Податки хай платять дурні

Якось літнього вечора довелося повертатися із мальовничої Яремчі до буденно-спекотного Луць­ка. Їхали маршруткою через Івано-Франківськ, Кременець, Рівне та ще через купу сіл та райцентрів.

Оскільки погода була спекотною, а дорога безжально твердою, потенційно чудова подорож додому перетворилася для нас на справжнісіньке випробування. Ро­тація пасажирів вражала: хтось виходив, хтось заходив, щасливці сідали, решта, захекані та спітнілі, згорблено стояли над душею: бабуні з клунками ходили по ногах, дядьки втомлено дихали перегаром.

Водій же однією рукою переставляв касету зі стилізованими «під синтезатор» сороміцькими коломийками, другою відраховував пожмакані гривні, причому йому вдавалося одночасно ще й вивертати із чергової вибоїни, гальмувати, щоб взяти нових подорожуючих, та — що вражало найбільше — зберігати абсолютний байдужо-буденний спокій.

Цей вступ міг би й не бути таким розлогим. Змінивши коломийки на шансон, а Яремчу, приміром, на Харків, його можна було б по-задорнівськи лаконічно висловити лише як: «Їхали ми оце якось у нашій маршрутці».

Так от, нудьгуючи довгою дорогою, ми почали рахувати чужі гроші, а саме — прислухатися до названої водієм вартості та множити уявне на приблизну чисельність пасажирів та кількість виконаних ним рейсів.

Суму отримали дуже солідну. І можна було б потішитися за водія, бо він, дійсно, справляється зі своєю роботою належно, якби не одне «але»: жодного разу жодному із пасажирів не було видано квиток чи якусь писульку, що була б бодай натяком на нього.

Поцікавившись у приятелів, довідався, що більшість водіїв чи власників маршруток платять до дер­жавного бюджету податок за спрощеною системою оподаткуван­ня. Це означає, що раз на місяць чи на квартал вони сумлінно сплачують якусь сотню гривень до місцевого бюджету, отримуючи від свого ремесла значно вищі від задекларованого доходи.

Ситуація до болю буденна. Де — скажете ви — в Україні платять сумлінно податки із усієї суми доходів? Потім резонно додасте, що ми, мовляв, усі радо платили б ті податки, якби не обдирала держава нас безсовісно.

На цьому місці варто усім нам щиро визнати: міфи про драконів­ські податки в Україні є правдою лише частково. Вони є не меншими, проте й не більшими, аніж у більшості розвинених країн світу. Посилання на нахабство податкових інспекторів є виправданими також лише певною мірою. Про ці два фактори говорять в Україні усі. Однак ми якось дружньо забуваємо про третій, чи не найголовніший чинник — наше нахабст­во та громадянську байдужість.

Українці — і це треба визнати — не навчені бути сумлінними громадянами. Держава віками була «ворогом», який відібрав у нас та наших предків землі, майно, життя, позаганяв у сибіри та колгоспи. У такої держави не гріх було й вкрасти чи принаймні проігнорувати її справедливі вимоги до громадянської лояльності.

Однак правдою є і те, що здобувши незалежність, українці мали перестати бачити у державі щось зовнішньо-вороже, і навпаки, відчути в собі бажання впливати — бодай, символічно і через власне сумління — на динамічний її розвиток, чи, точніше сказати, її «становлення».

Варто придивитися до європейського досвіду, де кожен автобус чи навіть таксі обладнане портативними касовими апаратами, котрі обліковують оплату за квиток для кожного пасажира. Це дає можливість справно отримувати до бюджету істотні надходження.

Не варто лякатися, що встановлення елементарного порядку вплине на подорожчання вартості перевезень. На цьому ринку існує запекла конкуренція. До того ж натепер вітчизняні водії заробляють значно більше, аніж їхні європейські візаві.

Ми не перестаємо бідкатися на низький рівень життя, однак не помічаємо, як самі себе принижуємо, їдучи — наче оселедці в бочці — у переповнених маршрутках.

Якщо хтось із пасажирів ініціює питання про припинення транслювання у салонах блатняків, інший — про встановлення касових апаратів, третій — про вироблення схеми із направлення усієї без винятку суми зібраних з маршруток коштів на облаштування українських доріг (як це було зроблено і дало просто разючі плоди в Італії), тоді ми не почуватимемося в громадському транспорті, як «на базарі», а бідним водіям не доведеться витрачати частину власних прибутків на ремонтування автомобілів, що потерпають від дорожніх вибоїн не менше від нас, пасажирів.

Не варто шукати простих рішень. Варто осягнути, що українсь­ке суспільство хворе. А його лікування розпочинається із належно­го встановлення діагнозу, локальних ініціатив та прозаїчного почати з себе, що, як свідчить практика, є зазвичай найважчим.