«ПОРОЖНЕЧА Й ХОЛОД ІНДУСТРІАЛІЗОВАНОГО ПЕЧЕРНОГО СТОЛІТТЯ...» УКРАЇНА 1932—33 РОКІВ ОЧИМА АРТУРА КЕСТЛЕРА - Соціум - dt.ua

«ПОРОЖНЕЧА Й ХОЛОД ІНДУСТРІАЛІЗОВАНОГО ПЕЧЕРНОГО СТОЛІТТЯ...» УКРАЇНА 1932—33 РОКІВ ОЧИМА АРТУРА КЕСТЛЕРА

4 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 4 липня-11 липня

З ім’ям англійського письменника й філософа Артура Кестлера (1905—1983) наші читачі познайомилися ті...

З ім’ям англійського письменника й філософа Артура Кестлера (1905—1983) наші читачі познайомилися тільки в роки перебудови, коли в СРСР із піввіковим запізненням опублікували знаменитий антитоталітарний роман «Сліпуча пітьма». Відтоді, крок за кроком, до нас повертається творча спадщина одного з найбільш неординарних європейських авторів ХХ століття.

Так, недавно з’явився російський переклад автобіографії Кестлера. За словами самого письменника, це «типова історія європейця, що народився в освіченій родині на початку нашого століття». Звісно, Кестлер дещо лукавив. За визначенням «типова історія» криється дуже непросте життя, повне несподіванок і крутих поворотів. Навчання у Віденському університеті, невдала спроба вступити до палестинського кібуцу, плідна журналістська робота в Німеччині. Потім — захоплення ідеями комунізму, членство в німецькій компартії, участь у громадянській війні в Іспанії. Нарешті — розрив із комуністами через сталінські репресії, перехід на позиції антибільшовизму, написання літературних творів, що розкривають злочинну сутність тоталітарного режиму...

З комуністичним періодом життя Кестлера пов’язаний один рік, проведений письменником в СРСР, головним чином у м. Харкові. За гіркою іронією долі Артуру Кестлеру випало побувати в Радянській Україні саме тоді, коли її територію спустошував штучний голодомор. І сьогодні на сторінках автобіографії письменника ми знаходимо об’єктивні свідчення трагічних подій 70-річної давнини.

Поїзд у ХХI століття

Артур Кестлер вирушив до СРСР у липні 1932-го. Молодого журналіста й письменника, новоспеченого члена комуністичної партії переповнював щирий ентузіазм. Ще б пак — адже йому випало побачити дивовижну країну Світлого Майбутнього, не схожу на жодну іншу державу земної кулі.

Слід відзначити, що на початку 30-х років популярність Радянського Союзу серед європейських інтелектуалів була винятково велика. Надзвичайно жорстока економічна криза, що охопила західний світ, нацистська загроза в Німеччині — усе це змусило багатьох мислячих людей звернути увагу на СРСР. Радянський шлях розвитку здавався єдиною альтернативою натовпам обірваних безробітних і колонам гітлерівських штурмовиків. Тим паче що сталінські пропагандисти не обмежували себе в красивій брехні, формуючи на Заході позитивний імідж Країни Рад.

Надамо слово Артурові Кестлеру:

«У ту пору я уявляв собі лише той образ Росії, який створила радянська пропаганда: над-Америка, країна найбільшого історичного експерименту, сповнена сил, енергії, ентузіазму. Гасло першої п’ятирічки проголошувало: «Наздогнати й перегнати Захід», і з цим завданням країна впоралася навіть не за п’ять років, а за чотири. Ще одне гасло обіцяло: «На кордоні ми пересядемо в поїзд, що йде в XXI століття».

Подорож Кестлера в XXI століття почалося з української Шепетівки. Саме тут на захоплено-наївного європейського комуніста чекало перше знайомство з безрадісними реаліями радянського життя:

«Як репортер я перетинав кордони майже всіх європейських і кількох азійських країн, але з таким оглядом не зіштовхувалися: митники... розпакували весь багаж, розклали наше добро на стійці та на брудній підлозі; вони розгорнули всі пакунки, розкрили коробки цукерок й пакетики з запонками, переглянули кожну книжку, перевірили кожен аркуш паперу. Потім вони заходилися упаковувати все, як було. Це тривало півдня, і поки огляд не завершився, у вагони нас не пускали — наші купе тим часом настільки ж ретельно обшукували.

Більшість пасажирів поїзда були росіянами. Вони везли, головним чином, їжу. На стійці й на підлозі митниці нагромаджувалися сотні фунтів цукру, чаю, олії, сосисок, лярду, печива й різноманітних консервів. Мене вразив вираз облич митників, що перебирали ці продукти: на них проступала заздрість, жадібність. Мені самому випадало голодувати, і я ні з чим не сплутав би той моторошний блиск в очах, із яким голодуючий бережно, любовно бере в руки шматок салямі».

За західними мірками, навіть державні службовці в Радянській Україні жили надголодь. Але, ясна річ, проблеми шепетівських митників не йшли ні в яке порівняння зі страшними муками, яких зазнавало українське селянство. Й Артур Кестлер дуже скоро в цьому переконався:

«Поїзд, пихкаючи, повз українським степом, часто зупиняючись. На кожній станції юрбилися обірвані селяни, простягали нам білизну й ікони, благаючи в обмін трішки хліба. Жінки піднімали до вікон купе дітей — жалюгідних, страшних, руки й ноги як палички, животи роздуті, великі, неживі голови на тонких шиях. Сам того не підозрюючи, я потрапив в епіцентр голоду 1932—1933 років, що спустошив цілі області й забрав життя в кількох мільйонів... Побачивши ситуацію на станціях, я почав здогадуватися, що сталася якась катастрофа, проте не мав уявлення ні про її причини, ні про масштаби».

Звернувшись за роз’ясненнями до своїх радянських попутників, Кестлер одержав настільки ж вичерпну, як і політично витриману відповідь. Мовляв, нещасні люди на станціях — це злобливі багатії-куркулі, котрі чинили опір колективізації, тож одержали, що заслужили. Слова «селянин» і «куркуль» в Україні 30-х років фактично стали синонімами...

Вартий уваги ще один дорожній епізод, згаданий в автобіографії Кестлера:

«Ми під’їхали до річки, через неї будували міст, і провідник пройшов вагоном зі стосом квадратних картонних аркушів під пахвою, закриваючи ними всі вікна. Я запитав, навіщо він це робить, і мені з посмішкою відповіли, що це запобіжний захід проти будь-якої спроби сфотографувати міст, оскільки всі мости належать до військових об’єктів. Так я вперше зіштовхнувся з абсурдними хитрощами, які я і тоді, і ще довго після того вважав проявом революційної пильності».

Згодом влада Рад вирішила скористатися цим нехитрим прийомом для приховування жахаючих масштабів голодомору — у поїздах, які йшли через територію розорених областей України, почали завбачливо закривати всі вікна.

Харків: 1932—1933

Особливе місце в мемуарах Артура Кестлера займає опис Харкова — тодішньої столиці Радянської України. Письменник малює воістину фантасмагоричну картину великого міста, охопленого божевіллям сталінських п’ятирічок.

Всюди — хаос, запустіння, невлаштований побут. Знайти в столиці потрібну адресу неможливо — усі вулиці перейменовано (покінчимо з ненависним дореволюційним минулим!), але городяни називають їх по-старому. У зношений трамвайний вагон набивається втричі більше пасажирів проти норми; багато людей висять зовні, «чіпляючись, наче акробати, за ручки, вікна, грати, буфери й дах». Цілі зграї безпритульної молоді безкарно орудують на вокзалах, ринках, у громадському транспорті (перша ж поїздка в харківському трамваї коштувала Кестлеру гаманця, авторучки й цигарок).

На тлі гучних гасел махровий бюрократизм поєднується з цілковитою господарською розрухою. Атмосферу того часу непогано характеризує набір «насущних для місцевого вжитку» слів, які Кестлер вивчив за тиждень життя в Харкові: «п’ятирічка», «відрядження», «начальник», «перепустка», «ремонт»...

Жителі української столиці, звісно, були в кращому становищі, ніж навколишні селяни — хлібна картка рятувала робітників і службовців від голодної смерті. Проте переважна маса городян буквально злидарювала. Не вистачало найнеобхіднішого:

«1932 року в Харкові у вільному продажу були тільки марки, липучки для мух і презервативи. Кооперативні магазини, що постачали населення продуктами й побутовими товарами, спорожніли. Я далеко не відразу відчув розміри лиха, що охопило Україну, оскільки в привілейованому магазині для іноземців панував відносний достаток, але з першого ж дня мене насторожила відсутність споживчих товарів: ні взуття, ні одягу, ні паперу для письма, ні копірки, ні гребінців, ні шпильок, ні сковорідок, ні каструль — нічого... Звістка про те, що в той чи інший магазин щось завезли, поширювалася миттєво, і люди кидалися купувати все підряд: зубні щітки, мило, сигарети, гніти або сковорідки. Побачивши чергу, перехожі відразу приєднувалися до неї. «Хвіст» завертав за ріг, і ті, що стояли в кінці, поняття не мали, «що дають». Від нудьги вони розважалися, намагаючись самим здогадатися або пліткуючи».

Ажіотаж навколо жалюгідних товарів, які зрідка викидалися на магазинні прилавки, дуже швидко захоплював і сторонню людину. Кестлер згадує, як уже другого дня перебування в Харкові він приніс додому... губну гармоніку та засіб для виведення плям, із неабияким трудом добуті ним у чергах.

Тим часом страшне лихо, що обрушилося на українське село, відгукнулося й в адміністративному центрі УРСР. Уже з кінця 1932 р. у Харкові з’явилися голодуючі селяни з навколишніх сіл. За словами Артура Кестлера, щоразу, коли він бував на харківській «товкучці», його горло стискала болісна судома.

«Ринок розташовувався на великій порожній площі. Продавці сиділи навпочіпки у пилюці, розклавши своє добро на хустинах. На продаж пропонувалися іржаві цвяхи, подертий одяг, сметана — міркою служила ложка, і разом зі сметаною в неї потрапляли мухи. Бабусі горбилися над самотнім великоднім яєчком або купкою засохлого козячого сиру, дідусі з босими мозолистими ногами вимінювали розбиті чоботи на кіло чорного хліба та пучку махорки. Предметом обміну були також постоли й навіть підбори й підошви, відірвані від чобіт, — замість них прив’язували ганчірки. Старенькі, котрим нічого було продавати, співали українські пісні. Дехто подавав їм копієчку... У більшості опухли руки й ноги, обличчя ставали не худими, а одутлими, того специфічного відтінку, який Толстой, описуючи в’язня, порівняв із кольором пагонів, що проростають у підвалі з картопляних бульб...»

«Сортувальна машина»

На початку 1933 року український голодомор досяг свого страшного апогею. Вимирали цілі села. У цих умовах сталінське керівництво не тільки не намагалося полегшити становище мільйонів голодуючих селян, а й уперто відмовлялося визнавати сам факт голоду. Прагнення цілком витіснити трагедію села з суспільної свідомості — ось що найбільше вражало Артура Кестлера в ті драматичні дні. Письменник згадує:

«Офіційно жодного голоду не було, про нього лише глухо згадували, вдаючись до натяків: «Труднощі на фронті колективізації». Слово «труднощі» — одне з найбільш уживаних у радянському жаргоні, за його допомогою катастрофи зводяться до мінімуму, а досягнення відповідно роздуваються».

Далі Кестлер пише:

«Щоранку в харківських газетах я читав звіти про виконання й перевиконання плану, про змагання між сповненими ентузіазму ударними бригадами, про героїв праці, представлених до ордена Червоного Прапора, про велетенські заводи, побудовані на Уралі тощо. Я бачив фотографії усміхненої молоді, що несе прапори, або екзотичних літніх узбеків, котрі з мудрою посмішкою схилилися над букварем, — і ні слова про голод, про тиф, про село, що гине. Та що там, харківські газети не згадували навіть про відсутність електрики в самому Харкові. Ми жили немов у сні: газети писали про якусь іншу країну, створювали іншу реальність, абсолютно недотичну з нашим повсякденним життям. У результаті москвичі поняття не мали про те, що відбувалося в Харкові, а тим паче в Ташкенті, Архангельську, Владивостоку, на відстані дванадцяти днів дороги від столиці... Величезну країну вкривала щільна ковдра мовчання, і ніхто за межами вузького кола посвячених не міг скласти повну картину з розрізнених шматочків мозаїки».

Що ж відчував Артур Кестлер, опинившись замість обітованої країни загального щастя в царстві злиднів, голоду й тотальної брехні? Як міг він зберегти свої комуністичні переконання?

«Жорстокий тиск реальності на ілюзію я зустрів, як личить віруючому, — так, дещо мене бентежило, дивувало, але амортизатори, здобуті завдяки партійній виучці, відразу включилися й пом’якшили шок. У мене були очі, щоб бачити, але був і розум, щоб діалектично роз’ясняти побачене. «Внутрішній цензор» набагато надійніший від усіх призначених згори наглядачів...

Я навчився автоматично зараховувати все, що мене обурювало, до «спадщини клятого минулого», а все хороше іменувати насінням «світлого майбутнього». Включивши в своєму мозку цю автоматичну сортувальну установку, європеєць ще міг, живучи в Росії 1932 року, залишатися комуністом».

«Сортувальна машина» — саме так називається глава автобіографії письменника, присвячена його життю в Харкові. Зрозуміло, що такий пристрій утримував у полоні комуністичних ідеалів не одного Кестлера. Витончений апарат самообману дозволяв безлічі талановитих і розумних людей — від Анрі Барбюса й Ліона Фейхтвангера до Фредеріка Жоліо-Кюрі — бути захопленими шанувальниками сталінського режиму.

Однак треба віддати Артурові Кестлеру належне. На відміну від того ж таки Барбюса, він зумів знайти в собі мужність і здоровий глузд, аби вирватися з тенет красивої, але смертоносної ілюзії. 1938-го Кестлер порвав із комуністичним рухом, на довгі роки перетворившись на парію для вчорашніх однодумців — лівих інтелігентів Європи.

Обставиною, що безпосередньо підштовхнула письменника до цього непростого кроку, стали горезвісні московські процеси над «ворогами народу». Але, ясна річ, дуже важливу роль у духовній еволюції Кестлера відіграло й відвідання ним Радянської України 1932—1933 рр. За визнанням самого письменника, останні п’ять «партійних» років він вірив у комунізм не завдяки прикладу СРСР, а всупереч йому. Образ країни-казки, робітничо-селянського раю на землі було зруйновано.

Радянський Союз Кестлер залишив із важким почуттям:

«Хоча я і зберіг віру в комунізм, життя в Росії справило на мене гнітюче враження. Тільки тепер, чекаючи від’їзду, я насмілився самому собі зізнатися в цьому. Тьмяні вулиці, безнадійні злидні, похмура офіціозність промов і друкованого слова, всепроникний дух виправної установи... Заклики, гасла, стереотипи, повне нівелювання геть усього, і над усіма — всюдисущий портрет Старшого Брата, що стежить за нами нерухомим поглядом. Порожнеча й холод індустріалізованого печерного століття...»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво