Парох Майданека. «…Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього...»

Про отця Омеляна Ковча заговорили лише нещодавно. У 1999 році Єврейська рада України на знак вдячності посмертно долучила його до праведників України, а ще за три роки, під час відвідин Львова, Папа Іван Павло II проголосив блаженним за віру, порятунок людей без страху за власне життя та життя родини. Так через багато років отцю Омеляну Ковчу було віддано належну шану за безкорисливе служіння людям. А цієї справи він не полишав навіть у катівнях німецького концтабору Майданек.

— Ця постать тільки нині потроху відкривається нам, — каже ігумен Святоуспенської унівської лаври ієромонах Венедикт. — Людина такого масштабу сама може гідно представити цілий наш народ. Отець Омелян уособлює справжнього українця, християнина, який жертвує собою заради інших. Устами цього глибоко віруючого праведника промовляв Бог. Такі унікальні особистості народжуються у спілкуванні з Богом, у діяннях свого богопосвяченого життя. Возносячи молитву до Бога, людина змінюється, її серце відкривається до людей. Таким був отець Омелян, він завжди і скрізь відгукувався на їхні потреби — у Боснії, в УГА, у Перемишлянах, Майданеку.

За словами ігумена, отця Омеляна знають і поляки, тамтешні капелани навіть узяли його за свого покровителя. Для українців, коли вони не могли визначитись із системою цінностей та орієнтирів, він був взірцем поводження у найскрутніших життєвих ситуаціях, коли панували то поляки, то німці, то більшовики… Він залишався людиною за будь-яких обставин. Інколи навіть священики не розуміли його жертовності, не завжди розумів і рідний син.

Про дитинство майбутнього священика, суспільно-культурного діяча, патріота свого народу Омеляна Ковча сучасникам відомо небагато. Народився 20 серпня 1884 року у сім’ї священика в невеличкому місті Космач Ко­сів­ського району, що на Івано-Фран­ківщині. По закінченні Львівської гімназії вступив до римської Ко­легії святих Сергія і Вакха, де нав­чався упродовж 1905—1910 років. У 1910 році одружився з донькою буковинського священика Марією-Анною Добрянсь­кою. Наступного року з рук владики Григорія Хомишина отримує єрейське свячення і розпочинає душпастирську працю в Підволочиську (нині Хмельницької обл.). Та, вочевидь, молодому священикові хотілося більшого, бо вже у 1912 році він виїздить до Боснії, де на той час проживало чимало емігрантів з Галичини. У 1916 році повертається додому, а в 1919-му стає духівником Української галицької армії, за що згодом потрапляє до польського концтабору.

Відбудова українського життя

У 1922 році в житті отця Омеляна Ковча настає новий період. Його призначають парохом греко-католицької громади в невеличкому містечку Пе­ремиш­ляни, що в 45 кілометрах від Льво­ва. Місто мало особливе значення для українських вірних, адже всього в семи кілометрах від нього розташо­вана давня українська святиня ХІІ сто­ліття — Унівська лавра. Саме тут упродовж тривалого часу була літня резиденція галицьких митрополитів.

Оселившись у Перемишлянах, отець Омелян Ковч із притаманною йому енергійністю заходжується відновлювати життя української громади. А тут перед ним відкривалася справжня цілина. Річ у тому, що на той час Пере­мишляни були містечком трьох національностей — української, польської, єврейської. Причому українці були переважно полонізовані. Потрібно було докласти чималих зусиль, аби допомогти їм самоідентифікуватися. Отець Ковч знаходить кошти для відбудови храму, організовує кооперативну спілку для українців, за його сприяння у Пере­мишлянах будують Народний дім. Щороку в місті проходять євхаристичні з’їзди, активізується «Пласт» та організація студентської молоді.

Зрозуміло, що тодішній польській владі діяльність українського пароха не подобалася. Упродовж 1925—1934 років у його будинку було проведено майже 40 обшуків. Утім, тодішня польська влада не наважувалася посадити отця Омеляна у в’язницю — його авторитет серед населення, і не лише українського, був надзвичайно високий.

Коли в Галичину у 1939 році ввійшли радянські війська, Омелян Ковч ревно захищав інтереси всіх національностей. Парафіяни часто не розуміли його: вважаючи, що настав час помститися, вони робили спроби відібрати майно у поляків. Проте отець Омелян не йшов на компроміс із совістю. «Недобре ви робите», — встидав нерозумних.

Служіння громаді забирало весь час і багато сил. Його власна сім’я так і не спромоглася звести більш-менш пристойний будинок.

Парох Майданека

У 1942 році отець Омелян Ковч потрапляє до німецького концентраційного табору Майданек. Це стало покаранням за його дії на захист єврейського населення. Попри заборону, парох вихрещував євреїв (на їхнє прохання) у християнську віру. А коли ситуація вимагала рішучих дій, відкрито виступав їхнім оборонцем, хоча добре знав, чим це загрожувало. Якось німецькі солдати зачинили євреїв у синагозі і підпалили її. Євреї побігли до отця Омеляна, благаючи чимось зарадити. Він не розгубився і раптом скомандував охоронцям німецькою мовою, яку знав досконало, відійти, відчинив двері і кинувся рятувати вцілілих людей.

Отець Омелян навіть звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволити відвідувати євреїв у гетто. Такі його дії і нелояльність до гітлерівців призвели до арешту. Родина і численні знайомі робили все можливе для його звільнення. До справи долучився і митрополит Андрей Шептицький. Але коли питання про звільнення було майже вирішене, священик постав перед вибором: або відмовитися допомагати євреям, або Майданек. Омелян Ковч, батько шістьох дітей, вибрав останнє…

Опинившись у Майданеку, він виконував повинності нарівні з іншими полоненими, а ввечері давав розраду в молитві всім, не зважаючи на релігійну належність і національність: полякам, українцям, росіянам, естонцям, литовцям. У листі до рідних він писав:

«…З усіх присутніх я тут єдиний священик. Тут я бачу Бога, єдиного і однакового для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться. Моляться різними молитвами, але чи Бог не розуміє усіх мов?

Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову?»

У Майданеку не існувало прізвищ, тільки номери. Отець Омелян мав номер 2399. Загалом у таборі загинуло понад 230 тисяч людей різних національностей і віросповідань, і наш співвітчизник найчастіше простягав їм руку, втішав, причащав, хрестив. В останні хвилини життя допомагав зберегти людську гідність. Помер Омелян Ковч 25 березня 1944 року.

Нині Майданек і Перемишляни стали місцем не тільки пам’яті про отця Омеляна Ковча, а й єднання людей різних національностей. У Перемишлянах його ім’ям названо одну з вулиць. А днями у Майданеку було відкрито меморіальну табличку-послання зі словами блаженного святомученика Омеляна Ковча: «…Тут я бачу Бога — Бога, який однаковий для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей».

Чи не найкраще про пароха Майданека під час екуменічного молебну за жертвами Майданека, який відбувся 25 березня 2002 року, сказав кардинал УГКЦ Любомир Гузар: «Ми тут зібралися, щоб віддати шану отцю Омелянові, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу. Прийшли ми сюди і тому, щоб щось із собою забрати, тобто науку: по-перше, навіть у найстрахітніших обставинах можна залишитися людиною, по-друге, релігійність — це наша зброя проти наших слабкостей, і по-третє, мусимо зробити все, щоб такі трагедії ніколи не повторювалися. Відійдімо із цього місця кращими людьми».

Приклад отця Омеляна Ковча зайвий раз засвідчує, що навіть у часи змін різних режимів людина може не опускатися до дріб’язкового сприйняття дійсності і гостро реагувати на несправедливість...