Підгорецький замок у «замкненому колі» проблем

На Львівщині є старовинний замок (уславлений колись в усій Європі, а тепер призабутий), який міг би стати державною резиденцією на західних землях України. Це Підгорецький замок, історико-архітектурна перлина ХVІІ століття — складова так званої Золотої підкови України (разом з Олеським і Золочівським замками). Ідея про резиденцію належить директору Львівської галереї мистецтв (Підгорецький замок перебуває під опікою галереї) Борису Возницькому, і нею він не раз «спокушав» Віктора Ющенка, сподіваючись, що вона спонукає державних мужів запустити механізм фінансування реставрації замку.

Споруджено замок протягом 1635—1640 рр. під керівництвом відомих архітекторів Андре дель Акви і Гійома Левассера де Боплана за вказівкою власника Бродів і Підгорець коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського — одного з найбільших магнатів Речі Посполитої. Про призначення замку сповіщав напис латинською мовою на мармуровій таблиці біля входу до нього: «Вінець ратних трудів — перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок». Отож Підгорецький замок — для відпочинку після «ратних трудів» (скажімо, виборів), для прийняття високих гостей... Наразі це лише фантазії, бо пам’ятка архітектури, на відміну від Олеського та Золочівського замків, у жалюгідному стані.

Почалися розмови про те, що Львівська галерея мистецтв не проти віддати Підгорецький замок у приватні руки. Від безвиході: держава майже не виділяє коштів на реставрацію... Усі, й у владних кабінетах у тому числі, якось звикли, що у замків Львівщини є ангел-охоронець — Борис Возницький, патріарх музейної справи, який здатен творити чудеса, аби врятувати палаци. Але й ангели можуть втомитися. Подумалося: може, він і справді замислився над тим, щоб продати замок, аби врятувати?

Перш, ніж встигла поговорити про це з Борисом Возницьким, «чутку» розвіяв міністр культури і туризму України Ігор Ліховий: перебуваючи у Львові на церемонії відзначення діячів культури Львівщини, він повідомив, що Підгорецький замок у майбутньому буде взято на баланс Міністерства культури і туризму (отже, про приватизацію не йдеться). Борис Григорович сподівається, що це «майбутнє» не буде надто далеким. Вперше за останні три-чотири роки на реставрацію Підгорецького замку дадуть кошти. Будемо вважати, що це початок підготовки до 100-річчя Львівської галереї мистецтв (сам ювілей припадає на лютий 2007 року).

Власне, з коштів ми і почали розмову з Борисом Возницьким — директором Львівської галереї мистецтв, головою Ради директорів музеїв Львівщини, президентом Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв світу (ICOM), представником українських музеїв в ЮНЕСКО, Героєм України…

— Борисе Григоровичу, пан Ліховий повідомив, що його міністерство має виділити
12 млн. грн. на відновлення та збереження історичних пам’яток України, а Держбуд — 332 млн. грн. Скільки отримає Підгорецький замок?

— За моїми даними, міністерство дає на його реставрацію
1 млн. 80 тис. грн. Хоча я просив у президента України 5—6 млн. грн. на рік. Якщо б щороку ми мали 1 млн. доларів, то за три роки завершили б усі роботи. Знаю, в якому незадовільному стані історико-архітектурна спадщина України. На початок 2004 р. реставраційного втручання потребувало майже 700 тисяч музейних пам’яток, а впродовж 2005 року відреставрували лише 12 тисяч — 2% від потреби. Але, власне, Підгорецький замок належить до тих об’єктів, допомогу яким відкладати не можна. Ми з ним мучимося з 70-х років (відтоді, як там ще був санаторій для хворих на туберкульоз) — намагалися по частинах рятувати цю пам’ятку культури та архітектури. Серйозну реставрацію розпочали у 1998 році, але вона просувається черепашачими темпами.

— А чи бачив Віктор Ющенко Підгорецький замок? Він же великий поціновувач таких історичних «родзинок»...

— Ще до президентських виборів ми їздили з ним по замках. Віктор Андрійович був за кермом. В Олеську, у Золочеві жваво про все розпитував, розмова не припинялася. А у Підгорецьку, бачу, принишк. Я подумав: мабуть, змучився. А виявилося, був приголомшений красою замку. Почув від нього: «Боже, я собі не уявляв, що у нас в Україні таке є!» Коли Ющенко став президентом, ми мали з ним розмову на економічному форумі у Львові, де було представлено інвестиційний проект на Гетьманський заїзд Підгорецького замку. Власне, там він і цікавився, скільки потрібно грошей, щоб замок засяяв… 5—6 млн. грн. на рік — це не велика сума. Он, на вибори витратили 1 млрд. грн.! Розумію, це потрібно, демократія вимагає. Але коли ж дійдуть руки до збереження історико-культурної спадщини? І чому Міністерство культури і туризму на всі пам’ятники отримало 12 млн. грн., тоді як Держбуд — 332 млн. грн.? Як ці кошти будуть розподілені? За моєю інформацією, отримає гроші, зокрема, Одеський оперний театр. Але ж позаминулого року на одеську Оперу вже витрачено 140 млн. грн.!

— Уточніть, будь ласка: коли ви говорите про 5—6 млн. грн., то йдеться про відновлення лише замку?

— Ні, про весь комплекс. Село Підгірці, де знаходиться замок, унікальне. В Україні не знайти такої місцевості, де було б більше давніх пам’яток культури, ніж на цій землі. Тут витає дух Київської Русі. Великий археологічний комплекс літописного міста Пліснеська (що, зокрема, згадується у «Слові о полку Ігоревім»), монастир василіан ХVІІ—ХVІІІ ст., архітектурний ансамбль замку ХVІІ—ХVІІІ ст. з найдавнішим в Україні парком, Михайлівська церква — пам’ятка дерев’яної архітектури ХVІІІ століття — це далеко не повний перелік.

Давнє городище Пліснеськ дарує нам відкриття за відкриттям. Львівський вчений, кандидат історичних наук Ігор Мицько зробив сенсаційне припущення: він наполягає на тому, що у Підгірцях народилася княгиня Ольга. Нещодавно у приміщенні Підгорецького монастиря ми провели міжнародні читання, присвячені цій темі. Досі вважалося, що княгиня Ольга — псковитянка. У літопису ХII століття читаємо, що Ігор привів собі дружину з Плескова у 903 році. Існували різні думки щодо цього Плескова — чи то Псков, чи болгарський Пліскувот. Львівський вчений доводить, що насправді йдеться про український Пліснеськ.

Чимало коштів потрібно на реставрацію парку. У давнину саме парк справляв більше враження на подорожнього, ніж сам замок. Це пам’ятка садово-паркового мистецтва державного значення, він вважався унікальним зразком «італійських» парків. Вже третій рік ми його досліджуємо. Ідеальним було б відтворити фонтани, якими славився парк і які були розташовані на вершині гори. Вони працювали без помп. Весь секрет, за словами дослідників, полягав у тому, що вода до Підгорецького замку і парку подавалася мідними трубами з сусідньої, ще вищої гори.

Трепетного підходу вимагає реставрація серцевини комплексу — великого палацу. Це один із найкращих зразків поєднання імпозантного палацу з бастіонними укріпленнями. Замком захоплювалися європейські королі (адже саме тут проходили зустрічі коронованих осіб). У Підгорецькому замку зупинявся Петро І — «ахав» і «охав» біля того палацу. Це вже пізніше він вчився будувати кораблі у Голландії, але вперше Європу побачив у Підгірцях та у Жовкві. На згадку про відвідини палацу він повіз із собою до Петербурга два бюсти — Яна Собеського та Марії Казиміри. Зараз вони прикрашають Літній палац у Санкт-Петербурзі. Я хотів було зробити копії, але за них запросили таку ціну! Мені не вистачило грошей.

— Борисе Григоровичу, а як ви ставитеся до передачі замків у приватну власність?

— У Законі України «Про охорону культурної спадщини», прийнятому у 2000 р., обумовлено, що пам’ятка архітектури може належати і приватній особі. Йдеться і про замки. Але у законі сказано, що власник, який бере пам’ятку у приватні руки, має подбати про її історичний вигляд, зобов’язується здійснювати охорону, збереження, реставрацію пам’ятки на науковому рівні відповідно до вимог часу. Якщо там є дерев’яне вікно, то мусить бути дерев’яне. Якщо палац ХVІІІ століття, то мусить бути виготовлена документація, розроблений проект і відповідно проведена реставрація. Та коли закон набрав чинності, ми стикнулися зі страшними речами. Скажімо, у Старому Роздолі є палац графів Лянськоронських. Його купив від компанії «Інеко» бізнесмен Денис Копилов — усього за 460 тис. грн. (навіть півмільйона не заплатив). І почав там так господарювати, що від ХVІІІ століття мало що залишилося. Він вирвав зі стіни три мармурових і десять гіпсових рельєфів (у тому числі із зображеннями Богоматері і Данте). Їх ціна мінімум 3 млн. дол. За ці гроші можна шість замків купити, якщо платити по 460 тис. грн.! Вважаю, цілком слушно президент Ющенко видав указ тимчасово припинити продаж замків.

— А чи були охочі купити Підгорецький замок?

— Були, але існує список пам’яток, які не продаються, і замки Золотої підкови належать до цього переліку. Але палаци, замки, які не стоять на обліку, треба продавати, бо час і люди руйнують їх. В Європі існує така практика. Ви там можете купити палац за умовну ціну, скажімо, 10 дол., але вам доведеться витратити 10 млн. дол. на його реставрацію і дотриматися суворої вимоги: надати будівлі «первісного», історичного вигляду. Якщо цю вимогу власник порушує, на нього накладають штраф, а коли це не допомагає — суд забирає палац у власність держави. Ми із задоволенням продали б замок у Поморянах, бо він гине. Маємо палац у Судовій Вишні, де писав свої твори Фредро. Три роки тому там була пожежа, і він нагально потребує реставрації. Минулого року згорів прекрасний палац Чарторийських у Журавному.

— Чи не намагалися знайти меценатів, які допомогли б реставрувати Підгорецький замок? Чи є такі щедрі люди?

— Наразі немає. Скажімо, Золочівському замку в цьому сенсі поталанило більше. Там допомагали канадійська та американська діаспори. Координував цю роботу зі збирання коштів канадець українського походження професор Болюбаш (нині покійний). Ним рухали ностальгічні, сентиментальні почуття, бо він був родом із Золочівщини. Допомагає львівський бізнесмен Петро Писарчук — за власний кошт (уже вклав не менше 10 млн. грн.) відбудовує равелін — укріплення перед замком, зробив 30-метровий міст до брами.

На економічних форумах неодноразово порушували питання про Підгорецький замок. Ми могли б віддати якомусь інвестору в оренду Гетьманський заїзд (тут колись зупинявся Оноре де Бальзак). Це чудовий Заїжджий двір (по фасаду 20 м, а вглиб — 70 м. ), в якому можна облаштувати готель на 40 місць. Та ніхто не хоче робити щось раніше, ніж буде реставрований і відкритий для туристів палац. От і виходить замкнене коло. Туристів не можемо приймати, бо немає відповідної інфраструктури, туалетів, вибачте, немає. А інфраструктура відсутня, бо замок не готовий. Йдеться, як на мене, про недалекоглядну позицію бізнесменів... Скажімо, як було з Олеським замком? Там підприємливі люди ризикнули — відкрили кафетерій, коли ще все навколо було в запустінні. А тепер за цей кафетерій мало не сваряться. На Золочівському і Олеському замках ми вже заробляємо — і це понад 100 тис. грн. на рік із кожного замку. А Підгорецький замок не готовий приймати туристів: люди приїжджають, обходять палац навколо та їдуть далі.

— Курчат рахують восени, та все ж: якщо Підгорецький замок нарешті стане доступним для відвідувачів, який прибуток можна буде отримувати? Такий же, який дають Золочівський та Олеський замки?

— Насправді 100 тис. грн. із замку — це невеликі гроші. Якщо порівнювати наші ціни на вхід до музею з цінами у Європі, то ми виглядаємо смішно. Ми беремо по три-п’ять гривень, тоді як в Європі вхід коштує 10 доларів. Якщо вже люди їдуть по замках, то вони спроможні заплатити гідну ціну, долучившись у такий спосіб до підтримки та збереження культурної спадщини... Незабаром Золота підкова замків України перетвориться на Золоте кільце. До Олеського, Золочівського, Підгорецького додамо Жовківський, Свірзький замки. А від Свіржу туристи можуть заїхати в Унівський монастир ХVІ століття, а далі в Музей гетьмана Виговського, до П’ятничанської вежі ХІV століття... Маємо намір відкрити при Львівській галереї мистецтв своє туристичне бюро. Наразі на нас всі заробляють, а ми тим часом чекаємо на допомогу від держави, хоча до певної міри могли б самі собі зарадити. Культура може заробляти на туризмі, тоді принаймні буде виправдана назва нашого міністерства — Міністерство культури і туризму.

— За що зараз взялися у Підгорецькому замку?

— Розпочалися роботи у подвір’ї палацу. Двір закладено плитами, немає відводу води. Ми повинні ці плити вирівняти, але спочатку маємо подивитися, що під ними. Дослідження слід починати з розкопок — у дворі, у парку, навколо замку.

Нещодавно я був у Вільнюсі, дивився, як відбудовується Нижній замок. Мій колега, директор Вільнюського музею мистецтв Ромуальдас Будріс розповів, що 30 тисяч експонатів вони знайшли саме при розкопках, а найцінніші у... туалетах. Зокрема, він мені показав золотий перстень із діамантом.

— У вас на руці часом можна побачити мусульманський перстень, який вам також поталанило знайти під час розкопок у Підгорецькому замку...

— Ми знайшли цей перстень три роки тому. У різні часи замок належав різним родинам — Конєцпольським, Собеським, Потоцьким, Жевуським. Перстень, який ви зараз бачите, належав Вацлаву Жевуському-молодшому. Це онук великого гетьмана польського Вацлава Жевуського. Він закінчив офіцерську школу у Відні, захопився Сходом, кинув усе, і подався світ за очі до арабів. Там він відкриває школи, лікарні. Розголос про Вацлава Жевуського пішов по всій Європі: мовляв, у арабів з’явилася людина, яка робить культурну революцію (для початку ХІХ століття його дії і справді були революційними). Він стільки доброго зробив, що араби визнали його еміром — майже святим. Зі Сходу він повернувся у рідні Підгірці. І немає сумніву: мусульманський перстень, який ми знайшли при розкопках, належав саме йому. На ньому напис «Алах акбар».

Цей Вацлав Жевуський пізніше подався у Кам’янець-Подільський, приєднався до козаків, змінив своє ім’я і гуляв Поділлям як отаман Вєнчислав Ревуха. Є три версії щодо того, як він закінчив життя. Одні кажуть, що загинув під час Польського повстання проти царизму, інші — що його вбив козак із ревнощів до дівчини, треті припускають, що він повернувся на Схід, до арабів...

— Борисе Григоровичу, вас часто можна побачити біля Підгорецького замку із лопатою та киркою — за розкопками. Навіщо це, якщо ви можете просто керувати процесом?

— (Сміється. — Т.В.) А як ви гадаєте, чому я так довго живу? Ця зима була морозяною, довелося сидіти у Львові, і я стомився від кабінетів! Та тепер знову зможу проводити два дні на тиждень у замках, самому долучатися до реставрації. Там, на свіжому повітрі, відпочиваю морально. Для мене музейна робота — це не лише тиша і піднесена атмосфера виставкових залів. Це пошук і дослідження, які не повинні припинятися.