Польський грудень - Соціум - dt.ua

Польський грудень

29 грудня, 2010, 17:36 Роздрукувати Випуск №49, 29 грудня-14 січня

У понеділок, 13 грудня 2010 року, на вулицях Варшави та кількох інших польських міст можна було зустріти молодих людей, одягнених у військову і міліцейську форму часів ПНР...

У понеділок, 13 грудня 2010 року, на вулицях Варшави та кількох інших польських міст можна було зустріти молодих людей, одягнених у військову і міліцейську форму часів ПНР. Вони не намагалися уповільнити шалений темп життя столиці, як і не могли змінити образ сучасного європейського міста. Просто були. І нагадували те, про що жоден поляк забути не може, — 29 років тому, у ніч із 12 на 13 грудня 1981 року, в Польщі було запроваджено військовий стан.

Більш ніж на півтора року було паралізоване життя всієї країни, всіх поляків. Зокрема й тих, хто не тільки активістом, а й прибічником «Солідарності» не був. Я вже не кажу про 3,5 тисячі інтернованих, 100 загиблих, дев’ятьох розстріляних гірниках шахти «Вуєк». Тому, коли наприкінці листопада президент Коморовський запросив генерала Ярузельського на засідання Ради національної безпеки, присвячене підготовці до візиту Дмитра Медведєва (власне, запрошені були всі екс-президенти Польщі), жесту чинного президента не зрозуміли не тільки його «штатні» противники, а й соратники із «Громадянської платформи». Найменше справі потепління відносин між Росією і Польщею міг сприяти асоціативний зв’язок цих відносин із В.Ярузельським. Із ким завгодно, хоч із Берутом, але тільки не з ним!

«Президент плюнув в обличчя кільком поколінням поляків та історії Польщі», — написав у своєму блозі колишній сенатор Людвік Дорн і закликав усіх, хто пам’ятає роки боротьби за незалежність Польщі, у ніч із 12 на 13 грудня зібратися біля будинку Ярузельського. «Я звертаюся до своїх друзів, іноді — колишніх друзів, оскільки наші політичні шляхи розійшлися; до товаришів, знайомих, до тих, кого в підпіллі військового стану знав тільки за псевдонімом(...) Нарешті, я звертаюся до тих, із ким мене сьогодні розділяє все, але об’єднує пам’ять про надзвичайно тяжкий і водночас найблагородніший епізод нашого життя», — закликав Л.Дорн.

Маніфестації в ніч із 12 на 13 грудня біля будинку Ярузельського давно вже стали традицією. І беруть участь у них справді дуже різні люди. Нинішнього року, за офіційними даними, зібралося від 500 до 700 осіб. Були транспаранти з написами «Ярузельський, ми пам’ятаємо твої злочини», горіли викладені у формі хреста свічі на спомин про загиблих; рівно опівночі були зачитані їхні імена. Тільки одна обставина різко відрізняла теперішню картину від картини попередніх років. Зазвичай біля будинку Ярузельського збиралися і ті, хто співчував генералові, — своєрідна контрдемонстрація. Цього року їх не було. Жодного!

Та повернімося до юнаків у військовій і міліцейській формі, які мерзли на вітрі. Як неважко здогадатися, були вони учасниками однієї з таких популярних останнім часом акцій, які реконструюють історичні події. Нинішня називалася «Молоді пам’ятають!» і закінчилася ввечері «вуличною сутичкою» студентів та ZOMON. «Демонстранти» кидали в «міліцію» легке, загорнуте в щось м’яке каміння (втім, шоломи в «міліції» були справжні). Ті у відповідь кидали петарди, які символізують сльозогінний газ. Кидали дуже влучно, акуратно, — жодна не підлетіла до натовпу ближче ніж на три метри. А я, спостерігаючи за цим «боєм», думала: що саме з виру подій тих півтора року народна пам’ять передаватиме з покоління в покоління?

Того самого дня Лех Валенса, практично, відповів на це запитання. В інтерв’ю Польському радіо він сказав: майбутні покоління запитають нас не про те, що ми знищили, а про те, що нам вдалося побудувати. Добре, якщо так...

Після запровадження військового стану були роки підпільної боротьби і солідарності без лапок — простої людської солідарності сусідів, колег, однокурсників. Поляки складали іспит не тільки на стійкість і мужність, а й на моральність, або — якщо називати речі своїми іменами — на силу людського духу. Це був максималістський час, коли треба було або стати покидьком, або Людиною з великої літери, і не було рятівної золотої середини.

Ми, практично, нічого не знаємо про діяльність польської церкви часів військового стану. А вона була безпрецедентною за масштабами. З перших днів запровадження військового стану Церква допомагає інтернованим та їхнім сім’ям, сприяє передачі інформації на Захід, збирає під своїми склепіннями безробітних художників, артистів, музикантів різних віросповідань, у тому числі й атеїстів, і дає їм можливість пережити лихоліття, протриматися — організовуються виставки, спектаклі, концерти.

Ми захоплюємося творчістю Кесльовського, не замислюючись, як, у яких умовах було знято найкращі його фільми. Не знаємо, що сценарист більшості його фільмів Кшиштоф Песевич був адвокатом, який захищав робітників у численних процесах, а трохи згодом — одним із трьох обвинувачів у справі про вбивство ксьондза Єжі Попелушко. Йому помстилися — вбили його матір, зв’язавши її так само, як було зв’язане тіло отця Єжі...

І все-таки «у поляків вийшло». Навряд чи хтось пам’ятає сьогодні цю свого часу популярну, не зовсім пристойну пісню. 29 років — дуже багато. Виросло ціле покоління, якому важко пояснити, чим була для нашої юності польська «Солідарність». Але в Польщі «Молоді пам’ятають» — не тільки назва акції.

У фіналі фільму «Людина з заліза», що його Вайда, слава Богу, встиг зняти до запровадження військового стану, головний герой після перемоги «Солідарності» йде з квітами на місце смерті батька, який загинув у грудні 1970 року. А за кадром звучить відома всій Польщі «Балада про Янека Вишневського» — символ трагічних подій грудня 1970 року. І цей зв’язок поколінь – аж ніяк не плід режисерської фантазії. Поляки не сумніваються, що «Солідарності» не було б без виступів робітників у 1970 році.

Нагадаю. 11 грудня 1970 р. партійна влада Польщі прийняла рішення про підвищення цін на багато видів продуктів першої необхідності. 14 грудня застрайкували робітники Гданьської судноверфі ім. Леніна. Упродовж десяти годин(!) вони чекали, що з ними поговорять — начальство верфі та міська влада. Не дочекалися. І тоді кілька тисяч людей вийшли на вулиці міста. Сталися перші сутички з міліцією. Було затримано й жорстоко побито у відділеннях міліції 329 осіб.

Наступного дня вдосвіта робітники судноверфі прийшли до будинку міліції з вимогою звільнити затриманих. Міліція відкрила вогонь. Загинуло вісім осіб. На десяту годину ранку близько 20 тисяч людей зібралися біля будинку Обласного комітету партії й підпалили його. Окремі сутички переросли у вуличні бої.

Того самого дня в Гдині робітники судноверфі ім.Паризької Комуни прийшли до будинку міськради. Навчена гірким досвідом сусідів, гдиньська влада зустрілася з делегацією робітників, визнала справедливими їхні вимоги й підписала відповідну угоду. І їм повірили, хоч пізно ввечері членів загальноміського страйкового комітету було заарештовано. Можливо, про це не всі знали, — епоха Інтернету й мобільних телефонів ще була попереду, — але саме в Гдині сталася кривава трагедія, названа згодом Чорним четвергом.

Наступного дня, 16 грудня, коли в Гданьську тривали вуличні бої, а в Слупську й Елблонзі розпочалися страйки і демонстрації, віце-прем’єр Станіслав Качелек на місцевому телебаченні закликав протестувальників вийти на роботу і повернутися до нормального життя. І в Гдині його послухалися.

17 грудня з п’ятої години ранку на станцію Гдиня-Судноверф, як завжди, почали прибувати електрички з робітниками. Проте підхід до верфі був перекритий загонами військових. Бачити їх могли тільки ті, хто приїхав першим. Але відступати дуже скоро стало нікуди. Кожних шість хвилин електрички привозили нові партії людей, що нічого не підозрювали. Через півгодини перон, залізничний міст і площа перед станцією були запруджені великим натовпом, із якого неможливо було вибратися. Близько шостої ранку пролунав перший постріл.

Бойня на залізничній станції стала прологом вуличних боїв, які не припинялися до пізньої ночі. 18 і 19 грудня на всьому балтійському узбережжі тривали страйки, маніфестації і вуличні сутички. 20 грудня було скликано VII пленум ЦК партії, на якому Гомулку змістили, обравши натомість Едварда Герека.

Розпочалася нова епоха, позбавлена будь-яких ілюзій як щодо «народної» влади, так і щодо можливості одним ривком змінити світ.

Зрозуміло, про події грудня 1970-го публічно заборонялося навіть згадувати. Це нам знайоме, так було в кожній точці соцтабору. Тоді ще не був винайдений простий і ефективний спосіб роззброїти народ перед владою. Тепер він відомий: не треба забороняти говорити про жертви злочинів, скоєних у роки правління попередника. Навпаки, про них треба говорити якнайчастіше, зворушливо, з прозорою сльозою (важливо тільки не допустити чіткої юридичної кваліфікації та притягнення до реальної відповідальності винних). Треба створити культ жертв, спрямувавши на це весь моральний та патріотичний потенціал народу, і, забезпечивши некритичне, нераціональне поклоніння власним нещастям, примусити нескінченно кружляти замкненим колом, знову й знову наступаючи на одні й ті самі граблі.

Про жертви грудня 1970-го в Польщі не забували ніколи. Вже 1 травня 1971-го через усе місто пройшла група робітників із транспарантами з вимогою покарати винуватців грудневої трагедії. На ті часи це була майже безумна сміливість. Незважаючи на арешти, жалобний мітинг у грудні стає традицією. У грудні 1980 р. він збирається вже під погромним пам’ятником, спорудження якого було однією з перших справ «Солідарності». Гордо підкреслюючи, що є прямою наступницею робітничих виступів 1970 р., «Солідарність» глибоко проаналізувала всі помилки та прорахунки своїх шановних попередників. У 1980-му неможливо навіть уявити собі вуличний безлад, підпалення комітетів партії... Сухий закон, якнайсуворіша дисципліна, окупаційний страйк (це коли робітники не залишають території підприємства і закривають туди доступ стороннім) і, звісно, чітка організація, продумана на десять кроків наперед. Усе це, зрозуміло, не впало з неба. Не буде великою помилкою сказати, що десять років між груднем 1970 і серпнем
1980 р. були періодом праці над помилками. Але це вже окрема тема.

То чому ж усе-таки «нам... у дишло, а в поляків вийшло»?

Кінорежисер Антоній Краузе, який зняв фільм «Чорний четвер» (до 40-річчя Грудня-70 не встигли, офіційну прем’єру призначено на 2 лютого 2011 р.), сказав одного разу, що для того, аби завоювати й утримати свободу, необхідні дві обов’язкові умови — правда і пам’ять. Сумно, якщо він має рацію, оскільки в нас поки що і з тим, і з тим скрутно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво