Потяг до гри зі словом - Соціум - dt.ua

Потяг до гри зі словом

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Марія Шунь — львів’янка. Останніх 14 років жила у Нью-Йорку. Вочевидь, має багато вражень — на контрастах...

Марія Шунь — львів’янка. Останніх 14 років жила у Нью-Йорку. Вочевидь, має багато вражень — на контрастах. Але про це потім розпитаю. Спочатку – «Верлібріарій». Так називається книжка поезій Марії Шунь, яка вийшла у видавництві «Факт». Назва з присмаком пафосу... Тільки я не поспішала б звинувачувати авторку у сповіданні високого стилю. Навпаки. Марія хотіла максимально точно назвати те, про що і як вона пише. Нічого з тим не вдієш, вона — верлібрист.

— Власне, перша частина книжки — верлібри, а друга — дитяча абетка. Таким чином співіснують дві версії кожної з літер абетки, ніби абетки-близнючки, які врівноважують одна одну. Дитяча абетка писалась на початку дев’яностих. Я тоді мала серйозні проблеми зі здоров’ям, тож, щоб набратися сили, жила у тітки в селі. Її хата була майже в сосновому лісі. Я щодня надовго там зникала. Збирала різні рослини, квіти, знала їхні назви й цілющі властивості. Цікаво було... Моя перша спроба видати абетку зазнала невдачі. Займався цією справою Святослав Яворівський, син теперішнього голови Спілки письменників. Вона вийшла не тільки непрезентабельна, а й бракована, з випущеною літерою «Ґ». Ця спроба надовго відбила охоту будь-що видавати...

— Зате з цим виданням, яке щойно вийшло з друку, наче все гаразд... Знаєте, поети часто дбають про ефектну назву для книжки. А з вашою назвою незрозуміло: чи то вона занадто претензійна, чи, навпаки, занадто проста...

— Насправді ні те, ні інше. Адже це збірник верлібрів, тобто різних циклів-книжок, які писались упродовж чотирнадцяти років. Це дуже різні періоди мого життя. І я не хотіла їх об’єднувати спільною назвою. Доста того, що їх зібрав докупи спільний дах палітурки. Крім того, верлібр — мій основний поетичний стиль. Дарує мені відчуття волі й розкутості. Власне, вважаю себе більше стихійним поетом (сміється). «Стихійним лихом»... Якщо серйозно, то за наповненням, так би мовити – смислом, мої вірші ближчі до натурфілософської поезії. Роздуми про сакральність світу, людське перебування. Є ще цикл еротичних віршів. Називається «Воскресіння Купалона». Весна, пробудження природи — ніби одруження неба і води. Тоді кожна людина відчуває певні вібрації, тоді приємно побачити світ очима двох.

— Ваша поезія дуже музична...

— Я взагалі вважаю, що скоро людство настільки втомиться від шуму, що стане хворобливо сприймати надмір звуків і повернеться до того, з чого починало: до солоспіву. Буде тільки людина і голос. У світі силіконових технологій ми стаємо дедалі слабшими. Звичайно, «хайтек» забезпечує комфорт і швидкість. Але куди людство біжить? Кому потрібне таке прискорення? Звичайно, треба знайти розумний баланс між крайнощами. І кожен повинен починати з себе. Я пригадую слова свого батька. Він мав дві вищі освіти, був надзвичайно ерудований, знав декілька мов. І врешті-решт сказав: «Чому люди прагнуть у той космос? Для чого такі потужні фінанси спалюються в повітрі, коли насправді все сховано в людині? Ніяк не хочуть зрозуміти, що коли ми втратимо Землю, то перестане існувати весь Космос».

— Послухавши вас, вашу натурфілософію, можна подумати, що ви обрали для себе якийсь пасторальний простір... І все ж ви живете в супермегаполісі — Нью-Йорку. Яким вітром вас туди занесло?

— Дуже просто, на початку дев’яностих я виграла в лотерею грін-карту. Погостювавши в Америці, чесно й чемно повернулася додому. І звідти мені прийшло повідомлення, що я маю можливість отримати легальний статус у США. Звичайно, Нью-Йорк цікаве місто. Начебто уособлює культурну столицю світу. Але це тільки та найкраща частина, дорогий блискучий фасад. Елітарна, освічена, багата. З найкращими мистецькими галереями та найкращим сервісом. Відчувши на собі його вплив, важко повертатися до сервісу східної Європи. Але треба повертатися. До Львова, Києва... Додому. Тут навіть якщо впадеш, не так буде боляче... Інша частина Америки — це конгломерат різних національностей. Плавильний казан, який не завжди себе виправдовує. Мені здається, що не тільки Нью-Йорк, а всю Америку спіткає проблема масових заворушень. Але то окрема тема. Певною мірою Америка скочується у прірву масового контролю й тоталітаризму. Те, від чого ми втікали ще у Радянському Союзі, тут починає відроджуватися.

— І все ж таки, чим ви там займалися?

— Здобула освіту. Але вона жодним чином не пов’язана з літературою. Навіть така дуже меркантильна: зуботехнічний бізнес. Однак я не дуже хочу про це говорити. Нецікаво. Просто дає мені можливість бути незалежною. Я з тих людей, котрі не хочуть і не будуть заробляти на хліб літературною працею...

— Щось замало у вашій розповіді захоплення супердержавою...

— Америка — це перш за все шалений простір. Звичайно, я була цим захоплена... Але вражає ота масова цинічна безкультурність, ота впевненість, що «ми є найкращі у світі». Ми, ми, ми... Американці не дуже люблять дивитися європейські фільми. Вони зациклені на собі. Крім того, ця країна дуже розмивається. Дуже чорніє, дуже кольоровішає. Назріває орієнтальний конфлікт. Бо ті орієнтальні дільниці – дуже замкнені в собі. Чужого вони не сприймають. Тим більше європейців. І за першої-ліпшої нагоди те демонструють. Я не знаю, куди йде Америка... До певної міри білій людині стає там незатишно. Особливо людині, котра приїхала зі східної Європи і вразлива до багатьох моментів. А вразлива тому, що перейшла через багато стресів, цензури. Ми зазвичай набагато болючіше реагуємо на якісь спроби принизити нас чи уменшовартити, зазіхнути на свободу... Тобто я приїхала на материк свободи, але постійно відчувала тільки зазіхання на мою свободу.

— Попри все, багато наших співвітчизників звикають до такої свободи-несвободи. І нечасто повертаються. Ви, принаймні частково, хочете жити в Україні...

— Так, безперечно. Тому що не бувати в Україні – означає приректи себе на повне скніння. Незважаючи на якийсь затишок, можливості й набагато краще сервісне обслуговування, ніж має пересічний громадянин в Україні... Але ж не хлібом єдиним живе чоловік. Хочеться й після себе щось добре залишити. Тому я тут.

— Знаю, що ви пильно відстежуєте все, що у нас відбувається. Політиці, яка нав’язла на зубах, дамо вже спокій... Літературний процес в Україні. Як вам його досягнення за останні роки?

— Я не мала змоги стежити за всім, що тут видається. Зараз з’явилися нові поети. Цікавий Андрій Бондар, Тарас Федюк. Із жіноцтва імпонує творчість Наталки Білоцерківець і поезія останніх років Оксани Забужко. Тобто ті строфи, які завібрували завдяки її подорожам. Дуже візуальна, якась навіть репортерська точність. Страшенно подобається Маріанна Кіяновська. Її поезія настроєва і лікувальна. Не можу не згадати метра, з віршів котрого ми всі виростали, Віктора Неборака. Я любила його і читати, і слухати. Не сприймала хіба що його натуралістику: описи моргів, відрубані голови... Намагаюся уникати таких штук. Поети можуть зматеріалізовувати якісь речі, вони відповідальні за свої слова...

Мені дуже подобається, як визначив поезію Поль Елюар. Він писав, що суть поезії — це повертати словам їхнє первісне значення. І тут я з ним згодна. Тому у мене і є якийсь потяг до архаїзму, до тих речей, від яких люди відштовхувалися. Тоді, коли творилося слово... Потяг до гри зі словом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво