Почому кіло душевного тепла? - Соціум - dt.ua

Почому кіло душевного тепла?

19 лютого, 2010, 14:58 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-26 лютого

Фразою «багаті теж плачуть» сьогодні нікого не здивуєш. Звісно, плачуть, тому що багатство — ще не гарантія щастя і добробуту...

Фразою «багаті теж плачуть» сьогодні нікого не здивуєш. Звісно, плачуть, тому що багатство — ще не гарантія щастя і добробуту. Пригадується телефонний розіграш, коли в офісі фірми, яка торгує обігрівачами, лунає дзвінок і між тим, хто дзвонить, і продавцем відбувається діалог:

— Ви гарантуєте тепло?

— Так, у нас великий вибір: фурнейси, калорифери...

— Але мені потрібне душевне тепло! Адже ви гарантуєте тепло?!

— Так, гарантуємо, але...

У тому-то й річ, що душевного тепла ніхто гарантувати не може. Навіть за гроші.

Чоловік і днює, і ночує в бізнесі — дружина почувається покинутою і нереалізованою. Діти грубіянять і вдома з’являються дедалі рідше, а розмовляють, тільки коли потрібні гроші... Чи інша ситуація: дружина в бізнесі — чоловік почувається «приниженим і ображеним», тому що з ним у сім’ї ніхто не рахується. Ним помикають, не запитують його думки, часом і грошима розпоряджаються як завгодно. А от іще: і в чоловіка, і в дружини високі доходи, бачаться рідко, спілкуються ще рідше; діти або в бабусь, або в школі цілий день, а то й узагалі за кордоном — одним словом, суцільні протяги.

У всіх наведених варіантах високі доходи не забезпечують людям душевного тепла в сім’ї. Мамона підступний: спочатку опановує розум, а потім паралізує душу. Статки, як результатом постійного напруження і високого ризику (як і дармівщина), небезпечні для психічного та духовного здоров’я. Маленькі домашні радості, тонкі душевні переживання відходять на задній план і знецінюються на тлі сильних подразників, які супроводжують великі прибутки. І якщо побутові проблеми й навіть проблеми самореалізації з допомогою грошей можна вирішити, то зупинити потік невдоволення з інших приводів — аж ніяк. Не дивно, що найвищий рівень душевного комфорту на душу населення — в Індії, хоча там величезна кількість людей, які живуть за межею бідності. Цьому сприяють культурні традиції та особливий світогляд, який закликає приймати все як належне й учитися любити, не турбуючись ні про що, тим паче про наживу.

А що ж відбувається з «небагатими» в нас? Ось уже багато років наші співвітчизниці борознять чужі простори в пошуках заробітків. Багато жінок, хоч як гірко це визнавати, замість забезпечувати теплий сімейний тил, утікають від психологічних і фінансових труднощів, звинувачуючи в усьому чоловіків-«невдах» (куди поділося християнське милосердя?). Утікають від страху перед майбутнім і від невдоволення реальністю. Чоловіки почали спиватися. А діти, отримуючи від матерів щомісячну «відкупну», залишаються недоглянутими і, відчуваючи холод і невпевненість у власному домі, витрачають надіслані гроші не на квартиру і влаштування своєї долі (курси, репетиторство, оздоровчі заходи), а на розваги й низькосортні задоволення. Спочатку це солодощі (до речі, за даними канадських учених, дуже шкідлива річ, яка сприяє формуванню потреби в алкоголі), потім пиво, сигарети, азартні ігри... Багато матерів уже покаялися, але їхнє повернення небажане — від них чекають грошей. Чоловіки — хто помер, хто став інвалідом; діти виросли і, змарнувавши все що можна було, прибилися до когось у співмешканці. Мати їм тепер тільки заважає — «де ти раніше була?»

На жаль, є діти, які почуваються покинутими й у формально повній сім’ї. Я була просто вражена, коли в листопаді, закінчуючи тренування біля міського озера, побачила п’ятьох дітей років дванадцяти, пристойно одягнених, з акуратними ранцями за плечима і початою пляшкою горілки, двома пляшками пива, чіпсами й сигаретами в руках. Троє пішли вперед на лавочку. А двоє — хлопчик і дівчинка, — зупинившись біля дерева, злилися в жагучому поцілунку й відвертих обіймах. Одному з компанії довелося повернутися, щоб підігнати відсталих, а то без них «не хотіли починати».

Люди думають, що все погане — це не з ними, не з їхніми дітьми. Адже вони взувають і вдягають своїх чад, годують їх смачно, заробляють на їхнє майбутнє. Ще трохи, ще щось важливе треба зробити, ще трохи більше попрацювати, із кимось зустрітися, комусь зателефонувати... І так день за днем. А діти вже не чекають душевного тепла від батьків — вони живуть самі по собі, своїми страхами і своїми розвагами. Я вдивлялася в цих школярів, у їхні чистенькі кофтинки і курточки, у їхні випрасувані штанці. Вони не справляли враження неблагополучних. Найсумніше, що їхні батьки ні сном ні духом не відають, чим займаються їхні діти після уроків. Їм ніколи, їм невигідно в це вникати, невигідно вірити навіть тоді, коли факти очевидні. Тому що інакше потрібно змінювати своє життя, змінювати стосунки з оточенням, частиною якого є дитина. Потрібно робити щось по-новому, відмовитися від звичного колеса, в якому крутишся білкою, не думаючи, чого і навіщо прагнеш... «Спілкуйтеся зі своїми дітьми, підтримуйте їхню довіру, вникайте в їхні тривоги, особливо в підлітковому віці, тоді вони не стануть наркоманами!» — почула якось на християнській конференції відчайдушний заклик бізнес-леді, яка покаялася, бо син її котився вже на самісіньке дно, що й привело її в християнську організацію.

Моя колишня студентка-заочниця розповіла мені, як виявила захоплення сина-дев’ятикласника наркотичними засобами. З’ясувалося, що половина його однокласників регулярно курять травку. Мама вистежила компанію з дев’яти дітей (вони її не помітили), сфотографувала на телефон, зустрілася з батьками кожної дитини. Розповідала все як є, показуючи фото. Якою ж була реакція? Тільки двоє батьків відреагували адекватно і вирвали своїх дітей із цього лиха. Інші спрямували свій гнів на жінку, яка посміла «втрутитися не у свої справи» і поставила під сумнів їхнє виховання. Їм було легше заперечити, ніж щось змінювати. Скоріш за все, такі батьки й самі мають залежність. Вони то напружено працюють, то відриваються, щоб зняти напруження. Яке вже там спілкування з дитиною?

Взагалі, наявність залежностей — індикатор невротичного впливу середовища. А ми якраз переживаємо не найкращі часи. Пропозиція ринку товарів і послуг набагато перевищує можливості, хоча й відповідає попиту, а планка попиту швидко піднімається. Щоб дотягтися до бажаного, потрібно дедалі більше заробляти, дедалі більше старатися (не факт, що це буде оцінено). Раніше, в епоху тотального дефіциту і зрівнялівки, заздрити особливо не було кому, оскільки доступу до «якісного життя» широкі верстви населення не мали. Зате мали ідеали «вірності і честі»: ми, мовляв, небагаті, але разом щасливі. Щастя, щоправда, якось відсувалося в майбутнє: ось накопичимо, потерпимо, а там... І збирали, і терпіли, в усьому собі відмовляли, але надійно підставляли одне одному плече. Сьогодні немає сенсу накопичувати. Хочеться багато й відразу, як в інших. І плече не витримує — нервово смикається. Спробуйте пояснити дитині, чому не можете придбати їй телефон, з яким буде «не соромно тусуватися» з друзями. Спробуй поясни батькам, що в тусовці поважають тих, хто має щось якнайкрутіше, а тому дитині дуже хочеться, щоб її шанували, щоб з нею дружили. Спробуй поясни дружині, що зараз не до інтиму. Що в нього величезний борг, а грошей із кожним місяцем меншає. Що його гнітять її причіпки і власна безпорадність — він сам себе зневажає, життя своє зневажає... А спробуй поясни чоловікові, що лякають зморшки, сивина і його байдужість, особливо коли діти так несподівано йдуть у власне життя. Он інші красуні по закордонах роз’їжджають на чоловікові гроші, у спа-салони ходять — ніяка старість їм не загрожує... У кожного — свої цілком обґрунтовані страхи.

Подивіться на свою дитячу фотографію, вдивіться в очі свого ретроспективного портрета — скільки там сподівань і чистоти помислів. Куди все поділося? Щипає в носі й стискає серце — кожен із нас самотній у цьому світі... Але це лише момент істини, а не сама істина. І цей момент — шанс щось змінити. Це сигнал будувати мости, а не кидатися в провалля.

Моменти розчарувань переживають люди різних культур; вони доходять до нас крізь епохи через сумні музичні твори, через страшні художні тексти, через похмурі полотна художників. Кожен хоче душевного тепла, а воно кудись зникає. Ця філософська загальнолюдська проблема в кожній сім’ї, у кожній долі має свій конкретний прояв у вигляді досади, роздратування, образ, туги за чимось дуже хорошим, але ніби нездійсненним...

Коли здається, що ти нікому не потрібен, що все найкраще позаду, — це ілюзія, це пастка приспаної свідомості. Треба прокинутися: розплющити очі, відкрити серце й очистити розум. Всіма силами вирватися з болота депресії. Почати з тіла — впустити в нього нові відчуття (контрастний душ, сауна, масаж, біг, танці, гімнастика — усе підійде). Настрій підніметься, а з ним повернеться і самоповага. Тоді й захочеться віддавати тепло, а не тужити за ним. У християнському духовному джерелі сказано, що зневіра — гріх. Це означає, що тугою, похмурими думками, байдужістю й озлобленістю ми руйнуємо потенціал любові. Адже він безмежний, як безмежне буття. Потенціал — це можливість, і її обов’язково треба проявляти кожного дня конкретними добрими думками, почуттями і справами. Важливо тільки, щоб наша взаємодія з людьми будувалася на повазі права кожного йти своїм шляхом. Адже ідея власної праведності, яку людина нав’язує близьким у формі зауважень, критики, вимоги дотримуватися «правильних правил», також руйнує любов. Не важливо, скільки ми проводимо часу разом, важливо — як ми його проводимо разом.

На щастя, саме під час кризи багато хто став уважніше й тепліше ставитися до своїх рідних і до себе. Спільні проблеми і завдання зближують, а труднощі — щаблі зростання. Люди менше стали споживати алкоголю, більше гратися з дітьми; менше дивитися телевізор, більше займатися спортом, домашніми справами — разом готувати улюблені страви, власноруч прикрашати будинок. Багато моїх знайомих наново відкрили для себе класичну літературу, а кіно на великому екрані й театр знову зайняли гідне місце в їхньому сімейному дозвіллі.

Те, що ми робимо для себе і своїх близьких, набагато цінніше випадкового везіння, яке в будь-який момент може закінчитися. А нашого душевного тепла ніхто не перекриє, якщо ми готові знову й знову без гордині робити добрі кроки назустріч одне одному, вимірюючи ними нескінченну любов спільного простору.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво