Політична криза 2007 року в Україні - Соціум - dt.ua

Політична криза 2007 року в Україні

27 квітня, 2007, 14:14 Роздрукувати Випуск №16, 27 квітня-11 травня

У засобах масової інформації циркулюють катастрофічні прогнози, пов’язані з сучасною політичною кризою...

У засобах масової інформації циркулюють катастрофічні прогнози, пов’язані з сучасною політичною кризою. Йдеться не тільки про погіршення економічної кон’юнктури, з чим погоджуються майже всі експерти, а й про розвал країни або, в крайньо­му разі, про сильне погіршення стосунків між українцями та росіянами — громадянами України. Наскільки виправдані ці прогнози?

Суть кризи полягає у протистоянні гілок влади, яке має водночас інституційний і персональний характер. На першому плані — амбіції двох популярних діячів. Але протистояння існувало задовго до них. Можна сказати, що воно з’явилося одночасно з появою посади президента України. Після грудня 1991 року, коли голова Верховної Ради став президентом, він швидко втратив порозуміння з парламентом і змушений був після двох з половиною років виснажливої боротьби погодитися на дострокові перевибори обох гілок влади.

Якою республікою повинна стати Україна? У нас іще недосконала система стримувань і противаг. Тому «чисті» форми організації влади небезпечні. Будучи президентською республікою, країна надто сильно залежатиме від однієї людини. За умови парламентської республіки ми потрапимо в залежність від судової системи, про якість якої й говорити годі.

Україні більше підходить парламентсько-президентська або президентсько-парламентська республіка. Яка з них? Не моя справа дискутувати з цього приводу, на те є політологи й правознавці. Історика мають хвилювати прогнози «катастрофістів».

Чому під час президентських виборів 2004 року раптом визначився сталий територіальний поділ українського електорату? Чому цей поділ чітко окреслився під час парламентських виборів 2006 року і зберігається до цього часу? Мабуть, ці питання мають раціональну відповідь. Про це й варто поговорити.

* * *

Довелося бувати у більшості земель ФРН. Це різні за географічними умовами, характером економіки та історичною долею міні-країни. Однак німці залишаються згуртованим народом із яскраво вираженою національною ідентичністю. Відмінності між ними є джерелом сили, а не слабкості.

Україна теж складається з різних історичних регіонів, хоч радянська влада перетворила її на сукупність більш-менш однакових за чисельністю населення областей. Публіцисти полюбляють наголошувати на відмінностях між регіонами, вбачаючи в них джерело слабкості. Повторюючи думку модних західних мислителів, які не бували в Україні, деякі з цих публіцистів твердять про цивілізаційний розлам, що нібито пролягає по Дніпру.

Якщо використовувати в аналізі історії України категоріальний апарат А.Тойнбі, то можна погодитися тільки з одним: наші регіони з різною швидкістю прощаються з радянським суспільно-економічним ладом. Цей лад не мав приватної власності — головного структуруючого елемента суспільного життя. Іншими словами, він був цивілізаційно відмінним від навколишнього світу.

Власне, про що йдеться? За три покоління у створеній більшовиками країні сформувався найдовершеніший тип тоталітарного режиму. Комуністичний режим економічно й організаційно замкнув на собі всі вертикальні суспільні зв’язки й перерізав усі горизонтальні, які існували раніше. Протиприродні стосунки між людьми можна було насадити тільки силою, відтак становлення радянського ладу перенасичене злочинами, що часто не піддаються осмисленню (найбільш яскравий приклад — Голодомор). У другому й третьому поколіннях режим став значно м’якшим, оскільки припинився опір уже радянізованого суспільства. На перший план вийшла патерналістська функція підтримання життєдіяльності країни, яка влаштовувала переважну більшість радянських громадян. Однак із цією функцією режим справлявся дедалі гірше, а «перебудова», яка мала на меті активізувати її, неочікувано для реформаторів призвела до саморуйнування наддержави.

Слід вітати зникнення з історичної арени державної партії, вожді якої (але не вона сама!) здійснювали диктатуру. Проте ця партія перебудувала «під себе» всі державні й позадержавні структури, не залишаючи жодного шансу для появи громадянського суспільства. Тому без її регулятивної діяльності події набули хаотичного характеру. Мало хто з політичних діячів, переважна більшість яких походила з компартійно-радянської номенклатури, керувався національними, а не особистими інтересами. У результаті маємо спотворені стосунки між гілками влади.

Зникнення диктатури поклало початок самоорганізації суспільства. В Україні — так само, як у Росії, — самоорганізація починалася з виникнення регіональних кланів, основу яких складали могутні фінансово-промислові групи (ФПГ). Тільки потужні ФПГ, які утворилися в результаті об’єднання супермонополізованих неконкурентоспроможних підприємств, мали шанс прорватися на світові ринки й оживити українську економіку. На відміну від Росії з її традиційно могутнім державним апаратом, який поставив олігархів під контроль, українські олігархи ведуть розмову з державою на рівних. Щоб зміцнити свої позиції, вони створюють власні політичні партії. Першим виник створений П.Лазаренком регіональний блок «Громада» — родоначальник БЮТ.

Один із публіцистів так висловився з приводу протистояння двох політичних таборів: час уже з’явитися третій силі — громадянському суспільству (якщо воно в нас існує), щоб сказати своє вагоме слово. Громадянське суспільство в нас розвивається з кінця 80-х рр., коли з’явилися перші «неформальні» організації. Але ні за чисельністю, ні за показником економічної самостійності організацій воно не може йти в порівняння з громадянським суспільством у країнах з нетоталітарним минулим. Суть поточного моменту полягає якраз у тому, що маємо не три, а тільки одну політичну структуру — якщо не брати до уваги маргінальних залишків колишньої КПРС. Це — політичні партії олігархічного капіталу. Саме вони є основою громадянського суспільства на сучасній стадії його розвитку. Політична ситуація тепер значно менше залежить від особистих рис людини на чолі гілки влади, ніж у часи президентства Л.Кучми. Втручання населення в боротьбу політичних сил проявляється тільки під час виборів або в період такого сплеску соціальної енергії, яким була революція 2004 року. Власне, й сама ця революція спалахнула внаслідок фальсифікації волі виборців.

Україна значною мірою залишається в організації влади скам’янілим уламком Радянського Союзу. Це означає, що за відсутності диктатури вона приречена на постійну політичну нестабільність. Про повернення до диктатури не йдеться. Проте потрібно відповідати на виклики історичного часу. Якщо цього не робить центр, це починають робити регіональні структури. Донецький клан активно «перетікає» тепер у столицю, підпорядковуючи собі державний апарат. Не думаю, щоб це відповідало інтересам інших регіонів або посилювало державу. Населення кожного історичного регіону має користуватися широкими правами самоуправління.

Радянська Росія називалася федерацією, але не була нею: диктатура й федерація несумісні. Б.Єльцину вдалося зупинити розпад держави зверненням до суб’єктів федерації з гаслом: «Беріть собі стільки прав, скільки побажаєте». Росія перетворилася на справжню федерацію, в якій конституційно визначені права її суб’єктів не могли оспорюватися центром.

Історичний прогрес стимулюється відповіддю на виклик. Якщо немає такої відповіді, розвиток перетворюється на стагнацію, а стагнація — на занепад. Російська політична еліта відповіла на виклик. В Україні, натомість, виклик був не таким сильним. Тому вона не стала ні федеративною державою, ні державою з потужним регіональним самоврядуванням. Як і раніше, столиця спочатку мобілізує якнайбільше ресурсів, а потім розподіляє їх по областях. Коли існувала команда, тобто керована з одного центру економіка, така модель організації управління була єдино можливою. Коли командна економіка трансформувалася в ринкову, гранично централізоване управління стало анахронізмом.

Економічна залежність периферії від столиці дає центру необмежену владу. Керівники держави не схильні вважати таке становище недоліком. За роки незалежності жодна політична сила не зробила нічого істотного у справі територіального перерозподілу державних повноважень. Якщо ми не реагуємо на історичний виклик відповідними реформами, то маємо в кращому разі революцію, а в гіршому — стагнацію із перспективами занепаду. Парадоксально, але ми отримали майже одночасно обидва варіанти розвитку подій: у 2004 році — революцію, а в 2007-му — пародію на Майдан, під якою приховуються загрозливі для держави соціально-політичні процеси.

Не варто закликати до негайної і цілковитої федералізації України. Досвід показує, наскільки це небезпечно за нестабільного політичного режиму: центр майже втратив контроль за подіями в Криму. Та більш небезпечним є сучасне становище в країні. Регіональні відмінності в культурі, мові, релігії, ментальності та історичному досвіді в нас використовуються нечистими на руку політиками для привнесення в суспільство неспокою та розбрату. Чому грає ця карта?

Оголошуючи республіку незалежною державою, українська компартійно-радянська номенклатура підхопила заклики національно-демократичної опозиції й навіть певною мірою ідентифікувала себе з нею. Попри те що нова держава будувалася з радянського матеріалу, вона стала спадкоємицею розчавленої більшовиками УНР. Робилося це з однією метою — аби відгородитися ідеологічною прірвою від Росії.

В усі наступні роки політична еліта нової держави переконувала Москву в тому, що Україна — не Росія. Приймаючи пропозиції посісти командні посади в СНД, вона все-таки утримувалася від того, щоб перетворити Україну на повноправного члена цієї організації. Москва постачала українців (а точніше — українських олігархів) дешевими енергоносіями й запрошувала їх інтегруватися в євразійський економічний простір. Тільки на початку нового століття В.Путін визначив більш реалістичну енергетичну політику, яка відповідала національним інтересам Росії й уперше відкрила перед Україною шляхи завоювання економічної незалежності.

Утверджуючи політичну незалежність країни, українські лідери неминуче повинні були здійснити дерусифікацію органів влади, засобів масової інформації, освіти і культури. Однак у міру того, як виходила з кризи важка промисловість східних і південних регіонів, підвищувався вплив вихідців із них у столичному істеблішменті, невдоволення українізаційною політикою центру наростало. Не відчуваючи себе в Україні національною меншиною, росіяни не бажали опановувати державну мову, а російськомовні українці їх здебільшого підтримували, що не дивно.

Населення України, за винятком нечисленних національних меншин, поділене на три лінгво-етнічні групи. За даними Інституту соціології НАН України, частка громадян, які спілкуються в родині переважно українською мовою, зросла з 36,7% в 1994 році до 38% у 2006-му. Частка громадян, які спілкуються в родині переважно російською мовою, збільшилася відповідно з 32,4% до 39,2%. Частка тих, хто спілкується українською або російською мовою залежно від обставин, зменшилася з 29,4% до 22,6%. Отже, за 12 років зросла кількість тих, хто користується в родині українською або російською мовою. Зростання відбулося головним чином за рахунок тих, у кого мовний статус у родині був невизначений. Ця динаміка дає змогу зробити два висновки. По-перше, у радянські часи українці часто переходили на чужу мову в родинному спілкуванні, щоб краще почуватися за межами сім’ї. У незалежній Україні цей комплекс неповноцінності зникає. По-друге, громадяни не відчувають мовного дискомфорту, оскільки збільшується число тих, хто переходить у родинному спілкуванні на російську мову.

Дані моніторингу Інституту соціології суперечать політикам, які вбачають у посиленій українізації єдину гарантію збереження політичної незалежності. Саме через таку їхню позицію визначився й закріпився територіальний поділ українського електорату. Насправді у двомовності громадян немає небезпеки для існування самостійної України (якщо під двомовністю розуміти володіння громадянами двома мовами, а не існування двох ізольованих одномовних громад). Є інша небезпека, що загрожує державі як з боку росіян, так і з боку українців. У 2006 році вважали себе жителями регіону, в якому проживали, а не громадянами України 34,2% українців і 35,1% росіян. Тобто різниці між ними за цим показником немає. Вони істотно різняться тільки ностальгією за колишньою наддержавою: громадянами СРСР продовжують себе вважати 5,5% опитаних українців і 14,5% росіян. Із протилежним світобаченням — громадян Європи або світу живуть 4% українців і 4,8% росіян: ці показники теж близькі. Представниками своєї національності визнала себе однаково незначна кількість українців і росіян — менше ніж 2%. Етнічний націоналізм уже не користується популярністю.

Громадянами України визнали себе 53,9% опитаних українців і 42,9% росіян. Відсоток тих, хто не ототожнює себе з громадянами України, хоч вони є ними юридично, дуже великий як серед росіян, так і серед українців. Можна здогадатися, що регіональний або вселенський патріотизм чи ностальгію за минулим виявили ті громадяни, яким не до вподоби корумпована держава.

Дається взнаки велика різниця між регіонами у змісті історичної пам’яті. Першооснова цієї різниці полягає в різному життєвому досвіді найстаршого з нинішніх поколінь. На Сході це покоління складається з вихованців радянської школи, які не знали масових репресій. У радянській добі їм запам’яталася патерналістська функція держави, яка оточувала своєрідним, але цілком ефективним піклуванням кожну окремо взяту людину. На Заході найстарше покоління зазнало на собі масових репресій радянського режиму і тому ставиться до нього вкрай негативно. Така різниця є зрозумілою і повинна нівелюватися просвітницькою діяльністю держави. В Україні створено Інститут національної пам’яті, який має взятися за цю справу.

Якою повинна бути участь української інтелігенції в сучасному політичному протистоянні? На перший план потрібно поставити просвітницьку роботу. Необхідно наполегливо переконувати політичних діячів і бізнес-еліту у важливості ефективної відповіді на історичні виклики. Не можна втрачати стільки часу на суперечки про владні повноваження.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво