«Помнит Вена, помнят Альпы и Дунай…» - Соціум - dt.ua

«Помнит Вена, помнят Альпы и Дунай…»

29 квітня, 2010, 14:43 Роздрукувати Випуск №17, 29 квітня-14 травня

5 грудня 1944 року рядовий Микола Невпряга зі жменькою таких самих відчайдушних хлопців на утлому човнику подолав холодні хвилі Дунаю й кілька годин утримував плацдарм до підходу основних сил дивізії...

5 грудня 1944 року рядовий Микола Невпряга зі жменькою таких самих відчайдушних хлопців на утлому човнику подолав холодні хвилі Дунаю й кілька годин утримував плацдарм до підходу основних сил дивізії. Воювали солдати відважно, німці кілька разів намагалися скинути сміливців у Дунай, але вони не тільки вистояли, а й розширили плацдарм, дозволивши з нього організувати широкомасштабний наступ. За кілька місяців груди дев’ятнадцятирічного бійця прикрасила Зірка Героя Радянського Союзу.

До лігвища звіра!

— Миколо Тимофійовичу, коли вас призвали в діючу армію і де ви проходили підготовку?

— До армії я потрапив після визволення Криворіжжя в травні 1944 року. Підготовку проходили в станиці Лабинська на Кубані. Нас навчали стріляти з гвинтівки, гранати кидати. У вересні того самого року був відправлений у 1077-й стрілецький полк 316-ї Темрюкської Червонопрапорної стрілецької дивізії (46-та армія, 2-й Український фронт).

Коли вийшли на кордон, думали, що війна для нас закінчилася. Але рано зраділи. Тому довелося пішки протопати Румунію, Угорщину, частину Югославії та Австрії. Пам’ятаю, в Югославії підходили до нас місцеві жителі й казали: «Братушко, дай автомат, я тобі солонину, дам, вина дам». Коротше, міняли продукти на зброю. На наше запитання: навіщо, мовляв, вам автомат, вони казали: «Війна ще буде!». Виходить, не помилилися, коли в
90-х роках минулого століття на Балканах спалахнула війна.

— Ви в 19 років, будучи рядовим, отримали високе звання Героя Радянського Союзу. Розкажіть про це детальніше.

— Коли ми в перших числах грудня 1944 року підійшли до Дунаю, потрібно було старанно підготувати форсування річки. Для цього створили групу. У ніч на 5 грудня ми на човні з кабелем зв’язку вирушили на протилежний берег, підходячи до якого, наскочили на міну. Я прив’язав кабель до руки і витяг його на обледенілий берег. Та от лихо — штатний телефон УНАІ з дерев’яним корпусом намок і зіпсувався. Як же координувати артилерійський вогонь і висадку основних сил дивізії? А тут «захвилювалися» німці, намагаючись скинути нас із плацдарму. Наша група, подолавши урвистий берег, ввірвалася в німецьку траншею. Там було прокладено кабель зв’язку. По ньому ми й підійшли до бункера. Я кинув туди гранату й витяг телефон. Приєднав «позичений» телефон до нашого кабелю і повідомив на східний берег, що плацдарм готовий до прийому військ. У цей час запрацювали ворожі міномети, батарея яких сховалася під прикриттям дамби. Необхідно було знищити мінометників. Група, осідлавши гребінь дамби, кулеметним і автоматним вогнем придушила позиції ворожих мінометників. Німці трималися непохитно. По нашому флангу вдарив кулемет. Комбат мені каже: «Миколо, давай бігом, з’ясуй там обстановку!». Прибіг, а там наші хлопці поранені. Кажу, мовляв, хлопці, прикрийте вогнем, я спробую підібратися до кулемета. А кулемет їхній, МГ-34, не дає голови підняти. Підповз я на відстань кидка й кинув туди гранату, а потім розвернув цей кулемет і став косити ворога з його ж зброї. Бої були запеклі. Німці кілька разів намагалися скинути нас із плацдарму.

Медаль за місто Будапешт

— Вас нагороджено медаллю «За взяття Будапешта». Розкажіть про бої за столицю Угорщини, яка під час війни була сателітом Німеччини.

— Бої за Будапешт були запеклі. Німці ретельно укріпили місто, практично кожний будинок перетворивши на фортецю. Коли Будапешт був повністю блокований нашими військами, командування вирішило послати туди парламентерів. Начальник штабу батальйону Орлов, а також Остапенко і старшина (от тільки забув його прізвище) пішли до німців. Мені довелося супроводжувати парламентерів до обумовленого заздалегідь місця. За ними приїхав німецький легковик. Ми залишилися чекати. Години за три машина знову прибула. З неї вийшла наша парламентерська група. Авто розвернулося й поїхало. Щойно начштаба Орлов разом з Остапенком і старшиною рушили до позицій, їх накрило артилерійським вогнем. Усе сталося в 200 метрах від нас. Подолавши з хлопцями поповзом цю відстань, витягли всіх трьох. На жаль, Остапенка і старшину вбили. А от начштаба перев’язали й відправили в медсанбат.

— Героя про страх якось незручно запитувати, але все-таки. Адже вам доводилося з противником і в рукопашні вступати.

— Боялися до того — коли треба було піднятися і йти в атаку чи рукопашну. А вже під час бою страх відступає. Адже чудово розумієш, якщо не ти — то тебе. Особливо важко було під час вуличних боїв у Будапешті. А з приводу рукопашних розповім таку історію. Якось забіг у будинок. Піднімаюся сходами, аж раптом німець як схопить мене за горло. Але я міцний був, кандидат у майстри спорту зі спортивної гімнастики, та й Бог силою не обділив. Вивернувся, схопив його за волосся, перекинув і добив. Якось, пам’ятаю, під час зачистки, заскакую у квартиру, переді мною дзеркало, бачу в ньому — німець із фінкою намагається ззаду мене проштрикнути. Різко повертаюся і — чергою з автомата...

— Скільки разів за війну вас було поранено?

— Маю три поранення. В голову, руку і ногу. Штиком — у руку в Угорщині. Куля прошила ногу навиліт, коли визволяли Україну. А от у голову — важке поранення. Було це в Угорщині 23 березня 1945 року біля озера Балатон. Міна потрапила в дах, і мене накрило. Толя Перевезенцев підібрав і перев’язав. Довелося трепанацію черепа робити. Пробув у медсанбаті близько місяця. Але щось погано гоїлося, утворився нарив, довелося повторно лікуватися. А потім нас із Сашком Костіциним відправили на відпочинок після поранення на всесвітньо відомий курорт у Баден-Бадені. Скажу вам — курорти там!..

— Які якості потрібно мати, щоб вижити в бою?

— У бою головне — реакція. Потрібно бути готовим до різних ситуацій. Звичайно, хлопці-тюхтії гинули швидко. Був у нас петееровець Михайлов — штатний стрілок із протитанкової рушниці. У нього в наплічнику завжди повно їжі було. То сало, то ковбаса. Тільки він засне на привалі — ми в нього й поцупимо щось смачненьке. Загинув від кулі снайпера. Сталося це на підступах до Будапешта. На фасаді одного з будинків засів снайпер і б’є, та так, що голови не дає підняти. А цей самий Михайлов поводився надто вже необачно. Я кажу, мовляв, обережно — снайпер. А він: «Де, я його не бачу!». Коротше, снайпер поклав і його. Беру протитанкову рушницю, намагаюся засікти противника. А він, гад, гвинтівки не висуває з вікна, щоб вогника від пострілу ніхто не помітив. Я приловчився і як садонув йому туди з петеера! Він і замовк...

— Коли вже зайшлося про противника, спитаю вас про бойові якості німецького солдата.

— Сильні вояки були німці, нічого не скажеш. Важко з ними воювати. Наведу такий приклад. Під час бою ми поранили німця. Підходимо до нього, а він лежить і намагається рукою до автомата дотягтися. Кулею чи осколком йому хребет зачепило, вже й не рухається, а однаково хоче воювати. Підходимо до нього, відкидаю ногою його автомат подалі. А Толик Перевезенцев, наш санінструктор, оглянув його поранення і каже, мовляв, не жилець німець.

Мрії солдатські...

— Відомо, що на війні солдату без сну й харчів — неможливо. Як у вас було з продовольством?

— Непогано, я вам скажу. Коли йшли нашою територією, важче було. А коли кордон пройшли — легше стало. Нам пощастило зі старшиною. Був у нас такий — Чулий. Меткий, справжній старшина! Встигав погодувати й уранці, і ввечері. Завжди в нього було гаряченьке. Адже головна їжа солдатська — щі та каша. І без витребеньок. Адже шлунки наші делікатесами, самі розумієте, не були розбалувані. Якось ціле НП приключилося із цим «нестатутним харчуванням». Кухар наш — грузин за національністю — схотів порадувати свіжиною. Підстрелив десь дикого кабана й вирішив нагодувати бійців. А до нас саме поповнення прибуло. Але ж хлопці не звикли до жирної їжі. А грузин їх щедро почастував — м’яса і сала в казанки кожному від душі поклав. Як наївся цієї свіжини наш молодняк, усі траншеї загидили! Довелося санінструктору Толі Перевезенцеву п’ять кілометрів у медсанбат за порошками й таблетками бігти.

— А німці «допомагали» харчами?

— Бувало. Пам’ятаю, оточили ми німців — було це в Угорщині. Ночами їм з літаків продовольство та боєприпаси скидали. Придивився якось до їхніх позицій, де коригувальник сидить. Захопив його, «позичив» у нього ліхтарик, а коли настала ніч, з’явилися літаки. Просигналізував їм цим ліхтариком. Німці виявилися щедрими й скинули кілька мішків із харчами на парашутах. Там були консерви. Наїлися ми тоді досхочу. В овальних банках — рибні консерви, а в круглих — м’ясні. Тоді я вперше спробував маргарин. Він у них як вершкове масло. Скажу вам, німецьких харчів та випивки в штабних машинах було вдосталь.

— Про що мріяли на війні?

— У лазні помитися, і в ліжку на чистій білизні відіспатися.

— А випадків міжнаціональної ворожнечі в підрозділі не було?

— Про що ви кажете! У нашому взводі зв’язку представники семи національностей були. На війні національність одна — солдат!

«Язики» — угорські комуністи

— По язика ходили?

— Доводилося. Пам’ятаю, у Будапешті взяли ми лікеро-горілчаний завод. І зупинилися, ніякого просування вперед.

— Може, перестаралися зі спиртним?

— Ні. Просто потрібен був язик, щоб просунутися вперед. Дивізійні розвідники ходили — безрезультатно. Що робити? Зібралися й ми. Вийшли, дивимося, біля одного будиночка стоять кілька людей. Підібралися до них і захопили тихенько. Доправили в штаб. Виявляється, перестаралися. При перевірці наші полонені виявилися угорськими комуністами. Розпороли вони підкладки своїх піджаків і показали посвідчення комуністів — членів руху Опору. А якось мені пощастило взяти в полон німецького майора. Був він на кухні: чи то знімав пробу, чи то з якоїсь іншої причини. Спускався він східцями, і я його за ноги руками схопив. Майор упав, а тут хлопці приспіли й прихопили його. Кляп у рота і — до штабу.

— А як зустріли звістку про Перемогу?

— Наша дивізія стояла на австро-німецькому кордоні. Ввечері виходить дружина комбата зі штабу й каже: «Хлопці, війна закінчилася!». Ми ще нічого не встигли зрозуміти, як за нею вискакує радист і кричить: «Війні кінець! Війні кінець!». А вже за ними голос Левітана: «Внимание, внимание, говорит Москва. Победа!!!». Що тут почалося! Цього не передати. Стрілянина-пальба. Вгору полетіли пілотки, кашкети. Мені в повітрі прострелили пілотку. Довго її беріг як пам’ять. Потім у кожному підрозділі з’явилися бойові листки, фронтові газети. І, звичайно, старшина Чулий привіз горілку в бідоні. Пили за Перемогу!

— У складі зведеного полку прославленого 2-го Українського фронту не довелося пройти бруківкою Красної площі на Параді Перемоги?

— Ні. Але от у Білокам’яній довелося побувати. Після розформування дивізії я, як прапороносець, у 1947 році відвозив прапор нашої дивізії до Москви. Дали мені в супровід двох автоматників, виділили купе в поїзді. Приїхали до столиці. Нас направили на Софіївську набережну. Заходимо в будинок. Зустріла нас якась бабуся і каже: синки, йдіть туди — там генерал сидить, от до нього й звертайтеся. Ми до нього. Віддав я пакет, сургучем опечатаний. Він розкрив його, пробіг очима й відправив нас до ще однієї бабусі. Стукаємо, заходимо — точно, там сидить бабуся, розмальована така, і каже: «Хлопці, що у вас там, прапор? Кидайте його в шафу». Відчиняє вона шафу, а там прапори купою лежать! Поклали ми й свій, поїхали в частину. Пам’ятаю, дорогою думав: «Окреме купе, два автоматники, а тут — у шафку!». А коли була зустріч ветеранів у Москві, побачив я наш прапор і не стримався, заплакав...

Фото автора

З досьє «ДТ»

Микола Тимофійович Невпряга народився 25 грудня 1925 року в селі Новгородка Кіровоградської області в селянській родині. Українець. У Червоній армії з травня 1944 року. У діючій армії з вересня 1944 року. Закінчив війну в Австрії командиром відділення 1077-го стрілецького полку 316-ї Темрюкської Червонопрапорної стрілецької дивізії (46-та армія, 2-й Український фронт). Звання Герой Радянського Союзу присвоєно 24 березня 1945 року. Нагороджений також орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями «За взяття Будапешта», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною». Демобілізований у 1951 році.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво