Перетвори вади на достоїнства! - Соціум - dt.ua

Перетвори вади на достоїнства!

19 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 19 серпня-26 серпня

На жаль, ідеальних людей немає, і не лише в моральному плані. Егоїзм, зарозумілість, схильність до з...

На жаль, ідеальних людей немає, і не лише в моральному плані. Егоїзм, зарозумілість, схильність до злодійства, надмірна знервованість — знаходячи соціально-генетичні «виправдання» таким homo-вадам, ми все-таки намагаємося визначити можливі шляхи викорінення проблем, посилаючись на здоровий глузд та узвичаєні стандарти. Головне — вчасно зрозуміти свою ВАДУ і спробувати її позбутися.

Та, на жаль, вади бувають і іншого плану — фізичного, і зазвичай позбутися їх набагато важче, навіть неможливо, з огляду на те, що тягнуть вони за собою цілу низку супутніх комплексів...

Коли говорять про красу людського тіла, до уваги беруть шаблон homo-гарного, що формувався тисячоліттями. За часів Рубенса це були повногруді «кров із молоком» дівчата, в епоху Марії Терезії — невисокі, сухорляві, з маленькою ніжкою і прибраним у сітку волоссям дамочки... Та що казати! Вже тільки друга половина століття двадцятого виплеснула цілий набір узагальнених стандартів ідеальної, на певний час, структури тіла і насамперед — жіночого. Наші бабусі й мами пережили спалах образу Мерилін Монро, намагалися приміряти на себе аеродинамічні кучері Анджели Девіс, ну і ми, звісно, неодноразово вдавалися до різнобічних експериментів, намагаючись відчути пульс моди і втиснутися у стандарт вузької талії та пишного бюсту.

Величезний відсоток розлучень, виробничих непорозумінь і антипатій мають першопричиною чиїсь фізичні вади. Вчені стверджують, що фундамент низки цих «анти-» закладений у нас на генетичному рівні. З метою експерименту перевірте — й обов’язково спіймаєте себе на думці, що людина, в якій щось не так, хоч би як вам цього не хотілося (ми не беремо до уваги моральні якості), викликає в вас певне неприйняття, нехай навіть вона буде тричі розумною, вірною й порядною. З іншого боку, негідникові, ошуканцеві й наклепникові ми готові багато чого пробачити й дати черговий шанс, якщо він зовнішньо нам приємний і навіть подобається. Чому?

На жаль, зовнішня краса і внутрішня потворність — речі сумісні. Розповідями про вродливу начальницю-стерву, самозакоханого чоловіка-серцеїда, жорстоку кінозірку або дурну білявку (хай пробачать останні) в наш час нікого не здивуєш. Та як у цій боротьбі вижити тим, у кого є зовнішні вади, причому йдеться не про колір очей або форму вуст, а буквальні каліцтва й навіть інвалідність?

… Коли Генрієта Лоске з Будапешта дізналася, що вагітна — радості сімейства не було меж. Ще б пак! Довгождане чадо після семи років подружнього життя!

Народивши хлопчика вчасно, появу крихітки Генрієта сприйняла як покарання — половину обличчя новонародженого займала величезна родима пляма... У школі Артурові було важко, і хоча однокласники намагалися не помічати «міченого» (а отже, й не спілкуватися з ним), хлопчик переживав усі почуття й емоції, властиві здоровому повноцінному підліткові. Звісно, треба віддати належне батькам, які не зациклювалися на каліцтві сина й підтримували його у всіх починаннях. Поїздки на гірськолижний курорт, читання книжок, шахи, походи — все було так, як і мало бути, а пропозицію директора школи перевести Артура на домашнє навчання Лоске сприйняли з подивом: «Наш син може пересуватися, то чого ж йому не ходити до школи?».

У якийсь момент Артур зрозумів, що має прийняти виклик, кинутий йому природою. «Ну то й що, що я з плямою, — обурювався хлопець. — А що говорити про людей, які паралізовані або не бачать?».

До 15 років Артур екстерном закінчив школу, тим більше що мав неабиякі здібності до навчання. Дистанційна форма навчання в коледжі дала Артурові більше вільного часу, який він охоче присвятив... опануванню другої спеціальності. За чотири роки Артур Лоске став дипломованим економістом, а ще за два — здобув кваліфікацію менеджера. Віра в себе й бажання жити були настільки сильні, що до 25 років Артур уже не переймався тим, що в нього щось не так. Улаштувавшись на приватне підприємство, молодик буквально злетів по кар’єрній драбині — виключно завдяки професійним умінням і навичкам.

Сьогодні Артур — успішний бізнесмен, батько сімейства і досить товариська людина. «Просто в якийсь момент я сказав собі: природа розділила моє обличчя на дві половини — темну і світлу, як на добро і зло. Отож, я переміг «своє» зло і пишаюся цим. Головне — не впадати у відчай!».

…Народивши, львів’янка Марина дуже розповніла. Дуже — це коли з 60 кілограмів ваги за якихось півтора року утворюється... 145. Біологічні зміни організму, викликані низкою попередніх причин, уплинули на все життя жінки — починаючи з гардероба і закінчуючи особистими стосунками. Чоловік поступово «випарувався», з’являючись у житті маленької доньки періодичними квитанціями про аліменти, друзі — розсіялися, залишивши право на дружбу лише двом Маринчиним однокласницям (теж розлученим). З острахом жінка чекала на період, коли декретна відпустка закінчиться і їй, касирові-бухгалтерові оптової промбази, доведеться виходити на роботу. Матеріально було важко, але допомагали бабусі. Та й рукоділлям жінка славилася, тож пінетки-капелюшки-заготовки були власними, так би мовити, витворами.

Повнота обтяжила Марину й низкою комплексів. Були хвилини, як згадує вона тепер, коли жити не хотілося. Єдиний порятунок — маленька донька. Були спроби і дієт, і фізичних катувань у вигляді голодувань і гімнастик — усе марно. Тільки непритомність, занепад сил і... звірячий апетит.

Якось одна з подруг розповіла, що прочитала оголошення про набір моделей для демонстрації одягу великих розмірів. «Ну яка з мене модель, ти що! — іронізувала Марина. — Хіба що повногабаритна модель... танка!».

Наполегливість подруги все-таки переконала жінку записати телефон агентства, а наступного дня — радше з цікавості, як саме її «відправлять» — Марина зателефонувала до агентства. Виявилося, що спеціалізація нового потоку суконь і костюмів була орієнтована саме на повних жінок. 62-й розмір Марини виявився дуже доречним («Звісно, приходьте!»). А за тиждень тренувань і занять жінка впевнено крокувала подіумом, не відрізняючись (щоправда, в душі) від солоденьких модельних крихіток.

Справді, на одяг від якого-небудь французького будинку, розрахований на худеньку школярку з грубезним гаманцем, знайдеться один клієнт із кількох тисяч, тоді як повні жінки будь-якого віку — це наше повсякдення, і їм також хочеться мати гарний вигляд.

Порада подруги виявилася для Марини доленосною. Відтоді її життя кардинально змінилося. Познайомившись із компетентними людьми і з такими ж, як вона, моделями, Марина зрозуміла, що не самотня. Під керівництвом фахівців вона пройшла реабілітаційний курс, «підтягнувши» не лише моральну форму, а й фізичну. Правильні дієти, гімнастика й аутотренінги дали свої плоди. І нехай Марина не стала колишньою Дюймовочкою — вона у формі, вона при ділі й ділі улюбленому (не кожній Дюймовочці випадає честь стати головною моделлю нехай і спеціалізованого будинку одягу). «Тепер мені худнути не можна, — жартує Марина. — Бо ж як скину вагу — не буду моделлю!». А зовсім нещодавно жінка познайомилася з молодим чоловіком. Побачивши її на показі, наступного дня «шанувальник» прийшов знову — із трояндами. Запізнавшись із Мариною поближче, Павло зрозумів, що не помилився. «Я завжди знав, що пухкенькі злими не бувають. А яка вона господиня!».

…У клініці інтенсивної терапії, куди Едварда привезли після ДТП, сталося те, що змінило подальшу долю музиканта з Вільнюса. Сильний удар у лобове скло й металева клітка, на яку перетворився покручений «пежо»… Все закінчилося тим, що єдиній людині, котра вижила... ампутували руку. Перші думки Едварда були приблизно такими: краще вже смерть, ніж ампутація робочої кінцівки по самісіньке плече.

Через кілька місяців лікувально-реабілітаційних заходів він осів удома. Кар’єра клавішника в рок-групі залишилася в минулому, вчитися жити без правої руки — схоже, єдине, що Едвардові залишалося.

Група інвалідності, пенсія, протезування. Іноді він дякував Богові, що «відбувся» лише втратою руки, іноді впадав у апатію, що переходила в запої (особливо, коли чув звуки досі рідного фортепіано).

Друзі по групі, де грав хлопець, заходили дедалі рідше, вирішилися стосунки і з коханою дівчиною. Не бачачи перспектив від подальшого життя з інвалідом, Інга кинула його, щоправда, чесно зізнавшись у причинах.

Коли батьки хлопця привезли додому комп’ютер, Едвард сприйняв подію байдуже. Через кілька днів, намацуючи рукою кнопки, він дивувався: «Це ж треба, і тут клавіатура...». Через місяць Едвард уже міцно «висів» в Інтернеті, ледве встигаючи відповідати на «імейли» неймовірної кількості віртуальних друзів. Потім були зустрічі. Його маленька кімнатка перетворилася на своєрідний багатолюдний клуб, а батьки натішитися не могли новим захопленням сина. Як виявилося, багато нових знайомих Едварда теж мали фізичні вади — хтось після травми, хтось із церебральним паралічем... Едвард і не думав, що таких, як він, аж так багато. Розширивши інтереси, молоді люди «сколотили» досить міцну компанію, ставши спочатку волонтерами, а потім і організаторами обласного Центру анонімної допомоги молодим інвалідам. Телефон довіри, листування, моральна підтримка, спільне дозвілля — у минулому житті Едвард і гадки не мав, що людське життя настільки багатогранне. А рука... На пам’ять про давні рок-музикантські традиції вцілілу кінцівку Едварда прикрасило тематичне тату — дракон, який обпікає полум’ям пацюка. І цифри — 1998 рік. Ні, це не дата нещасного випадку. Це момент, коли Едвард народився заново, точніше — переродився, завдяки чому зміг зрозуміти справжню місію людини на цій землі. І справжню красу також.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво