Поки примовкли гармати - Соціум - dt.ua

Поки примовкли гармати

1 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 1 вересня-8 вересня

Останнім часом «ДТ» багато писало на тему лівансько-ізраїльського конфлікту, зокрема представляючи точку зору офіційних осіб обох сторін...

Останнім часом «ДТ» багато писало на тему лівансько-ізраїльського конфлікту, зокрема представляючи точку зору офіційних осіб обох сторін. Цього разу ми хочемо запропонувати до вашої уваги ще дві статті, які не обтяжені офіціозом, а йдуть від душі й особистісного сприйняття цієї ситуації представниками різних сторін.

Обидва погляди прекрасно ілюструють суть близькосхідного конфлікту — відмову розуміти й приймати позицію і правду протилежної сторони...

Безумовно, є речі, які людям не вдаються у принципі. Одна з них — бути справедливим і зваженим у питаннях, що торкаються особисто тебе й завдають сильного болю. Сама по собі спроба викликає повагу. А вдалася вона чи ні — судити читачам. У будь-якому разі перед вами — справжні людські документи.

Уранці 14 серпня на кордонах Південного Лівану стало тихо. Перемир’я, відповідно до резолюції ООН № 1701, набрало сили. Бойові дії в Південному Лівані, розпочаті у відповідь на напад бойовиків ісламської терористичної організації «Хезболла» на патруль Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) і викрадення двох солдатів, припинено. Викрадених солдатів не повернуто. Так само, як і захопленого у секторі Газа ще одного бійця ЦАХАЛу. Роззброюватися терористи не мають наміру. Обидві сторони обмінялися різкими заявами. Проте на момент написання статті — на кордоні тиша. І не виють сирени повітряної тривоги й машин швидкої допомоги на вулицях портової і робочої Хайфи. Жителі півночі Ізраїлю, котрі відсиділи в підвалах майже місяць, виходять на вулиці.

Війна в ефірі

Тель-Авів завжди постає раптово. Літак довго рухається у непроглядній пітьмі над морем. А потім, коли вже починає переймати нудьга, зліва і спереду, посеред глухої ночі, виникає заграва.

Положистий віраж — і ось уже під крилом тисячі вогнів. Сотні тисяч... Берегова межа, набережна Яркон, вогні знайомих вулиць — Алленбі, Дізенгофф, південний Тель-Авів, потім зниження, м’який поштовх — і в розкритий люк вривається тепле, вологе нічне повітря. Ізраїль.

Новий, зі скла і сталі, термінал в аеропорті ім. Бен-Гуріона. Ріжуче світло прожекторів і неонові лампи трапів-рукавів.

Стримані офіцери поліції на перевірці документів:

— Мета вашого приїзду? Покажіть зворотний квиток. Проходьте.

Метушаться зустрічаючі, гуде аеропорт. Трохи більше, ніж зазвичай, працівників служби безпеки в цивільному і поліцейських. Під стелею безсонні мерехтливі телевізори. На них — балакучі голови, пейзажі Галілеї, танки.

Автомобіль м’яко рушає з місця і мчить до Тель-Авіва, вихоплюючи фарами знайомі повороти. Водій Йосип виявився родом із Мінська. Він мовчазний, увесь час слухає армійське радіо. У нього син у Південному Лівані. Офіцер. І батько щохвилини чекає. Як і весь Ізраїль.

Війна металічно відчутно висить у повітрі. Менше відкритих кафе. Більше солдатів у формі — літніх, зрілих чоловіків. Частіше пролітають машини з армійськими номерами.

Ранок у Тель-Авіві починається з вологої задухи й різкого телефонного дзвінка — на півночі знову обстріл. Знову поранені й убиті.

При спробі поговорити з офіцерами бойових частин найчастіше у відповідь лунає потік матюків. Колоритних і злих. Солдатів зараз краще не чіпати. Утім, якщо офіцер виматюкається, то можна поставити йому пару запитань. Найчастіше у приватних розмовах вони шкодують про те, що потрібно берегти мирне населення.

Серен (капітан) Аві пояснює: «Мирне населення — це такий евфемізм, придуманий спеціально для закордонних ЗМІ». Річ у тім, що в Південному Лівані, звідки ізраїльтяни пішли шість років тому за горезвісною формулою «Мир в обмін на території», мирного населення сьогодні практично немає. «Хезболла» вросла в плоть і кров Південного Лівану — і майже кожен мешканець цієї шиїтської частини країни якщо сам не перебуває в одному з підрозділів, то там його брат, батько чи навіть мати.

Сьогодні кожен будинок Південного Лівану перетворено на фортецю. Склади боєприпасів знаходять де завгодно — у сараях, у мечетях, у підвалах житлових будинків. У кожному будинку — склад ракет, зарядів до російського РПГ чи інших боєприпасів. Кожен будинок — вогнева точка й гараж для пускової ракетної установки. Найчастіше це радянська система залпового вогню на кшталт «Граду» — саме їхні снаряди звуть «Катюшами». Радіус дії такої установки — трохи більш як 40 км. Якраз долітає до Хайфи.

За ті три-чотири хвилини, що летить ракета (її встигають засікти й за хвилину), цілком можна встигнути спуститися в укриття або добігти до найближчого, якщо сирена застала на вулиці. Пости оповіщення працюють чітко. Інформація про запуски надходить із безпілотних літаків або виставлених до самісінького кордону спостережних пунктів і передається майже одразу ж на аеродроми або баражуючим літакам чи вертольотам. Там у готовності «номер один» у кабінах сидять льотчики. Підлітний час F16 невеликий, і дедалі частіше пускова установка не встигає «доїхати до гаража». А «гараж» навіть не прибудований до житлового будинку, а в самісінькому житловому будинку. І з такого будинку «хезболлони» іноді просто не випускають «мирних» жителів. Ця тактика добре знайома — з-за спин жінок і дітей зазвичай стріляли німці під час тієї війни. Сьогодні її застосовують бойовики «Хезболли». Звідси — жертви. І звідси ж — численні фальшивки. Річ у тім, що найчастіше кількість жертв ізраїльських атак сильно перебільшена. Наприклад, світ здригнувся після трагедії в Кані. Нагадаю, що, за офіційними даними, представленими ліванською стороною, у результаті бомбувань цього міста загинули щонайменше 60 чоловік, у тому числі 34 дитини.

Але тоді ж світ побачив брехню. Перший великий скандал, викликаний фальсифікацією фотографій із Лівану, виник 31 липня 2006 року. На сайті Reuters було вивішено шокуючі фотографії з ліванського міста Кана. Отже, будинок вибухнув і завалився через кілька годин після атаки ізраїльських літаків, а старі трупи видавалися за нові. Насправді число загиблих виявилося, м’яко кажучи, дещо перебільшеним. Нерідко на новинних сайтах з’являлися явно підроблені фотографії зруйнованих будинків у Бейруті, часто за нові пошкодження видавалися руїни ледь не 20-річної давнини.

Фотографи Роберт Норт і Чарльз Джонсон та інші блогери (люди, які ведуть в Інтернеті щоденники) викрили на своїх сайтах цілу серію таких підробок. У ході цієї війни агентство Reyters під тиском блогерів уперше змушене було зняти із сайта понад 900 фотографій Андана Хаджа.

Війна на землі

Однак за роки затишшя бойовики навчилися дуже багатьох речей, а не тільки вести пропагандистську війну.

Тому ЦАХАЛ не просто зачищав територію. Усі солдати й офіцери, що побували в боях, одностайні: «Нам протистоїть не просто набрід. Це прекрасно навчені й озброєні солдати, відмінно озброєні, які майстерно володіють зброєю і тактикою ближнього бою. У їхньому почерку помітна школа КВІРів — «Корпусу вартових ісламської революції» з Ірану». Дедалі частіше дії бійців ЦАХАЛу наштовхуються на завзятий і вмілий опір. Нові російські гранатомети РПГ-29 тандемними боєприпасами пробивають броню ізраїльських танків «Меркава» — і гинуть танкісти.

Тим, хто не воював, важко собі уявити, що це таке — одержати повістку за формою «Цав-шмоне» («армійська-вісім») і прибути в частину. Для тисяч резервістів війна починається з дзвінка по телефону: «Країну не залишайте, будьте в зоні досяжності».

А далі — ти солдат. Як розповів мені Йоні Грінберг, солдати — це не лише бойові одиниці. Це люди. Кожному хочеться жити. І кожен думає: «Це не повинно статися зі мною, нічого не буде, це все не по-справжньому, ні, зі мною цього просто не станеться». І думають, наприклад, про те, що непогано було б, скажімо, сходити в кіно після повернення... І всі розуміють, що треба, але є таке почуття — удома ж чекають...

Війна — це не суцільні герої, дим і спалахи від яскравих розривів, коли над головою майорять прапори й усі йдуть стрункими лавами. Війна — це запах тіл усуміш із затхлою сирою хімією спальників, пахви, що відгонять різким потом крізь шар дезодоранту з «шекему» (воєнторгу); це пом’ята форма з прилиплими до мокрого гузна шматками глини, важкенні черевики, шкарпетки й липка футболка. Це масне від маскування, поту і бруду чоло й неголені щоки. Це шум і безладдя. Або все по порядку — відточені узгоджені рухи, але в тому вікні був їхній снайпер. А вікно — у мечеті, і ти не можеш розвернути гармату, позаяк горезвісна політкоректність в’яже по руках і ногах.

Для танкістів війна — це коли їдеш, трясучись на вибоїнах, і не думаєш, а коли думаєш, то уявляєш, відчуваєш спочатку, що ось зараз звідти збоку вилетить снаряд і виб’є твої мізки геть і виверне нутрощі. Або бухне по сусіду. Зросить чимось липким каламутну матову фарбу поверх броні, але все можна буде витерти ганчіркою. І при цьому безглузді думки, на кшталт «чи вимкнено світло у ванній? А що це там рухається на дорозі?!»

А потім усі переживання йдуть у нікуди — ти на місці. Ти зайнятий своєю справою, у тебе є те, що ти повинен виконати, — і повернутися. Усі переживання згодом. Або вже пройшли. А зараз ніколи — є робота. Вона важка і дуже небезпечна. І все таке відносне. Начебто тихо, але десь стріляють. Хтось загинув, а десь неподалік у якомусь будинку дивляться ТБ. Це було страшно — дивитися новини й дізнаватися про своїх близьких у списках утрат.

Обстріл територій тривав. Практично всі ліси на півночі країни, у тому числі посаджені 50 і більше років тому, вигоріли — коли ракети влучали не в будинки, вони все одно приносили вогонь і смерть. Гинули зелені легені півночі країни, вирощені першими поселенцями. Вигоріло, за даними земельного фонду Ізраїлю («Керен Каемет»), понад 12 тисяч дунамів лісових посадок і близько 750 тисяч дерев.

Засікти й знищити всі установки для пуску ракет було практично неможливо. Для цього довелося б перетворити на місячний пейзаж увесь Південний Ліван. Втрати серед солдатів пояснюються однією страшною істиною. В умовах укріпрайону, на який було перетворено увесь південь країни, умиється кров’ю будь-яка армія — будь то РСЧА при прориві лінії Маннергейма узимку 1939—1940 рр. чи вермахт під Курськом улітку 1943-го. Що довше все це тяглося, то більше ізраїльтян розуміли, що ні за місяць, ні за два це не скінчиться.

Однак найстрашніше, що запам’яталося в Ізраїлі, — це не виття сирен, не поранені в хайфській лікарні Рамбам, не пожежі в Хайфі на Адарі (тихий район у нижньому місті), не табір біженців на пляжі і навіть не уламки ракет і кульки в запеченій крові.

Найстрашніше — це розуміння того, що все, що відбувається — пролог. І перемир’я — лише перемир’я, а не мир.

Мені багато людей ставили одне й те ж запитання: «Коли ж Захід зрозуміє, що він робить?!»

Біда в тім, що західний світ не зрозуміє нічого. І навіть коли ісламісти паскудитимуть на вулицях західноєвропейських міст — теж. Вони вже там — Європа, по суті, давно стала мусульманською вотчиною. Я пам’ятаю Марсель у Франції ще десять років тому й зараз. Уже не раз виходили патрулі ісламістів на вулиці того ж Антверпена в Бельгії. Коли я запитав поліцейських: «Що відбувається?», то виразної відповіді не отримав.

Сьогодні західний світ зіткнувся із найагресивнішою за останні століття хвилею насильства. Згадайте шкільну класику, розповідь учительки про історію середніх віків: «Якщо в книгах те, що в Корані, — вони не потрібні, якщо не те — вони тим більше не потрібні!» Як свіжий приклад впливу на світову культуру радикальних ісламістів можна навести руйнацію талібами статуй Будди в Афганістані.

Тому сьогодні мова йде про велику війну. Про ту, котру багато людей затято не хочуть бачити. Але вона від цього не стає віддаленішою. Про неї, про нову велику війну для слави Аллаха сьогодні кажуть офіційні вожді Ірану. Про неї торочить лідер «Хезболли» Насралла, котрий оголосив про перемогу. Про цю війну кричать на мітингах ісламські радикали. У своїх зверненнях до пастви мулли називають цю війну загальною. І тому сотні спалених машин у передмістях Парижа і вибухи в Мадриді, Лондоні, Москві, Єгипті — ланки одного ланцюга.

Єдиного ланцюга, на якому підвішений весь наш крихкий світ.

І годинник уже б’є...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво