Перспектива Любові. Як нам відзначити 1025-ліття хрещення Київської Русі? - Соціум - dt.ua

Перспектива Любові. Як нам відзначити 1025-ліття хрещення Київської Русі?

31 жовтня, 2008, 14:45 Роздрукувати Випуск №41, 31 жовтня-8 листопада

Недавнє відзначення в столиці України 1020-ліття хрещення Київської Русі вже стало сторінкою істор...

Недавнє відзначення в столиці України 1020-ліття хрещення Київської Русі вже стало сторінкою історії нашого народу, а головне — ввійшло в наші душі й серця, допомігши заново духовно пережити історію зародження нашої християнської традиції, усвідомити величезне значення для подальшої долі нашого народу бажання давніх русичів поєднати закон предків із Божою благодаттю.

Пам’ять про хрещення Русі стала особливо дорогою для українських християн з наближенням іще 1000-літнього ювілею. Навіть сьогодні в Галичині можна натрапити на скромні хрести, зведені парафіянами біля своїх церков на відзначення 950-ліття цієї славної події. І вже відтоді святкування ювілейних дат набуло певного символізму: за ним легко прочитуються політичні й релігійні обставини, в яких на той час перебувала Україна.

Великий імпульс для духовної та організаційної підготовки до 1000-літнього ювілею дав лист Папи Івана Павла ІІ від 19 березня 1979 року до тодішнього Глави УГКЦ патріарха Йосипа Сліпого про потребу належно відзначити цю славну дату. Лист надихнув українську діаспору, і відзначення 1000-ліття хрещення України-Русі стало грандіозним святом світового українства. У ювілейному 1988 році було оприлюднено два документи Папи Івана Павла ІІ — Послання «Великий дар хрещення» та Апостольський лист «Ідіть у світ», у яких він сміливо обстоював вселенське значення київської християнської традиції і легітимне право на неї українського народу.

На цьому тлі паралельне відзначення ювілею в Радянському Союзі виразно проілюструвало підлегле становище української церкви і українського народу загалом. Головні урочистості відбувалися в Москві, тоді як більш ніж скромним заходам у Києві організатори надали підкреслено марґінального значення. Таке відверте кривотлумачення історії викликало тоді серед українських християн велике невдоволення.

Урочисте відзначення 1020-літнього ювілею, попри дещо незвичний і політично мотивований вибір річниці, засвідчило, як багато змінилося в житті нашого народу. Насамперед українських християн потішило те, що проведення головних урочистостей відбуватиметься там, де й прозвучало благословення Св. апостола Андрія, — у Києві.

Вшанована присутністю й молитвами Патріарха Константинопольського Варфоломія І і Патріарха Московського Алексія ІІ, а також багатьох першоієрархів та представників інших помісних православних церков, ця урочистість стала вагомою подією в житті християнської ойкумени. Підтримана і вшанована президентом України Віктором Ющенком та іншими достойниками Української держави, вона сприяла поступовому віднаходженню християнським Києвом належного йому місця в історичній пам’яті та в сучасній світовій церковній спільноті.

А отже, зусилля організаторів цих святкувань заслуговують на нашу належну вдячність.

Тим часом відзначення цього ювілею висвітлило й певні втрати, які, хоч і зумовлені історично, проте не дають нашій радості бути повною. Ювілей хрещення Київської Русі — це свято для всіх дітей Київської церкви, зокрема тих, що проживають сьогодні в Україні. А де були вони, ті українські діти Церкви Святоволодимирового хрещення?

Єдиними допущеними до урочистостей були вірні Української православної церкви, яка перебуває в єдності з Московським патріархатом. Звичайно ж, вони мали законне право бути там. Проте не можна не завважити, що їхньому духовному пастирю митрополитові Володимиру, якого, з церковного погляду, можна вважати господарем цих урочистостей, так і не було надано слова.

Знаючи, що організатори святкувань поставлені перед жорстким ультиматумом, ієрархи двох інших гілок Київської церкви — Української православної (Київський Патріархат) та Української автокефальної православної — виявили християнське смирення і не з’явилися на урочистих заходах. Це, проте, було великою образою для багатьох вірних цих церков.

Що ж до вірних Української греко-католицької церкви, то, молячись паралельно на лівому березі Дніпра, вони урочисто відзначили цей ювілей, хоч при цьому гостро відчували, що тіло Київської церкви розділене. Бо, на жаль, принцип конфесійності сприймається сьогодні в Україні не як означення сім’ї церков, відкритих спілкуванню з іншими церквами, а як символ непроникності міжцерковних бар’єрів. Це не дає змоги нам, її дітям, зібратися сьогодні біля однієї чаші такими, якими ми є, — вірними і нашому походженню, і нашим історичним міжцерковним зв’язкам.

А відтак виходить, що більшість тих, хто мав незаперечне право брати участь у святі Київської церкви, були від нього так чи інакше відлучені.

Багато хто скаже, що інакше й не могло бути. Що завдяки таким обмеженням не було допущено ще більших можливих втрат — наприклад, було збережено взаємне визнання між Патріархами Константинопольським і Московським, а також принцип канонічності.

Ми далекі від того, щоб закликати нехтувати канони, які свого часу були сформульовані задля впорядкування церковного життя. Проте не можна не зазначити, що принцип, який у Києві було зневажено найбільше, це принцип любові, що возноситься понад усі конфесійні та юрисдикційні бар’єри й об’єднує всіх у Христі. Тобто саме те, що виростає з віри, плідної любов’ю.

У Києві в ці ювілейні дні дбали про ритуальні й протокольні вимоги, дотримувалися церковної «політкоректності», проте народ Божий опинився чомусь на марґінесах. Нам варто осмислити всі ці втрати не для того, щоб дорікати гостям чи організаторам ювілейних торжеств. Ідеться радше про те, щo можемо зробити ми, діти Київської церкви, аби сприяти виправленню цього становища в майбутньому.

Найголовніше в цій ситуації — молитися. Хай уста наші вимовляють слова молитви про єдність народу не механічно, а осмислено і з довірою до Господа. Бо Йому справді під силу, бачачи наші немочі, звершити те, що ми просимо в Нього в ім’я любові.

Не менш важливою для нас є терплячість. Та модель єдності Київської церкви, яку пропонує Греко-Католицька церква, вимагає вдумливої праці й навернення сердець. Тут не йдеться ні про католицький фундаменталізм, ні, навпаки, про зраду католицизму, бо в обох крайнощах немає любові. До тієї понадконфесійної єдності, про яку мріяли великі достойники Київської церкви ще в перші десятиліття після її розколу, маємо доростати розумом і серцем, терпляче долаючи усталені стереотипи. Адже поєднання православної і католицької Русі, яке ось уже 400 літ видається неможливим, може виявитися досяжним, якщо допоможемо Христу й поглянемо на це завдання з перспективи Його любові.

Але щоб рухатися в бажаному напрямі, маємо докласти до того бодай мінімальних зусиль. Тому дозволимо собі висловити конкретну пропозицію. Час спливає надто швидко, і незчуємося, як постанемо перед необхідністю гідно зустріти 1025-літній ювілей хрещення Київської Русі. Чи можуть українські християни київської традиції зробити черговий крок і вкласти у відзначення майбутнього ювілею нові символи?

Перше, що потрібно зробити, — це розв’язати проблему визнання канонічності двох невизнаних українських православних церков. Це, певна річ, справа самих православних. Але й ми, греко-католики, не можемо вважати нормальною ситуацію, коли мільйонам православних українців так довго відмовляють у благодатності їхньої віри і святих таїнств. Ми просимо в Бога, щоб православна спільнота світу якнайшвидше знайшла розв’язок цієї кризи, що дало б усім православним України змогу втішатися взаємною пошаною й безперешкодно обмінюватися духовними дарами.

Друге, чого Україна мала б досягти за найближчі п’ять років, — це згода, що відзначення хрещення Київської Русі є спільним святом усіх гілок її церкви. Того далекого 988 року Київська церква, прийнявши віру від Церкви Константинополя, перебувала водночас у співпричасті з усім християнським світом, у тім числі з Єпископом Риму. Ми повинні покласти край історії розколів та ворожнечі, болю і кривди, натомість можемо й повинні засвідчити Україні та світові, що в майбутньому прагнемо творити історію миру і порозуміння.

Цієї мети можна досягнути щонайменше двома важливими і дуже символічними кроками.

По-перше, рівноправними учасниками майбутніх ювілейних урочистостей мають стати всі сучасні гілки Київської церкви, включно із греко-католицькою. Хай навіть при цьому ми не зійдемося довкола однієї чаші й молитимемося в різних місцях, але нехай у душах наших зростає туга за єдністю. Хай представники кожної із церков, що сьогодні не перебувають у повному співпричасті, будуть присутні на урочистих літургіях кожної церкви, символізуючи тим, що ми зберігаємо місце одне для одного, очікуючи звершення дару єдності.

По-друге, святкування 1020-літнього ювілею хрещення Київської церкви було позначене невирішеністю суперечки між Москвою і Константинополем щодо того, чиєю канонічною територією є Україна. Це мимоволі ставило приїжджих ієрархів у хибну позицію господарів, що уважно стежать за ритуалом дотримання їхніх територіально-юрисдикційних прав.

Хай не буде так під час святкування 1025-ліття християнізації Київської землі!

На спільне святкування цього ювілею мають бути запрошені першоієрархи всіх великих церков, з якими історичні гілки Київської церкви входили в євхаристійне співпричастя, тобто Церков Константинополя, Риму і Москви. Право кожної з гілок церкви — бачити їх у себе на святкових урочистостях.

Але хай першоієрархи цих християнських центрів, як свого часу це робив Папа Іван Павло ІІ, шукають належних символів свого паломництва до тих священних київських гір, на яких Св. апостол Андрій Первозванний побачив «сяйво Божої слави». Хай кожен із них благословить українську землю та її народ і, бачачи прагнення його до єдності, замислиться, як він і репрезентована ним церква могли б відгукнутися на це прагнення.

Повторюємо, реалізація такого плану потребуватиме від нас тяжкої праці й ревної молитви. Тож хай надихають нас на цьому шляху слова, сказані великим паломником останніх десятиліть Папою Іваном Павлом ІІ: «Видіння, яке мав апостол [Андрій], стосується не тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця я насправді бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло; це те світло, яке випромінює оновлене підтвердження вибору, зробленого далекого 988 року, коли Христос був прийнятий українським народом як ‘Дорога, Правда й Життя’».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво