ПЕРЕМОЖЕЦЬ НЕМОЖЛИВОГО - Соціум - dt.ua

ПЕРЕМОЖЕЦЬ НЕМОЖЛИВОГО

23 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 23 травня-30 травня

Я не одразу знайшов Сашка Сухана. Спочатку поїхав у Березинку, невеличке село під Мукачевим, звідки він родом...

Я не одразу знайшов Сашка Сухана. Спочатку поїхав у Березинку, невеличке село під Мукачевим, звідки він родом. Знайти будинок сім’ї Суханів було простіше простого, вже перший стрічний показав нам дорогу і запитав: «Вам Сашка? А він тепер живе в місті, тут лише його мама та брати». Мені дали його домашній телефон і навіть не запитали, хто я та відкіля. Так тут заведено, звернешся по допомогу — допоможуть.

Цікаво, що Сашка місто не перевиховало. У свої 35 років він залишається таким, як колись, — простим, відкритим, енергійним, молодим і тілом, і душею. Найбільше вражає його оптимізм, він просто заражає духом перемоги. М’язисті руки (таким біцепсам позаздрить і Сталлоне), бадьорий голос, впевненість у власних силах — здається, що Сашко ось-ось підведеться з інвалідного візка і піде кімнатою... Його можна покохати, ним можна захоплюватися, але для жалощів немає ані найменшого приводу. Олександр Сухан переміг сам себе і ще раз довів, що головне — дуже чогось захотіти, вірити в перемогу, а решта додасться. Там, де неможливо, Сашко каже: «Треба спробувати!» Лише в такий спосіб можна стати переможцем неможливого: перемогти себе.

1983 року 19-річний закарпатський хлопець поїхав на заробітки до Латвії. Завантажили машину льоном, перекинули мотузку, а Сашко хотів затягнути її, використавши для цього вагу свого тіла. Та зашморг злетів, хлопець упав на спину, буквально склавшись навпіл.

У Києві переніс три складні операції. Лікар-професор, який його лікував, відверто сказав: «Чого ти чекаєш? Я дива не створю, на ноги тебе вже не поставити». Сашко спокійно відповів: «Я чудово знаю свої можливості і ваші також».

І почав проводити над собою своєрідні експерименти. Підводився на ноги. Та оскільки їх не відчував, то за рахунок противаги вони самі замикалися в колінах. Є такий черевик Дикуля, але Сашко і без нього навчився стояти. Брав джгути, прив’язував до них металеві «млинці», потім усе це чіпляв до себе і тягнув... Професор навіть приводив своїх учнів подивитися на феномен. На жаль, спинний мозок у Сашка був необоротно ушкоджений, тому чекати якихось надприродних результатів не доводилося.

1988 року Сашко дізнався про клуб «Прометей» — перший у Києві клуб інвалідного спорту. Потайки втік на місцеві змагання. На І Всесоюзних змаганнях в інвалідних візках виборов з ходу дві бронзові медалі. З цього все й почалося. Спочатку тренувався у себе в Березинці. Вирулював на автотрасу, машини сигналили, об’їжджали, але він затято їхав уперед.

Під час змагань, що проходили в Саках, представники клубу «Приключения» (С.-Петербург) почали добирати членів команди для супермарафону Москва—Київ—Кривий Ріг. І Сашко потрапив до їх числа. Так 1991 року почався перший супермарафон для Олександра Сухана. Загальний кілометраж траси становив 1450 км, у середньому за добу проїжджали 60—70 км. Дорогою спортсмени на візках зустрічалися з дітьми в інтернатах, розповідали про себе...

А потім Сашкові запропонували стрибнути з парашутом — першому з інвалідів-спинальників у Союзі. Планували це зробити в Києві, але тут дозволу не дали. Чиновники дуже злякалися: нехай стрибає хто завгодно, тільки не інвалід! Тому стрибок відбувся в Москві на Тушинському аеродромі. Сашко розумів, що така нагода випадає один раз у житті, то чому б цим шансом не скористатися? Готували його всього півгодини: інструктор коротко розповів про те, що необхідно знати. Стрибали тандемом, зі спеціальним парашутом. Сашко тільки тримав свої ноги, щоб не відірвало в польоті...

1992 року Дмитро Шпаро, президент клубу «Приключения», добирав нову «трійку» для супермарафону Владивосток—С.-Петербург. Команду відпровадили до Владивостока, де протягом місяця довелося проходити адаптацію до місцевих умов. Цей марафон виявився тяжким випробуванням — 11 тисяч кілометрів через усю Росію бездоріжжям, тайгою...

Коли прибули до Москви, там уже стояв мороз до мінус 11. Сашко вперше потрапив до Кремля і застав там ще «союзні» порядки. Представники КДБ довго готували делегацію, розробили план, хто і де повинен стояти під час церемонії нагородження. Через два роки такого вже не було.

«Я добре пам’ятаю — Катерининський зал, чекаємо. Через п’ять хвилин відчинилася золота брама і з’явився Єльцин. Тоді він був ще кавалер, добре тримався! Спочатку подивився в папірець, потім сховав і сказав по-простому. А потім сів з нами окремо від почту. Нам налили шампанського. Розмовляли в неофіційній обстановці. Він каже: «Я, хлопці, здивований! Мій шофер також щойно повернувся з марафону Москва—Пекін. Їхав у джипі, але такий приїхав розбитий, що я його відразу відправив додому підлікуватися. А ви проїхали через усю Росію — і як огірочки!»

Невдовзі Шпаро надіслав Сашкові Сухану російське видання Книги рекордів Гіннесса, куди був занесений його рекорд, з припискою: «Саша, я очень рад тому, что даже здесь мы вместе». Поруч було написано про рекорд Шпаро: наприкінці 70-х він у складі команди газети «Комсомольская правда» досягнув Північного полюса на лижах.

Сашко неохоче згадує свої англійські «пригоди»... А було так. 1993 року якась добродійна організація вирішила заробити на супермарафонцях-інвалідах. Марафон одержав назву С.-Петербург—Лондон. Учасникам пообіцяли шикарні подарунки — машини, гроші і таке інше. Все було організовано начебто під патронатом російського президента, на це виділили гроші... Коли прибули в Кале (Франція), що на березі Ла-Маншу, надіслали англійцям прохання дозволити проїзд по їхніх дорогах. Англійці, відомі своєю дипломатичністю, не відмовили, а заявили: «Ми не проти, але, будь ласка, без жодного порушення вуличного руху!» Не порушувати правил, якщо швидкість на трасі необхідно тримати нарівні з автомобілями? А російських організаторів марафону і слід прохолонув... На цьому супермарафон і закінчився.

1994 року Дмитро Шпаро запланував провести супермарафон за маршрутом С.-Петербург — Алма-Ата (республіками колишнього Союзу). Команда була вже готова і через тиждень мала вирушати. Шпаро подзвонив Сухану: «Сашко, наш учасник з України не може приїхати. Отож давай, бери участь». Природно, Сашко погодився. І навіть став капітаном команди. Проїхали через 15 країн, подолали навіть гарячі точки: Придністров’я, Абхазію і пустелю Кара-Кум...

Вірменія й Азербайджан тоді щосили конфліктували. Коли марафонці проїжджали їхньою територією, саме був період затишшя, проте все можна було побачити на власні очі — кулемети, дзоти, окопи. Потрапили навіть на мінне поле!

Одного разу залишилися без супровідного і звернули не на ту дорогу. Під’їхали до вірменської застави. Тут не очікували побачити спортсменів у такий напружений час, але після переговорів пропустили. Марафонці спокійно рушили далі, аж раптом із боку Азербайджану вибіг солдат і закричав: «А ну стій! Знаєте, куди прете? Ви перебуваєте на мінному полі! Навіть я не знаю, де тут міни...»

От ускочили в халепу! Солдат побіг дзвонити начальству, а потім наказав марафонцям повертатися назад тим самим шляхом. Усе закінчилося благополучно...

Через Кара-Кум їхали дорогою, якою 2000 років тому ходили каравани. Правда, сьогодні вона добре заасфальтована. Вітер був бічний, тому автобус незабаром «сів», а візки проскочили.

Автобус супроводу жартома називали «Ковчегом на колесах». Був також «Урал» з причепом, своя кухня, але найчастіше пригощали місцеві жителі. Спали в наметах, інколи в готелях, а бувало — і просто неба в полі.

Місцеве населення зустрічало їх нормально. Хоча дехто говорив: «Навіщо ви сюди приїхали, інваліди? І без вас тяжко». Марафон відбувався за програмою для інвалідів під егідою ООН «Суспільство для всіх». Місія була благородною — привозили в інтернати інвалідні візки і спеціальну літературу. Власті всіх республік колишнього СРСР підтримали марафон. Хотілося їм сказати: «Подивіться, 15 чоловік без жодних конфліктів подорожують разом уже п’ять місяців. Беріть приклад!»

— Усі доїхали?

— Усі, крім одного хлопця, який не здолав лише півтисячі кілометрів до фінішу, підхопив жовтуху. Це ж Азія! Сирої води пити не можна, а він не послухався. До речі, жив разом зі мною у кімнаті готелю. Думав, що також занедужаю. Але не занедужав, слава Богу! У мене за візком було прикріплено табличку «Ісус з нами!» Цим усе сказано...

Після марафону в Москві спортсменів нагородили новим російським орденом «За мужество», у Сашка виявився 15-й номер. На жаль, в Україні про спортсмена так ніхто й не згадав. За договором, кожна країна повинна була виплатити своєму представникові премію — близько 200 доларів за кожен місяць марафону. Проте Сашко цих грошей так і не одержав, а почесну нагороду побачив лише через два роки. До речі, орден мав вручати Президент Леонід Кучма, який приїжджав на Закарпаття і нагороджував видатних людей краю. Сашка про це навіть не попередили. Знайшли сміховинну причину — адже він не транспортабельний. Це про людину, яка об’їхала півсвіту!

— Ти запланував потім зійти на Говерлу...

— Ніхто з інвалідів ще не здійснював такого сходження. Я був на Памірі, але там торована траса, а тут — стежинка. Тому консультувався з альпіністами. Адже там є такі уступи, що візок міг легко перекинутися.

— А для чого тобі це було потрібно?

— По-перше, хотів сам собі довести, що можу піднятися на найвищу вершину України. По-друге, хотів зробити рекламу туризму в нас на Закарпатті, привернути увагу іноземних туристів до нашого краю. Ну і, звісно, пропаганда здорового способу життя. Нині люди занадто переймаються своїми проблемами. Це цілком неправильне мислення, адже все залежить від нас самих!

31 липня 2000 року Олександр Сухан стартував з Ужгорода в інвалідному візку. Маршрут супермарафону проходив через інші закарпатські міста — Мукачеве, Хуст, Рахів. Кінцева мета — гора Говерла — мала скоритися чемпіонові 5 серпня. Від Хуста до Рахова (103 км) Сашко пройшов за один день. Цікаво, що на Говерлу разом з Олександром сходив і «незапланований» у програмі 33-річний Юрій Драб, інвалід без обох ніг. Об 11.15 вершина заввишки 2061 метр була достойно взята.

— До твоєї квартири на першому поверсі замість сходинок — забетонований підйом. Нині всі будинки так будують?

— Так мало б бути. Але цей підйом я зробив сам. Це зручно. Невже не можна в кожному новому будинку облаштувати зручний підйом до ліфта? Потрібно лише при розрахунках проекту внести маленьку поправку, що допоможе не тільки інвалідам. На Заході вже давно враховують такі варіанти.

— Чи відомі тобі випадки, щоб люди підводилися з інвалідного візка?

— Звичайно, буває, люди видужують. Але з такою травмою, як у мене, я не чув, щоб хтось підводився. Духовно — так, але фізично... Хоча я вважаю, що підвестися духовно навіть важливіше. Коли в душі радість — не відчуваєш ніякої неповноцінності.

Так мене виховали батьки і, мабуть, саме життя. Мій батько — колишній шахтар. У нашій сім’ї завжди був порядок. У мене троє братів і сестра. Нас навчили працювати, поважати старших. Батьки — прості сільські трудівники, не особливо вчені люди, але мають внутрішню культуру. У матері інколи запитують: «Якби Сашко підвівся і пішов?» А вона каже, що навіть не дуже б здивувалася цьому. Вона ніколи не вважала мене інвалідом.

— Чи зустрічаєшся з іншими інвалідами?

— Мене часто запрошують на зустрічі з ними. Тут треба бути психологом, уміти відчувати біль людини, вникнути в її проблему. Обов’язково хочу дарувати радість дітям-інвалідам у моєму рідному місті, їм необхідні нові зручні інвалідні візки. А головне, що я хочу, — адаптувати інвалідів до умов реального життя. Одного разу провели своєрідний експеримент у технологічному інституті в Мукачевому. Кілька студентів погодилися один день провести в інвалідному візку. А потім розповіли, що вони відчували, з якими перешкодами зіштовхувалися. Все це, звісно, потрібно почути насамперед нашій владі, щоб вона знала про проблеми інвалідів в Україні, перейнялася їхніми бідами.

Після травми я дуже багато читав. Прикладом для мене був Дикуль. Він повірив у себе, у нього була чітка мета. Правда, його травма виявилася не такою складною, як у мене. Мені було всього дев’ятнадцять... Але я проганяв від себе погані думки. У книгах читав, що якщо люди ставили перед собою мету, то завжди досягали її. Все найкраще я брав у героїв цих книг.

— Як тебе оминув алкоголь, адже розчаровані в житті інваліди інколи знаходять лише такий «вихід»?

— Мені знову пощастило. Я мав давній страх перед алкоголем, тому що бачив, як люди через нього втрачають свою гідність. Коли залишався наодинці зі своїми проблемами, завжди йшов у ліс. Він забирав із мене всю гидоту. І взагалі, найкращі ліки від депресії — це фізичні навантаження. Хіба здоровій людині тяжко взути кросівки — і в парк? Там можна наодинці із самим собою розслабитися, покричати, навіть поплакати, скинути всю негативну енергію.

— Ти не плануєш написати книгу?

— Для цього потрібні спонсори, трохи вільного часу і людина, здатна професійно «витягнути» з мене цікаву інформацію. Мені є що розповісти, особливо таким людям, як я, котрі потребують допомоги і поради. Можливо, мій приклад допоміг би багатьом людям повірити у власні сили.

P. S. 2002 року Олександр Сухан брав участь у Паролімпійських зимових іграх у Солт-Лейк-Сіті. Готувався до гонок на лижах і біатлону всього 4 місяці, проте досяг непоганих результатів — восьме місце серед 35 учасників. Президент України Леонід Кучма нагородив Сашка медаллю «За працю і звитягу». У підготовці до змагань спортсменові допомагає закарпатська фірма «Барва», низка мукачівських підприємців. Нинішнього року Олександр Сухан планує взяти участь у чемпіонаті Європи з зимових видів спорту, що відбудеться у Німеччині.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво