурлюк в Америке. Материалы к биографии».

Бурлюк був не лише поетом і художником, а й критиком, теоретиком авангарду, лектором, журналістом і видавцем, а головне — організатором радикальної кубофутуристичної групи «Гілея» і одним із перших російських авангардистів.

Сам Бурлюк встиг багато чого розповісти про себе, про своїх братів — художника Володимира й поета Миколу, про своїх друзів і соратників, про футуризм, про літературну боротьбу та про знаменитих сучасників — у статтях і спогадах. Багато унікальних документів, присвячених Бурлюку та його однодумцям-футуристам, глядач побачив уперше.

…На початку грудня 1912 р. в одній із мебльованих кімнат гуртожитку консерваторії, так званої «Романовки», на розі Тверського бульвару й Малої Нікітської, зібралися разом молоді поети — В. Маяковський, В.Хлєбніков, А.Кручених і Д.Бурлюк. Вони обговорювали й редагували написаний Бурлюком літературний маніфест. У ньому поети оголосили себе зачинателями нового напряму в мистецтві і творцями нової поетичної школи. Через два тижні, 18 грудня, було видано колективну збірку під епатажною назвою «Пощечина общественному вкусу», який відкривався однойменним маніфестом.

У цьому «бойовому маніфесті» було сформульовано принципи мистецтва й нової футуристичної естетики, а також повергнуто всі визнані літературні авторитети — Пушкіна, Толстого, Достоєвського і символістів. Учасник обговорення маніфесту поет Хлєбніков так охарактеризував себе та своїх однодумців в одній із ранніх поем, написаній улітку 1912 р.:

«Мы — юноши.

Мечи наши остро отточены.

Раздавайте смело пощечины!»

Ця збірка буквально підірвала «громадську думку» і справді стала дзвінким ляпасом «здоровому глузду» і «старому» мистецтву, створеному до футуристів. Маяковський дебютував у ній двома експериментальними віршами — «Ночь» і «Утро», а Бурлюк надрукував три вірші та дві теоретичні статті про живопис. Половину збірки займали твори Хлєбнікова (серед них таблиця «Взор на 1917 год», де він передбачив падіння Росії), які невдовзі стали його «класикою».

На учасників збірки обрушилися газетні репортери, критики, а також представники різноманітних літературних угруповань. Газетні репортери прозвали їх «футуристами», а самі поети називали себе «гілейцями» або «будєтлянами» (Хлєбніков). Не було, здавалося, жодного літератора, котрий би не відгукнувся на скандальну збірку. Основним постійним обвинуваченням проти футуристів було те, що вони відкидали традиції російської літератури. Але їхня декларативна теза, зовнішньо спрямована проти класики та її мовних канонів, була діалектично звернена до її ж таки авторитету. «Викидаючи» Пушкіна й інших класиків із «пароплава сучасності», футуристи насправді, як сказав один сучасник, залишали на «пароплаві» їхній «багаж».

Із «Пощечины» розпочався Sturm und Drang російського футуризму, а лідером цього руху й головним «провокатором», як його назвали б сьогодні, став Давид Бурлюк. Багато скандальних футуристичних акцій проходило за його особистої участі, а ім’я його стало загальним. «Обережний» Олександр Блок уважно придивлявся до скандальних футуристів і в своєму щоденнику 25 березня 1913 р. записав: «Футуристы дали прежде всего Игоря Северянина. Подозреваю, что значителен Хлебников. Е.Гуро достойна внимания. У Бурлюка есть кулак. Это — более земное и живое, чем акмеизм». Бурлюк не лише брав активну участь у становленні російського авангарду (термін з’явився пізніше), а й був одним із його визнаних вождів.

У пізніх записниках (1922) Хлєбніков не без іронії писав: «О природе дружбы. Существуют ли правила дружбы? Я, Маяковський, Каменський, Бурлюк, может быть, не были друзьями в нежном смысле. Но судьба сделала из этих имен один веник». Потім він присвятив лідеру футуристів великий вірш «Бурлюк», у якому створив вражаючий портрет свого старшого друга.

На виставці можна побачити надзвичайно рідкісні футуристичні видання, в яких брав участь Бурлюк і які він сам видавав, — «Студия импрессионистов», «Садок судей», «Затычка», «Молоко кобылиц», «Первый журнал русских футуристов», «Ржаное слово» й інші, а також афіші публічних виступів футуристів 10-х років. Серед цих книжок унікальна перша книжка віршів самого Бурлюка «Лысеющий хвост» (Курган, 1919) з автографом, що збереглася лише в кількох примірниках, її не було в самого автора.

На виставці Бурлюк уперше поданий і як журналіст — цілий стенд присвячено його багаторічній співпраці з нью-йоркською газетою «Російський голос». Він друкував у ній свої вірші, оповідання, репортажі про культурне життя в США, інформацію про події в СРСР і т.п. У наших бібліотеках немає повного комплекту цієї газети й досі не зібрано всі мемуарні нариси Бурлюка, опубліковані в ній, зокрема про Маяковського та про інших футуристів.

Давид Бурлюк разом із своїми друзями художниками В.Пальмовим і В.Фіалою експортували футуризм до Японії. У 1927 р. відомий мистецтвознавець Н.Пунін побував у Японії з виставкою російських художників і в листі до Н.Гончарової відзначив певний вплив Бурлюка на японських художників.

Окремі стенд і вітрина присвячені матеріалам, які свідчать про його дружбу з Маяковським. Серед них два портрети Бурлюка, намальовані Маяковським у 1915 р. у гостях у К.Чуковського, а також два портрети першого революційного поета, виконані «батьком російського футуризму» в 1925 р., коли Маяковський перебував у США. Експонуються дві невеликі книжки Маяковського, видані й оформлені Бурлюком — «Солнце в гостях у Маяковского» й «Открытие Америки», ілюстрації до цих книжок тощо.

Наведу два унікальні документи.

Ось фрагмент із листа Бурлюка до Москви спільному другові поету Василю Каменському, написаного, очевидно, у 20-х числах квітня 1930 р., — перша безпосередня реакція на повідомлення про самогубство Маяковського: «Дорогой, милый Васенька. Еще и недели не прошло со времени прихода из Москвы трагической вести о «само-дуэли» Володи. В течение целой недели пришлось мне как журналисту ежедневно бередить себя переживанием деталей смерти, приходивших из Москвы по телеграфу в различные американские газеты. О смерти Володи в нашей семье сделалось известно ранее других читателей, в понедельник в 10 ч. утра (14 апр.) из газеты «Таймс» нам позвонили по телефону, сообщая кровавый ужас саморасправы буйного великого друга нашего. Где ты был в этот трагический день — в Москве или же где-нибудь бродяжил на необозримых просторах нашей родины?»

Приблизно в ті ж таки дні сам Каменський надіслав Бурлюку листа, в якому докладно розповів про останні дні Маяковського. Уперше його надрукували в 1962 р. у журналі Color and Rhyme (№ 48), котрий видавала дружина Бурлюка в Нью-Йорку. У нас цей лист не публікувався.

У ньому Каменський повідомляв: «Ты, конечно, знаешь из газет о самоубийстве Володи Маяка, как мы его звали. Да, брат, столь неожиданно все это случилось, что мы, его друзья юности, и в эти часы (прошла неделя) остаемся потрясенными до жути и говорить об этом еще тяжело, страшно, больно. Слова тут беспомощны и жалки. И ты прости, что сейчас я не могу об этом сказать, как следовало бы. Очень взволнован. Молчу. Думаю. Разговариваю. Теряюсь в мыслях, путаюсь в его судьбе. 12 апреля, когда была заготовлена предсмертная записка, я обедал с ним в столовой, и мы пили вино — он красное, я — белое. Он был нежен, называл меня «Васичкой» и звал играть на бильярде, но вел себя крайне рассеянно, нервно, беспокойно. Метался духом. Блуждал глазами поверх всего, как бы вглядывался вдаль. После обеда (собственно он не обедал, а только пил «Сен-Жульен» — свое любимое вино) мы расстались. Поздно вечером мы ужинали в Союзе, Володя появился в пальто (в дверях входа в зал), подозвал меня и спросил, с кем сижу. Объяснил. Он ушел. 13-го встретились на Тверской около моего жилища — я шел обедать. Он сказал, что может зайдет туда. Не зашел. Вечером он был в гостях до 2-х часов ночи, где была Полонская с мужем актером Яншиным. Она — дочь умершего «короля экрана» Полонского. Я знал ее девочкой. Этой зимой Володя сдружился с Норочкой и мужем. После 2-х часов ночи Володя прибыл домой на квартиру. Встал рано. Принял ванну. Побрился. В 9 часов утра заехал к Полонской, чтобы проводить ее в театр на репетицию. По дороге они заехали к Володе (Лубянский проезд, 3), и тут в 10 ч. 15 мин. он застрелился (прямо в сердце). Мне позвонили <...> Вскоре я видел его лежащим на постели. Он будто спал, откинув голову в сторону, по-детски... Казалось, вот-вот проснется от всех наших рыданий. Его сестра Оля в истерике читала стихи Володи: «Мама, мама, у меня пожар сердца...» (Помнишь: ведь при нас это он написал и читал: «Ваш сын прекрасно болен»). Пожаром сердца он горел всю жизнь и сгорел быстро. Ты же, учитель его, не знаешь, как он бушующе горел всю жизнь и сгорел быстро <...> Ты знаешь, как мы связаны с аудиторией Политехнического, где под твоим предводительством проходили наши футуристические вечера, где так ярко блистала исполинская фигура Володи Маяка...».

Нині, коли опубліковано спогади В.Полонської й низки інших сучасників поета, ми багато чого знаємо про останні дні його життя. Але ці листи близьких друзів поета — Д.Бурлюка та В.Каменського — є особливо цінним і маловідомим матеріалом і дозволяють наблизитися до розгадки самогубства Маяковського, таємницю якого навряд чи коли-небудь вдасться до кінця розгадати.

Тут же експонуються портрети трьох «прекрасних дам», у яких був закоханий Маяковський у різні часи і з котрими також був знайомий і Бурлюк. Під час перебування Маяковського разом із Бурлюком і Каменським у січні 1914 р. в Одесі він закохався в Марину Денисову, і вона стала одним із прототипів героїні в поемі «Облако в штанах» (1915 р.). І Маяковський, і Бурлюк одночасно намалювали тоді її портрети.

Під час першого приїзду до Москви зі США в 1956 р. Бурлюк написав три портрети Л.Брік, якій Маяковський присвятив усе своє зібрання творів. На одному з них Бурлюк зробив примітний напис: «Я проехал 4003 мили, чтобы написать портрет Лили...»

І нарешті, у 1925 р., коли Маяковський приїхав в Америку, Бурлюк постійно супроводжував поета й був його перекладачем, бо автор «Облака в штанах» не знав англійської мови. Під час однієї з поїздок Бурлюк намалював портрет Є.Джонс (уродженої Зіберт), із якою в першого революційного поета був роман і котра народила йому, як порівняно недавно з’ясувалося, доньку. Мабуть, рядки з вірша «Вызов» звернені до Еллі Джонс: «Мы целуем — беззаконно! — Над Гудзоном ваших длинноногих жен». Але Бурлюк вважав, що ці рядки навіяні романом поета зі скульпторкою Елен Галуа. «Донжуанському» списку свого друга Бурлюк присвятив окрему статтю, яку вперше опублікував Н.Євдаєв у згаданій книжці про художника. Бурлюк згадував про «американський» роман Маяковського:

«В августе месяце Маяковский привел меня в бедную квартиру (Рейл-роад стайл) в районе Гринвич Вилладж, вблизи дома на 5-й <авеню> в кв., где он жил (дом № 25), и познакомил с Елизаветой Петровной Джонс. Она была, видимо, замужем — за американским журналистом. Мистер Джонс был постоянно в разъездах, и Маяковский часто брал мисс Джонс с нами; мы дважды втроем ездили в Кемп «Не журись», рабочий (еврейский) (лагерь. — О.П.), первый раз приблизительно 10 сентября, Маяковский написал стихотворение об этом рабочем лагере 20 сентября. Первый раз погода была чудесная. Теперь — лил дождь, и мы просидели — я, Елизавета Петровна и Маяковский целый день в палатке. Я и В.В. нарисовали мисс Джонс <...> она была недовольна погодой — сердилась. Маяковский нарисовал «Лизу» — бедная Лиза — «не в духах…».

<…> В Москве в 1956 году близкие знакомые рассказывали мне, что весной 1926 года, в апреле-мае месяце, Елизавета П.Джонс просила у Маяковск<ого> материальной поддержки — так как перед рождением ребенка (девочка) она разошлась с мужем. Маяковский — в виду трудностей с валютой — не мог, вероятно, помочь бедной Лизе».

Бурлюк намалював у цей день три її портрети, один із них подарував Еллі Джонс, інший передав колекціонеру Н.Нікіфорову до Тамбова, а третій — у Літературний музей.

Донька поета Патриція Томпсон випустила книжку про роман своєї матері з Маяковським Mayakovsky in Manhattan. A Love Story (1993). Нині цей твір готується до видання російською мовою.

Серед представлених на виставці картин є кілька ранніх пейзажів, написаних у селі Чернянка, біля Херсона, де проживала вся велика родина Бурлюків. Сам художник називав цю місцевість, за Геродотом, «Гілеєю», звідси й назва групи футуристів, організатором якої був Давид Бурлюк.

У 60-х роках автор цих рядків листувався з Бурлюком. Він охоче відгукувався на всі мої запитання про Маяковського, Хлєбнікова й інших, надсилав книжки та журнали, в яких друкувалися матеріали про російський авангард.

Я зібрав і надіслав фотографії всіх його робіт, що знаходяться в музеях і приватних зібраннях Києва. У той час листування з закордоном було чревате всілякими наслідками, багато журналів і книжок не доходили. Одного разу я поскаржився Бурлюку, що надіслані ним часописи вилучили компетентні органи. І Бурлюк знайшов такий дотепний вихід. На черговому надісланому мені журналі Color and Rhyme він безпосередньо звернувся до цих органів, зробивши на обкладинці такий напис: «Dorohoy dryg zensor — это издание ваших искренних друзей, учителя и друга Вл.Маяковского. Почему Вы не допускаете его на нашу Родину?» Бурлюк був майстром таких екстраординарних жестів, і це число журналу дійшло.

У одному з останніх листів на батьківщину, коли Бурлюку виповнився 81 рік, він писав: «Я с 6-го марта по июль месяц был смертельно болен. Теперь поправляюсь. 40 дней не мог писать красками. Я должен писать все время». І, справді, він працював до останньої хвилини. Нинішня виставка — значний крок у справі вивчення життя та творчості Давида Бурлюка.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво