Подорож Олеся Гончара до Мадонни. З майбутньої книжки «РОЛІТ і його славетні мешканці» - Соціум - dt.ua

Подорож Олеся Гончара до Мадонни. З майбутньої книжки «РОЛІТ і його славетні мешканці»

15 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 15 липня-29 липня

Олесь Гончар прожив на цій землі 77 років, і з них 46 — більша частина його творчого життя — минули у славетному письменницькому будинку Роліт, що стоїть на розі вулиць М...

Олесь Гончар прожив на цій землі 77 років, і з них 46 — більша частина його творчого життя — минули у славетному письменницькому будинку Роліт, що стоїть на розі вулиць М. Коцюбинського та Б. Хмельницького у центрі Києва. Саме в цих стінах з-під його пера вийшли відомі романи «Таврія», «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Твоя зоря», численні публіцистичні твори, новели, кіносценарії.

«Каторга на творчих галерах...»

1949 року Спілка письменників запропонувала Гончару — на той час уже лауреатові Сталінської премії — переїхати в Роліт. Читач, певно, здивується: хіба у престижному письменницькому будинку були вільні квартири? Відомо ж бо, в повоєнному Києві не те що квартиру — кутка вільного треба було ще пошукати.

Річ у тім, що в Роліті мешкали не тільки майстри пера. Деякі квартири отримали й інші митці — художники, артисти, музиканти. Серед них був і відомий український піаніст Абрам Луфер, директор Київської консерваторії. Влітку 1948-го він помер. Сім’ю небіжчика «ущільнили», підселивши в його квартиру поета Петра Дорошка.

Саме з родиною Луфера і обмінявся кімнатами Гончар. Дорошкові у Спілці пообіцяли, що, коли заселятимуть новий письменницький будинок по вул. Червоноармійській, 6, його поселять туди. А Олесь Терентійович залишиться в цій — тоді вже окремій — чотирикімнатній квартирі.

Сьогодні в кабінеті Олеся Терентійовича — все так, як було за його життя. Письмовий стіл, канапа, на якій він відпочивав удень, журнальний столик, фотографії на стінах. І, звичайно, книжкові шафи.

Ми сидимо в цій кімнаті разом з удовою письменника Валентиною Данилівною.

— Працював він каторжно, — згадує вона, — був вимогливий до кожного слова, вимордовував себе за письмовим столом.

Зазвичай Гончар писав зранку. Не вдосвіта, як більшість колег, а приблизно з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав усі телефони, а коли хто й додзвонювався, то домочадці відповідали, що його немає вдома.

— Удосконалював текст до безконечності, — продовжує Валентина Данилівна. — Правив навіть надрукований твір. Друге видання, третє — там всюди відмінності, порівняно з початковим журнальним варіантом.

Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з’їзди, засідання, депутатські обов’язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це «каторгою на творчих галерах» (щоденниковий запис від 23.11.1980).

Гончар був не з тих, хто «пече» романи щорік, адже справжню річ треба виносити в душі, вистраждати, виписати до коми, до титли. Після «Прапороносців» він створив — за майже три десятиліття — вісім романів.

Може, було б створено більше, проте історія з шельмуванням «Собору», який вилучили з літератури на двадцять років, підкосила письменника. А втім, хіба атакували тільки цей роман? Тій-таки «Тронці» закинули пацифізм і чинили всілякі видавничі перепони. І лише коли головна партійна газета «Правда» в Москві надрукувала «Полігон», новелу з цього твору, роман прийняв до друку київський часопис «Вітчизна». Та й то в останню мить цензура — без погодження з автором! — вилучила прямо з верстки цілий фрагмент, у якому йшлося про острів-табір для репресованих жінок. Роман «Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою — «Твоя зоря». Переповідали, що нагорі заперечили: у нас, мовляв, одна дорога — до комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадав сумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.

Звісно, з названих творів легко утворюється й інший ряд. Так, саме за «Тронку» письменник отримав престижну Ленінську премію, а за «Твою зорю» — Державну премію СРСР. Але телевізійні репортажі про вручення Гончару високих нагород, що їх транслювала програма «Время», відбивали тільки верхівку айсберга. В реальному житті були не лише вітання, оплески й радісні усмішки.

...Оточення двох радянських лідерів — Хрущова, потім Брежнєва — натякало Гончареві, щоб він написав про цих господарів Кремля художній твір. Або принаймні вивів їх на кількох сторінках одного з романів. Важко сказати, як саме реагував письменник на такі пропозиції, проте факт, що згаданих осіб у його творах годі шукати.

Коли вийшла книжка фронтових спогадів Брежнєва «Мала земля» і вся країна — від сталеварів до академіків — змагалася на сторінках ЗМІ у лестощах генсеку, Гончар відмовчувався. Йому телефонували з ЦК, пропонуючи відгукнутися на «епохальні» мемуари. Та Олесь Терентійович не хотів нічого писати, бо знав, що зовсім не Брежнєв автор тих «спогадів».

— Він не брав слухавки, а я мусила його вигороджувати, казати, що його немає, вийшов кудись, поїхав до лікаря, ще щось, — пригадує Валентина Данилівна.

Під’їзд літературних класиків

Майже півстоліття Олесь Гончар мешкав у під’їзді № 6 письменницького будинку Роліт. Це той самий уславлений під’їзд, обабіч якого нині висять численні меморіальні дошки. І не дивно — тут жили літературні класики, а також ті, кого свого часу такими вважали. Спробуємо поглянути на цей «під’їзд класиків» очима Гончара.

Найтепліші стосунки він мав із Яновським. Обидва мешкали на третьому поверсі — двері навпроти, їхні робочі кабінети розділяла стіна. Юрій Іванович був «хрещеним батьком» автора «Прапороносців», адже саме він, очолюючи журнал «Вітчизна», рекомендував роман «Альпи» до друку, відкривши молодому письменнику шлях у велику літературу.

Гончарі назвали свого сина Юрієм саме на честь сусіда. Тамара Юріївна, дружина Яновського, завжди на день народження Юрка пекла торт. А Юрій Іванович дав героїні своєї останньої п’єси «Дочка прокурора» ім’я Ліля — на честь дочки Олеся Терентійовича.

Яновський, який любив і добре знав Київ — замолоду його гідом був видатний художник і архітектор Василь Кричевський! — неодноразово водив Олеся Терентійовича містом, показував визначні пам’ятки, старовинні вулички, затишні київські дворики.

Навіть за два десятиліття по смерті Юрія Івановича Гончар картав себе за один не дуже шляхетний вчинок 1947 року, коли Яновського цькували за роман «Жива вода». «Як для Яновського — дивовижно невдала річ, — згадував він у щоденнику 20.11.1974. — Та все ж я шкодую тепер, що піддався тоді на умовляння й здуру приєднався до хору критиків «Живої води». Хоч і було за що, але в тій ситуації не слід було й тобі лізти зі своєю критикою... Яка недосвідченість, яке нерозуміння обставин! Ще й досі гірко, і сьогодні — шкодую, шкодую...».

«Хрещеним батьком» Гончара був і мешканець другого поверху Петро Панч. Ще 1933 року 15-річний Олесь надіслав йому своє оповідання, а класик не знехтував, відповів хлопцеві. Вісім років тривало їхнє листування (отже, з уславленою адресою «вул. Леніна, 68» Гончар познайомився ще тоді). Саме Панч першим поцінував його дебютну повість «Стокозове поле», яка перед війною у скаліченому цензурою вигляді була надрукована в журналі «Молодий більшовик». Новелу «Модри Камень» Гончар теж надіслав йому першому. «У стосунках наших пізніших не було сантиментів, панувала стриманість, але це не поменшувало взаємної приязні і поваги», — занотував Олесь Терентійович після похорону Панча.

Із запальним Андрієм Малишком стосунки складалися непросто. «Коли обрали мене головою Спілки, — зізнавався Олесь Терентійович у щоденнику, — його мучили ревнощі, заздрощі. Це притому, що і я вважав, що керівником СПУ мав би бути він» (запис від 27.11.1987). Але «ревнощі, заздрощі» не посварили двох відомих майстрів слова. «Стосунки — в головному — між нами залишились братерські», — підсумував Гончар. Тож коли в середині 1960-х ЦК зажадав од Спілки накрити Малишка мокрим рядном, Гончар не виконав високої вказівки, вперше продемонструвавши партійним бонзам власну «неслухняність».

Михайло Стельмах замешкав у «під’їзді класиків» 1965 року. Взаємини між двома романістами теплими назвати було важко. Остаточно їх погіршила історія з Ленінською премією. 1961 року її лауреатом міг стати Гончар, який пройшов два відбірних тури. Проте Хрущов вольовим рішенням викреслив його кандидатуру і вписав натомість ім’я Стельмаха. Та, попри це, вони завжди дарували один одному свої нові книжки — у бібліотеці Гончара зберігаються видання з дарчими надписами Стельмаха. А їхні дружини завжди були подругами й часто радилися з господарчих питань.

Андрій Головко жив над Гончарем, на три поверхи вище. Друзями вони не були: давалася взнаки вікова різниця — 21 рік... Живий класик! Андрій Васильович ставився до молодшого колеги дуже приязно, навіть по-батьківськи. Коли в 1971 році Гончара знімали з посади голови Спілки письменників, завжди стриманий Головко демонстративно встав і вийшов, гримнувши дверима.

Критик і літературознавець Леонід Коваленко вселився у «під’їзд класиків» 1966 року. Вже тоді в його творчому доробку були монографії про своїх сусідів — А. Малишка, А. Головка. Критик замешкав у комуналці на другому поверсі. Разом із ним та його дружиною Ніною Калениченко навчалася в Київському університеті Валентина Данилівна Гончар. Тому це подружжя на довгі роки стало своїми людьми у квартирі автора «Собору». За традицією, Леонід Миколайович зустрічав Новий рік у господі Гончарів.

Прозаїк Вадим Собко мешкав на першому поверсі. Щоразу, виходячи з ліфта чи, навпаки, піднімаючись до нього сходинками вестибулю, Гончар бачив двері його квартири. Навряд чи це покращувало настрій Олесю Терентійовичу, хоча зовні він тримався з колегою стримано й коректно. Про творчість цього лауреата Сталінської премії Гончар був не вельми високої думки — вважав багатослівні романи Собка «сіро-бурою тирсою». А коли довідався, що сусід по під’їзду строчив на нього доноси, вітатися з наклепником стало ще важче. І сторінки щоденника зарясніли обуреними рядками...

Натан Рибак, автор дуже відомого колись роману «Помилка Оноре де Бальзака», теж мешкав на першому поверсі. До нього Олесь Терентійович ставився прихильно. У вересні 1978-го, почувши сумну звістку про загибель Рибака в автокатастрофі, Гончар занотував: «Для нас із Валею це тяжка втрата. Він був добрий, уважний товариш. І романи його — принаймні два з них — ще довго матимуть читача».

Стосунки між літературними класиками — річ непроста. А якщо вони ще й мешкають в одному під’їзді, то й поготів. Та після смерті їх примирив гранітний фасад Роліту, де всім згаданим письменникам, незалежно від їхніх взаємин, встановлено меморіальні дошки. Дошка Олесю Гончару відкрита 1996 року — в річницю його смерті.

Навколо «короля динаміту»

Невідомо, чи чули працівники Нобелівського комітету цю назву — Роліт. Напевно ж, ні. А ось його адресу — 68, Lenin str., Kiev, Soviet Union — знали точно. Адже саме вона була вказана в супровідних документах, якими роман «Собор» висували на Нобелівську премію. Щоправда, адреса невдовзі змінилася: 68, Bohdan Chmelnytsky str., Kyiv, Ukraine. Така зміна в назві вулиці, латинському відтворенні назви міста та назві країни свідчить про те, що нобеліада Олеся Гончара припала на дві різні історичні епохи.

А відправною точкою слід вважати 16 лютого 1968 року. Наступного дня Гончар занотував у щоденнику: «Вчора був у Спілці: літературна братія в переполосі, в нервовій тривожно-радісній розгубленості... Нібито чув хтось з римських передач, що Папа Римський висунув «Собор» на Нобелівську премію».

Така звістка, певна річ, зворушить будь-якого митця. Але, оскільки умови літературного життя в СРСР були доволі специфічними, то ця новина містила потенційну небезпеку. Скомпрометувати Гончара могло все: і що інформацію передав «ворожий голос», і що твір підтримав Папа Римський — «затятий реакціонер і антикомуніст», і що роман висунуто на Нобелівську премію — ту саму, яку отримав свого часу «літературний будяк» Борис Пастернак.

Але придивімося уважніше до першоджерела інформації. Хтось щось чув уночі, невідомо як розібравши голос диктора, що проривався крізь радянські глушилки... Хто саме був тим радіослухачем? І чи справді транслювало радіо Ватикану щось подібне? Та й взагалі, чи висував Папа Павло VI роман Гончара на Нобелівську премію? Чітких відповідей на ці запитання нема. Навіть сьогодні, через майже чотири десятиліття. Адже архіви Нобелівського комітету були й залишаються для дослідників недоступними.

Звернімо однак увагу ось на що. Перша рецензія на щойно надрукований роман — цілком схвальна — з’явилася 19 січня 1968 року. Її опублікувала «Літературна Україна». Невдовзі інші видання теж надрукували позитивні відгуки — як критиків, так і вдячних читачів. Та ось з’явилися чутки про Нобеля — і ставлення до роману починає фатально змінюватися. Випадковий збіг обставин?

А вже наприкінці березня, коли Гончар був на прийомі в Шелеста, той насуплено зізнався: є відомості, ніби Ватикан збирається використати роман «в антисоціалістичних цілях». За два дні відбувся пленум ЦК, на якому перший секретар Дніпропетровського обкому О.Ватченко змішав «Собор» із брудом. І проти Гончара розпочалася кампанія. Тривала і брутальна.

Здавалося б, твір дозволила цензура. Він вийшов у провідному літературному часопису. Потім виданий стотисячним накладом у серії «Романи і повісті». Автор — відома й шанована людина, перший секретар Спілки, лауреат Ленінської премії. То чому ж «керівна і спрямовуюча» раптом націлила на «Собор» свої пазурі? Ну не скажеш же людям, що секретар обкому, друзяка самого Брежнєва, в одному з найогидніших персонажів роману впізнав самого себе. Ось і довелося компетентним органам фабрикувати «нищівний компромат» — чутки про Папу Римського і про Нобеля. А Ватикан, найімовірніше, і сном-духом не відав про «Собор», адже перекласти й видати за кордоном його тоді ще не встигли...

Це, звичайно, лише одна з можливих версій. Удова письменника, коли ми виклали їй оці наші міркування, погодилася з тим, що, можливо, це й справді був захід радянських спецслужб для компрометації Гончара.

А ще ми поцікавились у Валентини Данилівни, як, на її думку, вчинив би Олесь Терентійович, якби чутки справдилися і йому присудили премію? Звісно, ситуація до певної міри умовна. Та все ж таки?

— Думаю, він тоді не відмовився б від Нобеля. Взяв би, якби присудили. Хоча... — наша співрозмовниця замислилася, — якби його викликали в ЦК і заборонили, хтозна, як би він учинив...

Наступний нобелівський епізод відбувся за два десятиліття. 26 грудня 1989 року в щоденнику Гончара з’явився запис: «Професори заокеанських університетів повідомляють у своїх листах, що вони висунули «Собор» на Нобелівську премію 1990 року. Надсилають свої номінації, адресовані Шведській академії. Володимир Яворівський, повернувшись з Австралії, розповів, що й там, як і в усій українській діаспорі, підтримують цю номінацію...». Зокрема висунення Гончара на Нобеля підтримали професор Остап Тарнавський, голова Об’єднання українських письменників в еміграції «Слово», професор Ярослав Падох, президент Наукового товариства ім. Шевченка, професор університету Нью-Джерсі Іван Фізер, професор університету Ла Саль у Філадельфії Леонід Рудницький, товариство «Просвіта», професура Київського університету ім. Т. Шевченка й інші.

Того року письменник премії не отримав, але шанси на це були, бо в лютому 1991-го до Українського ПЕН-клубу надійшов запит із Стокгольма. Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджує Український ПЕН-клуб висунення «Собору» на премію 1992 року? ПЕН-клуб, звичайно, підтвердив номінацію. Та, на жаль, фортуна й цього разу не всміхнулася мешканцеві Роліту.

Минає два роки, і роман знову висувають на Нобеля. 2 лютого 1994-го письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора «Собору» на Нобелівську. [...] Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все, й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.

***

У далекі 1930-ті, обравши собі літературну долю, Гончар вирушив у далеку подорож — назустріч мрії. Ця мандрівка, яку він сам, готуючи свій останній роман, називав подорожжю до Мадонни, тривала понад півстоліття.

За цей час ні рай земний, ні комунізм, колись обіцяний Хрущовим, так і не настали. Не щезли ні цензура, ні ідеологічне прокрустове ложе. І Гончар, увінчаний багатьма високими нагородами, час од часу зізнавався дружині: «От якби мені писати на повну котушку!»

За життя, як відомо, головним «брендом» Гончара вважалися «Прапороносці». Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик заповідав класти в могилу — під голову — сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Це занотовано не в 1990-ті роки, коли в багатьох людей коригувалися життєві погляди й оцінки минулого, і навіть не в часи перебудови. Гончар склав цей своєрідний заповіт у січні 1982-го.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво