Парадигма професора Бажори

У кабінеті професора Юрія Бажори серед безлічі медичних книжок і підручників виділяється об’ємний фоліант із золотим тисненням: «2000 видатних людей двадцятого століття». Поруч з іменами корифеїв світової науки є тут і його ім’я.

— А чи правда, — запитую я, гортаючи фоліант, — що торік вас висували номінантом на Нобелівську премію?

— Це були перші етапи опитування громадської думки, коли тільки починають висуватися кандидатури, — зніяковіло пояснює Юрій Іванович. — Саме на цьому етапі відпадає 99% кандидатур і починається рух уперед одногодвох відсотків їхньої кількості. От я і потрапив у ці 99%, хоча, не приховую, це теж приємно.

Юрій Іванович Бажора — проректор Одеського державного медичного університету з науково­педагогічної роботи, заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор, завідуючий кафедрою клінічної імунології, генетики і медичної біології. Завдяки йому вперше в Україні створена рада із захисту докторських і кандидатських дисертацій з медичної генетики. Багато років професор Ю.Бажора є заступником редактора медикофілософського журналу «Інтегративна антропологія».

Улюбленим учнем професора Ю.Бажори був спочатку студент, а потім аспірант Владислав Ніколаєвський. Він успішно закінчив медичний університет, блискуче захистив кандидатську дисертацію і залишився працювати викладачем на кафедрі клінічної імунології, генетики і медичної біології Одеського дер­жавного медичного університету, яку от уже чотирнадцять років очолює професор Юрій Іванович Бажора. Талановитий учень узявся за написання докторської дисертації і, звісно, професор Бажора став у нього науковим керівником.

На той час на кафедрі клінічної імунології, генетики і медичної біології почали серйозно вивчати молекулярно-генетичні проблеми розвитку туберкульозу і його епідемії на півдні України.

Роботу цю на кафедрі розпочали практично з нуля. Деякі надзвичайно важливі дослідження в лабораторіях кафедри провести було неможливо через відсутність сучасного обладнання, і професор Бажора встановлює тісні ділові контакти зі своїм англійським колегою, Френсісом Дробневскі, професором Королівського медичного коледжу, де той очолював Національну референц-лабораторію. Це солідна установа світового масштабу, а професор Дробневскі — один із видатних учених у галузі молекулярної епідеміології і молекулярної біології збудників туберкульозу.

Юрій Іванович направляє Владислава Ніколаєвського на стажування до Лондона, до професора Дробневскі. Потім сам Френсіс Дробневскі приїжджає в Одесу, на кафедру до Ю.Бажори, вивчає обстановку на місці, переконується в тому, що тут справді ведеться серйозна робота і вже є хороший заділ.

Бажора і Дробневскі підписують договір про співробітництво, і частина досліджень починає проводитися в лондонській лабораторії.

А закінчилася ця історія дуже тривіально. Одного чудового дня Владислав Ніколаєвський прийшов до свого вчителя, професора Бажори, і, подякувавши йому за все, сказав, що хоче залишитися в Лондоні, правда, страшно переживав, як на це відреагує його науковий керівник.

На цей час уже була закінчена монографія з молекулярно-генетичних досліджень туберкульозу, написана солідним авторським колективом, до якого поряд із маститими академіком і членкором входив і Владислав. Крім цієї монографії, у Ніколаєвського була ще маса публікацій з цієї теми.

Юрій Іванович не без жалю відпустив Ніколаєвського до Англії. Нині його кафедра продовжує тісно співпрацювати з професором Дробневскі, і Владислав Ніколаєвський у цьому процесі відіграє досить важливу роль. Пишуть у співавторстві статті за результатами спільно проведених досліджень. Публікуються в серйозних наукових виданнях світу. Якнайкраще ілюструючи одну з головних цілей Болонського процесу — вільний обмін ученими, викладачами, студентами.

Саме професор Ю.Бажора як проректор є куратором залучення університету до Болонського процесу. Це дуже складне завдання, насамперед через наш менталітет.

— Та система, яку використовують нині американці, це не потік інформації від лектора до студентів. Головне завдання — навчити студента мислити і вчитися все життя. Адже найкраща лекція, яку ти прочитав, дає усього лише п’ять відсотків ефективності, — каже Юрій Іванович. — До того ж необхідно зважати і на ту обставину, що коли раніше обсяг інформації подвоювався кожні 40—50 років, то сьогодні у деяких галузях біології і медицини обсяг знань подвоюється кожні п’ять років, а то й кожні три роки! І якщо раніше набутих базових знань студенту вистачало практично до пенсії, то сьогодні цього недостатньо. Я допомагаю усім, хто звертається до мене по допомогу, проте при цьому, як кажуть, нікого не тягну за вуха. Моє завдання — направити учня на правильні рейки, але не тягти його по них

...Досить важливу роль у фаховій підготовці відіграє й економічний чинник. З трьох тисяч студентів, які навчаються в Одеському медуніверситеті, 30% — іноземці з 58 держав. Вартість навчання в Україні — близько двох тисяч американських доларів на рік. Для порівняння: у країнах, які зовсім недавно увійшли до Європейського Союзу, таких як Болгарія і Румунія, це вже шість-вісім тисяч, в Ізраїлі — понад десять тисяч, в Англії — порядку двадцяти, а в США — до сорока, у ряді престижних університетів ще вище. Нині, приміром, у Великобританії і США відчувається колосальний дефіцит висококваліфікованих медичних сестер, навчання яких там коштує теж дуже дорого. Між тим, медичний персонал такого рівня можна готувати на базі Одеського медуніверситету за менші кошти. Проректор Ю.Бажора веде такі переговори. Багато сил витрачено на вдосконалення викладання англійської мови, на видання навчальних посібників, підручників.

Сам же професор Ю.Бажора — автор 443 наукових публікацій, зокрема 41 книжки, підручників і монографій. Він є співавтором трьох базових підручників з медичної біології, медичної генетики і клінічної імунології для студентів усіх медичних вузів країни (до слова, вони є першими в Україні вітчизняними підручниками). Один із цих підручників — з медичної біології — висунутий на конкурс Державної премії України в 2007 році.

У Юрія Івановича тісні контакти з ученими різних країн, серед яких — його близький друг із Швейцарії, лауреат Нобелівської премії Рольф Цинкернагель, директор міжнародного інституту експериментальної і клінічної імунології, котрий не раз був гостем на його кафедрі.

Бажорі нізащо не даси його 58 років. Юрій Іванович худорлявий і рухливий, він жвавий, цікавий співрозмовник, а про свою професію може говорити годинами. На моє запитання, чи є в нього, крім роботи, ще якісь захоплення, відповідає, що любить читати історичну літературу і колекціонує поштові марки, основна їхня тематика, звісно ж, медична біологія.

А ще у професора є велика пристрасть — полювання: влітку на водоплавних, а взимку — на зайців. «Щоправда, головне в цьому процесі — участь», — сміється він. Для підтримки гарної спортивної форми тричі на тиждень ходить у спортзал на тренування зі східної гімнастики.

У Юрія Івановича хороша, міцна сім’я. Кохана і любляча дружина все життя пропрацювала лікарем, а дорослий син у свої 24 роки встиг здобути дві вищі освіти — економічну й юридичну, працює провідним фахівцем в одному з обласних управлінь.

Прощаючись, я бажаю професору Бажорі стати нобелівським лауреатом. Адже залишилось зовсім трішки — потрапити у заповітні один-два відсотки...