ПЕДАГОГ, ЯКИЙ СТВОРИВ ПОЕМУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 75 РОКІВ З ДНЯ СТВОРЕННЯ КОМУНИ ІМЕНІ ДЗЕРЖИНСЬКОГО

Поділитися
Бачення майбутнього їм недоступне, теперішнього вони не розуміють, а в минулому не знаходять повчання...
Антон Макаренко

Бачення майбутнього їм недоступне,

теперішнього вони не розуміють,

а в минулому не знаходять повчання.

І.Фроянов. Занурення в безодню

Діяльність комуни, організованої за наказом ОДПУ УРСР на початку 1927 року в Харкові, описана у творах Антона Семеновича Макаренка, всесвітньо відомого педагога-практика, що трудився в Україні у 20—30-ті роки. Автор «Педагогічної поеми» помер на 52-му році життя від розриву серця в підмосковному Голіцино.

Сьогодні спадщина письменника-педагога, чий досвід, за оцінкою ЮНЕСКО, поки що неперевершений в історії світової педагогіки, практично безслідно канув у прірву нічим не виправданого нігілізму. 30-ті роки асоціюються тільки з голодомором, терором, з кривавою роботою НКВС та його каральних установ. Практично зникли публікації про педагогіку 30-х зі сторінок періодики, безперспективними називаються дослідження діяльності трудових комун в Україні. Академія педагогічних наук України вже протягом кількох років не пропускає для захисту дисертації, пов’язані з ім’ям Макаренка.

Директор державного музею Макаренка в Кременчуці, кандидат педагогічних наук Петро Лисенко самостійно і без коштів закінчує ремонт маленького будиночка батьків педагога-письменника і наводить лад на їхній могилі — адже в липні музей відзначає півстолітній ювілей. Ледве животіє відкритий 1988 року — до сторіччя педагога — музей Макаренка в Куряжі під Харковом, де була і є колонія для неповнолітніх.

Музеї та архіви в усі часи і в усіх народів — хранителі історії. Ризикну нагадати, що історичний досвід вкрай важливий у справі створення сучасних моделей виховання. Щоб краще зрозуміти причини сьогоднішньої кризи в молодіжному середовищі, повальної криміналізації суспільства, варто звернутися до історії. Тому що розміри і характер явища, яке називається «безпритульність дітей і підлітків», сьогодні незмірно ширші і глибші, ніж тоді, у 30-ті...

«Десять тисяч поем»

Згадаймо, що поява наприкінці 20-х років минулого вже століття «Педагогічної поеми» — головної літературної праці А.Макаренка, стала своєрідною популяризацією непрестижної й до наших часів професії колоністського вихователя. Ніхто досі настільки яскраво і просто не розповідав світові про роботу тих, хто працював з безпритульними, юними злодіями, шахраями, сиротами, котрі ніколи не знали батьківського тепла і турботи.

«Путівка в життя», а саме під такою назвою книга вийшла в Англії, США та інших країнах, без зусиль стала бестселером. Вона несміливо, малими тиражами, але видається й досі в різних країнах. Можна сказати, що прийоми Макаренка опановані основною масою його послідовників завдяки читанню саме «Поеми», а не робіт критиків подальших років, що приписували Макаренкові тільки велич і приховували об’єктивні сторони життя письменника-педагога.

У ті роки комун в Україні було дві: перша — імені Ф.Дзержинського — створена в 1927 році, що містилася на околиці тоді ще столичного Харкова, друга — імені наркома внутрішніх справ УРСР Всеволода Балицького — біля Прилук. Суворі роки зубожіння і голодного розпачу приводять до воріт комун не тільки злочинців — «дефективних», як називали їх тоді. Нормальний побут, гаряча їжа і чиста постіль — ці прозаїчні речі для багатьох в Україні тих років були солодкою мрією.

«До коммуны им. Дзержинского. Просю вашего распоряжения примить мальчека в коммуну. Товарищи командиры чтонибудь сделайте какие меры примите бо я ничего не сделаю … уезжаю на посевкампанию … примите меры какиенибудь или в СЛОН отправьте его…», — дослівно фіксує Макаренко у своїй записній книжці заяву одного зневіреного батька, який привів свого сина до комуни у квітні 1934 року.

Організувати роботу колоній і комун в умовах голоду і жалюгідного фінансування, відсутності прозаїчних речей, одягу, продовольства було вкрай складно. Додамо до цього, що передані з підпорядкування Наркомосвіти установи мали нікчемну, навіть за розумінням того часу, матеріальну базу. Становлення колоній і комун могло відбутися лише за рахунок величезного ентузіазму тих, хто взявся керувати ними в цей непростий час.

Сьогодні ми хочемо згадати про деякі маловідомі епізоди з життя комуни та її ідеолога А.Макаренка. Це взяті з архівів факти з невеличким коментарем.

Олімпіада-35

У листуванні учня Макаренка Олексія Явлінського і Петра Лисенка є замітки про проведення НКВС небаченого раніше огляду талантів «дефективних» у 1935 році.

Це була ідея Макаренка. У Києві її підтримали. Понад те, про проведення підсумкового концерту доповіли в ЦК ВКП(б) України й одержали «добро» на проведення олімпіади колоній і трудкомун НКВС у приміщенні Київського ордена Леніна оперного театру.

Відділ трудколоній НКВС УРСР по крупинках збирав у колоніях і приймальниках-розподільниках України юних танцюристів, співаків, декламаторів і художників.

Особливо складно було залучити до участі в олімпіаді підлітків з дитячих приймальників-розподільників. Нагадаємо, що в приймальники на короткий термін — до відправлення в колонію або до батьків, опікунів — потрапляли безпритульні діти, затримані міліцією на вулицях, у потягах тощо.

Проте ця публіка теж брала участь в олімпіаді й успішно. «Шквал захоплення і розчулення викликала наймолодша учасниця олімпіади Алла Красавіна з ворошиловградського розподільника, що танцювала «Яблучко».

Основу програми складали виступи вихованців харківських установ — трудкомуни ім. Ф.Дзержинського і колонії ім. М.Горького.

Макаренко знав напам’ять не тільки репертуар своїх підопічних. Наприклад, з диригентом оркестру колоністів Іваном Волченком він був знайомий уже кілька років, ще з Куряжу. П’ятнадцятилітній вихованець, що прибув до колонії 1926 року, прилучився до музики і через років два грав уже на всіх інструментах оркестру. Вступив на музичний робфак.

На олімпіаді самодіяльний духовий оркестр під керуванням двадцятичотирьохлітнього Волченка був окрасою програми. Бетховен, Гуно, Бізе, Гулак-Артемовський — ось далебі неповний репертуар, підготовлений до огляду.

Герман Адлер, професійний диригент з Німеччини, що провів з оркестром кілька репетицій, свідчив: «Попри те, що більшість виконавців нещодавно взяли в руки свої інструменти, ще дуже молоді за своїм музичним стажем, — гра оркестру заслуговує своєї оцінки. Що стосується почуттів і розуміння стилю творів, вольової напористості, чуйності, спритності, і, особливо, гарячого старання — у них можуть повчитися іноді чимало професіоналів».

Аудиторія, що заповнила Київський оперний театр 4 травня 1936 р., відома сьогодні зі збережених пам’ятників і меморіальних дощок — Косіор, Постишев, Петровський, Якір, Затонський, стахановці, воєначальники, творча громадськість столиці України.

Концерт удався. В ньому взяли участь 350 вихованців колоній і комун. Глядачі побачили 25 номерів художньої самодіяльності, а у фойє — виставку художніх робіт колоністів.

За підсумками олімпіади нарком внутрішніх справ УРСР Балицький підписав наказ, який заохочував місячними окладами керуючих комунами. Самому Макаренкові оголосили подяку і також преміювали місячним окладом. І найважливіше — нарком заохотив не лише чиновників та персонал колоній і комун, а й 90 колоністів, комунарів і вихованців дитприймальників. Нагороди були найрізноманітніші: годинники, костюми, відрізи на сукню і навіть велосипед.

Наприклад, вихованка 1-ї трудової комуни імені Дзержинського Семенова в наказі наркома заохочена за «танці й організацію балетної групи в комуні стипендією в 100 рублів на місяць до закінчення балетної студії Харківського державного театру опери і балету». Творчість Семенової, що створила в СРСР свій стиль у балеті, знана й оцінена у всьому світі. І ніхто ніколи не згадував про те, хто дав їй шанс отримати освіту.

Проте найкращою нагородою для учасників завершального етапу олімпіади був наказ наркома, підписаний 29 червня 1936 року, про випуск 255 найкращих вихованців трудкомун і трудколоній.

Чи не було все це — олімпіада, доставка вчорашніх безпритульних до Києва, в оперу, на оглядини керманичам Радянської України, своєрідним шоуподібним заходом, такими собі «Веселими хлоп’ятами» по-київськи у похмурі 30-ті?

Однозначно — не було! У присутності на концерті колоністів усіх без винятку тогочасних керівників України криється щось більше, ніж прагнення продемонструвати причетність до розв’язання проблеми безпритульності лише оплесками. Ті, хто був на завершальному концерті олімпіади, на власні очі переконалися, що з підлітка-злочинця можна виховати людину.

Демонстрація в Києві талантів малоліток з колоній і комун різко дисонувала зі словами Ворошилова, що стали бойовим гаслом у боротьбі з безпритульністю: «Гадаю, що ЦК повинен зобов’язати НКВС організувати розміщення не тільки безпритульних, а й бездоглядних дітей негайно і тим убезпечити столицю від наростання «дитячого» хуліганства. Що стосується даного випадку, то я не розумію, чому цих мерзотників не розстріляти. Невже потрібно чекати, поки вони виростуть ще в більших розбійників?» — пише він у листі від 19 березня 1935 року, надісланому на ім’я Сталіна, Молотова і Калініна.

Результати ініціативи Ворошилова відомі: було негайно прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 р. «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх», відповідно до якої, кримінальна відповідальність за окремі види злочинів поширювався вже й на 12-літніх. До стрілянини по малолітках, слава Богу, не дійшло.

Через два місяці після олімпіади Макаренко написав рапорт про звільнення і повідомив мотиви свого прохання:

«31 рік я завжди працював безпосередньо з дітьми, я не маю жодного досвіду роботи в адміністративному апараті, користь, принесена мною тут, дуже мізерна.

Після видання моєї книги «Педагогічна поема» на мене покладено багато літературних обов’язків, які я не в змозі виконувати, перебуваючи на службі...

Тому прошу Вас клопотатися перед Наркомом про якнайшвидше звільнення мене з посади помнач ОТК».

17 вересня 1936 р. рапорт Макаренка задовольнили — він одержує посаду старшого інспектора-консультанта з навчально-виховної роботи. Тепер він не обмежений рамками службових годин і заглиблюється в письменницьку діяльність.

Чи можна з’їжджати по бильцях?

«...Будь-яка людина, після чиєї смерті є всі підстави стверджувати, що вона відігравала головну роль у теорії і практиці педагогіки протягом більш як 30 років і що вона, як і раніше, на неї дуже впливає, — гідна свого місця в пантеоні, і виявлення певних вад не дає підстав скидати її з п’єдесталу пошани. Крім того, саме святі з певними вадами говорили світові найдоступніше про стан людства», — писав про Макаренка вже в наш час, у 1993 році, Дж.Данстен, учений Бірмінгемського університету.

Мій друг Вальтер Тоскан, директор колонії для неповнолітніх у Бурггофі під Цюріхом, будучи п’ятдесятилітньою людиною нейтральних політичних поглядів, стверджує, що без колективізму і водночас без опори на особистість він не домігся б успіхів у виховній роботі. Цей головний макаренківський постулат швейцарець тиражує у своїх лекціях в усьому світі, у багатьох країнах, де досвід Бурггофа знають, а досвід Куряжа — ні.

Або взяти ще одного послідовника Макаренка... 1932-го в комуні з’явився рухливий чорноокий вихованець. Олексій Явлінський, 13 років, родом з Черкас, швидко навчився слюсарної справи. У той час комуна склала солідну конкуренцію одному з монополістів у галузі виробництва електродрилів — американській компанії «Black&Decker». Потім Явлінський закінчив робфак Електротехнічного інституту в Харкові. Став інструктором-слюсарем. Після випуску з комуни 1937 року закінчив ще й офіцерські курси. На фронт Олексій Григорович, двадцяти двох років, пішов з Харкова. Були Кавказ, куди комунари разом з Макаренком ходили щороку, були бої за визволення України, кілька контузій і поранення. Свої двадцять п’ять зустрів у Празі, командиром батареї. Орден Червоної зірки, два ордени Вітчизняної війни, медалі.

Після війни оселився у Стриї під Львовом. І пішов працювати в колонію для малолітніх! Отож, перше, що він прищепив у себе у відділенні, — заборонив вихованцям триматися за бильця на сходах у гуртожитку. Це одна з мільйона макаренківських традицій, нюанс, з яких складається вся макаренківська педагогіка.

Можна багато заперечувати, говорити, що особиста справа кожного — як використовувати, скажімо, бильця. Адже якщо бильця існують, то має ж хтось ними користуватися? У Макаренка заборона і дозвіл сусідять: не можна триматися за бильця, зате молодшим — можна на них з’їжджати! Так закладаються традиції, що, як відомо, формують поведінкові особливості, моральні цінності, підвалини.

У робочому кабінеті Явлінського завжди висів портрет Макаренка. Вихователь його супроводжував усе життя. 1939-го Олексій не зміг приїхати на похорон Макаренка до Москви. Пізно дізнався про це.

Олексій Григорович помер так само раптово, як і Вихователь, — на робочому місці і теж від розриву серця. За весь час роботи з підлітками він одержав одну нагороду — 40 рублів від Управління внутрішніх справ до свого шістдесятиріччя. Тепер, як пообіцяли у Львівському управлінні внутрішніх справ, премію імені Явлінського щорічно вручатимуть кращому вихователю установ для підлітків.

На його похорон до Львова з’їхалися всі, хто пам’ятав Макаренка і знав Явлінського. Це були сиві діди — інженери і робітники, військові і вчителі, ті, хто колись складав «десять тисяч поем». Вони, що залишилися живими, ніколи не перестануть трішки ідеалізувати Макаренка. Та й ми, у нашій Міжнародній макаренкознавській асоціації, любимо об’єкт нашого дослідження тому, що він дозволяє нам ширше і глибше, не лише крізь призму колоній і комун, а й через свою літературу, своїх вихованців глянути на історію, умови тих років.

А що ж педагоги?..

Вони, як і сімдесят літ тому, «...мають жалюгідний вигляд. У кращому разі це люди, які насобачились в царині свого предмета, які з раннього ранку до пізнього вечора ганяють зі школи в школу, щоб якомога більше заробити. В решті випадків і переважно — це замучені злиднями, безсиллям і сімейною обстановкою працівники, що сяк-так виконують свою роботу в класі, сяк-так утримуються на своєму місці, більш-менш вдало оминаючи небезпечні чвари і підсиджування, які нічого не читають, які сяк-так одягнені і мають сяку-таку квартиру. Вчитель одержує платню, майже таку, як платня міської прибиральниці або двірника, але двірник отримує одяг, а вчитель нічого, крім 100—120 рублів, не отримує. Природно, що на цю роботу йде людина, яка настільки слабка за своїми особистими даними, що на жодну іншу роботу влаштуватися вже не може».

Це написав Макаренко у своїх «Міркуваннях», які зберігаються у Москві, в архіві М.Горького. В українській пресі ця цитата публікується вперше.

Ні, не можна назвати Макаренка пристосуванцем або кон’юнктурником! Його публіцистика — це всуціль правдивий опис навколишнього буття, його образи точні, а узагальнення претендують на глобальність.

Він здійснив великий вчинок, розказавши світові про працю педагога в колонії, у цілком особливому світі підлітків. Причому зробив це винятково талановито.

Будемо йому за це вдячні.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі