«Помнит мир спасенный…» - Соціум - dt.ua

«Помнит мир спасенный…»

28 січня, 2011, 14:18 Роздрукувати Випуск №3, 29 січня-4 лютого

Леоніда Телятникова у світових мас-медіа ще за життя називали «одним із перших, хто у квітні 1986-го врятував світ від атомного лиха», і «легендарним пожежником».

© Маргарет Тетчер, генарал-майор Анатолій Мікєєв та підполковник Леонід Телятников. Лондон, лютий 1987 р.

Леоніда Телятникова у світових мас-медіа ще за життя називали «одним із перших, хто у квітні 1986-го врятував світ від атомного лиха», і «легендарним пожежником». У цих словах не було пустопорожньої патетики та пишномовності. Лише констатація факту, вияв шани і поваги від вдячних землян…

Газета «Стар», на запрошення якої Леонід Петрович прибув до Великобританії, вручила йому золоту нагороду за мужність, благородство та самопожертву, і він був першим іноземцем, удостоєним такої високої відзнаки, бо до цього її отримували тільки англійці…

І нині, коли Леоніда Петровича немає серед нас уже понад шість років, ліквідатори аварії на ЧАЕС, близькі, друзі та колеги відгукуються про нього з шанобою і повагою: життєлюб і гуморист, людина слова і діла; що задумав — зробить, ближньому допоможе, а за друзів горою стане; мав відчуття міри й такту, не любив піару, згадувати про пережите і виставлятися напоказ…

25 січня 2011-го йому виповнилося б шістдесят.

З цієї нагоди люб’язно погодилися на інтерв’ю вдова Леоніда Петровича Лариса Іванівна та його старший син Олег.

— Ларисо Іванівно, як і де познайомилися з Леонідом Петровичем?

— Познайомилися ми з Льонею у перший же день мого приїзду в місто Рудне Кустанайської області, куди я прибула на запрошення однокласника. Як з’ясувалося, вони працювали в одній пожежній частині. Пам’ятаю, ми переносили якісь меблі. Я взялася за стіл із одного боку, Льоня — з другого, та так і поєдналися наші долі.

Наше життя з Леонідом Петровичем розділив 1986 рік, і віхи його такі: ДО і ПІСЛЯ аварії. До — ми всі були здорові й щасливі разом із дітьми та родинами, а потім почалося інше життя. Довго чекали дива, якого не сталося: мого чоловіка, батька наших дітей, дідуся любимих онуків за-брав Чорнобиль… Він не дожив, не долюбив, і життя триває без нього, довкола мене — порожнеча…

— Колись я бачив такий телесюжет: Леонід Петрович із усмішкою розповідав, що відвідав піонерський табір «Артек» і у Книзі відгуків знайшов «свої дитячі каракулі». Відомо, що в «Артек» давали путівки найкращим із піонерської братії. Либонь, Леонід Петрович у школі навчався лише на «відмінно»?

— Відмінником він не був, а його появі в «Артеці» передували такі дві події. Перша: Петро Миколайович подарував синові фотоапарат, що на ті часи розцінювалося, певно, значно вище, ніж тепер найпрестижніший комп’ютер. Подія друга: під Кустанаєм приземлився космонавт Валерій Биковський, і містом поширилися чутки: герой космосу проходить обстеження у міській лікарні. Льоня схопив фотоапарат і подався туди… Биковський саме вийшов на свіже повітря, одягнений був у спортивний костюм. Зійшлося багато людей, усі його вітали…

Той фоторепортаж на шкільному конкурсі посів перше місце. Путівка в «Артек» і стала нагородою піонерові Льоні Телятникову…

— Леонід Петрович закінчив Свердловське пожежно-технічне училище та Вищу інженерну пожежно-технічну школу при МВС СРСР у Москві. А як ваша сім’я опинилася у Прип’яті?

— Тут треба почати з того, як ми опинилися в Україні. Михайлик, наш другий син, народився в Москві під час навчання там Леоніда Петровича. І коли повернулися в Кустанай, наш маленький почав страшенно хворіти: висока температура, аритмія, інші прикрощі. Виною тому був різко континентальний клімат Північного Казахстану, отож нам порадили змінити місце проживання. Що ми й зробили і невдовзі опинилися в Україні. Жили в Обухові, а Леонід Петрович працював у ГУ МВС Київської області. Одного разу його відрядили на ЧАЕС. У Прип’яті жив у гуртожитку…

Олег Леонідович:

— Затим татові запропонували на станції роботу й житло, і ми невдовзі перебралися в це молоде прекрасне комсомольське місто. Середній вік мешканців становив 27 років, бабусі на лавочках біля під’їзду не сиділи, а коли якась приїжджала до когось у гості, її сприймали як раритет.

Квартиру отримали трикімнатну, на вулиці Будівельників. Радість була неабияка. У нас із братом з’явився оперативний простір для біганини з кімнати в кімнату.

— Ларисо Іванівно, розкажіть, будь ласка, про враження від пережитого у перші години аварії на ЧАЕС.

— Багатьох уражених радіацією ліквідаторів я побачила у перші ж години після катастрофи, коли шукала Леоніда Петровича. Це було того ж таки злощасного 26 квітня о п’ятій ранку, через чотири години після вибуху реактора. Мабуть, я була однією з перших цивільних, хто бачив те жахіття…

Отож ближче до ранку дізналася, що Льоня в місцевій лікарні, в нього обпечені руки й частина тіла, і що лежить він під крапельницею й дуже зле почувається… Кинулася туди…

На той час надійшла ще одна інформація: ніби обпечених вогнеборців ось-ось мали відправити до Москви. Коли я добігла до лікарні, якийсь автобус із людьми саме від’їжджав від корпусів… Думала, що й Леонід Петрович там, почала несамовито кричати, але його в тому автобусі не було. Він якраз сидів у приймальні, де медпрацівники заповнювали на нього якісь папери. Почув мій крик крізь відчинене вікно, відгукнувся… Пригадую, ледь трималася на ногах від утоми, адже не спала всю ніч, і мені здавалося, що це жахливий сон, ось-ось прокинуся — і все стане на свої місця. Потім Льоня вийшов, ми сіли на лавочку… Не можу передати свій стан, коли дивилася на нього…

— Ви сказали, що бачили перших постраждалих від радіації…

— Так, і то було страшно: збільшені щитовидні залози, одутлість на червоних обличчях і набряклі повіки, сповільнена реакція… Хтось сидів пригнічений, дивлячись в одну точку. Комусь ставало дуже зле. Леонід Петрович сказав, що у нього було те саме, але раніше, ще на станції, коли після спуску з даху розваленого енергоблока зайшов до кабінету директора… Згодом я прочитала в газетах, буцімто він був… п’яний. Такий абсурд могли написати тільки невігласи!

— Пам’ятаєте, про що розмовляли?

— Так, і найбільш закарбувалася в пам’яті мить, коли він сказав про найстрашніше: хлопців відправляють до Москви не через опіки, а через високі дози опромінення. Я заціпеніла від жаху. Потім Льоня запитав про дітей. Відповіла, що вони виїхали з сусідами з міста, а в нього вихопилося: «А як же школа? Хіба вони не підуть до школи?».

— Я десь читав, ніби й ви лежали у центральному госпіталі МВС у Москві?

— Так, але спершу я, прибита побаченим і почутим, лежала у власній квартирі непритомна. Врятувало те, що не замкнула дверей. Не знаю, скільки часу була «відключена» від усього, що коїлося довкола. Прип’ять саме евакуйовували. До нас зайшов сусід і привів мене до тями… Не пам’ятаю зовсім, як виїхала з міста.

— Розкажіть про Москву…

— Леонід Петрович лежав у клініці №6 Міністерства середнього машинобудування… Мені дозволили відвідувати його через день. Там уже помирали перші опромінені… Не розповідатиму про їхніх дружин та матерів, я їх бачила… Таке горе звалилося на нас усіх, що й не знаю, як витримали… Біля входу в коридор я надягала один комплект стерильного одягу, а перед його палатою — другий… Так треба було, адже в уражених радіацією ослаблений імунітет, і наша поява могла стати небезпечною для життя… Він лежав… Вибачте, я не можу про це говорити…

— Прип’ять, свою квартиру більше не бачили?

— Побувала там якраз на свій день народження, 25 липня, після повернення з Москви. Їхала автобусом із пожежниками
ВПЧ-2, начальником у яких був саме Леонід Петрович. У зоні пересіла в армійський БТР, та так і потрапила на вул. Будівельників, 16. Зайшла в квартиру, взяла лише фотографії, літопис, так би мовити, нашої родини. Нікому не побажаю так святкувати день народження. Тепер із жахом згадую: порожнє місто, навіть птахи не співали, бігали залишені господарями собаки. То був шок…

— А коли виписали Леоніда Петровича?

— У грудні 1986-го, за місяць до його дня народження, коли йому мало виповнитися 35 років. Він був сповнений оптимізму, і в наші душі вселилася надія…

— Леонід Петрович об’їздив-облітав чи не півсвіту, а які найяскравіші враження були від тих мандрівок?

— Передусім вразила корпоративність пожежно-рятувального братства. Його зустрічали саме як професіонала, що з честю виконав службовий обов’язок. Вогнеборці Великобританії нагородили медаллю «За мужність», газета «Стар» — «Золотою зіркою». Має відзнаки Болгарії та Югославії, хоча найбільше його зворушили тепло споріднених сердець, щирі потиски рук…

— В Японії Леонід Петрович спілкувався із професором Акіо Акірою, метром радіоактивної та генної діагностики. Щось нове сказав учений?

— Професор Акіра очолює японський Інститут генетики Фонду досліджень радіоактивного впливу на людей, які пережили атомне бомбардування в Хіросімі та Нагасакі. Там у Леоніда Петровича взяли на аналіз кров, виділили двісті хромосом. Отож сто двадцять із них зазнали значної мутації. Про це професор повідомив уже після смерті чоловіка, надіславши лист на мою адресу.

— Що це означає?

— Це означає одне: аварія на ЧАЕС — катастрофа не 25-річної давності, а завтрашнього і післязавтрашнього днів. Наслідки її будуть ще жахливішими, ніж маємо нині! Він написав також, що уночі 26 квітня 1986 року Леонід Петрович отримав дозу від 5 до 7 грей.

— Леонід Петрович не наполягав, щоб сини стали вогнеборцями?

Олег Леонідович:

— Я закінчив Черкаське пожежно-технічне училище імені Урицького, але не тому, що наполягав батько, а швидше — хотів стати схожим на нього. Молодший брат закінчив Міжнародний університет, працює юристом. А мої сини Льоня та Сашко ще учні, відвідують музичну школу. Їм самим вирішувати, ким бути. Особисто я ні на чому не наполягатиму.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво