Політкоректність: не брехня, а лицемірство - Соціум - dt.ua

Політкоректність: не брехня, а лицемірство

25 квітня, 2008, 12:31 Роздрукувати Випуск №16, 25 квітня-16 травня

Здається, Наполеонові приписують думку про те, що авторитарні режими можуть дозволити собі таку розкіш, як мовчанка...

Здається, Наполеонові приписують думку про те, що авторитарні режими можуть дозволити собі таку розкіш, як мовчанка. Тим часом демократичне суспільство собі цього дозволити не може, а отже, змушене брехати, брехати й брехати… Не врахував великий імператор тільки одного: демократичний режим спирається на капіталістичну систему, що визнає велику мовчазну владу — владу грошей і великих капіталів. Тому йдеться скоріше не про брехню, а про лицемірство.

За що можна поважати «етику капіталізму», так це за те, що вона не бреше. Лукавить, але не бреше: усі знають і визнають, що в цьому суспільстві все купується і продається, що олігархи «п’ють з простих людей кров», що «всі політики продажні», що «ЗМІ обслуговують політичні клани», що в країні панують брутальна влада сильнішого, експлуатація, проституція тощо, але що поробиш — «така сувора реальність, таке життя»… Ніхто цього за сімома печатями містифікації чи таємниці не приховує.

Звичайно, працює потужна пропаганда, мас-медіа, піар — така собі вистава, що обробляє мізки пересічних громадян, відвертає їхню увагу від наболілого, втовкмачує фальшиві ідеали й бажання. Але, щиро кажучи, не настільки вже ті «пересічні громадяни» є пасивними й невинними жертвами реклами чи ідеології. Хай там як, але вони здатні самотужки сформувати судження й зробити висновки. Інша річ, що найчастіше вони свідомо обирають конформізм і колабораціонізм. Так їм жити набагато простіше!

Мало того, ці так звані прості люди в більшості своїй не підтримують радикальних чи антисистемних ініціатив спротиву, якщо це не приносить їм особистого зиску (а таки не приносить). На жаль, маси сьогодні так само продаються й купуються — незгірше, ніж їхні представники в органах влади. Можливо, ці дрібнобуржуазні люмпени відрізняються від олігархів та іншої буржуазії тільки тим, що в останніх є гроші, а у перших немає. Але на рівні свідомості вони поділяють однакові базові цінності. Себто якщо багача і бідняка поміняти місцями, підміни ніхто не помітить.

Усі визнають мовчазну й брутальну владу грошей, владу кар’єри, авторитет і щедрість «сильної руки», вигоду «зручного місця» в суспільстві, але і далі поводяться так, ніби є важливіші, інші, не такі прозаїчні цінності. А саме — цінності духовні і культурні, що їх усі поділяють. Цінності свободи, прав людини, політкоректності, святості приватної власності. Отож — ніякої брехні, всього лише необхідна для комфортного співіснування індивідів частка лицемірства.

На захист лицемірства як «основи цивілізації» свого часу яскраво виступив ліберальний публіцист Олександр Тимофєєвський. Мабуть, багато хто дивився чудовий фільм Девіда Лінча «Людина-слон» про напівлюдину-напівтварину, якою захоплюються вищі кола вікторіанського Лондона. Узявши за приклад персонажа з того фільму — Джона Мерріка, критик доводить, що до людини-чудовиська, яку витягають з самісінького дна суспільства, світське товариство поставилося з підкресленою чуйністю і толерантністю тому, що вбачає в ньому втілення «того, що є на споді» кожного з нас, — такої собі «темної підкладки» реальності, до якої причетний кожен без винятку. Але водночас — робить висновок Тимофєєвський — якраз саме через це її демонстративно не помічають.

Він пояснює: «Виразисто не помічаючи його каліцтва, у прямому і переносному сенсі прибравши всі дзеркала, світські люди дбають не про Людину-слона, а про себе. Вони гуманні вимушено. Вони-бо розуміють, що здоровий білий гетеросексуальний чоловік з університетським дипломом, може, й абсолютна більшість, але взагалі-то — абсолютна фікція: завжди трапиться хтось здоровіший, біліший, гетеросексуальніший, із престижнішим університетським дипломом, і для нього ви, звичайно, будете Людиною-слоном.

Світські люди недарма так не люблять бачити страждання. І недарма бояться чужих мук дужче за свої. Вони добре знають, що їхній комфорт безпосередньо залежить від комфорту довколишніх людей… Світська людина над усе боїться заскочити ближнього в такому нещасливому становищі. З чорними вона хоче мати вигляд чорної, серед інвалідів — безрукої, а з папуасами їсти руками. І це не висока моральність, не людяність, не система поглядів і навіть не виховання, а інстинктивний спосіб вижити».

Отже, лицемірство, згідно з ліберальною точкою зору, є не просто навмисним ігноруванням реального стану речей (бідності, голоду, насильства, хвороб) — якраз навпаки, про все це люди знають або здогадуються. Лицемірство — це, за словами автора, ні багато ні мало, «інстинктивний спосіб вижити». Але такий висновок якось не узгоджується з посилом. Адже йшлося про те, що хтось потерпає від бідності, голоду, дискримінації або зазнає переслідувань чи тортур, а потім нам повідомляють, що «не бачити цих страждань» і є «інстинктивним способом вижити». Критик не говорить нам цього, але сам Девід Лінч показує у фільмі, що йдеться про лицемірство суто класове — лицемірство буржуа.

Буржуазне лицемірство полягає в тому, що ввічливе непомічання в іншій істоті її бідності, недоліків, каліцтва, дивакуватості (коротше — радикальної інакшості) аж ніяк не є наївним, щирим, а зберігає в собі частку вимушеності, усвідомленого примусу. Треба помічати, щоб краще не помічати. Можливо, справжнє лицемірство лібералів полягає не в делікатному мистецтві непомічання каліцтва Людини-слона, а того світу балаганної наживи, ярмаркової продажності, де стало можливим тримати такий «живий товар» у клітках, де й з’явився цей монстр. Серед світських, тонко вихованих представників громадянського суспільства Людина-слон більше не є цирковим товаром — його нестерпна монструозність є цивілізованою, сублімованою світським театром. Одначе він так і залишається у гетто, у клітці — на цей раз у палаті клініки. Отже, цю істоту не прийнято на рівних до соціуму як повноправного її члена — ні, їй визначено певну локалізацію, ідентичність. Знайомтеся — це «Людина-слон». Замість товарної вартості, бомонд зберігає за Людиною-слоном міф про його «реальну», природну і «неуникненну» екзотичність.

Вочевидь, щире й брутальне знущання люмпенського балагана над «недолюдками» на цирковому атракціоні демонструє нестерпність ситуації і змушує прореагувати на неї політично. Тобто змінити самі умови уможливлення балаганного світу. Натомість ліберальна ідеологія «умаслює» ситуацію, підмінюючи реальну нестерпність ілюзорною терпимістю; «недолюдок» стає «недолюдиною», що сама винна у своїй недостатності. Лицемірство, таким чином, є основою не цивілізації, а основою політкоректності. А буржуазно-ліберальна політкоректність є не чим іншим, як наслідком ідеологічної легітимації класово-антропологічної різниці; це — «освячення», «увічнення», «оприроднення» штучного антагонізму «ринку» (люмпен-пролетарського ярмарку) і «театру» (буржуазного бомонду). Аби нічого не змінювати — будьмо політкоректними.

Сьогодні надзвичайно модні дискусії про політкоректність. Нас запевняють у тому, що не можна руйнувати «поліфонічність» цього мультикультурного світу, потрібно шукати мирних способів співіснування різних ідентичностей, поважати неповторну екзотичність особливих спільнот та людей-слонів. На­справді ці постмодерністські заклики поважати відмінності та інакшість не мають жодного політичного сенсу у світі насильства і несвободи. У них відсутній вимір універсальності — того, що стосується всіх і кожного. Адже пригніченим спільнотам та дискримінованим людям не потрібна політкоректність, через яку нічого не змінюється. Вони бажають стати повноправними членами рівноправного публічного простору, обстоюють політику громадянського визнання.

Мартін Лютер Кінг не вимагав політкоректності, він говорив про права і свободи, радикально не сумісні з расизмом держави. Расизм і ксенофобію не можна подолати, якщо ставитися до них як до особливої точки зору, що заслуговує на своє місце в демократичному дискурсі. Навпаки, їх можна витравити тільки завдяки відданості непопулярній в часи постмодерного релятивізму ідеї справедливості, що за визначенням була, є і буде «неполіткорект­ною» і «нетолерантною».

Власне, капіталістична система — це така система, яка чітко називає кішку кішкою. Ілюзорне небо містифікацій спустилося на землю, туман розвіявся. Ось капіталіст — ось представник найманої праці… Але йдеться не про брехню, а про лицемірство, оскільки такий стан речей не толерує справедливості. Система елегантно пошиває в дурні своїх громадян, але при цьо­му панує ліберальний консенсус, згідно з яким усі вважають, що «це ще не найгірший варіант», «так у світі повелося», «головне — не відставати від інших» і «цьо­му немає альтернативи»…

Лицемірство народжується не з намагання заплющити очі на «вади» й «недоліки», що притаманні іншим. Не треба бути лицеміром, аби поважати інших. Якраз навпаки: добре бачачи й усвідомлюючи, що «негр — це негр» (а отже, система породжує структурний расизм), що каліцтво і хвороби не є надприродним прокляттям (а є наслідком воєн, наркоманії, вуличного насильства, епідемій), а «папуаси» не тільки «їдять руками», а й досі потерпають від наслідків європейської колонізації і відповідного ставлення до їхньої культури, буржуа (або будь-який носій буржуазної свідомості) заплющує очі не на ці факти, а на структурні чинники, що породжуються системою, як-от: расизм, імперіалізм, колоніалізм тощо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво