ПІСЛЯ ТРЕТЬОГО ТОСТУ - Соціум - dt.ua

ПІСЛЯ ТРЕТЬОГО ТОСТУ

19 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-26 липня

Нині, в часи поголовних презентацій і фуршетів, неформальне спілкування журналістської братії з номенклатурою найрізноманітніших видів, чинів та рангів стало цілком звичним...

Нині, в часи поголовних презентацій і фуршетів, неформальне спілкування журналістської братії з номенклатурою найрізноманітніших видів, чинів та рангів стало цілком звичним. «Тамадує», як правило, приймаюча сторона. Десь тосту після сьомого (у найкращому разі — і якщо жінок у компанії багато — після третього) тамадуючий нахиляється до котроїсь із жінок, що найближче до нього стоять, і пошепки радиться:

— Як ви думаєте, можна вже надавати слово жінці?

Як на мене, після цього можна вже не надавати. Оскільки в цьому безневинному запитанні — ставлення до жінки в нашому суспільстві як на долоні. Незважаючи на всі палкі запевнення у повазі й рівноправності, воно, це ставлення, й досі залишається на рівні сумнівного гумору фразеологізму «Жінка — друг людини». І ті жінки в Україні, успішність яких начебто спростовує цей висновок, насправді є винятком, який тільки підтверджує безрадісне для вкраїнського жіноцтва правило.

Телевізійна реклама, яка нинішнього року ще задовго до виборів почала нав’язливо лізти з кожної шпарки вітчизняного телеекрана, це вперто підкреслювала: от у Скандинавії, мовляв, де при владі жінки, все так чудово! Навіть без підказування напрошувався висновок, що так само чудово буде і в нас, якщо ми оберемо у Верховну Раду побільше жінок. А вже підказуванням була назва партії, яку треба вибирати, аби це питання розв’язалося найкращим чином. У цій назві, звісно, теж ішлося про жінок, і, либонь, настільки значущих та впливових, що решта, теж жіночих за означенням, партій, яких в Україні нараховується десь близько десятка, геть щезли з політичного виднокола: ні на телеекрані їх не було видно, ні у виборчих бюлетенях. Але в засобах масової інформації, цікавих до всього, як жінки, теж чомусь практично не згадувалася перша десятка жіночої партії номер один, у якій, кажуть, не знайшлося місця ні виграшним у таких випадках багатодітним матерям, ні відомим жінкам-ученим або письменницям, зате були впливові чоловіки і дружини впливових чоловіків.

Ба й сама партія, стверджують знавці політичної кухні, була типово передвиборним гібридом, де амбіції найсановніших чоловіків насправді лише по-жіночому кокетливо припудрювались жіночими проблемами. Інакше чому б вона одразу ж після виборів так само, як її колежанки перед виборами, геть-чисто зникла і з телеекранів, і з нашого життя? Ні, звісно, в управліннях юстиції зосталися координати її місцевих організацій. Та враз припинилися гучні й важливі їхні акції на підтримку нужденних, візити в лікарні та дитбудинки, на вечори й концерти. Не виправдала, либонь, себе передвиборна доброчинність, а до наступних виборів ще далеко, тож нічого грішми розкидатись. І ніхто й у голову не бере, що не пройшла ця партія в парламент саме тому, що за версту було видно корисливість її вдаваної добродійності.

Втім, у партії могли б і проблеми виникнути, якби вона захотіла справді явити у списку жінок, відомих усій Україні, — але не політиків (хоч і їх — справжніх — украй мало) і не артисток. Представниці прекрасної статі, відомі в своїх галузях як суперпрофесіонали, практично не популяризуються сьогодні національними ЗМІ і навіть суто жіночими журналами. Може, ми знаємо наших видатних сучасниць — медиків, наприклад? Далебі. Та й турбот із ними було б у керівниць партії ого скільки. Бо жінка, яка в нашому суспільстві зуміла зробити себе сама, — це вже особистість, із якою слід рахуватись, яка не дасть маніпулювати собою. А кому в нас потрібен такий клопіт?

Тому й не дивно, що 70-літній ювілей Ліни Костенко — поетеси, яка є гордістю нації, без перебільшення, найвидатнішою сьогодні її представницею, пройшов не те що без всенародного вшанування, а скромненько так, як пересічна подія в житті пересічної людини. Справді, куди їй до тих актрисуль із близького й далекого зарубіжжя, про яких за місяць до події галасує телебачення як про «голос століття» і до яких із квитками та квітками за шалені гроші (за які можна утримувати дитбудинок протягом місяця) мчить, не чуючи ніг під собою, наша зачухана «еліта». Та й не прагне пані Ліна ні галасу навколо своєї особи, ні слави, всі роки — і в тій — колишній нашій — державі, і в цій — сучасній — з надзвичайною шляхетністю і непосильною в цих обох країнах гідністю несучи хрест свого неймовірного таланту і безталання рідного народу.

Звісно, ні в партіях, ні в парламенті не треба таких людей, які самі по собі — більше, ніж партія, і вище, ніж парламент. Навіть для прикраси — не треба. Бо на їхньому тлі усе одразу набуває натуральних розмірів, і пігмеї залишаються пігмеями, хай хоч як надувають щоки. Але в житті — треба, щоб бачити вершини, до яких необхідно прагнути. І ще в житті, простому і звичайному, треба вирішувати сотні проблем, які заважають реалізувати себе звичайній людині, не наділеній особливими талантами, але з правом на життя і своє місце в ньому. Цим і повинні перейматися партії, громадські організації, які вже в назві задекларували своє коло проблем і шляхи їх розв’язання.

Але цього ну ніяк не помітно в їхній повсякденній діяльності. Старомодні жіночі ради, що дісталися нам у спадок від соціалізму, і ультрасучасні партії з відповідним іміджем та макіяжем мають однакові (і аж ніяк не кращі жіночі) звички працювати не постійно, терпляче вирішуючи проблеми жіночого безробіття (а воно ж сягнуло в нас 60%!), скажімо, і десятки інших, малих та складних питань, а від дати до дати, від події до події, від потреби до потреби: чи то пройти в парламент, чи організувати конференцію, чи «на рівні» провести жіноче свято або благодійний обід. Через те й немає в нас того справді жіночого руху, який є опорою і захисником жіночих прав, з яким мусять рахуватися і владоможці, і профспілки, і керівники всіх рівнів. Через те весь «жіночий» рух і всі «жіночі» партії повністю залежать від чиєїсь волі або сваволі — як правило, сановного чоловіка.

Років зо два тому, на міжнародному (!) жіночому форумі у Хмельницькому, голова міської жіночої ради обласного центру, на той час — керуюча справами міськвиконкому, так і сказала. Жінки, мовляв, у місті на висоті — і в держструктурах їх чимало, і в бізнесі, і от навіть форум проводимо — отже, жіночий рух відіграє важливу роль, — і все це завдяки тому, що в нас такий уважний до жінок та їхніх проблем міський голова. І невтямки було ораторці, що гріш ціна такому жіночому руху, який рухається чи припиняє рух за єдиним помахом чиновного пальця. Навпаки, палець цей повинен цілком залежати від волі й думки громади — рухів, організацій, партій, жіночих у тому числі.

Коли б це було саме так, мабуть, зовсім інакше розвивалися б і післявиборні події у Хмельницькому цієї весни, коли згадану ораторку, тільки вже у ранзі заступника міського голови, було несподівано звільнено з посади. Адже саме так, хоч би який там запис стояв у її трудовій, сприйняли в місті той факт, що міський голова не запропонував її кандидатуру до складу міськвиконкому. Була б керована нею міська жіноча рада справді дійовою і діяльною громадською організацією, не залежною ні від кого, крім своїх справжніх, знову ж таки, а не паперових, членкинь, — то хоч би поцікавилася причинами чи й стала на захист. А за дійсних реалій ревно віддана начальству діячка, мабуть, разом з керівним міськвиконкомівським кріслом уже автоматично втратила й громадську посаду в міському жіночому русі. Бо ж була вона доважком до крісла, а не до особистості, не до щирого бажання очолювати не формальну, а справді громадську жіночу раду.

Ми можемо втішати себе зростанням кількості жіночих партій — але формальна присутність слова «жінка» у назві анітрохи не гарантує їх впливу на розв’язання жіночих, дитячих, сімейних проблем. Ми можемо множити кількість виграних зарубіжних грантів і, аби виправдати їх, проводити ще більше конференцій, семінарів та навчань з питань розвитку гендерного руху чи ненасильства над жінками. Але це мало вплине на суспільство — хоча б тому, що наше жіноцтво зовсім інше, ніж у країнах третього світу, які справді потребують західного месіанства, і від мотрон цивілізованого світу — з природною для жінки роллю господині дому й матері сімейства — відмінне також. Хоч би як сумлінно забувалися сьогодні здобутки радянської влади, але серед її заслуг все одно було створення жінки високоосвіченої, матеріально незалежної, суспільно активної — такій примітивні проповіді про рівність з чоловіками ні до чого, вона прагне вищих обріїв і здатна їх досягти. Та ось повітря — не для лету. Ще кілька років тому ми тішилися, що наші дівчата — бажані наречені на Заході, бо освічені, виховані й непримхливі, аж поки з’ясувалося, що найбажаніші вони в ролі хатніх працівниць та няньок для малих і старих у португаліях-італіях. І за цією роботою, поховавши в найдальші шухляди дипломи про вищу освіту та нездійсненні мрії, вони й рвонули в далекі країни, залишивши вдома власних дітей на немічних стариків. Хтозна, чи згадують там про жіночі права, жіночу рівність, та просто про те, що вони — жінки? Навряд чи. Бо там, за їхнім же визнанням, вони — ніхто.

А у нас — хто? Мати, якій поклонялась в усі часи вкраїнська родина і яка сьогодні засмикана, струджена тяглова істота (і не тому, що рік Коня, а тому, що все тягне — і сім’ю, і роботу, і господарство)? Щоб заробити, як торік на Хмельниччині, аж 71% від того, що заробляють чоловіки, тобто від середньостатистичних 210,7 гривні на місяць — 68% прожиткового мінімуму? І заробити на найнеобхідніше, бо, за даними обласного управління статистики, 70% грошових доходів подоляни витрачають на харчі, одяг та взуття, ліки, транспорт, комунальні платежі. На холодильник же, до слова, треба заощаджувати кошти дев’ять місяців, кольоровий телевізор чи пральну машину-автомат — 11 місяців. Тому й не дивно, що зі 100 домогосподарств тільки 79 мають холодильники, 64 — пральні машини, 54 — кольорові телевізори, 50 — швейні машини, 45 — пилососи. А такі звичні для населення розвинених країн речі, як комп’ютери, відеокамери, супутникові антени, мікрохвильові печі, музичні центри, кухонні комбайни, для нас поки що — розкіш і марнотратство. Щось із перерахованого є лише в 0,4–3% сімей. Це — на початку третього тисячоліття!

І справді: нащо українці пральна машина, коли у неї є руки? І цими руками порає вона і сім’ю, і дім, і господарство, без якого не може обійтися нині на аграрній Хмельниччині жодна сільська родина. Зайнятість подолянки нині — 15 годин на добу, що перевищує всі фізіологічно допустимі норми фізичних навантажень. Від цього — хвороби, передчасна старість, смерть у середньостатистичні 72,4 роки. Жіночий вік в Україні на 10–15 літ коротший, ніж у американок, німкень, японок.

Отже, не лише мати наша жінка, а й таки велика трудівниця, вічна, ще з часів радянського реалізму, тримателька серпа й молота. При цьому ніхто не гарантує їй безпеки: торік в області загинуло на виробництві шість жінок, а 116 отримали каліцтва. А, за даними державного департаменту з охорони праці, в Україні щороку травмуються на виробництві близько 8 тисяч жінок. Бо майже мільйон жінок працюють в умовах, які не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, близько 6 тисяч — на роботах, заборонених для жінок законодавством, 3–4 тисячі — у нічні зміни. Хіба така мати потрібна дітям? Точніше, тій 1,1 дитини, яку в середньому за життя народжує українська жінка, роблячи при цьому, щонайменше, 2–3 аборти? Природний приріст населення Хмельниччини знизився у 12 разів. Відповідно, кількість населення області за останні десять років зменшилася на 60 тисяч, у тому числі дітей — на 35 тисяч, а жінок дітородного віку — на 6 тисяч. Ті ж, хто, всупереч усьому, таки збирається народжувати, недоїдають: рівень анемій, що безпосередньо залежить від якості харчування, з 8,7 на 100 вагітних у 1990 році виріс до 39,1 у 2000-му.

Даруйте мені ці садистські статистичні цифри. Але це — та правда, якої вперто не хоче помічати не лише держава — суспільство. Я була до сліз розчулена, прочитавши в якійсь газеті інтерв’ю держсекретаря Міністерства закордонних справ Олександра Чалого, що над усе він мріє про третю дитину в сім’ї (це, за його словами, європейська норма). І так само зворушують четверо дітей у родині Петра Порошенка, який умудрився за попередню депутатську каденцію стати найбагатодітнішим батьком у Верховній Раді. Але це — винятки навіть серед дуже забезпечених українських родин. Що ж казати про середньостатистичні? Адже за останні п’ять років в Україні чисельність дітей віком до 14 років упала з 10 мільйонів 532 тисяч до 8 мільйонів 825 тисяч, тобто зменшилась на 16%. У державі офіційно нині 100 тисяч дітей-сиріт і 25 тисяч — малих бомженят, тобто безпритульних, бездоглядних дітей у країні, де не було ні війни, ні мору. Але, за великим рахунком, це нікого ні в державі, ні в суспільстві не дивує. Дивує інше — скажімо, вияв батьківських почуттів у Віктора Ющенка, який міг відкласти якийсь візит через хворобу маленької донечки. Тому що звикли: не держава — для людини, а людина — для держави.

Якщо вірити твердженню, що дружина — обличчя чоловіка, то ми всі, жінки, — обличчя держави. Яке ж воно втомлене в нашої юної держави, це від природи прекрасне обличчя, як виснажила вона його непомірними клопотами й тяжкою працею, як бездарно розтринькує вона жіночу вроду й силу вдома і по закордонах, не маючи від цього ні втіхи, ні толку. А це ж і є воістину національне багатство. Ще літ п’ять тому вітчизняні публіцисти, жахаючись, що з країни вивозять гроші, метал, шкури, хліб, розпродують флоти й за так віддають ядерну зброю,— слабко втішали себе й народ тим, що хоч жіноча врода залишається вічним українським капіталом. Не втримали і її — пустили по світу, віддали в найми, в борделі, у безвість. Там — ніхто, бо тут — нікому непотрібні. У рідній стороні, на Батьківщині, яка носить теж жіноче ім’я — Україна.

Хотілось написати, що хтось же мусить почати щось змінювати. І пам’ять одразу почала послужливо підсовувати все ті ж чоловічі кліше. Президента, який з відчутною поблажливістю ставиться до добродійницької діяльності своєї дружини. Прем’єра, що приїжджає в альма-матер українських журналістів і зворушено дякує їй за свою дорогу Мариночку. Голови президентської адміністрації, що готує обід для коханої. Чому ж для своїх дружин, доньок, коханих вони можуть бути муж-чинами, а для нації — тільки чинами?

Втім, не треба шукати відповіді. Треба все змінювати самим. Так, як нас привчили, — не покладаючись ні на кого. Так, як ми це вміємо — самовіддано і безоглядно. Не чекаючи ні Нового року, ні тим паче 8 Березня. Отак просто з літа й починати відстоювати своє невід’ємне право, народившись у цій країні жінками,— жінками тут почуватись і бути. Щоб згадували нас не лише після третього тосту і давали нам слово не лише після тосту сьомого. Щоб ми були рівними за цим столом — праці, відповідальності, влади.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво