«Покоління двірників і сторожів...» 45 років тому в СРСР було прийнято указ про посилення боротьби з дармоїдством - Соціум - dt.ua

«Покоління двірників і сторожів...» 45 років тому в СРСР було прийнято указ про посилення боротьби з дармоїдством

16 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-23 червня

В СРСР безробіття не було. Його офіційно ліквідували далекого 1930 року. У боротьбі за побудову комунізму мусили брати участь поголовно всі...

В СРСР безробіття не було. Його офіційно ліквідували далекого 1930 року. У боротьбі за побудову комунізму мусили брати участь поголовно всі. До тих, хто опирався, вирішено було застосовувати примусову працю, — «хто не з нами, той проти нас». 1961 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Відповідно до цього указу, люди, котрі не працювали більш як чотири місяці на рік, притягувалися до кримінальної відповідальності. Не працювати дозволялося лише домогосподаркам, які мають дітей, — незаміжніх і бездітних жінок за дармоїдство притягували. Однією з жертв цього указу став поет Йосип Бродський, майбутній нобелівський лауреат. 1964 року його було заарештовано, а потім і засуджено за обвинуваченням у дармоїдстві. Його засудили на п’ять років заслання і примусових робіт у селі Норенська Архангельської області. Через півтора року його було достроково звільнено завдяки втручанню видатних діячів вітчизняної і зарубіжної культури.

«Закон як дишло...»

Кримінальні кодекси всіх союзних республік містили статті про переслідування осіб, котрі не працювали за наймом (ст. 209 КК). Ці закони прямо суперечили міжнародним угодам, що забороняють примусову працю. Обвинувачуваним за цими статтями, за буквальним текстом закону, інкримінувалося «систематичне заняття бродяжництвом або жебрацтвом, а також ведення протягом тривалого часу іншого паразитичного способу життя». Таке формулювання закону давало можливість якомога широко й довільно тлумачити поняття «дармоїдство». У неопублікованій постанові Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1975 року (зі змінами від 30 травня 1977 року) роз’яснювалося: «...під паразитичним способом життя, передбаченим ст. 209 КК РРФСР, слід розуміти проживання повнолітньої працездатної особи протягом тривалого часу (більш як чотири місяці поспіль або загалом протягом року) на нетрудові прибутки з ухилянням від суспільно корисної праці, що триває після офіційного застереження про неприпустимість такого способу життя».

У судовій практиці питання про «нетрудові прибутки» по суті не досліджувалося. Достатньо було тієї обставини, що людина не працює за наймом і не зареєстрована у фінансових органах як така, що займається дозволеним промислом (кустар, викладач-репетитор тощо). Зазначена постанова зобов’язувала місцеві ради (райвиконкоми) забезпечувати працевлаштування осіб, «не зайнятих суспільно корисною працею», з урахуванням їхнього фаху. Проте на практиці науковцям, інженерам, письменникам та іншим особам високої кваліфікації робота за фахом не надавалася. Повна засекреченість судової статистики позбавляла можливості визначити, яку саме кількість справ розглядали в судах. Однак незаперечне те, що саме існування законів про примусову працю під страхом кримінальної відповідальності було неприпустимим.

Газетної шпальти не вистачить, щоб перелічити випадки використання цього закону в боротьбі з інакодумцями та людьми, котрі домагалися здійснення свого права на еміграцію. Багатьох із тих, хто подавав заяви на виїзд із СРСР, звільняли з роботи. Спроби знову влаштуватися на роботу за фахом, як правило, були безуспішними.

Через систематичні переслідування з боку адміністративної влади люди високої кваліфікації шукали будь-яку роботу на будь-яких умовах. Фізик Юрій Мнюх, який зрештою емігрував до США, тривалий час працював ліфтером, при цьому, щоб уникнути «неприємностей», робота була оформлена на ім’я його дружини. Кілька років ліфтером працював інженер Йосип Бейлін, який виїхав в Ізраїль. Кандидат фізико-математичних наук Володимир Кислик працював у Харкові палітурником. Протягом багатьох років після заслання не міг улаштуватися за фахом і працював теслею та різноробом висококваліфікований лінгвіст, автор наукових праць Костянтин Бабицький.

Влада переслідувала 22-річного Петра Вінса за діяльність в Українській групі сприяння виконанню Гельсінкських угод і за те, що він добивався еміграції в Канаду разом зі своїм батьком. Його батько, пастор Георгій Вінс, перебував в ув’язненні. Влітку 1977 року Петро був звільнений з роботи і зміг працевлаштуватися вантажником. 8 грудня 1977 року його затримали в Києві у зв’язку зі спробою поїхати на демонстрацію 10 грудня в Москву, побили і наступного дня засудили на 15 діб під приводом дрібного хуліганства. Потім йому незаконно продовжили арешт ще на 15 днів. Він оголосив голодовку, яка тривала 25 днів. У лютому 1978 року Вінса знову заарештували і 6 квітня засудили на рік таборів за дармоїдство. Друзів і навіть сестер Вінса не впустили до залу суду.

Відомий кримськотатарський політик Мустафа Джемілєв також не уникнув свого часу «натиску стихії». Ташкентські органи міліції зробили йому попередження за дармоїдство невдовзі після того, як він звільнився з табору. Хоча його здоров’я й так було підірване багаторічним ув’язненням та дев’ятимісячною голодовкою.

«Пиво відпускається
лише членам профспілки»

…Перейдімо від «фізиків» до «ліриків», давши спокій хрестоматійному Бродському. Нагадаємо, що люди творчої праці — письменники, поети, художники, філософи — у «совку» вважалися людьми, зайнятими суспільно корисною працею, лише в тому випадку, якщо вони були членами відповідних професійних спілок. Представники адміністративних органів приходили додому до таких відомих письменників, як Георгій Владимов, Володимир Войнович і Володимир Корнілов, виключених зі Спілки радянських письменників, до Олександра Зинов’єва, позбавленого всіх звань і звільненого з роботи філософа. Від них настійно вимагали звіту про засоби для існування. Навіть до Лева Копелева прийшов міліціонер і поцікавився, чому він не працює. Копелев на той час давно досяг пенсійного віку. Загалом, людям, які є гордістю російської літератури і публіцистики, була пряма дорога у вантажники або ліфтери. Музиканти працювали кочегарами (згадаймо Цоя). У будь-який момент можна було очікувати застереження про «припинення паразитичного способу життя» і скорого суду за дармоїдство.

Із біографії Володимира Войновича: «Уже перші публікації привернули до Войновича пильну увагу читачів та літературного середовища своїм точним реалізмом, потужним сатиричним ефектом, який доходив до гротеску і фантастики. Це було те, що пізніше назвуть «сатиричним гіперреалізмом». Вершиною цього напряму став роман «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», роман-анекдот, пародія на потік масової літератури... Перша книга була закінчена наприкінці 1960-х років і довго ходила у «самвидаві», потім вийшла друком за кордоном у 1969 році. Другий том «Чонкіна» вийшов там само у 1979 році, а 1980-го Войнович змушений був залишити країну — він ніде не працював і підпадав під статтю закону про дармоїдство. Життя письменника в СРСР стало неможливим, і він переїхав із родиною у ФРН. 1981 року... Володимира Войновича позбавили радянського громадянства. Перша публікація «Чонкіна» на батьківщині відбулася лише після перебудови — 1989 року».

Із книжки знаменитого музиканта Олексія Козлова «Козел на саксі»: «Невдовзі по закінченні архітектурного інституту в 1962 році, попрацювавши трохи як художник з інтер’єрів, я завів собі трудову книжку в одній підмосковній конторі і продовжував собі грати в кафе «Молодіжне»... Оскільки після закінчення інституту я був направлений в одну з московських проектних контор, але не з’явився на роботу в призначений термін, у мене почалися проблеми. Спочатку мене закидали повістками поштою, на які я не реагував, потім надіслали повістку про запрошення у відділ кадрів контори вже з посильним, під розписку, але я підмовив своїх близьких цієї повістки не брати і в жодному разі в ній не розписуватися, а сказати, що я виїхав із міста. Тоді архітектурна контора перейшла до іншої тактики, і я почав одержувати повістки вже в суд із приводу неявки на роботу. Я також їх ігнорував. Після цього почалася третя стадія сценарію, відпрацьованого владою в боротьбі з молодими фахівцями, які ухилялися від розподілу. До мене додому почав приходити дільничний міліціонер і вимагати від мене пояснювальну записку про місце моєї роботи. Він сказав, що отримав вказівку притягнути мене до відповідальності як дармоїда. При Хрущові видали тоді закон про дармоїдство, відповідно до якого жодна людина не мала права не працювати, інакше її відправляли працювати в табори. Я написав заяву, що працюю у комсомольському кафе «Молодіжне», що моє покликання — музика, що я змінив професію. Після цього приніс у міліцію довідку з кафе, яка підтверджувала це, і від мене нарешті відчепилися».

* * *

Безробіття в СРСР визнали 1991 року. Знову ж, хоч такий-сякий, а ювілей: 15 років минуло. У квітні 1991 року було прийнято Закон «Про зайнятість населення в СРСР». Тоді ж було відроджено біржі праці, з’явилися зареєстровані безробітні і допомога безробітним — просто нормативні акти привели у відповідність до суворих реалій життя. Можливо, цей матеріал здаватиметься недоречним, адже понад п’ять мільйонів наших співвітчизників сьогодні мусять працювати за кордоном, і, знову ж таки, ніяка держава не переймається веденням статистики. Проте це тема окремої розмови…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво