Первородний гріх? - Соціум - dt.ua

Первородний гріх?

3 червня, 2011, 12:26 Роздрукувати Випуск №20, 3 червня-10 червня

Десь понад рік тому стараннями видавництва «Смолоскип» проведено своєрідний круглий стіл-диспут.

Десь понад рік тому стараннями видавництва «Смолоскип» проведено своєрідний круглий стіл-диспут щодо виходу у світ першої частини роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи» і спроби гейби продовжити його ж задум аж у 60-ті роки минулого століття твором Артема Сокола, іменованим «Аглая».

Чи коректно вдаватись до подібного? Хоча такі спроби у світовій літературній практиці побутують, усе ж, як на мене, не вельми шляхетно — дописувати за когось. Але то вже — як на чий розсуд.

Згадана спроба, попри всі видатки, прислужилася принаймні тим, що дає змогу, переступивши межі літе­ратури, вийти на суспільно-політичне поле, де розгорталася трагедія пожирання революцією своїх дітей. Ціле покоління не тільки безоглядно відданих революції, а й безпосередніх учасників її увійшло в історію як «розстріляне». Ознаки переродження замислів революції в морально етичному плані першими вловили письменники, серед котрих найпоказовіше в Україні — Микола Хвильовий, у Росії ж — Андрій Платонов (згадаймо хоча б його «Котлован»).

Цитую із «Вступної новели» Миколи Хвильового: «Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогодніш­ній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку».

Через сім літ — саме 13 травня 1933 року — вранці Хвильовий покликав до себе в гості Миколу Куліша, Досвітнього, Епіка, Йогансена, Дні­провського, Сенченка. І — далі ви знаєте про ту, але вже трагічну, «несподіванку» — вийшов у робочий кабінет і застрелився.

Можна б це назвати «рамкою» — є така конструкція в поезії, коли у вірші перша строфа повторюється як кінцева. Але не будемо бавитись у дефініції: Хвильовий — безоглядно вірний ідеї комунізму, її хорунжий — одним із перших небезпечно близько підійшов до розгадки краху саме української революції.

Як письменник Хвильовий формувався в перші пореволюційні роки, коли ще відлунювали «граматика бою і мова гармат», коли нарочито зне­важу­валися приписи граматики як назадництво (пам’ятаєте: «культуру предків ми звалюємо на смітник» чи «Пушкіна — з коробля сучасності»). Це роки панування Володимира Винниченка з його схильністю до сильного героя, всупереч анемічним розмазням, спородженим розніженою «степовою Елладою», за Маланюком. Звідтак зрозуміла тодішня мода на безжального супергероя, змодельованого Ніцше, котра вигулькнула й у Миколи Хвильового, на першопочатках ще підсвідомого, а далі все глибше усвідомлюваного протесту — розпачу супроти обивательщини, яка в’їхала на владні пагорби на раменах романтиків революції.

Цю лінію розпачу і розпаду намагався протягти аж у 60-ті XX ст. автор «Аглаї» як другу частину «Вальд­шнепів». Не обізнаний із усією твор­чістю Артема Сокола (може, це псев­донім), відтак не вдаватимусь до спект­рального аналізу. Скажу лише, що продовжувач часто втрачає інто­наційний ключ роману Хвильового, який послуговувався кіношним, уривчастим повістуванням, з досить від­чутною закваскою гротеску, в інколи відверто зневажливому поданні героїв.

Чи то Артем Сокіл намагається зекономити на зображувальних засобах, але він, по суті, перейшов на безпе­рервні монологи та діалоги. А позаяк резонери подані в основному без особистих характеристик та прикмет, читач часто губиться: хто і що з них говорить?

І — ще одне. Автор настільки ризиковано виводить своїх юних героїв на одверті інвективи стосовно влади, що закрадається здогад: чи то Артем Сокіл був поза межами дійсності 50-х років, чи він, по молодості, просто не знав про ті роки, позаяк за тодішнього стукацтва його балакучих героїв прихопили б ще на порозі.

Але всі ці й інші видатки є предметом аналізу літературних критиків. Мене ж цікавить експеримент як привід хоча б контурно вимітити трагедію суспільно-політичного життя, до причин якої впритул наблизився Хвильовий.

То чому ж пішли прахом роман­тичні ідеали революції? Та тому, як на мене, що в Україні була звершена руками українців не українська ре­волюція. Відтак, ті (найперш — Хви­льовий), хто розгадав чи впритул наблизився до розгадки цього феномену (проекту), або доведені до само­губст­ва, або їх просто згубили відомі служби.

Я не історик і, слава Богу, не політолог, відтак не зважусь торкатися причинно-наслідковості трьох ро­сійських революцій минулого сто­літ­тя. Давно доведено, що, за тогочасними економічними викладками, ситуа­ція справді була революційною: розрив між найбагатшими і най­біднішими перевищував допустиме у рази.

В Україні — маю на оці ту, що входила в Російську імперію, — становище склалося своєрідне: тутешній люд, і передусім його еліта, кликали не лише до класового, а й до національного визволення. То паче що в нас була своя, питомо українська школа революційної демократії, причому не згірш теоретично обумовленої, ніж у метрополії. Леся Українка, Михайло Драгоманов та й ще і ще. А Іван Франко був настільки втаємничений у марксизмі, що на рівних дискутував із його класиками.

Отже, українська революція мислилась як двосічний меч соціального і національного визволення. Але руку з цим мечем перехопили чотириста прийшлих із далекого Чикаго та прибулих потягом із Німеччини і місцевих адептів світової революції.

Перехопивши правицю, вони за­мість двосічного меча вклали їй одно­січну шаблю «світової революції», «чтобы в мире без Росий и Латвий жить единым человечьим общежитьем».

Романтики в азарті так і не помі­тили підміни у своїй десниці. І коли «на Тихім океані свій завершили похід», оглянулись, а рідна земля вкрита тілами порубаних ними своїх же земляків «в ім’я світової революції». Повернулись додому, а на владних пагорбах — переважно прийшлі зі своїми поплічниками з місцевих.

Усвідомлюю, що це більш аніж спрощене прочитання братовбивчої, громадянської війни в Україні. Вся ж неймовірна складність корінилася в тому, що чимало з низів наївно заповзялися до соціальних завоювань долучити й національну незалежність. Саме серед останніх і знайшлися ті пер­ші, котрі зрозуміли, що вчинили громадянське побоїще за чужим сце­нарієм. І ті з них, хто зрозумів чи наблизився до причин братомору, були нещадно винищені.

Відтак, коли намагаються нам подати трагедію лише 37-м роком, то з тим тільки, аби не проявилося головне: в Україні відстріл еліти почався з 20-х років. Ті ж — ще раз наголошу, — хто наблизився впритул до цієї страш­ної правди, — або фізично знищені, або, як Хвильовий, доведені до самогубства.

Відлуння тих апокаліпсисів чуєть­ся й по сьогодні. З десятиліття в деся­тиліття ми шукаємо ворогів, на яких прагнемо списати всі свої негаразди. І плащемо, і плащемо, і плащемо. А не мужньо відшуковуємо в собі той первородний гріх, який покутуємо на ще недавно найкращих у світі чорноземах, на багатющих надрах, з роботящим, талановитим народом, який роздарував себе по всіх усюдах планети. А от зібратись до гурту в рідному краї й досі неспроможні. Та повчилися б у тих-таки євреїв, які через тисячоліття, гнані й розпорошені, зібралися докупи, відродили іврит із забуття і таки збудували свою державу!

Чи не час уже нарешті усвідомити, хто й тепер моделює нашу суспільно-політичну, аж до побутової, поведінку, витворюючи з нас нашими ж устами і перами образ такого собі філістера, одутлого від самогону й сала, котрий якщо й не спроможний з’їсти вагон яблук, то хоч понадкушує?

Виходячи з цього посилу, скажемо одверто: ми покіль на краще й не заслуговуємо. Бо не хтось інший, а саме Антонов-Овсієнко привіз Му­равйова в Україну. Не хтось інший, а ми, українці, хоч і не з власної волі, але ж воювали одне проти одного у Пер­шій світовій. Не хтось інший, а гетьман Скоропадський разом із нім­цями розігнав Центральну Раду, і не хтось інший, а Петлюра кликав поля­ків допомагати йому відвоювати владу. І не хтось інший, а ті ж таки ук­раїнці поділилися на помаранчевих, орієнтованих на Захід, і їхніх опонен­тів, прихильних до «старшого брата».

А як зазирнути глибше, то не хтось іншій, а київські князі кликали собі на підмогу в боротьбі за владу норманів. Не хтось інший, а саме гетьмани України залучали то татар, то поляків задля того ж самого. А один кинувся просити шведів пособити в змаганні за незалежність, спровокувавши озвірілих Петра І та Меншикова залити кров’ю Україну.

Та не сподіваймось, панове-товариші, що нам хтось із Заходу чи Сходу допоможе, коли ми, українці, не в спромозі порозумітися між собою!

І скільки вже можна купуватись на різні гасла, не з’ясувавши: хто й задля чого їх виголошує?! Невже й досі невтямки, що чинилась неук­ра­їнська революція українськими руками, але не для українців?!

І хто ж винен у цьому? Кого ми тепер збираємося запрошувати побудувати для нас, українців, хоч трохи Українську державу? Та за нинішніх технологій зомбування запрошені за кілька літ доведуть нам, що ми — і не українці, а тому незаконно посіли землі країни, названої Україною. Що це не наші, а їхні ниви і поля. І, з огляду на хохляцьку звичку «пересидіти за тином», ця перспектива не здається такою вже й фантастичною. Чи ми й досі, як заведено, списуватимемо свої негаразди на турків, татар, ляхів, жидів, а тепер, зрозуміло ж, на клятих москалів?

То паче що починалося з осереддя — з морального розбещення передусім юних поколінь. Тільки треба вживати не пасивне «починалося», а активне «починали». Нагадаю вже вельми призабуте, а молодими — то й геть незнане. Отож цитую:

«Посіявши там хаос, ми непомітно підмінимо їхні цінності фальшивими і змусимо їх у ці фальшиві цінності вірити. Як? Ми знайдемо своїх однодумців... своїх союзників і помічників у самій Росії... Ми всіляко підтримуватимемо й підноситимемо так званих творців, які насаджуватимуть і втокмачуватимуть у людську свідомість культ сексу, насильства, садизму, зрадництва — одне слово, всілякої аморальності. В управлінні державою ми спричинимо хаос та безлад...

Ми будемо непомітно, але активно й постійно сприяти самодурству чиновників, хабарників... Чесність і порядність висміюватимуться... як пережиток минулого... Хамство і нахабство, брехня й шахрайство, пияцтво і наркоманія, тваринний страх одного перед одним і безсоромність, зрадництво, націоналізм і ворожнеча між народів — все це ми... непомітно культивуватимемо, все це розквітне махровим цвітом...».

Чи не правда, нинішній моральний стан суспільства засвідчує, що наведені вище настанови Аллена Дал­леса на таємній інструктивній нараді початку 1945-го, витяги з якої процитовано, виконуються з надлишком? Зауважте: ще йшла війна, а вони вже гострили ножа, щоб всадити у спину своєму союзни­кові. Оце і є мораль ци­ніків, які першими у світі кинули атом­ні бомби на Японію, через кілька десятиліть убивали снарядами з пос­лабленим ураном Югославію, а сьо­годні розтерзують Лівію, підбираю­чись до нафтовишок. Як перед цим розв’язали побоїще в Іраку під приводом знешкодження заводів, які нібито виробляють ядерну зброю. І коли її не виявилось (а інакше й бути не могло !), ці «демократичні» вбивці навіть не почервоніли.

Вони впровадили в норму подвійні стандарти. «Своєму» Горбачову, при­міром, вручили Нобелівську премію миру. І це після того, як на прохання українських властей скасувати першотравневий парад і демонст­рації трудящих та інші святковості, оскільки у Києві на 1 травня 1986 року радіація вже зашкалювала, він, обматюкавши прохачів, наказав будь-що провести і парад, і демонстрацію! Вивівши десятки і сотні тисяч людей, по суті, на парад смерті. Себто свідомо вчинив злочин проти людяності, який не має строку давності. І йому — Нобелівську премію?!

Та що вже казати, коли вищий ком­склад Америки на чолі зі ще одним нобелянтом, Обамою, днями у прямому ефірі по телевізії зацікавлено спостерігали за вбивством бін Ладена. Та хто б він не був — судіть його, всаджуй­те на електротабуретку, але не створюйте шоу на вбивстві! Це вже поза елементарними нормами людського співжиття! Це вже садизм. Точніше — вечеря канібалів.

От вам взірець цинізму, що роз’їдає моральні якорі, які ще утримують людство чолом до неба, а не навпаки.

Дісталися його отруйні випари й до нас. Адже чи можна виправдати верхи Росії й України, які, по суті, здали Сербію, нині, схоже, здають Лівію... Егей, там, нагорі, скажіть: хто наступний?.. Вже ж горить під нашими вікнами й дверима!

Я згадую хроніку війни, коли в 41-му штурмували військкомати непов­нолітні пацани з вимогою послати їх на фронт. А нині, коли — не доведи Господи —прогримить «Вітчизна в небезпеці!», не певен, що вельми рясно юних рватиметься захищати. Бо нас запитають: дозвольте — захищати кого? Вельможних злодіїв у законі?

Як не сумно, але морально-етичний рівень суспільства в останні десятиліття справді наблизився до загрозливої нульової познаки. Я вже якось казав, що — хай і в різних вимі­рах, але цуплять нині — від бомжів до верхніх ешелонів влади. Одні — те, що погано лежить у дворі, інші — мільяр­ди за кримінальними схемами.

І це вже й не осуджується, а навіть виправдовується: мовляв, живе хто як може. Себто красти стає звичним, і — найжахливіше! — нормою.

Радіація від розпаду базових прин­ципів моралі озивається в різних сферах суспільного і духовного буття. Ска­жу про найближче мені — літературу.

Доводилося — за часів радянських, на щастя, недовго — кермувати у Комітеті Шевченківської премії. Не пригадую, щоб хтось особливо тиснув стосовно тих чи тих номінантів, щоб до мене добивалися висуванці з вимогою «дати». Ну, зрозуміло, були ображені, певно й роздратовані, але гору брала все ж елементарна шляхетність.

Через десятиліття (торік), завдяки «неповній присутності сили волі», мене таки ухойдокали чи умовили «взятися за старе» (знову очолити комітет). Абсолютно праведно Микола Луків застерігав в одній зі своїх пісень: «Не повертайтесь на круги своя».

В окопах щоденщини нема коли вдаватись до панорамних і поглиблених оцінок свогочасся. Та піднявшись на якихось двійко східців, раптом до туги відчув, як усе змінилося звідтоді і наскільки я застарів зі своїми принципами для нинішнього стану речей.

Що ж, і раніше відчував крама­ризацію суспільства, космополітизацію деякої частини молоді, доляризацію її психології і той повзучий прагматизм, який позбавляє елементарної совісті. Але все те за буденними клопотами бачилося зоддалеки, сказати б — за межею болю...

...Отже, почалося висування. Та вже перед оприлюдненням списку в комітеті почастішали гості. А декотрі прямо, без жодних евфемізмів, заявили, що коли й цього разу не пройдуть, вдадуться ледь не до суду.

Я ошелешено роззирався в пошуках роз’яснень. Давні працівники апарату, делікатно випровадивши «заявників», із поблажливим усміхом запевнили, щоб я не особливо переймався, позаяк усе тільки починається.

Так, і в тамті часи бували випадки «коригування згори». Але номі­нантів усе-таки висували поважні, авторитетні осередки, серед яких — спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів... Підкрес­люю — пошукувачів висували колективи. Отже, я проґавив ті зміни, які впродовж останніх десятиліть «обновили» традиційні моральні приписи. Нині деякі пошуковці не просто просувають, а пробивають самих себе в лауреати і, до речі, на ордени! Причому без найменшого натяку хоча б на легеньку зніченість: прямо межи­віч декотрі уже й не просять, а вимагають.

У жодному разі не кидаю тінь на всіх і вся. Приміром, цьогорічні лауреати пройшли вельми щільне сито відбору і здобулися на визнання не випадково.

Без самопохвальби підкреслю — я чинив усе від мене залежне, аби визначення вінценосців було відкрите, демократичне, без тиску згори і знизу. Віддаю належне верхнім поверхам влади, — звідти жодного разу не втрутилися у наші суверенні справи.

У складі комітету — авторитетні самодостатні особистості, які сподобились на право приймати рішення без суфлерів. Те ж саме можу сказати і про невеличкий, але висококва­ліфікований аппарат.

Водночас усі ми трудимося і прий­маємо рішення не у вакуумі. Відтак, незважаючи на професіоналізм і само­достатність, навіть не відчуваємо, як буквально крізь пори суспільна радіа­ція просочується в наші душі й тіла. Скажімо, в дискусіях щодо тих чи тих номінантів відчувались і цехові та регіо­нальні інтереси, і особиста приязнь чи антипатія, аж до образливих випадів проти «не своїх». А в окремих випадках угадувалась тіньова присут­ність активних «самопросу­ванців».

Слава Богу, визнання одержали не лобійовані. Ще більша дяка Йому, що жодних нарікань і плачів не чулося від Леоніда Горлача, Павла Вольвача, Володимира Рутківського, Євгенії Жоголь, Галини Тарасюк, Віктора Сидоренка та інших із понад шіст­десяти, які не здобулися на відзнаку, хоч і не менш талановиті від обранців. Але за ними — правда їхнього незаперечного таланту і добрі види на грядущий врожай.

Найгостріше ж опечалила нервоз­ність на межі істерики декого з ображених. Особливо гірко, що те проривалось і в моїх давніх друзів, із якими пліч-о-пліч були в окопах під обст­рілами різних партій та партійок. Я не звинувачую — на них просто діє через дифузію нинішній стан аморалізо­ваного суспільства, яке вже не вірить в об’єктивні справедливі рішення.

Взагалі, рано чи пізно доведеться все ж таки удосконалювати механізм комітету і його підрозділів, аби уберегти від зазіхань корупції. Мені об тім натякали, посилаючись на гарячкове прагнення декого потрапити чи залишитись у складі комітету. Я в це, звичайно ж, не вірю. Та коли масні чутки побутують, треба зробити все, аби вони зникли й не забруднювали духовну ауру. Отже, доведеться вдатись до належних застережників, використавши й деякі з пропо­зицій Миколи Жулинсь­кого щодо вдосконалення механізму добору і голосування кандидатів на відзнаку.

Аби наочно показати відмінність морально-етичного стану доперебудовних часів од нинішніх, пошлюсь на власний скромний досвід. Я справ­ді обвішаний різними нагородами та відзнаками, як ялинка.

Але я не відав про те, що мене рекомендують на якийсь орден, відтак усі ті знаки для мене — що є, що нема. І ходити по інстанціях, вистарцьовувати собі, як казав не­за­бутній Федір Маківчук, «бляшку» — для мене рів­нозначно що втратити в самоприни­женні обличчя, ім’я, чоловічу гідність, нарешті.

Добрі люди і життя вчили мене, що всі ці нашивки й відзнаки не роб­лять людину кращою. Головне — щоб вони не зробили її гіршою. Твердо стою на цьому базисі. У мене просто викликають відразу особини, особливо чоловічої статі, котрі майже з сексуальною хтивістю намагаються видерти, вистарцювати якусь бляшку. Невже в тому сенс життя?!

Передбачаю, що нинішні прагматики криво всміхнуться: бач, і себе таки не забув похвалити! Ну, цих не переконаєш у доброму намірі, хоча чим там хвалитися через два десяти­ліття з гаком?! Просто хотілося порів­няти той і нинішній моральні стани. Оскільки ж я виховувався в тому стані, де все-таки вище за будь-які нагороди цінувалися елементарні совість і порядність, відтак у цьому часі, де навіть слава й нагороди стають товаром, для цього часу я вже зі своїми старожитніми поглядами справді застарів. Тож день, коли задовольнять моє прохання про відставку, вважатиму другим днем свого народження.

У цій сув’язі кілька слів стосовно нинішніх часописців. Як кар’єрному — за освітою і практикою — журналіс­тові з не таким уже й куцим досвідом роботи у ЗМІ — мені є що і з чим порівнювати.

Нині кажуть, що в радянські часи журналісти служили системі. Так, вони — уточню — працювали в тій системі, оскільки іншої не було. Водночас тоді неперевірене, несправедливе ославлення людини в пресі каралося нещадно. Позаяк на виступи її реагували одразу ж. Та й «слуги» були переважно людьми честі, і чимало з них навіть під тиском верхів не йшли супроти своєї совісті. Згадаймо хоча б світлої пам’яті головного редактора «Сільських вістей» Івана Сподаренка, мого однокурсника, якого не похитнули наїзди з самого ЦК КПУ, Степана Колесника, нинішнього голову Спілки журналістів Ігоря Лубченка, доброї пам’яті Віталія Коваля, Анатолія Москаленка та Бориса Рогозу, сущих Миколу Луківа, Івана Бокія, Михайла Шевченка, Володимира Біленка, ще чимало колег із областей, котрі не погрішили супроти совісті.

Я не схильний ідеалізувати тамті часи: серед нашої братії були й вико­навці замовлень влади чи організатори «листів трудящих» на осуд розмаї­тих «ізмів». Най­рельєф­ніше і найпоказо­віше проявилося це в побиванні ка­мін­ням «Собору» Олеся Гончара. Вза­галі, тодішні владці любили колективні листи осуду як арт­підготовку перед арештами поборників правди. До речі, мого підпису не знайдеться під жодною такою груповою інвективою. Хоча жорсткі «пропозиції» лунали і з найвищих верхів. Я просто хочу сказати: ті, хто виправдовує свої гріхи обставинами, намагаючись перекласти свою ницість — якщо не підлість — на систему, лукавлять. Свідчу: все залежить, шановні, не від системи, а від людини.

Повертаюсь до сказаного вище. Отже, новинарів попередніх поколінь звинувачують у служінні системі. Це дає мені право деяких нинішніх журналістів, за виїмком кількох видань, звинуватити у служінні хазяям, котрі, як правило, не належать до аборигенів. Сучасний читач хай сам обирає, що гірше: служити системі чи прислужувати хазяїну?

У мене ж є з чим порівнювати. Скажу одверто: таких перекручень, оббріхувань людини на замовлення, фальсифікацій, із такою брутальністю у добуванні скоромних фактів, безапеляційністю декотрих трударів пера, — такого, повторюю, за моїх часів не спостерігалося: ми все ж берегли хоч якусь цехову шляхетність. Найсумніше, що ця моральна розбе­щеність занижується до нуля, позаяк навіть коли подібних упіймають за руку — їм усе сходить з рук, оскільки закриються щитом свободи слова.

З тим треба, шановні, щось робити, аби роздратування в суспільстві діями таких скорописців не переступило червону рису. З одночасним посиленням захисту чесних журналістів від погроз та наїздів упійманих за руку.

Я торкнувся цієї невдячної теми по гарячих слідах недавньої епопеї з присудженням та врученням Шевчен­ківської премії. За положеннями, до підпису президента прізвищ лауреатів ніхто не має права оприлюднювати!

Невже об тім не відали журналісти, які пресингували мене по всьому полю уже в день голосування (таєм­ного — зауважте!), вимагаючи назвати імена коронованих?! Причому висло­витись із приводу того чи того відзначеного твору. І це, знову ж таки, — за таємного голосування, до підпи­сання рішення комітету президентом?!

Гірше того, одразу в день голосування його результати стали відомі ЗМІ поіменно. Виходить, або хтось по дебільнику дав витік інформації, або, як дехто подейкує, комітет і справді обладнаний «жучками».

Ці гіркі зауваги жодним чином не отінюють цеховий прапор журналістів, на крилах якого навічно вишиті імена відважних фронтових репортерів, імена тих, хто йшов під 4-й реактор, добуваючи інформацію про чорнобильське лихо, яка заборонялася верхами. Імена нині сущих трударів пера, які йдуть проти олжі заради правди. І серед них — Гія Гонгадзе, Ігор Александров та іще й іще, чимало з котрих, на жаль, впали на нинішньому бранному полі супроти олжі.

У сяйві їхнього творчого і громадянського подвижництва ще жалюгід­ніший вигляд мають служки хазяїв.

А взагалі, побратими і посестри, якщо не очистимося від вірусів аморальності, підкинутих нам «доброчинцями» ще в 45-му, ми якогось дня зможемо з незалежним виглядом попрощатися... з незалежністю. «Мораль­не падіння вже припинилося, позаяк ми стоїмо на дні», — казав один чоловік.

Пробачте, але чи з руки мені закликати до якоїсь там порядності владців, коли чимало з них мають вклади в іноземних банках, самі ж лише квартирують в Україні і за першої ж загрози чкурнуть на персональних літаках? Їх же ніщо, окрім баришів, тут не тримає, як і їхніх предтеч із далеких країв. Це — зажерлива сарана, яка, виївши одну площину, перелітає на іншу.

Знову таки — хто ж, як не ми, винні в тому, що нами правлять чужаки? Складається враження, що саме так і найзручніше: правлять чужі, зате ми гарно співаємо й чекаємо, коли нам хтось побудує «незалежну Україну». От і побудували «общак». То що — знову кликати чужих? Так вони ж давно вже тут! А от де ми, українці, — це вже справді посутнє питання. Та хоча б озовіться, бо таке враження, що й справді «було колись на Вкраїні гриміли гармати».

Тільки, заради Бога, облишмо нарешті плачі вавілонські! І хоча б не заважаймо тим, хто почне зводити риштування храму, ім’я якому — Україна!

Первородний же гріх вторинності покутуймо трудами праведними, а не посипанням голови попелом. І проаналізуймо нарешті останній склад Верховної Ради, де поважна половина «обранців» під народним омофором крадуть або дахують крадіїв. А проаналізувавши, хоча б не обираймо їх учергове, щоб, як зазвичай, клясти і знову їх же обирати. Та, врешті решт, оберімо тих, кого знаємо як порядних людей. І разом із ними побудуймо свою справді незалежну й передбачувану Україну, перед якою розкрилив би обійми цивілізований світ! І не виставляймо себе на посміховисько всьо­му світові в імпрезах Савіка Шус­тера, втрачаючи національну гідність своєю брутальною пове­денцією.

Але спочатку спростуймо іронізм: коли запитали ім’ярек, яку мову найважче вивчити, той відповів — ук­раїнську. Чому? — подивувалися. Та тому, — відповів, що половина ук­раїнців за кілька століть так і не ви­вчи­ли її. Анекдот? Ні, зажурена реаль­ність. Отже, коли наші питомі українці за кілька століть так і не вивчили рід­ної мови, то невже за такої нездарності їм до снаги ще й друга?!

Цікаво, як би відреагували росіяни на вимогу другою державною оголоси­ти українську, позаяк наших земляків у Росії не один мільйон?.. Та отож.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво