От і казочці кінець, а хто слухав... не молодець? - Соціум - dt.ua

От і казочці кінець, а хто слухав... не молодець?

20 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-27 січня

Свободу не спинити... Це гасло протягом останнього року стало одним із символів пробудження України від посттоталітарної сплячки...

Свободу не спинити... Це гасло протягом останнього року стало одним із символів пробудження України від посттоталітарної сплячки. Причому показово, що його головними адептами виявилися представники нової генерації, яка виросла вже після розпаду радянської імперії. Дух свободи раптовим сплеском захопив наше суспільство, яке доти здавалося надміру інертним, і навіть сплячим. Виявилася невідома старшому поколінню вітальна потреба у «свіжому повітрі» диханні на повні груди.

Помаранчевий колір, обраний символом свободи, трактується психологами як такий, що допомагає людині відчути себе більш розкутою та вільною, налаштовує на оптимізм, відкритість та комунікабельність, допомагає набути емоційної рівноваги, довіри до світу і почуття єднання з ним. Крім того, він справляє активізуючий вплив на замкнених та недовірливих людей, допомагаючи їм звільнитися від страху, розвинути свої нереалізовані здібності. Як тут не згадати бадьоре: «оранжевое небо… оранжевые мамы… оранжевые песни оранжево поют…». Примітно, що ця пісня народилася саме в роки панування суспільного тоталітаризму, від якого нинішнє покоління українців і прагнуло «втекти» минулої осені. На жаль, як свідчить практика, ця втеча виявилася не такою успішною, як мріялося. З погляду психотерапевта, цей феномен (важкого прощання з тоталітаризмом) зумовлений вагомими причинами.

Езоп писав: «Сім’я — це найкраще, що в нас є, і найгірше, що в нас є». За родом своєї діяльності я набувала досвіду у психотерапевтичних групах різних напрямів і різних структур. І от поступово під час обговорення «больових зон» психологічного розвитку людей різних поколінь, статей, доль, але однієї (слов’янської) культури, мій слух почала «різати» тема авторитарності матерів (бабусь). Тому, згадуючи все те ж хвацьке «...оранжевые мамы… оранжево поют», хочеться детальніше поміркувати над тим, а що ж нам свого часу наспівали (а подекуди продовжують наспівувати і сьогодні) наші безумовно люблячі мами?

Усі ми родом із дитинства, а дитинство розвивається, підживлюється казками (мультфільмами). Казки — це коріння нашої культури. Образи казок звертаються одночасно до двох психічних рівнів: до рівня свідомості і підсвідомості. Через казки людина накопичує у підсвідомості «банк життєвих ситуацій».

У мене підростає двоє дітей і, читаючи з ними книжки та проглядаючи їх мультиплікаційну екранізацію, мене, чесно кажучи, дещо вразило одне несподіване відкриття: мало казок починається з «жили-були чоловік та жінка» — натомість «жили-були дід і баба». Погодьтеся, перша версія була б реалістичнішою і гармонійнішою. Крім того, ці дід і баба, на схилі літ (і ніяк не раніше) обзаводяться дитиною, як правило, якимось неприродним способом, і дитина називає їх мамою і татом («Івасик-Телесик», «Колобок», «Дюймовочка», «Ріпка», «Коза-Дереза»). Таке враження, що молоде і зріле покоління нездатне на якусь самореалізацію, неспроможне на авторитетні ролі у сім’ї (чи не єдина казка, де дітей виховують тато з мамою — «Гуси-лебеді», змальовує батьків безособовими фігурами, невідомо чому самоусунутими від своєї виховної ролі, через що їхні діти змушені самотужки розв’язувати свої складні життєві проблеми).

У тих же нечисленних історіях, які починаються зі здорової ситуації повної родини, невдовзі неодмінно помирає мама, а бідна дитина, як правило дівчинка, залишається з мачухою. Остання ж змальовується настільки жорстокою та авторитарною в сім’ї, що безправний батько просто мовчки віддає свою рідну «кровинку» на поталу грізній дружині або навіть відвозить її до лісу, прирікаючи мало не на голодну смерть.

Яку модель сімейних партнерських стосунків засвоює дитина з таких от казочок? Чи легко при такому «банку життєвих ситуацій» формуватися лідерським позиціям сильної половини людства? От і почала діяти культурна матриця спотворених родинних стосунків. А за нею не відстає і наступна, соціальна. Згадайте слова з легендарної пісні радянських часів: «сегодня не личное — главное, а сводки рабочего дня». Чи після таких гасел могла утриматися пріоритетність великої місії батьків, сім’ї у захисті і вихованні дитини? А на першому році життя завдяки постійній присутності батьків, передусім мами, у маляти формується первинна довіра до світу. Але «личное» почекає — «Даешь» яслі з семи місяців. А якщо мамі якимось дивом і вдавалося залишатися з дитиною і на триваліший термін, то батько вже відпрацьовував «по повній програмі». Отож і відбувалося зміщення балансу авторитетів родини до її жіночої частки, і доведення цього «авторитету» до крайності — авторитаризму. А от роль тата звелася до формального перебування у сім’ях (насправді вони знаходились у добре «знайомій» і тому комфортнішій для себе ніші заробітчанства). Де ж було їм впливати на формування моделей гармонійного існування власних сімей не тільки з позиції відстороненого фінансиста, але й із позиції люблячого мужчини?

За різних типів батьківських взаємодій у родині, саме ця, «пресуюча» особистість дитини (людини) взаємодія, стала домінуючою у наших родинах. Вона заснована на авторитарності, та ще й породжена людиною, якій самим Богом велено бути м’якою, теплою, ніжною — рідною мамою. А наші мужчини (батьки, дідусі, дядьки) разом із їх таким важливим для сімейного балансу авторитетом, якось непомітно «випарувалися».

Такі, дисгармонійні та дисбалансовані матриці розвитку не могли не призвести до відчуття психологічної задухи, зневіри у собі й у суспільстві в середовищі тих, кому сьогодні за 30—40 років. Саме тому це покоління просто об’єктивно не могло створити, а тим більше відстояти, свого «Майдану». І саме тому воно сьогодні не може дати належного продовження тим суспільно-політичним змінам, які було започатковано минулоріч.

Але це не значить, що все насправді безнадійно. Адже та генерація, яка виявилась основним джерелом енергії протягом буремних політичних тижнів кінця 2004-го, неодмінно доросте до великої політики: не сьогодні, так завтра. А разом із нею прийде і новий світогляд та нова філософія українського суспільства.

Наприклад, моєму синові 14 років. Я з прихованою радістю (хоча і з материнською тривогою) спостерігаю за тим, як він уміє відстояти свій життєвий простір. У його віці ні я, ні мій чоловік не могли про таке і мріяти. Тому я з радістю бачу у ньому (при всьому хаосі і неспокої підліткової душі в нестабільних суспільних реаліях) дух розквіту особистісних пріоритетів, дух свободи...

Повертаючись до початку цієї розмови, хочу акцентувати увагу батьків на тому, що непомітні, на перший погляд, речі, можуть відігравати у виховному процесі ключову роль. Це, насамперед, стосується дитячих казочок, колискових пісень, вечірніх розповідей «на сон грядущий», які не просто закарбовуються у свідомості дітлахів, але і проникають на рівень глибоких підсвідомих переживань, формуючи психологію та життєву філософію особистості. Тому до добору казок, що розповідаються дітям у певний час доби, під певний настрій, слід підходити уважно і ретельно. Діяти за принципом «на цих казках виросло все моє покоління, виростуть і наші діти» щонайменше — легковажно. Адже покоління, яке росло на казках радянської доби, мало вирішувати зовсім інші завдання, ніж ті, що покладатимуться на покоління нинішніх дошкільнят. Принаймні зовсім іншим має бути їхнє ставлення до категорій «свобода» і «відповідальність». І те, що карбується у підсвідомості під упливом «Ріпки» (нівелювання індивідуальних проявів особистості) або «За щучим велінням...» (чекання дармових благ), не завжди ототожнюється з емоційними сигналами, отриманими від перечитування «Котигорошка» (віра у себе, формування вольової особистості) чи «Гидкого каченяти» (здатність протистояти суспільним догмам і негативним стереотипам соціуму).

Вибір казки повинен відповідати віковій категорії дитини та її здатності правильно розуміти показані у ній алегорії. Дуже важливим є своєчасне і правильне трактування батьками тих чи інших епізодів сюжетної лінії, подання їх у спрощеній, доступній для дитячої психіки формі. Саме тому, читаючи казку, слід уважно стежити за емоціями, які відбиваються на обличчі дитини, уміти своєчасно реагувати на них, обговорюючи складні чи неоднозначні сюжетні повороти.

Звертаючись до батьків, бабусь та дідусів, хочеться особливо наголосити: не економте на спілкуванні, на емоційному контакті з вашими дітками та онуками. Не економте на сучасних, яскравих, цікаво ілюстрованих віршованих (легше сприймається, тренують пам’ять) і прозових дитячих виданнях. Використовуйте сучасні, призначені для найменших, видання на релігійну тематику, книжечки з біблійними сюжетами. Татусі, не зациклюйтеся лише на ролі «машин» для заробляння грошей. Ваша емоційна, душевна участь у сімейних буднях, ваші моделі чоловічих вчинків, ваша реальна і жива інтегрованість у сім’ю є незамінною профілактикою майбутніх серйозних непорозумінь на етапі підліткового розвитку дитини. І всім дорослим, незалежно від віку і статі, слід завжди пам’ятати, що «здорова сім’я базується не на домінуванні батьків над дітьми, а швидше на тому, що сила перших забезпечує безпеку для других» (Карл Вітакер).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво