ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ

Хоч як намагалися наші вожді зберегти в таємниці катастрофу 24 жовтня 1960 року, її масштаби й наслідки, інформація про неї все ж просочилася «за бугор» - західні радіостанції повідомили про катастрофу.

Там, звісно, не повірили повідомленню Центрального комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР про «авіаційну катастрофу», котра стала причиною загибелі заступника міністра оборони, головнокомандувача Ракетних військ СРСР головного маршала артилерії Митрофана Недєліна. У західних аналітиків на те були вагомі причини.

У жовтні 1960 року Ракетним військам СРСР виповнилося лише десять місяців. Бойове чергування несли два ракетних полки, оснащені ракетами Р-5М із далекістю стріляння 1200 кілометрів, і п’ять полків із ракетними комплексами Р-12 (далекість стріляння 2000 кілометрів). Взята на озброєння міжконтинентальна ракета Р-7А (січень 1960 р.) мала далекість стріляння вісім тисяч кілометрів, але з ракетного полігону Тюра- Там вона «не дотягувала» до Америки, тому в найсуворішій таємниці на півночі країни в районі міста Плесецька Архангельської області для неї побудували чотири бойових старти. Але й це не розв’язувало проблеми оборони країни, бо коро-лівська «сімка» (Р-7А) приводилася до бойової готовності як мінімум за дев’ять годин, а в заправленому стані могла перебувати лічені години...

Країна гостро потребувала справжньої бойової стратегічної зброї. В ОКБ Михайла Янгеля створювалася нова міжконтинентальна ракета Р-16 (проектна далекість - 13 тисяч кілометрів, час приведення до бойової готовності обчислювався хвилинами). Саме тому керівництво країни так квапило конструкторів і виробників із відпрацюванням ракети Р-16. Постановою уряду 8 березня 1960 року (суворо секретно, особлива папка) головою Державної комісії з випробувань ракети Р-16 (8К64) призначили головкома РВ СП головного маршала артилерії Митрофана Недєліна.

Ніколи доти перші особи - міністри, голови держкомітетів, головкоми - не очолювали держ- комісії з випробувань нових зразків зброї. Навіть при випробуванні першої водневої бомби (серпень 1953 р.) чи під час запуску першого у світі штучного супутника Землі (історичні події!) головами держкомісій не призначалися особи такого високого рангу.

Для чого знадобилося обтяженого масою проблем головкома щойно створених Ракетних військ призначати ще й головою Держкомісії з випробувань ракети Р-16? Начебто усе була логічно: ракета потрібна країні як повітря, в обороні країни їй надавали виняткового значення, і кому як не головкому вирішувати долю ракети стратегічного призначення. У ролі голови Держкомісії вага й авторитет Недєліна зіграли свою роль...

Серед багатьох причин катастрофи 24 жовтня 1960 року (технічних, політичних, суб’єктивних) була ще одна, на мій погляд, дуже суттєва - це помилка в призначенні голови Держкомісії. На перший погляд, вона здається несподіваною й парадоксальною. Але в тій критичній ситуації, якби головою Держкомісії був не головком М.Недєлін, мені здається, інакше поводилися б заступники голови М.Янгель, Л.Гришин, К.Герчик та інші члени Держкомісії. Всі вони певною мірою залежали або підпорядковувалися головкому, виконували його накази. З головкомом не сперечалися, йому не могли заперечувати підлеглі, він перебував біля заправленої ракети, подаючи приклад безстрашності почту військових, що його оточував. Головком вимагав рішучих дій - він сам виконував персональне доручення Першого секретаря ЦК, а Перший був першим не тільки в партії, він очолював Раду Міністрів СРСР, був головнокомандувачем Збройних сил СРСР, головою Ради оборони країни - одне слово, був першою особою держави.

Досі ракетники вважають Митрофана Недєліна кращим головкомом Ракетних військ з усіх, хто згодом обіймав цю посаду, хоча він і був головкомом лише десять місяців.

***

Похорон Митрофана Недєліна відбувся на Красній площі 27 жовтня.

З репортажу ТАРС. «Правда». 28 жовтня 1960 р.

Від Центрального комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР на жалобному мітингу виступив Фрол Козлов, член Президії ЦК КПРС: «Проводжаючи сьогодні в останню путь свого героїчного сина, Комуністична партія, наш народ, воїни Радянської армії та флоту непохитно впевнені в тому, що велике будівництво комунізму, зміцнення могутності нашої радянської держави, постійне вдосконалення Збройних сил, якому товариш Недєлін віддав усе своє яскраве, кипуче життя, здобуде нові перемоги».

Петро Демічев, перший секретар Московського міського комітету КПРС: «Зараз потужним трудовим поривом охоплено всю нашу країну, яка готується достойно зустріти 43-тю річницю Великого Жовтня. Множаться лави передових борців за комунізм - бригад і ударників комуністичної праці. І кожен новий трудовий подвиг, нове відкриття в науці й техніці будуть пам’яттю про славного борця, який загинув на бойовому посту, маршала Недєліна».

Родіон Малиновський, міністр оборони СРСР, маршал Радянського Союзу: «Все життя й діяльність Митрофана Івановича Недєліна - взірець самовідданого служіння Батьківщині, великим ідеалам комунізму. У найяскравіших успіхах радянського народу, який створює матеріально-технічну базу комунізму, він бачив запоруку подальшого неухильного підвищення оборонної моці Батьківщини... Передчасна смерть вирвала з наших лав бойового соратника, великого військового діяча, воїна-громадянина, беззавітно відданого великій справі комунізму».

Під звуки жалобного маршу урна з прахом М.І.Недєліна замуровується в Кремлівській стіні. На мармуровій дошці золотими літерами викарбувано напис: «Митрофан Іванович Недєлін. 9.XI.1902 - 24.Х.1960.» Звучить Державний гімн СРСР. Лунають залпи артилерійського салюту.

***

На похороні М.Недєліна були присутні всі члени президії ЦК, окрім М.Хрущова. Чому «ракетник номер один» був відсутній - невідомо, сам Микита Сергійович у своїх «Спогадах» цієї делікатної теми не торкнувся... На похороні не було і Леоніда Брежнєва, нещодавно обраного головою президії Верховної Ради СРСР (травень 1960 р.), який ще продовжував курирувати «оборонку» й особисто опікувався Ракетними військами СРСР. Ключовою постаттю в створенні ракетної зброї був голова Військово-промислової комісії (ВПК) Дмитро Устинов, але і його на похороні не було...

Гадаю, західні аналітики, розглядаючи цей феномен, доходили висновку, що трійця «ідеологів» ракетного озброєння (М.Хрущов, Л.Брежнєв, Д.Устинов) була відсутня не випадково - за «авіаційною катастрофою» ховалася ще одна кремлівська таємниця. Так насправді й було...

***

Цілком таємно (особлива папка).

№П308/22 тт.Брежнєву й Козлову.

Виписка з протоколу №308 засідання Президії ЦК від 25 жовтня 1960 року. Питання Міністерства оборони. Затвердити комісію в складі тт.Брежнєва, Гречка, Устинова, Руднєва, Калмикова, Сербіна, Гуськова, Табакова й Тюліна для розслідування причин катастрофи й вжиття заходів у військовій частині 11284. Секретар ЦК.

Документ було оформлено, коли члени Державної комісії вже прилетіли в Тюра-Там і розпочали розслідування причин катастрофи.

***

Уряд вжив низки найсуворіших заходів, щоб про похорон інших ракетників (91 чоловік) у засоби масової інформації не просочилося ні слова. Про смерть (загибель) заступника голови Державного комітету Ради Міністрів СРСР з оборонної техніки Льва Гришина жодних повідомлень не було. Його поховали на Новодівичому кладовищі, заздалегідь подбавши, щоб на головному, після Кремлівської стіни, некрополі столиці не виявилося сторонніх і випадкових осіб...

Загинув і заступник начальника полігону з наукових і дос-лідно-випробувальних робіт полковник Олександр Носов. Він був єдиним військовим, нагородженим за здійснення запуску першого у світі штучного супутника Землі Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці. Високе звання О.Носову надали 1957 року секретним указом, через три роки, в обстановці тієї ж таємничості, його поховали в братській могилі на 10-му майданчику ракетного полігону Тюра-Там.

Останки цивільних фахівців «чорні тюльпани» таємно розвезли по різних містах. Дніпропетровськом поповзли чутки: «на автозаводі» (так за звичкою називали ракетний завод №586) щось сталося - загинула маса людей. Шістьох загиблих наказали поховати в різний час і в різних місцях, але, як завжди, щось не спрацювало: на підступах до кладовища всі людські потоки злилися в єдину жалобну ріку...

Дружини, діти, родичі загиблих ціпеніли від жаху безповоротних утрат, а їх все переконували й переконували: стався нещасний випадок, ніякої катастрофи не було, і до загибелі Недєліна це не має жодного стосунку...

Ті, хто відбувся опіками й отруєннями, лежали в госпіталях, їм робили пересадку шкіри, лікували всіма доступними засобами, але в історіях хвороби не було вказано справжніх причин захворювання...

Михайла Янгеля прямо з по-лігону викликали до Києва для доповіді першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному, - той вже був «у курсі справи» і роз-мірковував про долю Головного конструктора... Потім Янгеля чекало ще одне випробування - звіт першому секретарю Дніпропетровського обкому партії. Після потрясінь, яких зазнав на полігоні, Янгель зліг. Діагноз: інфаркт. Другий упродовж останніх двох років (лютий 1958 року, жовтень 1960 року).

Людмила Янгель, дочка:

- Найстрашнішим було не те, що батько обгорів, був змучений, лежав на лікарняному ліжку, а його нервовий стан. Він брав аркуш паперу, малював стартовий майданчик: «Ось тут стояла ракета, тут сидів маршал, а тут був я...» Доходив до найстрашнішого моменту і - рвав папір на дрібні клапті... Потім брав новий аркуш, і все повторювалося спочатку: «Ось тут стояла ракета, тут сидів маршал...» Так повторювалося кілька разів. Причому він згадував усе до найменших подробиць, малював ту саму схему, а потім - рвав папір на дрібні клапті. Це було страшно...

Лікарі робили все, щоб поставити Янгеля на ноги, - до нього поверталася невгамовна жага життя й діяльності. Ще перебуваючи в лікарні, він безсторонньо проаналізував катастрофу, розібрав усі помилки, недоробки і промахи, продумав, кому, що й коли слід зробити в першу чергу. Ці янгелівські висновки вивчали головні фахівці й конструктори ОКБ, дякуючи долі, що зберегла життя Головному конструктору. Систему керування ракети допрацювали, встановили найжорсткіший контроль за виготовленням і складанням усіх агрегатів та вузлів. Уже в середині грудня ракета №2 пройшла повний цикл заводських випробувань, і її відправили на полігон. Цим самим потягом виїхав і Янгель із групою випробувачів. 2 лютого 1961 року відбувся перший запуск ракети Р-16, що засвідчив народження нової, небаченої сили зброї, - головна частина ракети могла донести термоядерні заряди потужністю п’ять мегатонн. Із появою стратегічної ракети Р-16 шанси ймовірних противників ще не зрівнялися, але вже стало зрозуміло: у ракетно-ядерній війні переможців не буде. Дорого, дуже дорого заплатили ми, щоб створити цей Щит і Меч.

Нервове потрясіння, шок ще довго не відпускали тих, хто тоді був на 41-му майданчику й дивом вирвався з вогняного пекла Тюра-Тама: Миколу Мягкова, Костянтина Луарсабова, Андрія Хоменю, Володимира Кукушкіна, Кіма Хачатуряна, Бориса Лавриненка, Антона Бондаренка, Бориса Александрова, Івана Коваля... Всього на випробуваннях було понад шістдесят дніпровських конструкторів-розробників, фахівців головного заводу-виготовлювача, представників військового приймання.

«...Машина гибнет - спасти

нельзя,

Люди живьем горят...

Там было много простых ребят.

Они погибли. Пускай простят.

Живым простят...»

Це уривок із поеми, написаної в Тюра-Тамі учасником подій 24 жовтня 1960 року, телеметристом ОКБ-586 Віталієм Чеховським, нині - головним конструктором. Один примірник цієї, на той час «підпільної», поеми автор передав мені з надією, що людям усе ж колись стане відомою правда про катастрофу, імена тих, хто згорів у пеклі «холодної війни»...

***

Тридцять років про катастрофу в Тюра-Тамі не було жодної інформації. Якщо вірити радянській пресі, ракетних катастроф із людськими жертвами в СРСР взагалі не було, за винятком двох космічних, коли загинули льотчик-космонавт В.Комаров (квітень 1967 р.) та екіпаж «Союзу-11» (Г.Добровольський, В.Волков, В.Пацаєв - червень 1971 р.) У першому випадку «винуватцем» трагедії виявився парашут, який не повністю розкрився, у другому - розгерметизація космічного корабля. Всі інші трагедії в нас засекретили. Крім катастрофи 24 жовтня 1960 року, засекретили ще три: 24 жовтня 1963 року (загинуло 7 чоловік), 16 червня 1973 року (загинуло 12 чоловік), 18 березня 1980 року (загинуло 48 чоловік).

Чому в нас постійно замовчували катастрофи - пояснити важко, хоча зрозуміло: активно підтримувався міф про перевагу радянської ракетно-космічної техніки. Тоді ж американці відкрито повідомляли про свої невдачі й катастрофи - це допомагало уникати подібних помилок, морально й матеріально підтримувати родичів загиблих чи травмованих. Наші вожді про такі «дрібниці» не думали: «Жила бы страна родная, и нету других забот...»

Та все ж, хоч як би КДБ старався, а «перші відділи» що тільки не секретили, якимось чином на Заході довідувалися про наші невдачі й, позбавлені достовірної інформації, писали про радянські трагедії в гіперболічних масштабах. Це шкодило нам, нашій країні, але не нашим вождям - вони вперто продовжували сповідувати ідеологію брехні й закритого суспільства.

Гаррі Стайн у книжці «Створення зброї, яка змінила світ» (THE MAKING OF THE WEAPON THAT CHANGED THE WORLD» - G. HARRY STINE - ORION BODKS, NEW YORK - 1991) у розділі «Труди й турботи Тюра-Тама» називає дві аварії - 10 жовтня 1960 року та 14 жовтня 1960 року. Дві спроби запуску ракет у бік Марса скінчилися аваріями на великій висоті. «Третя аварія була знач-нішою, - пише Гаррі Стайн. - Про неї надійшла інформація з кількох джерел: у дискусійних «Записках Пеньковського», опублікованих на Заході 1965 року, після страти Пеньковського в Москві, друге джерело - щоденники співробітника КДБ Петра Дерябіна, який став перебіжчиком, третє - повідомлення 1976 року Жореса Медведєва... І останнє - власні мемуари Микити Хрущова, опубліковані після його смерті. Це все було підтверджено Радами в період гласності, коли ситуація явно розрядилася».

Гаррі Стайн наводить факти, які можуть шокувати всіх, хто знав М.Янгеля: «Заступник Корольова, Михайло Янгель, інженер-ракетник, який пробирався до Пенемюнде як шпигун (!), вийшов до старту разом із Недєліним і його почтом. Проте Янгель дуже нервував, розуміючи небезпеку заправленої паливом ракети. Щоб заспокоїти нерви, він відійшов покурити за невеличкий вогнетривкий барак біля старту. Саме тоді, коли він закурив, Р-7(?) вибухала... » (Переклад К.Коновалової).

До відома зарубіжних істориків: Михайло Янгель вийшов із підпорядкування С.Корольова ще 1952 року, з 1954 року - Головний конструктор Особливого конструкторського бюро - ОКБ-586 (м. Дніпропетровськ, нині - Державне конструкторське бюро «Південне» імені М.Янгеля). Про «шпигунське» минуле М.Янгеля писав і якийсь Л.Владимиров у книжці «Космічний блеф росіян», де Янгелю приписується німецьке походження й робота у Вернера фон Брауна, а потім співробітництво з російськими ракетниками. Факти голослівні й наводяться з єдиною метою - надати публікації очевидної сенсаційності. Відомо: Михайло Янгель народився в Східному Сибіру (село Зирянова Іркутської області), але корені в нього українські - його дід Лаврентій Янгель родом із Чернігівщини (село Рижики), був засланий на вісім років каторжних робіт у Бодайбо та вічне поселення в Сибір.

Про інші неточності. Підбиваючи підсумки катастрофи 24 жовтня 1960 року, Гаррі Стайн пише: «Кілька сотень людей (?) загинуло на старті чи біля нього, у тому числі Недєлін. Загинуло також багато інженерів Корольова(?) і, мабуть, більшість членів стартової команди, які були солдатами РВ СП».

У різних виданнях про кількість загиблих ходили легенди: двісті, чотириста й навіть понад вісімсот чоловік... Лише коли розсекретили документи про трагедію, у багатьох «істориків» фантазії поменшало: всього загинуло 92 особи (включаючи й тих, хто не вижив у госпіталях). Ця катастрофа була найбільшою в історії ракетної техніки.

Коли історики аналізуватимуть підсумки «ракетно-ядерного століття», насамперед вони мають визначити ставлення до масової таємності в СРСР, яка спричиняла ще більші втрати: пригадаємо жахливу катастрофу з витіканням радіоактивних відходів на Уралі, жорстоку неправду про Чорнобиль, загибель наших атомних підводних човнів... З неймовірною жорстокістю та цинізмом нам брехали про те, про що взагалі не можна брехати, - це вберегло б, урятувало ще тисячі життів... Усе робилося не по- людському. Гуманіз-мом, постійно декларованим партією, тут і не пахло... До речі, навіть більш як через тридцять років з великими труднощами вдалося домогтися зняття грифу «абсолютно таємно» з документального фільму «Аварія виробу 8к64», знятого на полігоні Тюра-Там того жахливого дня...

Як би нам цього не хотілося, катастрофи були, є й будуть (хай простить мені Господь!). Але, щоб звести їх до мінімуму й тим самим зменшити кількість жертв, має бути своєчасна й достовірна інформація про техногенні аварії та катастрофи, причинами яких у більшості випадків є безтурботність, поспіх, самовпевненість...

У нашій історії всі негативи переплелися, з’єдналися в небачений вогненний смерч. Але навіть у цьому пеклі випробувачі не уподібнилися збожеволілій худобі. Усі, хто міг, хто мав сили й можливості, кинулися рятувати своїх колег, виносити (виводити) вцілілих і обпалених з вогню, навіть ціною власного життя (див. «ДТ» 21 жовтня 2000 р.)

Унаочнивши всі болячки й недосконалість нашої державної системи, ця катастрофа водночас показала й мужність, відвагу, самопожертву, притаманні тільки Людині. Навіть у цілком таємних висновках Держкомісії зазначалося: «Численні розмови з безпосередніми учасниками випробування, очевидцями катастрофи й постраждалими свідчать про гідну та мужню поведінку людей, котрі опинилися у вкрай тяжких умовах...»

Посмертно одному головкому РВ СП було віддано військові почесті, як полеглому на бойовому посту, всіх інших, хто кував Щит і Меч Батьківщини, поховали таємно, ніби вони не загинули під час виконання службових обов’язків, а канули безіменними у Вічність...

Лише через сорок років вийшов указ президента Росії (20 грудня 1999 р.) про нагородження орденом Мужності 99 учасників випробування першої бо-йової міжконтинентальної ракети Р-16. Серед нагороджених орденом Мужності - колишній начальник ракетного полігону генерал-полковник у відставці Костянтин Герчик, який дивом вижив. Він довго лежав у лікарні, йому зробили пересадку шкіри, потім він командував ракетною армією, нині - голова Ради ветеранів космодрому Байконур. Ордени Мужності вручили й іншим учасникам подій, родичам загиблих.

Росія зробила перший крок у реабілітації випробувачів-першопрохідників, але, на жаль, до списків нагороджених не потрапили фахівці-ракетники України та інших колишніх союзних республік, котрі виявилися після розпаду СРСР у різних державах. Тоді вони робили єдину спільну справу, стояли біля витоків створення зброї, яка й сьогодні охороняє кордони Росії, і нині правонаступниці СРСР ділити їх на «наших» і «не наших», напевно, не зовсім коректно...

Тим, кого вже немає з нами, не важливо, нагородять їх чи ні, але для тих, хто вижив, їхніх нащадків, для історії це мало б неоціненне значення.