ПЛАНИ ГКЧП РОЗСЕКРЕТИВ МОЛОДШИЙ ОФІЦЕР - Соціум - dt.ua

ПЛАНИ ГКЧП РОЗСЕКРЕТИВ МОЛОДШИЙ ОФІЦЕР

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

Давайте делать что-то и, черт нас подери, поставим Дон Кихота уму в поводыри… Решай скорее, кто ты, ...

Давайте делать что-то

и, черт нас подери,

поставим Дон Кихота

уму в поводыри…

Решай скорее, кто ты,

на чьей ты стороне…

                                         Борис Чичибабін

Як по писаному

Від самого дитинства читання в нашого героя було поєднане з приємними та глибокими відкриттями. Пощастило — батьки дружили з живим класиком, із поетом Борисом Олексійовичем Чичибабіним, із дядьком Борею. Досі Валентин дивиться на світ крізь призму його поезії. Країну, де народився й до школи ходив, називає не інакше, як рядком із вірша Чичибабіна — «моя медвяная Литва» (цитату подано мовою оригіналу — російською).

Серпневі події 91-го звалилися на нашу голову під скрегіт загального дефіциту. Полиці продуктових і промтоварних магазинів оголилися до неподобства. Усе за картками-талонами, як у війну. Реальна й номінальна вартості розбіглися по кутах. П’ятнадцятикопієчні монети для розмови по міжміському телефону у перекупників коштували й карбованець, і два за штуку. Поїсти — лише з того, що в холодильнику, а в холодильнику — що вдалося дістати. Зате читалося вдосталь. Стотисячними й мільйонними тиражами публікувалися твори, на які колись у спецсховах одним оком дозволялося подивитися. Цей бенкет, і, якщо хочете, обжерливість душі якось заштрихували стале поняття «читати газету». Що мовою наших батьків і дідів означало «голодувати». І справді, за багатою й різноманітною духовною їжею не вельми помічали, що в тарілках не густо.

Колишній дисидент і член Української гельсінської групи другого скликання Йосип Зісельс розповідав мені, як він досиджував свій другий тюремний термін за наклеп на радянську владу — за поширення книг Солженіцина, Кузнєцова, Синявського, Даніеля, — хоча всі ці видання в гарній друкарській упаковці можна було спокійно одержати з доставкою в камеру. В’язням дозволяли підписуватися на періодику. «Книжки давно випустили з-під охорони, — підбив підсумок сказаного дисидент, — а ми, котрі сіли за їхнє розповсюдження, продовжували відбувати термін».

Якщо хтось забув, у ті роки не прочитати роман або повість, які схвилювали товаришів по службі, вважалося непристойним. Серед бестселерів — «Острів Крим» Василя Аксьонова. Інтерес до заокеанського твору автора «Апельсинів із Марокко» підігріла залпова критика зі сторінок «Правды» й «Комсомольской правды». Тут вже й їжачкові зрозуміло! Прогавив вступити в ряди трьох мільйонів передплатників журналу «Юность» — записуйся в чергу до сусіда.

Сюжет — загалом добре знайомі кожному чоловікові (колишньому пацану) фантазії на тему, а що було б, якби... Аксьонов уявив, що Крим — острів, оточений з усіх боків водою, і що наприкінці громадянської війни Антанта рішуче допомогла Врангелю розколошматити армії Фрунзе й Миронова... Уява письменника намалювала яскраву утопію. На острові встановилася демократія західного зразка з усіма її привабливими ознаками. Заводи випускають цілком конкурентоспроможну продукцію, хоч і під дореволюційними російськими марками. Приміром, автомобілі «Русо-балт». Громадяни середньочорноморської держави вільно роз’їжджають по всьому світу. Їм ніхто не перешкоджає, вони знають по кілька мов. Ну й ресторани з магазинами. Певне, докучлива присутність на сторінках торговельних закладів, чиї полиці та прилавки ломилися від різноманітних товарів народного споживання, сподвигла охоронців радянської моральності на обструкцію «Острова Крым».

Дарма тривожилися. Наш співрозмовник пройшов повз ознаки матеріального статку й не спіткнувся від заздрості. У його душу запало, що по всьому острову встановлено пам’ятники лейтенанту англійського флоту Річарду Бейлі-Ленду. Не мармур лейтенантів — фанерні монументи на могилах, як зазначив поет воєнного покоління, а бронзові, гранітні й мармурові скульптури. Головне свято острівної держави називалося День лейтенанта. Його відзначали не менш урочисто і свято, ніж День взяття Бастилії у Франції чи День незалежності в США.

Вчинок (спочатку — провина) лейтенанта флоту Її Величності змусив задуматися. Непомітний гвинтик військової машини, змінний командир однієї з башт головного калібру лінійного корабля, влучними залпами спрямував течію історії в інше річище. Деморалізовані білі армії вже не реагували на накази свого головнокомандуючого. Розпропагандовані солдати й матроси експедиційних корпусів безперервно мітингували на березі. А миршавий лейтенантик, котрий чи то з похмілля, чи то з сором’язливості залишився на борту лінкора, повернув, розмахуючи карабіном, на бойові пости пушкарів і відкрив вогонь по наступаючих лавах червоних. Відбулося те, чого в житті не сталося. Перешийку на Перекопі, мілководному Сивашу снаряди головного калібру — те саме, що комариний укус. Інша річ — крига над протокою. Тут не об’їдеш суходолом і не проскочиш убрід.

Більшість творів, які посунули до читачів після зняття цензорських загат, протестували проти уподібнення людини до покірливого виконавчого гвинтика. А наш старлей, хоч і електронник за базовою освітою, добре уявляв, що гвинтик, потрапивши в машину, може її зупинити. А то й вивести з ладу.

«Руст приземлився на Красній площі.

Злетів маршал Соколов!»

На початку літа 1987 року мені випало щастя — сімейна путівка до Міжнародного будинку відпочинку журналістів на озері Балатон. Перед від’їздом нас інструктували, як слід поводитися за кордоном і де обміняти карбованці на форинти. Настрій нашим просвітителям дещо зіпсував повітряний хуліган, котрий примудрився приземлитися на Красній площі. До поїзда залишалося багато часу, поїхали всім кагалом подивитися на порушника конвенції. Але літачок ще вранці відтягли.

У Будапешт прибули рано вранці, накупили свіжих місцевих газет. Зустрічала нас симпатична представниця тризіркового журналістського будинку відпочинку. Вона люб’язно переклала аршинні заголовки з перших сторінок. У різних варіантах повторювалася та сама інформація, винесена в заголовок цього розділу.

Годин за дванадцять до переполоху на Красній площі наш із вами співрозмовник уже мав про літак Руста більш-менш цілковите уявлення. Лише рік, як свіжоспечений лейтенант, випускник Київського вищого інженерного радіотехнічного училища, прибув з наказом до талліннської дивізії ППО. Бойовий пост йому визначили на командному пункті дивізії, він відповідав за передачу й документування інформації, стежив за справністю устаткування. Те чергування, а воно збіглося з Днем прикордонника, вже перевалило свій екватор, коли надійшло повідомлення від радіотехнічного підрозділу на мисі Локса про появу повітряної позначки, потім і дозор прикордонного загону почув із боку моря шум легкомоторного літака. Літак перетнув берегову смугу й полетів у глиб території.

Передамо слово нашому співрозмовникові:

— Літак Матіаса Руста засікли радари, коли він знаходився ще за 25 кілометрів від державного кордону. Льотчик вів його на гранично малій висоті, але найсучасніше на той час цифрове устаткування станції дозволило виявити й більш-менш точно ідентифікувати ціль. Для літака швидкість невелика, цілком порівнювана зі швидкістю польоту косяка птахів. Але розбіжності все-таки були. По інстанціях пішла доповідь, що виявлено саме ціль.

Порушника вже півгодини вели як бойову ціль. Ніяка не зграя перелітних птахів, котра направляється на літні квартири. Літак! Чужий літак. Оперативний черговий дивізії передав свої висновки по команді. Літакам ППО, не кажучи вже про зенітників із їхніми ракетними установками, зовсім не було важко узяти порушника в шори. Зенітники взагалі обійшлися б одним пуском. Літак-порушник тупо наражався на неприємності, але оперативний черговий на КП і його помічник не мали повноважень приймати рішення.

Комдив і його почет зв’язалися з КП Ленінградської армії ППО, терпляче чекали вказівок. Як не оглядатися на вищестояще начальство, коли свіжі в пам’яті з’ясувки після НП на Далекому Сході, де охоронці непорушних радянських кордонів збили пасажирський «Боїнг» південнокорейської авіакомпанії. Екіпаж трохи відхилився від свого коридору й тим самим вирив собі й сотням пасажирів могилу в океані. У пресу просочилися чітко дозовані дані, але в штабах ППО чудово знали, що до чого й чому так сталося.

Ще один інцидент, можливість ще разом отримати тим самим кінцем по тому самому місцю нікому зі старших офіцерів не посміхалася. Вони старанно передавали по ланцюжку зведення. У таємній надії, що черговий вищестоящий начальник візьме на себе відповідальність.

Поки дійшло до діла, з аеродромів ППО, розташованих на території Естонії, злетіли дві пари МіГів-23. Сутеніло. Скоріш — сіріло. Наприкінці травня в тих широтах настають якщо не білі, то сірі ночі. Видимості ніяк не збільшуючи. Знову ж мінімальна швидкість винищувача цього класу — 450—500 км — учетверо перевищувала швидкість літака-порушника. І нижню межу припустимої висоти не порівняти. Проте літуни свою роботу знали. У просвітку між хмарами льотчик побачив літак західного виробництва «Сесна» без пізнавальних знаків і з блакитною смугою на борту. Пірнув під хмари й на висоті 100 метрів збоку зафіксував порушника. Доповів батькам-командирам. Негайно на зв’язок із МіГом вийшов оперативний черговий армії:

— Ти точно бачив літак?

— Так точно, бачив!

Після посадки зіркого льотчика розшукали на аеродромі й намагалися по радіо йому втовкмачити:

— Що ти... голову морочиш! Це були гусаки! Зграя гусаків.

— Зовсім ні, — стояв на своєму упертюх, — я бачив літак!

Низька хмарність, дощ не дозволили МіГам сусіднього об’єднання підтвердити цю інформацію. Та й Руст не дрімав. Пішов над Ладозьким озером на бриючому, зник з екранів радарів. До того ж за прикордонною зоною тоді стояли застарілі, менш чутливі станції спостереження. Загубили порушника.

Переполох ущух, команда подвоїти пильність не надійшла. Порушник спокійно, як на світанку повітроплавання, орієнтувався за артеріями залізниць і так «по шпалах» дістався до наміченої цілі.

На ніч нічого кращого від гасла «Спокій, лише спокій!» не придумаєш. Мовляв, перепильнували захисники західних кордонів на честь свята прикордонників, прийняли зграю диких гусаків за літак. Ніяка їхня хвалена «Сесна» не пролетить таку відстань без дозаправки. Явно гусаки. Нема чого морочити голову. З панікерами вранці розберемося.

Уранці літак Руста пострибав бруківкою Красної площі й погасив швидкість, заклав короткий віраж під порожніми бійницями фортечної стіни Кремля. У ту мить льотчик ще не знав, не відав, що гусаки, котрі за легендою врятували колись Рим, записали на свій рахунок ще один подвиг. Віртуальний. Якщо відчайдушний Матіас комусь, крім батьків, і зобов’язаний життям, так це довгошиїм перелітним птахам. Ми з вами на його місці заприсяглися б ніколи не їсти гусячого м’яса. Утім, Русту таку аристократичну дичину ніхто не пропонує. У в’язницях годують простіше. Його досягнення суд у Москві оцінив чотирма роками позбавлення волі. Звільнили достроково. У Фінляндії аса знову потягнуло на подвиги, він примудрився згвалтувати покоївку в готелі. Сів за статтею, яка в цивілізованих країнах під амністію не підпадає.

Руст ще глушив мотор, як у штабах армій і округів гримнув грім і спалахнули блискавки, маючи на меті вивести на світло винуватця ганьби протиповітряної оборони великої країни. Відпочивати особовому складу, котрий чергував на КП талліннської дивізії, не довелося. Слідом за грізними дзвінками з’явилися візитери з великими повноваженнями. Нашому лейтенантові та його начальнику, котрий відповідав за технічний стан апаратури, фіксуючої інформацію на папері, магнітній стрічці й інших носіях, довелося трудитися до сьомого поту. Вони знову й знову наносили на карту засічки цілі й до кінця дня видали замовникам 19 (дев’ятнадцять!) документів.

Усі ці дев’ятнадцять незаперечних аргументів не відвели біду від оперативного чергового та його помічника. Підполковника й майора звинуватили в халатності на бойовому чергуванні. Стаття більш як сувора для військової людини. Обох арештували й відпровадили до слідчого ізолятора.

Далі в розповіді нашого героя виникає певна розбіжність із інформацією, почерпнутою з інших джерел. Доводилося читати, що військовий трибунал засудив офіцерів на щадні терміни, але наспіла амністія з нагоди 70-річчя Великої Жовтневої революції (чи не їй Руст присвятив свій політ?) і скинула терміни перебування за гратами, й обидва «стрілочники» опинилися на волі.

Зі спогадів безпосереднього свідка випливає, що до трибуналу справа не дійшла. Офіцери частини обурилися несправедливим арештом і послали колективний протест у республіканські партійні органи. Більшість підписала листа, хоча під ногами постійно вертівся блідий начальник політвідділу. Усе-таки надворі стояла перебудова з її гласністю. Чому звернулися до партійних органів? Люди військові, не привчені суперечити начальству.

Так чи інакше, але обидва офіцери невдовзі опинилися на волі. Постраждала, позбавилася своїх місць, ціла рота генералів на чолі з маршалом — міністром оборони. Усю ніч, поки Руст летів, генерали грали в «футбол» — перекладали один на одного відповідальність. Ось і догралися.

Брижі «Лебединого озера»

Містика повторень. Точнісінько через рік після приїзду до нового місця призначення наш герой знову потрапив в епіцентр подій. Воістину історичних. І тут не обійшлося без літературної аналогії. З повістю «Поединок» Олександра Купріна. Там один із офіцерів заштатного гарнізону готувався поступити до військової академії. А старший лейтенант Валентин Олегович Хрупало подав рапорт про вступ в ад’юнктуру рідного училища — КВІРТУ. Щоб знань піднабратися й жити ближче до батьків. Вони на той час переїхали до Києва.

Але ад’юнктів в училищі навіть на квартирний облік не ставили. А ось якщо служити на командному пункті армії, тоді одержати житлоплощу сяк-так світило. Інших способів вирішити квартирне питання, крім як з допомогою КЕЧ (квартирно-експлуатаційної частини), у військової людини тоді не існувало.

Старлей заступив на бойове чергування о 8 ранку 19 серпня 1991 року. (Розпитати б астрологів або інших адептів магії, що означає зіткнення на площі одного дня трьох одиниць і трьох дев’яток?) Їхати на службу мало не через усе місто — години півтори. Аби не потривожити домашніх, радіо не вмикав. У транспорті також нічого незвичного не помітив. Люди досипали, хто стоячи, хто сидячи. Офіцер, котрого зміняв, зустрів запитанням:

— Чому заявився без червоних прапорців?

— Які прапорці? Приймати на груди треба не до риболовлі, а під час або після...

— Так у країні переворот!

— Жартувати, братики-кролики, зволите?

— Поверни голову, переконайся!

У оперативному залі всупереч інструкції, яка забороняє відволікатися на сторонню інформацію, підморгував екран телевізора. Диктор металевим голосом читав звернення до народу Державної комісії з надзвичайного стану (ГКЧП — абревіатура російською мовою) із закликом зберігати спокій і з обіцянкою в лічені місяці підняти купівельну спроможність населення й розвинути демократію. Диктора змінив квартет маленьких лебедів плюс інші дійові особи балету «Лебедине озеро». Але ось на березі озера вималювалася президія. Група товаришів, стримуючи тремтіння рук, щось намагалася пояснити й обгрунтувати.

Невже громадянська війна? Мало їм Карабаху, Тбілісі й Вільнюса! Усю країну вирішили кров’ю залити?

Це ми з вами, підключені до офіційних джерел інформації, не відразу здогадалися та зрозуміли підгрунтя подій 19 серпня. Кажу про перші години того ранку, а не про реакцію «провидців» через місяці й роки. Дивлячись тепер на їхні стрункі й монолітні ряди, мимоволі засумніваєшся: і чого було боятися й переживати, коли всі поголовно були проти!

Глибоко під землю на командний пункт армії ППО ніякі подуви та звуки з поверхні не проникали. Рутинне чергування, наповнене стриманим гулом апаратури. Але від наказів і команд, фіксованих приладами, погони чергового персоналу стали дибки. Здається, кондиціонери наповнювали приміщення не очищеним повітрям, а пороховим димом. Весела блондинка-журналістка, котра допікала на прес-конференції недорікуватих гекачепістів запитаннями, ще могла думати, що перед нею солісти заштатної оперетки. Офіцери на КП усю серйозність становища усвідомили відразу після перших команд. Інша річ, що виду не подавали. З Системою краще не зв’язуватися. Сиди й мовчки виконуй свої службові обов’язки. Ну а якщо тобі привидилося, що члени самозваної комісії наведуть нарешті порядок у країні — тоді виконуй свої обов’язки із задоволенням.

О 8.00, не встиг старший лейтенант сісти на робоче місце, пройшов наказ міністра оборони маршала Язова про приведення військ у бойову готовність. Якщо хтось не здогадується, що такий наказ означає, розкрийте історію Великої Вітчизняної. Наказ по сухопутних військах про бойову готовність №1 надійшов лише тоді, коли гітлерівські війська зім’яли заслони прикордонників і просунулися на десятки кілометрів у глиб території. Своєчасно, тобто за добу до вторгнення, такий наказ надійшов лише на військово-морські бази від адмірала Кузнєцова, що дозволило флотам і флотиліям вийти з перших боїв із мінімальними втратами.

О 8.10 штаб ППО країни відстукав наказ начальнику бельбекського аеродрому: перекрити двома тягачами злітно-посадкову смугу й забезпечити екіпаж тягачів засобами радіозв’язку. Ідеться про той самий аеродром біля Севастополя, який одержав цивільний статус 2002 року. Вічно переповненому сімферопольському аеропорту нарешті полегшає.

Уже кому-кому, а офіцерам командного пункту армії ППО було добре відомо, що в Бельбеці пришвартований президентський Ту-134, начинений апаратурою спецзв’язку й апаратурою управління ракетами стратегічного призначення. Вони зістиковані з тією самою «чорною валізкою». Поруч із ним постійно три полковники, три підполковники та три капітани.

Слідом надійшов наказ блокувати особистий вертоліт президента Мі-8. Одним махом главу країни відсікли від засобів зв’язку й пересування. Позбавили, якщо в сучасному прочитанні, корони, скіпетра й держави — не лише атрибутів, а й знарядь влади. Мало того, ще з 4-ї години ранку президентську дачу на мисі Сарич оточив севастопольський спецназ та ще з оголошенням режиму «непідльоту, непід’їзду і непідпливу». 16 кораблів Чорноморського флоту перекрили підходи з моря.

Розмовляли ми з колишнім старшим лейтенантом про події одинадцятирічної давнини, а блоки новин телеканалів повідомляли про трагедію в небі над Південною Німеччиною. З вини швейцарських диспетчерів на висоті десять тисяч метрів над землею зіштовхнулися пасажирський і поштовий літаки. Картинки розкиданих по полях уламків перемежовувалися зйомками в середині приміщень авіадиспетчерів. А там — екрани радарів, комп’ютерів, біжучі рядки. Аби повніше уявити собі обстановку на командному пункті армії ППО, я кілька разів запитував співрозмовника: нагадує КП авіадиспетчерську і чим?

— Так, — відповідав колишній військовий інженер-радіолокаторник, — зовнішньо приміщення схожі одне на одне.

— А приладів і обслуговуючого персоналу на КП більше?

— Можливо, більше.

— Чи менше?

— Можливо, менше.

Треба ж, одинадцять років, як людина звільнилася з армії, а таємниці, які дав підписку не розголошувати, із нього обценьками не витягнеш.

…Поряд із лиховісними наказами ГКЧП через командний пункт армії в зворотному напрямі йшли повідомлення, які явно суперечили поясненням «групи товаришів», про важку хворобу президента. «Хворий», певне, нічого не підозрює про жалюгідний стан свого здоров’я. Рано-вранці розім’явся на березі й поплавав...

Що в такій ситуації міг зробити старший лейтенант, котрий присягнув на вірність народові та президентові? Офіцер, мало не наймолодший на командному пункті армії як за віком, так і за званням? Комсомолець, навіть не член партії. Він став записувати в особистий зошит команди, які проходили лініями зв’язку. Хвилина за хвилиною. Ще не вирішивши, як цими записами скористатися. Але чудово знаючи: у разі, якщо їх знайдуть, його по голівці не погладять.

Головний штаб ППО не переставав цікавитися президентськими літальними апаратами. О 10.42, о 10.55, о 11.05... І так до самого вечора, поки Мі-8 не відігнали в Сімферополь, а Ту-134 — у Внуково. Інструкція суворо наказує під час стоянки апаратуру спецзв’язку знімати з президентського літака. Завантажують її за годину перед тим, як глава держави підніметься трапом. А тут літак разом з апаратурою управління ядерним арсеналом полетів без президента. І знову інформація з центру управління ППО. Замовлений Горбачовим напередодні для повернення в Москву «триешелонник» — спецрейс із спеціальним режимом супроводу — до Бельбека в обумовлений час не прилетить. Коли прилетить — невідомо.

До середини дня керівники путчу дедалі частіше звертали свій погляд на інші точки на карті. Надійшов наказ привести в готовність під Запоріжжям десять військово-транспортних літаків Іл-76 для відправки десанту у Волгоград. Аби показати місцевій владі й гарнізону, хто в країні хазяїн.

Далі — більше. Між 18.10 і 18.40 у Борисполі приземлилися 12 транспортних бортів із десантниками з-під Бреста — як підтвердження широких повноважень генерала армії Варенникова. Він ще вранці прибув до Києва, але на його подив на вулицях усе було спокійно. Заготовлений заздалегідь наказ №1 не довелося застосовувати. Мабуть, десантники орудували б не лише саперними лопатками, як у Тбілісі. Але обійшлося.

Поки що обійшлося. А що станеться через годину чи три? Ось уже командуючий військами ППО наказав перевести на бойове чергування підрозділи радіотехнічних військ, які зазвичай в мирний час до бойової роботи не залучають...

Інформація до дії

Зошит із хронікою таємних подій першого дня воєнного перевороту переконував: танки та бронетранспортери на вулицях Москви — лише прелюдія. Хоча в Києві спокійно й сонячно, але ж навіть сніг, за тонким спостереженням голови Верховної Ради УРСР Кравчука, варто йому випасти в Москві, через три дні добереться до Києва. Якщо кривава заметіль вийде з-під контролю, її вже не зупинити, поки вона сама не захлинеться в братовбивчому місиві.

Вітчим подзвонив своєму другу Сатарову, котрий входив в оточення Єльцина. Георгій Олександрович продиктував номер телефону Станкевича. Ланцюг збігів продовжувався. Якби не було в батьків такого авторитетного знайомого-соратника з наукових пошуків, хто б повірив першому зустрічному лейтенанту? Та ще й телефоном?

Години дві потому, коли повторна перевірка даних по інших каналах підтвердила правильність інформації, із Москви передзвонили зовсім іншим голосом, попросили уточнити деякі цифри та прізвища. Звернулися на ім’я по батькові — Валентин Олегович, жодного разу не збилися. Ага, зробив висновок доморослий Штірліц, глибоко встигли копнути. Коли телефонував, відрекомендувався старшим лейтенантом Хрупало без будь-яких ініціалів.

Повідомлення з Києва документально й переконливо спростувало офіційні зведення, нібито Горбачов важко хворий і лежить у реанімації. Він живий-здоровий, але перебуває під арештом. А різницю між безпам’ятством і в’язницею на наших широтах пояснювати не треба. Кожен, якщо не сам зіштовхнувся, так його родичі або знайомі ці університети проходили. У двадцяті, тридцяті, п’ятдесяті, сімдесяті роки.

Концентрована інформація пробила пролом у наступаючих порядках. Це стало початком кінця. Захиталася надія й опора змовників — армія. Підкорившись наказу, вона вивела бойову техніку на вулиці Москви. Але ж присягала народу та президенту... Народ не в захваті від маневрів під вікнами, а президента арештовано. Мимоволі стоїш перед вибором. А солдат, котрий сумнівається, — уже не солдат.

У мої наміри не входило порівнювати вчинок вигаданого лейтенанта Бейлі-Ленда з діями старшого лейтенанта Хрупало. Хоча, говорячи красиво, а красиво в даному випадку говорити хочеться, нашого героя вели біль й переживання за батьківщину. Англійця, вигаданого письменником Аксьоновим, до подвигу спонукала звичайнісінька цікавість. Валентин Олегович — людина глибоко повоєнного покоління, а однаково не лише з кастрованих підручників знав, до чого веде братовбивча війна. Одне те, що, на відміну від Річарда з подвійним прізвищем, старлей Валентин далі дідів по обох лініях свого родоводу нікого не знав — більш як красномовне свідчення. Наче його предки не жили на цій землі тисячі років, а спустилися з Марса після революції 1917 року — точки відліку «всіх наших перемог». Наче до цієї дати крім будильника марки «Герцен» і сонних декабристів нікого гідного «поруч не стояло».

Дві доби між чергуваннями пройшли біля радіоприймача й телевізора. Натхненники перевороту гарячково шукали шляхи до відступу. У них погано виходило. Хочуть, дуже хочуть зберегти обличчя. І посади. Проте, коли 22 серпня старший лейтенант переступив поріг КП, повітря в помешканні було тим самим — наелектризованим переворотом.

За цивільними каналами інформації надійшло повідомлення, що до польоту в Крим, до Горбачова, готується Ту-134. З Руцьким (віце-президент РРФСР), Сілаєвим (голова радміну РРФСР), Бакатіним (член президентської Ради СРСР) і групою народних депутатів СРСР на борту. Зазвичай цивільним літакам пепеошники присвоюють певну літеру і під нею їх ведуть.

Ту-134 ще не вирулив на злітну смугу, а вже значиться в документах під «бойовим номером». Його присвоюють порушникам кордону й іншим підозрілим об’єктам. Так вчинив оперативний черговий на КП талліннської дивізії, коли виявив літак Руста. Не його вина, що на певному з етапів командного ланцюжка вирішили, що це не «бойовий номер», а зграя гусаків. «Бойовий номер» дозволяє будь-якої миті прийняти рішення про знищення підозрілої цілі. І нічого ні з кого не візьмеш. Ну, не розібралися до кінця. Схибили, помилилися. Нервова в нас служба — охороняємо мирне небо від вторгнення непрошених гостей.

Понад дві години чи більше визволителі Горбачова летіли з Внуково до Бельбека, літак щосекунди знаходився під прицілом смертоносної техніки й цілком міг розділити долю того лайнера, який упав у море. Не виключено, що екіпаж і пасажири літака здогадувалися про таку можливість, а й вони не могли передбачати наказу, який надійшов командиру Бельбекського полку Нецвєтаєву...

Полковнику прямим текстом наказувалося виставити на злітну смугу прожекторні установки й осліпити льотчиків, котрі заходять на посадку. Офіцер Нецвєтаєв (щось не зустрічалося прізвище цієї людини в реляціях перемігшої демократії) не виконав злочинний наказ. Двома днями раніше він кілька годин поспіль саботував виконання команди з блокування президентського літака. Двома днями пізніше він не відгукувався на дзвінки вищестоящих генералів, котрі спішно намагалися замести сліди. Цікаво дізнатися б, як надалі склалася доля відважного офіцера?

Цього разу старший лейтенант зв’язався зі Станкевичем із свого робочого місця. Обстановка на КП дозволила. Зважаючи на все, у Москві заходів вжили без зволікань. У наказах, які посипалися слідом, команда «відбій» переважала над всіма іншими.

Зарано зрадів. Ще через два дні, 25 серпня, командний пункт усе ще лихоманило. З Москви різні начальники весь час вимагали на зв’язок полковника Нецвєтаєва. Година, друга, третя. На четверту надійшов «відбій» разом із повідомленням про поголовну зміну керівництва військами ППО. Але вже хвилин за п’ятдесят після кадрового землетрусу із найвищого ешелону влади прийшло найсуворіше розпорядження: закінчилися сторінки чи ні — вилучити старі оперативні журнали й замінити новими! У перекладі на зрозумілу мову — ховаємо кінці в воду.

Фатальні хвилини історії позаду. Настав час з’ясовувань, хто істинний патріот, а хто прикидався. І ось вже особистий зошит старшого лейтенанта Хрупало обернувся збіркою компромату. У Київ відрядили кореспондента прогресивної на той час газети «Мегаполис-экспресс» Юрія Радченка (можливо, це і псевдонім, але такий підпис стоїть під матеріалом, опублікованим на 9-й сторінці №41 газети, який вийшов у вересні 1991 року). Матеріал майже повністю складався з записів Валентина Хрупало 19,22 і 25 серпня. Записи за задумом редакції мали обгрунтувати висновок, набраний наприкінці матеріалу напівжирним шрифтом. Цитую (мовою оригіналу): «…высокопоставленные военные, нынче заявляющие о своей поддержке законного правительства СССР, далеко не так наивны, как может показаться из официального интервью». І ще: «…подготовка к путчу начиналась еще в апреле—мае, когда бурно активизировалось строительство именно в районе мыса Сарыч».

Доля самого старшого лейтенанта, котрий посприяв у міру сил і можливостей запобіганню путчу, газету й газетяра мало цікавила. А його на той час усунули від чергувань. Тому домашні запроторили на дачу: сиди й не висувайся. Коли генерали б’ються, — перефразуємо добру українську приказку, — у лейтенантів одна можливість зберегти свої чуби: зникнути з очей геть і копати картоплю.

Маю честь!

Легко заднім числом утішати себе. Совість чиста й це головне. А якби карти лягли інакше й путч восторжествував? Тобто чи мав старший лейтенант право ризикувати спокійною старістю батьків і майбутнім своєї доньки? До грудневого референдуму в Україні й до Біловезької угоди на трьох було ой як далеко. Кілька місяців.

Вичислити відьму в своєму колективі особистам було не складно. Найпросунутіші засоби зв’язку не дають гарантію, що розмова між двома обійдеться без підслуховування третього. А тут і очних ставок робити не треба. Сам, нахаба, підтвердив, не посоромився. У газеті розсекретив службову таємницю. Хмари над головою старшого лейтенанта нависли похмурі. Відсторонення від чергувань укупі з забороною з’являтися на території частини — перша ластівка.

За що ми любимо свою батьківщину, так це за те, що в ній нічого не змінюється. Білі прийшли — грабують, червоні прийшли — також... Стаття, за якою ти винен, завжди знайдеться...

Огидно скаржитися, а довелося. Тому самому другові родини Сатарову. Лише після його втручання колесо призупинилося. Допоміг голова Верховної Ради УРСР Кравчук. Старшого лейтенанта Хрупало перестали викликати на допити. Офіцер військової прокуратури, добріший і люб’язніший, повідомив: справу припинено за відсутності складу злочину. Притягати до відповідальності начебто нема за що.

Ось вже одинадцять років, як Валентин Олегович Хрупало змінив офіцерський мундир на цивільний костюм, пішов у бізнес. Грунтовні знання військового інженера виявилися в нових умовах вельми міцним і надійним фундаментом. Дозволяють швидко й надійно поставити будь-яку справу, розібратися в складних ринкових хитросплетіннях. Не процвітає, але й не бідує. Життя — за синусоїдою, то вниз, то нагору.

Втручаюся в розповідь, ділюся міркуваннями. Людині з загостреним почуттям справедливості досить складно звикнути до стосунків, коли жорсткість і навіть жорстокість зобов’язані йти попереду доброти. Співрозмовник поспішив заспокоїти. Кілька разів повторив, що слово бізнесмена неминуче стає конвертованою валютою. Пообіцяв — зробив. Не виходить, вчасно попередив і компенсував збитки, заподіяні з твоєї вини. Такі стосунки вселяють надію. Можливо. Не сперечаюся. Пізно мені вникати й пізно переучуватися. Не моя територія. Та й вік. Що іноземні мови опановувати, що навчатися робити гроші з повітря — усе вже не під силу.

— Але чому, — запитую, з армії ви пішли? Офіцер у третьому поколінні, військова кісточка. Служба медом не здавалася, але й чужою не була...

— Не я з армії пішов, а мене з армії «пішли». Зачекали певний час і «пішли». У тому переломному грудні, через тиждень-другий після референдуму про незалежність України й Біловезької лінії. Звільнили з лав Радянської армії, котрої вже не було, за статтею «За невідповідність займаній посаді».

Людині запропонували вибирати між круговою корпоративною порукою й честю офіцера. Він вибрав єдино для себе можливе, не торгувався й не сумнівався. Сказав «Маю честь!» і не відступався. Поки не звільнили з армії.

Той випадок, коли екзекуція — вища за орден. Або позачергове підвищення звання. Було, є й буде: ініціатива — карна. А якщо ще зі шляхетних міркувань — неминуче карна.

Пам’ятник за життя не поставили, як тому літературному прототипу, — не біда. Які його роки! Ще матиме можливість проявити себе. Ганьба «службової невідповідності» — зарубцюється. Чоловіків, кажуть, шрами прикрашають.

Ну, а що трапилося б із нашою країною та її сусідами, коли одинадцять років тому старший лейтенант Хрупало не став би на шляху змовників — читач сам може домислити. Трішки уяви, і вималюються такі картини й епізоди, що письменнику Аксьонову в страшному сні не насняться. Найсумніше, що наяву могло бути ще кривавіше.

Так, за одинадцять років після тих серпневих подій колесо історії могло повернутися й у кращий бік. Хто сперечається. У сенсі економіки й рівня життя. Але тут уже старший лейтенант Хрупало точно ні при чім.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво