ПЕРЕДЧУТТЯ ЧАСУ

Поділитися
Тридцять років тому помер Іван Єфремов — учений, фантаст, мислитель. Напередодні його смерті, 4 жовтня 1972 року, країна відзначала п’ятнадцятиріччя космічної ери — річницю запуску першого штучного супутника Землі...

Тридцять років тому помер Іван Єфремов — учений, фантаст, мислитель. Напередодні його смерті, 4 жовтня 1972 року, країна відзначала п’ятнадцятиріччя космічної ери — річницю запуску першого штучного супутника Землі.

Тоді, восени 1957-го, «Техника — молодежи» саме закінчувала публікацію журнального варіанта «Туманності Андромеди». Події в романі відбувалися дві тисячі років після нашої епохи (після того, як у процесі допрацювання рукопису письменник «скинув» одну тисячу). Але космос ставав доступним і близьким буквально на очах — і в книжковому виданні «Туманності» Іван Єфремов замінив усі конкретні дати «на такі, у які читач сам вкладе своє розуміння і передчуття часу».

Він передчував цей час — свою знамениту Еру Великого Кільця, — прекрасно розуміючи, що строки її приходу залежать не тільки і не стільки від технічного оснащення штучних супутників і космічних кораблів. Що глобальних змін у суспільстві не може бути без не менш глобальної, гармонійної перебудови самої людини.

Але він вірив, що рано чи пізно такий час настане. І змусив повірити в це не одне покоління.

Знайти дракона

Він ледве не став моряком. Море Іван уперше побачив у Бердянську, куди через хворобу молодшого брата Єфремови переїхали із села Вириця Петербурзької губернії. Тоді ж — відкриття Жюля Верна, Джека Лондона, Райдера Хаггарда — «потрібних книг» із дитинства... А потім — революція, Громадянська війна, давно назріле розлучення батьків, переїзд у Херсон, друге заміжжя матері, — вона їде із чоловіком геть, червоним командиром, залишивши дітей тітці, котра незабаром померла. Підліток Іван став «сином полку», дійшов до Перекопа, був контужений під Очаковом, після чого на все життя залишилася заїкуватість. А потім, дописавши собі рік (усі його ювілеї пізніше відраховували від 1907 року, а не 1908-го, коли Єфремов дійсно народився), їде в Петроград і вступає у мореходку.

Він служив простим матросом на Далекому Сході, в оточенні «усякої шпани», котру, втім, швидко поставив на місце: Іван із дитинства захоплювався іграми з важкими предметами і був неймовірно сильний фізично. Але після декількох рейсів Єфремов таки пориває з морем, зробивши остаточний вибір на користь науки — палеонтології.

Повернувшись у Ленінград, він вступає на біологічне відділення фізико-математичного університету, яке залишає після третього курсу: важко поєднувати стаціонарне навчання із постійними експедиціями. Каспій, Урал, Сибір, Далекий Схід, Якутія... Згодом Іван Єфремов увійде у світову палеонтологічну науку як засновник принципово нової дисципліни — тафономії, вчення про «закономірності могил», які дозволяли відстежити географію зберігання рештків доісторичних тварин у прошарках осадових порід. Рукопис «Тафономія», написаний на початку 40-х, буде опублікований через десять років, а усесвітнє визнання здобуде лише в 70-ті. Сам же Єфремов, керуючись своєю теорією, привезе з пустелі Гобі стільки «драконових кісток», що працівники очолюваного ним Палеонтологічного музею десять років складатимуть із них скелети динозаврів. Ім’ям ученого назвуть кілька видів викопних тварин. Однак усе це пізніше.

1935 року Іван Єфремов, екстерном закінчивши Ленінградський гірничий інститут, захищає кандидатську дисертацію, а 1941-го — уже докторську.

Починається війна. І лише тоді Єфремов, котрому вже за тридцять, стає письменником.

Утопія Великого Кільця

«Мені здається, що у Вас є літературне покликання, але горе Вам, якщо Ви зарано пустите його в хід, не зумівши ще... створити самого себе», — радив Іван Єфремов одному молодому автору. Сам він, ще служачи на флоті, спробував написати роман, але, «побачивши свою безпорадність, припинив заняття літературою на добрі вісімнадцять років».

Єфремов починав у літературі із фантастичних оповідань, які спочатку «витонченим і холодним стилем» викликали захоплення Олексія Толстого, а потім стали «збуватися»: так у Якутії через кілька років дійсно знайшли «діамантові трубки». Знаменитим письменника зробила історична дилогія «Велика дуга»: «Подорож Баурджеда» і «На краю Ойкумени». Потім — повість «Зоряні кораблі». І, нарешті, — «Туманність Андромеди».

Ця книга від самісінького початку — із тієї самої скороченої публікації в «Технике — молодежи» (ще раніше уривки з роману друкувала «Пионерская правда») — когось потрясла, когось спантеличила, а багатьох відверто обурила. У той час «на коні» була фантастика «ближнього прицілу» — про картоплю, розміром із кавун, або тополю, що росте учетверо швидше від звичайного. І раптом — масштабна, космічна картина віддаленого майбутнього людства. До роману відразу пришпилили тавро «утопія»: загалом, справедливе, але на той час зневажливе. Світле майбутнє за Єфремовим, хоч і однозначно комуністичне, рясніло явними ідеологічними «проколами». Усі без винятку герої книги були ученими, філософами, художниками і так далі, — себто інтелігентами. Схоже, що пролетаріату в цьому світі майбутнього місця не знайшлося. Так само, як і комуністичній партії. При підготовці книжкового видання «Туманності» Єфремову порадили ненав’язливо згадати в романі про її керівну роль; письменник, звісно, відмовився.

Однак попри все книга перевидавалася величезними накладами і перекладалася силою-силенною іноземних мов. «Туманність Андромеди» навіть екранізували — щоправда, на рідкість слабо. Єфремов, проте, не став громити провальний фільм чи відхрещуватися від нього: «Зарубати зараз усю працю колективу, заявивши, що поставили гидоту, — виходить, узагалі надовго зупинити спроби екранізації н/ф!»

Цькування роману в пресі затихло і звелося нанівець, а молодь запоєм зачитувалася «Туманністю», створювалися клуби однодумців, котрі усерйоз збиралися будувати майбутнє «за Єфремовим». У радянській літературі з’явилася маса творів про космічні польоти і загальне щастя. І ось уже «Туманність Андромеди» «канонізовано» як рафінований зразок вітчизняної фантастики. Заговорили про «єфремовську» — а потім, звісно, і про «антиєфремовську» — течію в літературі. Ім’ям класика виявилося дуже зручно звинувачувати інакомислячих.

Після перебудови, за часів тотального повалення авторитетів, на роман спробували глянути по-іншому. Чи такий вже ідеальний «чудовий новий світ» Єфремова? А нічого, що там узаконена евтаназія? Майже викоренена «сліпа материнська любов»? А «Острови Забуття» — це місце добровільного поселення асоціальних типів чи все ж «табір для дисидентів»?! Дехто з критиків інкримінував Єфремову не більше і не менше, аніж... расизм: мовляв, «кольорові» персонажі «Туманності» лише підкреслюють перевагу Дар Вітру, чистокровного слов’янина! Думку про генну пам’ять поколінь — її письменник докладніше розвинув у «Лезі бритви» — як виявилося, неважко ототожнити з «лисенківщиною». Втім, не секрет, що зведенням до примітиву можна перетворити на свою протилежність будь-яку глибоку ідею.

Сьогодні «Туманність Андромеди» важко сприймати інакше, як красиву казку, котра навряд чи стане дійсністю навіть через кілька тисячоріч. Але книгу продовжують читати і читають із задоволенням. Комуністичне суспільство Єфремова залишається привабливим, попри потужний пресинг із дискредитації ідеї комунізму як такої. І тепер добре видно, що найфантастичніше в цій книзі — люди. Всі протиріччя і питання, пов’язані з устроєм їхнього суспільства, парируються одним-єдиним аргументом: вони не такі, як ми. До них не можна підходити з нашими мірками і поняттями: вони, люди майбутнього, зовсім інші.

Тільки звідки вони такі візьмуться — на нашій Землі?

Комендантська «Година»

Саме на це запитання Іван Єфремов намагався відповісти в «Лезі бритви» — книзі про красу, гармонію, духовну та фізичну досконалість. Критика сприйняла роман більш ніж прохолодно, хоча читацьке визнання не забарилося: «30—40 крб. на чорному ринку, як Біблія», — із задоволенням зазначав письменник. «За одне лише «Лезо бритви» жінки мусять йому пам’ятник поставити!» — стверджувала дружина Єфремова Таїсія Йосипівна.

У цій книзі критиків бентежило багато що: від серйозного ставлення до йоги до... вираження жіночої краси в сантиметрах! Саме Єфремов першим у Радянському Союзі написав про «вайтлз» — такі звичні сьогодні виміри обсягу грудей-талії-стегон красунь (причому для нього 90—60—90 — аж ніяк не єдиний прийнятний варіант!). У цій книзі з’являється і геть табуйована для радянської літератури еротична тема. «...Єдине в чому роман уразливий — це в незвичному для нас сексуальному аспекті, — писав Єфремов видавцю. — Проте, оскільки секс є одним з опорних стовпів психології, нам так чи інакше необхідно його освоювати, інакше ми не зійдемо з повідка ханжів і церковників».

Він вірив, що люди, усвідомивши закономірності краси і гармонії, зможуть шляхом самовдосконалення досягти ідеалу землян Ери Великого Кільця. Але він, людина величезної широти мислення, не міг залишатися непробивним оптимістом. І через тринадцять років після світлої утопії «Туманності Андромеди» Єфремов створює її продовження, наймасштабнішу не лише у фантастиці, а й у всій радянській літературі антиутопію — «Час Бика».

Цю книгу не цькували в пресі чи на письменницьких з’їздах. Її просто заборонили: незабаром після видання роману 1970 року були направлені: записка в ЦК КПРС за підписом шефа КДБ Ю.Андропова, резолюція М.Суслова, відбулося спеціальне засідання Секретаріату ЦК (12 листопада 1970 р.). Книгу було вилучено з бібліотек і магазинів. Навіть в офіційному некролозі Івана Єфремова «Час Бика» не згадали.

Хоча, здавалося б, прототип антигуманного суспільства планети Торманс був наявний — китайська культурна революція вгадувалася не лише за розрізом очей тормансіанців, а й вираховувалася простим прочитанням із кінця імені головного ідеолога планети — Великого Цоама. Та все ж у тодішніх верхах зметикували, що єфремовське «інферно» можна тлумачити значно ширше. Що ж, вони мали рацію.

І сьогодні роман читається з усе тим же відчуттям передранкової тривоги і туги часу Бика. В це єфремовське майбутнє досі без зусиль віриш. Хоча хотілося б вірити — у «Туманність»...

Фантоми ноосфери

«Стереоскопічні», багаторівневі книги Єфремова приречені на те, щоб кожне покоління перечитувало їх по-своєму, у міру того, як змінюється зовнішній «контекст» — як у літературному, так і в ширшому сенсі. Цей процес бачив і сам письменник; щоправда, він вважав: усе значно простіше, що зміни відбуваються в одному напрямі, раз і назавжди:

«Цікаво, як змінюється літературне «оточення» моїх творів, — розмірковував він. — Спочатку «оповідання про незвичайне» були насправді незвичними для радянської літератури. Ніхто (абсолютно!) не писав так і на подібні теми. Потім, із прогресом науки та поширенням популяризації, оповідання втратили свою незвичність... Коли писалася і видавалася «На краю Ойкумени», у радянській літературі не було жодної повісті з давньої історії... Те ж саме з «Туманністю». Нерозуміння комуністичного суспільства, породжене сьогоднішніми (учорашніми) уявленнями про класову боротьбу та класову структуру, було перенесено всупереч класикам марксизму на майбутнє. А зараз повісті про польоти на зірки, про інші цивілізації та майбутній комунізм уже стали звичайними... «Лезо бритви» досі вважається високочолими критиками моєю творчою невдачею... Ця книга поки ще не стала пройденим етапом, як решта... Так само в «Часі Бика» люди ще не розібралися... Щоб «Час Бика» став настільки ж звичайним, як «Туманність», треба, щоб минуло ще років 15 поступального руху нашої літератури».

Після «Часу Бика» був історико-філософський роман «Таїс Афінська». А наприкінці життя письменник почав працювати над романом «Чаша отрути». Базуючись на ідеї В.Вернадського про ноосферу, фантаст мав намір простежити шляхи «отруєння» свідомості людини та людства в цілому всіма можливими методами: через релігію, ЗМІ, псевдонауку і так далі. «Я хочу сказати, — пояснював Єфремов, — про те, що треба зробити для очищення ноосфери Землі, отруєної неуцтвом, ненавистю, страхом, недовірою, показати, що треба зробити для того, аби знищити усі фантоми, які насилують природу людини, ламають її розум і волю».

…Відразу після смерті Івана Єфремова в його квартиру наскочило з обшуком КДБ. Тринадцять годин за допомогою рентгена й інших новітніх досягнень техніки шукали «ідеологічно шкідливу літературу». Не знайшли. Пізніше із сенсаційного одкровення колишнього дебешника стало відомо, що в органах існувала легенда, нібито Єфремов — англійський шпигун, який підмінив «справжнього» ученого десь у Гобі. «Справа» «шпигуна» налічувала близько сорока томів...

Було б сумно усвідомлювати, що саме подібний трагіфарс поставив крапку на житті космічного мислителя. Однак усе тільки починається…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі