ПАРИЗЬКІ КАВ’ЯРНІ: ТРАДИЦІЯ, СИМВОЛ, ІСТОРІЯ - Соціум - dt.ua

ПАРИЗЬКІ КАВ’ЯРНІ: ТРАДИЦІЯ, СИМВОЛ, ІСТОРІЯ

18 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 18 травня-25 травня

Протягом останніх століть у кожній країні склався свій особливий тип закладів, куди люди приходять у вільний час...

Протягом останніх століть у кожній країні склався свій особливий тип закладів, куди люди приходять у вільний час. Німецька пивна так само відрізняється від англійського паба, як той від іспанської кав’ярні. Натомість в іспанської кав’ярні не більше спільного з італійською, ніж у китайської забігайлівки з турецькою чайною.

 

Перше, що слід знати про французьку кав’ярню, — це не кав’ярня. Її соціальна функція ближча до традицій радянської кухні застійних років: це місце, де збираються друзі поговорити про своє та побути серед своїх. Але в Парижі, поки ви не влилися в постійну компанію, ви «чужий серед своїх» і постійно відчуваєте на собі погляд офіціанта, неначе він підозрює вас у бажанні відсипати цукру в кишеню та вкрасти ложку, перш ніж рвонути до виходу не розрахувавшись. Щоправда, в туристських кав’ярнях на бульварах атмосфера інша, але вони так само французькі, як і ви.

Вважається, що першою паризькою кав’ярнею була «Le Procope». Відкрив її... сицілієць Франческо Прокопіо 1675 року. Тут сиділи Дідро й Даламбер, і, за легендою, знаменита Енциклопедія виникла під час однієї з їхніх суперечок у кав’ярні. Завсідниками «Le Procope» були Вольтер, Дантон і Марат, частими гістьми — Томас Джефферсон і Бенджамін Франклін. Тут увечері 27 квітня 1784 року в чеканні безсмертя або провалу сидів Бомарше під час прем’єри «Весілля Фігаро».

Почин сицілійця припав французам до смаку. Через сто з гаком років після відкриття «Le Procope», напередодні Французької революції, в Парижі вже налічувалося тисяча сто кав’ярень, а в 1869 — чотири. Пік припадає на період між двома світовими війнами, коли кількість кав’ярень перевищила сім тисяч. Про їх популярність можна судити з того, що в давнину більшість їх, як і сьогодні, містилася в районі бульварів. Три тисячі кав’ярень на бульварах старого, насправді не дуже великого, міста — це означає, що кожні другі двері вели в кав’ярню! Минав час, змінювався Париж, і разом із ним змінювалися вигляд і географія популярних закладів.

Відкриємо маленький секрет, який пояснює, чому пік «кав’ярняної» культури припадає на 1910—20-ті роки, коли стали модними монмартрські кав’ярні. Річ у тім, що опалювальна система паризьких будинків змушувала в зимовий час навіть скандинавів потерпати від холоду. Чим бідніша була людина, тим частіше вона ходила до кав’ярні і довше сиділа там. Їжа, кажуть, там завжди була поганою, але вино й тепло скрашували життя. Російський парижанин Андрій Сєдих так описував знамениту «Ротонду» в її легендарні роки: «Ротонда» була нашим сховком, клубом і калейдоскопом. Весь світ проходив мимо, і світ цей можна було розглядати, спокійно помішуючи у склянці каву з молоком. …Було людно, накурено, але від величезної чавунної пічки посеред залу йшло тепло. Хто тільки не відігрівав свої змерзлі руки біля цієї пічки!» Хто був у Парижі, пам’ятає тамтешні старі будинки з безліччю мансард під дахом. В історії живопису мансарди посідають почесне романтичне місце. Мансарда — це горище, що в перекладі нормальною мовою означає життя під розпеченим дахом улітку, під протікаючим — навесні й восени і на жахливому протязі та холоді — взимку. Чи ж можуть тоді дивувати «кава з молоком» і гімн чавунній грубці?!

У заможних людей «кав’ярняна» культура протягом пари століть виробила особливі побутові ритуали. Англійців і американців особливо захоплювали «денні кочовища»: вранішня кава з круасаном і однією компанією в першій кав’ярні; після цього всі перебиралися в іншу для обіднього аперитиву; а ближче до вечора народ якорився у третій або четвертій, уже зі «своїми» — із плітками, чутками, інтригами. Звідси й культурне минуле. Коли вам розповідають: отут, у цій кав’ярні, було написано таку і таку велику книгу, то, як правило, це правда. Кав’ярні були своєрідними письменницькими кабінетами багатьох класиків сучасної літератури. Художники, щоправда, картин у них не писали, але майже в кожній монмартрській кав’ярні за «своїми столиками» сиділи торговці картинами, тут укладалися угоди, яким згодом мистецтвознавці присвятили монографії.

«Cafe des Deux-Magots» майже протягом усього століття вважалося своєрідними ворітьми в рай світової літератури. Кожен, хто мріяв потрапити в рай, приходив туди, знаючи, що це аперитивна зупинка великих видавців і письменників. Простіше кажучи, кав’ярня перетворилася на видавничу громадську приймальню. Дорогу, природно. Відомі випадки, коли поети і прозаїки тижнями заощаджували гроші, аби прийти сюди під час коктейлю, замовити за 110 су (божевільні гроші наприкінці минулого століття!) чарку аперитиву і... чекати, коли велика людина Видавець проходитиме мимо.

Франція — одне з небагатьох місць у світі, де культура традиційно вважається живим національним надбанням. У якій ще країні власник кав’ярні може удостоїтися вищого ордена країни? А в Парижі Марселін Ліпп 1958 року став Кавалером Ордена Почесного легіону — за «кращий літературний салон Парижа». У нього в «Brasserie Lipp» склалася традиція: там снідають бізнесмени, обідають — політики й актори, а до вечері збираються письменники. Постійними завсідниками тут були Сент-Екзюпері та майбутній президент Міттеран, а за одним зі столиків Ернст Хемінгуей написав «Свято, яке завжди з тобою».

Ну, а якщо кав’ярня міститься неподалік відомого видавництва «Галлімар», то список її відвідувачів може скласти майже повну енциклопедію французької літератури ХХ століття. Свої «тусовочні» кав’ярні були в поетів, у кіношників і в художників. Режисери Годар, Трюффо і Рено частенько сиділи в барі «Le Montana», монмартрська «Le Coupole» вважалася серед молодих поетів і художників «академією богемного життя», а спогадами про «Le Select» можуть поділитися поліцейські-пенсіонери. Одного разу весь поліцейський наряд не міг втихомирити розгнівану Айседору Дункан, яка побила американського кореспондента під час дискусії про суд над Сакко і Ванцетті. Звідти відводили до каталажки Стівена Крейна й забирали в околодок Хемінгуея, який ще не похмелився.

Шанувальникам «Трьох мушкетерів» варто було б пообідати в Латинському кварталі в «Cafe de la Marie». Саме навколо площі Св.Сульпіция Дюма-батько розселив своїх героїв. А тим, хто захоче побачити, якими були паризькі заклади півтора століття тому, можна порекомендувати «Laperouse». Місце дуже дороге, у ньому замовляли дичину Мопассан, Гюго, Стівенсон, Пруст, Сіменон та іже з ними.

Існує особливий вид мандрівників, котрі їздять білим світом, дегустуючи оригінальні страви й напої. У паризькі кав’ярні можна ходити, поєднуючи цікаве з приємним. Відразу уточню: якщо дозволяють кошти, бо чим місце більш історичне та знамените, тим воно дорожче. Ну, а ті мої співвітчизники, хто поки що не може дозволити собі прогулятися Сен-Жермен де Пре, Монмартром, Латинським кварталом або правим берегом Сени, нехай зазирнуть у київське «Le Grand Cafe», і «...я знову хочу до Парижа».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво