Полтавщина у замкову щілину

З’їздити на декілька днів до Полтавської області — все одно що зазирнути у замкову щілину. Через неї видно шматочок чарівної Полтави — українського Петербурга, де ввижаються тіні Петра Першого, Миколи Гоголя, Івана Котляревського... Чути дим Полтавської битви, а ще — запах славетної полтавської галушки. І хочеться знайти ключ і штовхнути двері в Полтаву, аби вповні насолодитися тутешньою атмосферою.

Думала, таких містечок уже в країні не лишилося: гарних, зі своїм кліматом, із затишними скверами, де є лавки для закоханих і гравців у доміно. Полтава приємно вражає своєю незіпсутістю. У парковій зоні не видно будівельних кранів. З якихось причин на фасадах будинків не так і багато вульгарних вивісок салонів, генделиків, магазинів і казино. Того зорового сміття, що робить усі українські містечка однаково потворними, а різницю лишає тільки в назвах.

Сюди треба їхати, щоб блука­ти вулицею Монастирською з низенькими цегляними та дерев’яними будиночками. Кладка подекуди оголилася, хати покосилися, а з вікон стійко й бадьоро визирають кактуси та фіалки і по дво­рах мерзнуть кудлаті коти. Обережно оминаєш бабусь із порожніми відрами, які прямують до колонки. І певною мірою спантеличений цією реальністю епохи початку ХХ століття, що завмерла в історичному центрі міста...

А вже трохи вище вулицею — не віриш власним очам — пафосні адміністративні будівлі у стилі російського класицизму, з римськими колонами та портиками. Їх будували з 1804 по 1811 роки за кресленнями російського зодчого Захарова і розмістили по колу Круглої площі. Увечері всі вісім будинків спалахують холодним вогнем ліхтарів. І прогулянка цим «нашим Петербургом» захоплює своєю контрастністю. У самісінькому центрі площі споруджено монумент Слави — на честь 100-річчя перемоги російського війська під Полтавою. На чавунну тосканську колонну злетів позолочений орел з лавровим вінком у дзьобі. В основу постаменту вмурували 18 гармат — трофеїв Полтавської битви. По верхньому краю постаменту встановлена огорожа з перевернутих вістрями до землі мечів. Гармати справжні. Мечі — ні.

У 2009 році місто відзначатиме 300-річний ювілей Полтавської битви. Росіяни приїдуть святкувати. Шведи — поминати героїчних предків.

— І ті й ті доволі часто відвідують Полтаву, — розповідають працівники Державного історико-культурного заповідника «По­ле Полтавської битви». — Шведи приїздять із картами та 600-літніми родоводами. Вони шукають у списках загиблих предків: адже кожен другий швед і кожен другий фінн загинув під час Північної війни 1700—1721 років. Планується спорудити пам’ятник жалоби біля третього редуту (земляного укріплення), де полягло найбільше шведських солдатів.

У протилежному кінці міста, на Івановій горі, теж відчутний дух війни. Здається, тут скакав верхи гігантський привид Петра Першого, наздоганяючи привид гетьмана Мазепи. Кінь спіткнувся і загубив підкову. Вона зависла на античних колонах прямо... над Полтавою. Сюди протоптали стежину туристи. Тутешня альтанка з підковою нагадує про морські курортні містечка: здалеку можна подумати, що внизу б’ється хвилями море. Але насправді під схилами скупчилися міські будинки і потягнулися кудись за небокрай...

Колись цим краєвидом з Іванової гори надихався прозаїк, поет, драматург, основоположник сучасної української літератури Іван Котляревський. Це, можна сказати, був вид із його подвір’я. Справжня садиба письменника до наших днів не збереглася. Але до 200-річного ювілею Котляревсь­кого у 1969 році її відновили за акварельним ескізом Тараса Шевченка. Хата, комора, повітка, колодязь із журавлем — усе відтворено за спогадами сучасників поета. Нині в гості до Котляревського запрошують екскурсоводи у національних строях. П’ять невеликих кімнат — ось і вся житлова площа дрібного дворянина. Ой, ледь не забула про кухню! За часів Котляревсь­кого тут не приймали відвідувачів. Однак тепер саме в кухні наливають чарку шанованим гостям, а з печі рогачами дістають славетні полтавські галушки.

— Найкраща галушка з печі, а не з бетону! — кажуть полтавські інтелігенти, —нарікаючи на жартівливий пам’ятник галушкам, що розляглися у мисці з лож­кою тут-таки, на Івановій горі, неподалік садиби Котлярев­ського. До цього місця в багатьох полтавців особливе ставлення: Іванова гора вва­жається святою. Історики ототожнюють її з літописним городищем Лтавою, згаданим 1174 року. Поблизу виблискує золотими банями Успенський собор. Але туристи поспішають залізти в миску, розсістися по галушках, лягти в ложку, аби зробити фото на згадку. Що й казати, галушки вже відполіровані до блиску.

...Маршрут Полтавсь­кою областю можна прокладати як заманеться. Коли всі тамтешні музеї сплетуться в голові в один великий інформаційний клубок, варто податися у сільський закуток.

Велика Багачка лежить за
80 км від Полтави. Тутешні мешканці лише намацують новий для них спосіб заробітку — зелений туризм. Для цього тут є всі умови: мальовнича річка Псьол, пляж із пісочком, сосновий ліс. Жаль тільки, що корпоративна вилазка в екологічно чистий куточок актуальна поки що, максимум, для трьох десятків людей: місцева садиба зеленого туризму «У Оксани» більше просто не вмістить. Але в невеличкої компанії — свої переваги: зручно ходити на рибалку, ставити влітку намет, слухати солов’їв та й у сауні всім місця вистачить. А голов­не — такий відпочинок актуальний будь-якої пори року. Поряд розміщений гастроентерологічний санаторій «Псьол». Бажаючі можуть випити тут цілющої води або й зупинитися на лікувальний відпочинок. Через річку навели міст. Місцеві кажуть: як зайти на середину і взятися за руки — обов’язково в Багачку повернешся.

Однак деякі апріорі успішні маршрути мешканцями регіону розвиваються мало. Нинішнього року одна моя приятелька — шанувальниця творчості Гоголя — підмовила цілу компанію розвідати, що таке Диканька. Взяли квитки на поїзд з твердим рішенням відсвяткувати Різдво по-гоголівськи: містично, весело, з колядками й ворожіннями. Яке ж було їхнє розчарування, коли зрозуміли, що в Диканьці всім байдуже до туристичної групи... Особливо стало лячно, як почало сутеніти. Благо, натрапили на гостинних господарів, котрі впустили їх переночувати.

Тож поки що подорож Гого­лівсь­кими місцями краще здійснювати навесні. Виділити на це бажано щонайменше уїк-енд. Ад­же треба встигнути не тільки в Ди­каньку, а й в Опішне, Великі Со­рочинці, Шишаки, Мирогород, а головне — відвідати саме Гоголе­ве (колишню Василівку), де виростав Микола Гоголь. Будинок його батьків не зберігся під час Другої світової війни. Але був дбайливо відбудований і нині вби­рає очі своїми білими боками. Прогулянка десятьма залами музею занурює в атмосферу провінційного дитинства майбутнього письменника. Однопо­верхова садиба, обставлена скром­но і зі смаком. На столі парує самовар, горнятка чекають на вечір­ній чай. Миколина бабуся Тетяна Се­менівна розважає дітей істо­рією про божественну драбину, яку янголи спускають на землю, аби «подати руку» помираючому...

Гоголь багато подорожував світом, шукаючи себе, своє особливе слово. Одного разу письменник повернувся до Василівки назавжди. Він відселився у флігель, щоб спокійно працювати над другим томом «Мертвих душ». Але двічі палив рукопис. Спершу Гоголь був впевнений, що очистився і тепер точно знає, як треба писати цю книжку. Проте, коли другий примірник був майже завершений, він серед ночі розбудив служку, звелів розпалити піч і кинув туди записи. Зранку каявся й казав, що зробив це з примусу темних сил. За три дні Микола Гоголь помер. Кажуть, останніми його словами були: «Драбину! Швидше давайте драбину!»

...Взимку парк-сад за садибою тягнеться в небо голими гілками. Ставок промерз і дзеркалом ліг попід берегами. Ховаєшся від вітру під каптуром і раптом бачиш, що на землю дрібно й святково падає сніжок. І чомусь саме це здається неймовірно оптимістичним завершенням подорожі. За зимою буде весна, заквітне лабіринтом сад, русалки випірнуть зі своїх теплих сховків і чекатимуть на березі тих, хто вірить Гоголю.

За організацію прес-туру автор дякує Полтавській облдерж­адміністрації, ДП «Укртурінфраструктура» та Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України».