«ПОКИ СМЕРТЬ НЕ РОЗЛУЧИТЬ НАС...»

Факт залишається фактом: будь-які відносини між людьми неминуче закінчуються. Хоча більшість наречених у світі під час весільної церемонії й вимовляють слова, винесені в заголовок, насправді лише окремі замислюються над тим, чим насправді може завершитися їхнє подружнє життя. Адже є лише два можливих варіанти: розлучення або смерть. Мало хто замислюється над тим, як усе триватиме після смерті супутника життя, усім хочеться жити довго, щасливо й померти в один день. «Тільки вона раніше, — полюбляв казати незабутній класичний Прокіп Сірко, батько Проньки, маючи на увазі дружину, — а я пізніше».

Навіть якщо ця тема і спливає в розмовах між подружжям, вони, як правило, намагаються не обговорювати її. Дуже істотно впливають на те, як людина, що зазнала втрати, дає раду своєму горю, культурні чинники. Приміром, японські жінки, сповідуючи буддизм або синтоїзм, легше переживають смерть чоловіка. Більшість японських будинків мають родинний вівтар, біля якого вдова постійно спілкується з покійним чоловіком. Індіанці американського племені хопі, навпаки, намагаються якнайшвидше забути про небіжчика. У нас визначено цілком певні терміни скорботи, хоча все це дуже індивідуально: якими термінами можна обмежити або взагалі передати почуття непоправної втрати, самітності та краху всього життєвого укладу? Відповідно до даних соціологічних досліджень, найважче адаптуються до нового статусу вдови, у яких немає подруг, а діти давно виросли й живуть самостійним життям. Якщо ж на руках в овдовілого чоловіка залишилися маленькі діти, він має допомогти їм пережити втрату, про що ми поговоримо трохи згодом.

Сучасні психологи визначають чотири стадії, через які змушена пройти людина після смерті своєї половини. Природно, тут немає чітких меж, проте їх послідовність зазвичай незмінна. Перша стадія: шок від того, що сталося. Людина переживає шок і сум’яття, вона ще не в змозі зрозуміти своїх почуттів. Якщо смерть сталася в результаті тривалої хвороби, овдовілий чоловік мучить себе думками про те, що це результат чийогось недогляду або медичної помилки. Він може каратися, що не зробив усього необхідного для відвернення кінця, звинувачує лікарів у некомпетентності. Така реакція буває, навіть коли смерть сталася раптово чи в результаті нещасного випадку. Трапляється, потрясіння від того, що сталося, не дозволяє горю вихлюпнутися назовні, і пережите сум’яття стає причиною сліз, безсонних ночей та втрати апетиту. Люди, зазвичай не схильні до зловживання алкоголем і снодійним, часто починають приймати і те, й друге у великих кількостях. Навідують у цей період думки про самогубство. Друга стадія: протест. Упродовж неї людей характеризує підвищена дратівливість, гострі переживання з приводу того, що сталося. Людина запитує: «За що мені це?», нарікаючи на несправедливість долі. Наступну — третю — умовну стадію характеризує глибока депресія й заглиблення в себе. Не хочеться нікого бачити й чути, хочеться залишитися наодинці зі своїми спогадами, нерідко знову спалахує відчуття вини: «А що як я був не досить хорошими партнером у шлюбі?» І, зрештою, рано чи пізно, на четвертій стадії осиротіла людина повертається до звичайного життя, до повсякденних трудових і побутових обов’язків. Спочатку вона гірше, ніж звичайно, дає їм раду, але з часом робочий ритм допомагає їй увійти в звичну колію, особливо якщо її діяльність тісно пов’язана зі спілкуванням з іншими людьми.

Пронозливі та прагматичні американці примудрилися здійснити такі психологічні спостереження. Проводячи великомасштабне національне дослідження для вивчення особливості звикання до смерті чоловіка (sic!), вони з’ясували: втрата гармонійного, щасливого шлюбу, навіть за наявності солідних заощаджень, хоч як це дивно, є причиною вкрай болісного пристосування до самотнього життя. А в людей, подружнє життя яких було наповнене конфліктами, смерть чоловіка викликає менший емоційний стрес, ніж у тих, чий шлюб відзначався стабільністю. Це суперечить традиційному припущенню, мовляв, людина, шлюб котрої був проблематичним, відчуває найбільші проблеми, втративши партнера. Це спростовує і вельми поширену думку про те, що люди з високою самооцінкою, впевнені у своїй витривалості, у своїй здатності долати життєві труднощі, — більш захищені від такого тяжкого потрясіння, як смерть супутника життя. Отже, на думку американських психологів, їхнє відкриття кинуло виклик багатьом теоріям трактування людського горя. Протестантська мораль і відповідне їй світосприйняття, поза сумнівом, сприяють загальній адаптації людини, але, очевидно, анітрохи не допомагають їй упоратися з горем втрати.

Смерть близької людини приносить горе не лише дорослим. Діти по-своєму виражають свій біль, і в жодному разі не можна їм у цьому перешкоджати. Група массачусетських фахівців протягом чотирьох років спостерігала за 125 дітьми, котрі втратили одного з батьків. Кожну дитину опитали через чотири місяці після трагедії, а потім повторно — через рік і через два. «У цілому більшості дітей вдається дати раду своєму горю, — розповідає психолог Філіс Сілверман, професор Інституту Здоров’я. — Проте в 20% цих дітей протягом першого року після смерті одного з батьків спостерігалися стійкі поведінкові й емоційні зміни». Дослідження показало, як близькі можуть допомогти дитині в її горі. Приміром, залишити їй певну дрібничку, що належала небіжчикові (небіжчиці), — це допоможе їй зберегти емоційний зв’язок із померлою людиною. Крім того, дитині, так само, як і дорослому, слід говорити про свою втрату, і дорослі не повинні уникати таких розмов. Але вони мають бути тактовними і в жодному разі не примушувати дитину розкривати свої почуття. Кожній дитині потрібен час, аби примиритися з втратою, проте період адаптації може бути різним. Але якщо через півроку після трагедії дитина все ще відмовляється ходити до школи, якщо в неї знижується успішність, вона погано спить або замикається в собі, слід звернутися по допомогу до фахівців.

Своїми спостереженнями на цю тему з кореспондентом «ДТ» поділився психолог однієї зі столичних шкіл Вікторія БЕРЕЖНА.

— В одного нашого учня, коли він був зовсім маленьким, загинув тато. Протягом трьох років у школі, на уроках малювання, коли просили намалювати сім’ю, постать батька була заштрихована чорним кольором. Через вісім років після трагедії мама повторно вийшла заміж, народила ще одну дитину, але в домівці завжди були фотографії тата, розповіді про нього, тобто хлопчик завжди цілком чітко усвідомлював його вплив, попри присутність іншого чоловіка... Велика заслуга мами в тому, що вона ніколи не забувала першого чоловіка, залишила в сина найкращі спогади... Ще один випадок. Батько залишився сам із дівчатками 11 і 12 років, він дуже завантажений на роботі і об’єктивно не може приділяти донькам достатньо часу й уваги. Але, очевидно, внутрішній стрижень, закладений ще за життя мами, виявився настільки міцним, що дівчатка не замкнулися, не озлобилися, залишилися так само добрими, чуйними, як і раніше.

Саму Вікторію Володимирівну, як з’ясувалося, ця тема також не оминула. Свого часу її батьки розлучилися, матуся знову вийшла заміж. Коли Віці було 13 років, мама померла, і дівчинка фактично залишилася під опікою тата й вітчима. «Можу сказати їм лише велике спасибі, оскільки ці двоє чоловіків і виявилися моєю опорою в житті».

* * *

Чим можна завершити міркування на цю сумну тему? Ви звертали увагу на те, що люди взагалі намагаються уникати слова «смерть»? Друзі й родичі мертвої жінки, швидше, скажуть: «Вона нас залишила» чи «її немає більше з нами», ніж «вона померла». Навіть звичні до смерті цинічні медики зазвичай уживають формулювання: «хворий відійшов». Стосовно дітей, то пригадується французький письменник Ернст Легуве, який запевняв: головна мета виховання — це навчити наших дітей не потребувати нас. А взагалі-ті, потрібно постаратися максимально реалізувати внутрішні запаси доброти, розуміння, терпіння, порозуміння й любові. Поки живі.