ОСЯЯНІ СОНЦЕМ - Соціум - dt.ua

ОСЯЯНІ СОНЦЕМ

23 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати

I. Хлопчики Максим У п’ять років світ сповнений загадок. Максима цікавить у...

                                          I. Хлопчики

Максим

У п’ять років світ сповнений загадок. Максима цікавить усе: чому сонце з’являється завжди з одного боку, чому влітку так вабить до себе ріка і не хочеться вилазити з води, а взимку хочеться грати в сніжки і валятися в снігу...

Іноді батько бере Максима із собою в поле і дозволяє йому управляти конем на прізвисько Піп, запряженим у візок. Але найбільше Максим любить піші прогулянки з батьком, коли вони бредуть удвох лугом, і батько розповідає щось про рідне село, про людей, які живуть у ньому. Максим знає, що Романівка — ціла країна, в якій живеться загалом непогано. Принаймні краще, ніж у сусідів-поміщиків. Це його, Максима, батько відкрив у Романівці школу для селян. І Тадей Розеславович Рильський, батько Максима, викладає в цій школі, навчає дітей і дорослих читанню і письму.

Максим також уміє читати. Зовсім недавно він за порадою батька прочитав книгу Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» українською мовою. Спочатку Максим грав «у Робінзона» і вирішив, що коли виросте, теж житиме на острові. Але потім передумав. Краще побудувати великий будинок для всіх, кому погано живеться. Адже він-то знає, що бідних людей багато, а допомогти їм нікому. Так кажуть мама, батько і старші брати. Вони часто говорять про Україну, про народ, сперечаються про щось ще незрозуміле Максимові.

Теплий липневий вечір. Зібралася вся сім’я Рильських. Максим уважно слухає про що розмовляють дорослі, закоханими очима дивиться на старших братів, Івана і Богдана. Ясь (так називають Івана домашні) уже студент юридичного факультету, а Богдан — гімназист. Але ось розмови закінчено, і дзвінким голосом Богдан заспівує «Тихо, тихо Дунай воду несе», «Туман яром», «За Сибіром сонце сходить» або «Ой ти зіронько та вечірняя», а то й улюблену пісню батька про «Максима козака Залізняка».

Максим співає разом з усіма і не знає поки, що вже незабаром щасливе і безтурботне дитинство його обірветься: у сім років він втратить батька. Біля могили Тадея Рильського його молодший син крізь сльози скаже: «Хочу бути таким, як мій батько»... Турботу про Максима візьмуть на себе старші брати і друзі сім’ї: Володимир Антонович, Микола Лисенко, доктор Юркевич. Але біль утрати залишиться назавжди. Пізніше, у 20-х роках, у сонеті «Взабрід», згадуючи свої прогулянки з батьком, поет напише:

«Я ще не знав тоді,

що над його чолом

Неначе шуляк, смерть

поблискує крилом

І кігті випуска, рокуючи

на муку…

Чому ж, чому не став

я на безумний бій?

Чом не міцніше я в своїй

руці малій

Держав його стару,

гарячу й мудру руку?»

Не знає Максим і того, що сім років спілкування з батьком, дружба зі старшими братами, материнська любов і сприятливий вплив друзів батьків згодом принесуть свої плоди. І вже його, Максима, сини зможуть сказати про нього так, як він колись сказав про свого батька: «Гордістю сповнюється серце при думці, що я син того Тадея...»

Відступ перший, оптимістичний

Із старшого покоління Рильських жива (і дай їй, Боже, здоров’я) дочка старшого брата, Івана, Любов Іванівна Рильська. Сталося так, що в 90-х роках автору цих рядків разом із чотирирічним сином довелося жити на квартирі. Сусідами нашими по поверху (двері квартир були поряд) виявилася подружня пара: Любов Іванівна і Петро Пилипович, люди вже немолоді, але вони не втратили інтерес до життя і до оточуючих. І от якось сусіди запросили нас у гості. До цього я жодного разу не заходила до них у кімнату, хоча і запрошували, все ніколи було. І от ми з Іллею (сином) входимо і бачимо на стіні величезний портрет Максима Рильського. «Ви також любите Рильського?» — запитую в Любові Іванівни. Вона сміється: «Я ж його племінниця!» Потім з’ясовується, що Петро Пилипович Остапенко, її чоловік, — відомий скульптор, серед робіт якого багато присвячених Максиму Тадейовичу (у т.ч. і пам’ятник на Байковому кладовищі).

Я недаремно пригадала цей епізод: гарна думка про цих людей підкріпилася знанням того, що вони мають безпосереднє відношення до Максима Тадейовича. Знаючи одну лише Любов Іванівну, її доброзичливість, чуйність, готовність допомогти ближньому, можна говорити про якусь спільну рису всього роду Рильських, що передається, мов у спадщину, від батьків до дітей. Від Тадея Розеславовича і Меланії Федорівни — Івану, Богдану, Максиму. Вони ж зуміли виростити своїх дітей порядними й інтелігентними людьми. «І хай у час останній свій про сина спокійно я подумаю: людина!» — писав Максим Тадейович про сина Богдана. Не розчарували б Максима Рильського і його онуки — Максим, Тарас, Андрій та правнуки... Життя триває. І це прекрасно.

Сашко

У семирічного Сашка Дейча є таємниця. Нещодавно він побував в Одесі і вперше в житті потрапив до театру. Гордість міста, Одеський оперний давав тоді дві вистави: «Паяци» і «Сільська честь». Сашко був у захваті. Найбільше вразило його те, що ніч на сцені була не такою, як місячні ночі Києва, не блакитною, а зеленою, незвичною і чарівною.

Вдома Сашко відшукав серед інших речей старий шестигранний ліхтарик, стекла в якому були різнокольоровими, і виломив з нього зелене скло. Час від часу він дивився через це скло, і зі звичайного життя переносився у світ уявний, згадуючи одеський театр, де все було нібито справжнім, але водночас не таким, як у житті. Сашко зберігає свою таємницю про чарівне зелене скло. Не розповідає про неї навіть батькам. Ні, він зовсім не боїться, що над ним посміються. Просто знає, що таємницю не можна довіряти нікому, інакше вона перестане бути нею. У чарівного скельця є ще одне достоїнство: через нього можна дивитися на вулицю взимку. І тоді все чорно-біле, холодне й похмуре перетворюється на зелений сад. І Сашко згадує той сквер у самому серці Києва, де минає його дитинство.

Багатьма своїми секретами Сашко ділиться з мамою. Мама так багато знає і вміє! Вона завжди уважно вислухає і за потреби дасть пораду. Одержавши блискучу освіту у Швейцарії, знаючи досконало основні європейські мови, захоплюючись музикою, живописом, театром, поезією, Катерина Яківна завжди з півслова розуміє свого фантазера і мрійника сина. І Сашко розказує їй історію про єгипетську мумію... Виявляється, друг сім’ї, директор Київського археологічного музею Н.Беляшевський, і не здогадується, що відбувається в його володіннях вночі. Місячне світло, яке проникає у вікна, будить усіх від сну. Знаменита єгипетська мумія оживає і розповідає про себе скіфським черепкам і вазам. Оживають і кам’яні леви біля входу до музею... Розповідаючи, Сашко уважно стежить за реакцією Катерини Яківни: а раптом вона скаже, що все це дурні нісенітні вигадки? Але мама і не збирається сміятися, навпаки, вона погоджується із Сашком. І ще вона каже, що Сашко, мабуть, буде письменником, коли виросте. Чому письменником, дивується Сашко? Адже нині він так захоплюється історією Сходу, що хоче займатися цим і в майбутньому. Цікаво, що сказав би тато, аби дізнався про Сашкові фантазії?

Сашко пишається своїм батьком. Його тато заснував у Києві відому в усьому світі водолікарню. У будинку Йосипа Яковича Дейча, доктора медицини, збираються найосвіченіші і найцікавіші люди. Сашкові відомо і про те, що батько з мамою придбали помешкання на Михайлівській вулиці, поруч із водолікарнею, для бідних хворих, які не можуть платити за лікування. І батько допомагає їм, лікує їх безплатно. Тато, мабуть, хотів би, щоб і Сашко, коли виросте, продовжив його справу і став медиком. А син захоплений літературою, історією, театром. І треба сказати, не без впливу батьків...

Сашкові десять років. Вчора він почув від батьків новину. До них у гості прийдуть відомі українські актори Микола Садовський і Марія Заньковецька. Про те, як тяжко доводиться утискуваному владою українському театру, Сашко чув раніше з розмов дорослих. І от довгождані гості прийшли. Одягнені дуже скромно, а в спілкуванні виявилися надзвичайно простими і милими людьми. Після обіду Микола Карпович прочитав баладу Шевченка «У тієї Катерини», і Сашко жваво уявив собі все, про що йшлося в баладі. Голос у Садовського був гарний, трохи глухуватий, він проникав у самісіньке серце. А вже йдучи, Садовський підкликав до себе Сашка, погладив по голові і запросив на виставу...

Любов до театру взагалі і до українського зокрема Олександр Дейч пронесе через усе життя. Як любов і інтерес до світової культури. І далеко не останнє місце в його серце посідала культура українська. А інакше і бути не могло. У водолікарні, заснованій Йосипом Яковичем Дейчем, проходили курс лікування М.Заньковецька, М.Садовський, Леся Українка. Вони ж, а також сім’ї Старицьких, Лисенків і багатьох інших були гостями в будинку Дейчів, коли влаштовувалися поетичні вечори. У цьому будинку читав свої перші вірші і 13-річний Максим Рильський...

Відступ другий, ліричний

Теплий сонячний день. 27 серпня 2001 року. У гості до працівників музею Максима Рильського прийшли вдова Олександра Дейча, Євгенія Кузьмівна Дейч і директор центру Леся Курбаса Неллі Корнієнко. Виникла жвава невимушена розмова. Неллі Корнієнко дарує музею свою книгу про Леся Курбаса і розповідає про нього багато цікавого. Директор музею Ніла Андріївна Підпала нещодавно повернулася з Москви і ділиться враженнями. Поїздка її була пов’язана з тим, що Євгенія Кузьмівна вирішила подарувати музею чудову бібліотеку, так звану україніку О.Дейча, яку вона поповнювала і після його смерті. Бібліотека налічує близько двох тисяч томів. Дореволюційні видання, книги 20-х—30-х років, величезна шевченкініана...

Я дивлюся на Євгенію Кузьмівну. Час не змінив її. Все ті ж доброзичливість і готовність порадити, прийти на допомогу, про які часто згадують автори численних робіт про її чоловіка. Адже свого часу Дейчики (так ласкаво і любляче називали їх між собою друзі) допомогли і Неллі Корнієнко (вона була аспіранткою в Олександра Йосиповича), і Лесю Танюку, і Івану Драчу, і Павлу Мовчану, і Леоніду Череватенку, і багатьом іншим, кого (нині у це важко повірити) не розуміли і не сприймали тоді в Україні. Я думаю про те, як тяжко було Євгенії Кузьмівні, коли Олександр Йосипович втратив зір. Вона стала його очима, його вікном у світ. Дивлячись на цю жінку, якій випав нелегкий тягар удівства, я розумію, що вона не лише була, а й залишилася найвідданішим другом свого чоловіка.

Хоч би де був Олександр Йосипович — у Москві або Ризі, Чехії або Франції, хоч би про кого він писав — про Гейне або про Алішера Навої, про Бернара Шоу або про Беранже, про Гельдерліна або про Клейста, про Тальма або про Кузнєцова, він завжди пам’ятав про рідну Україну. Бібліографія україніки Дейча, що наводиться в багатьох статтях про нього, вражає. Так, у своїх спогадах про Олександра Йосиповича Лесь Танюк пише, що твори Лесі Українки вийшли за участі Дейча 18 разів, а твори Тараса Шевченка — 21 раз! Адже були ще й праці про Івана Франка, Панаса Мирного, Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, про діячів української сцени. Була книга «Ломикамінь» (повість про Лесю Українку) і написана разом із М.Рильським книга про життя Т.Шевченка, переклади... Олександр Дейч завжди залишався вірним Україні. Євгенія Кузьмівна вірна йому, його інтересам і захопленням, пам’яті про нього.

II. Гімназисти

Максим

«Що я бажаю,

Мене питають...»

Максим зосереджено гризе олівця, обмірковуючи наступний рядок. Писати вірші він почав рано. У сім років, побачивши якось немічного старого жебрака, якому ніхто не подав милостиню, написав вірш «Прошак»:

«Ішов прошак обідраний

Од всіх людей обіжений...»

А через кілька років жаркого літнього дня Ясь привіз дев’ятирічного Максима в гості, у сім’ю доктора Осипа Юркевича, близького друга батька. Однолітків його в гостях у Юркевичів не було. Максим був знайомий лише з Вірою Шнілевич, яка дружила з його братами. Він дуже ніяковів у присутності старших дівчат, не знав, як поводитися, червонів. Нарешті поборов свою боязкість, звернувся до Віри з проханням дати йому аркуш паперу й олівець. Прохання було задоволено. Дівчата побігли гратися, а Максим сів у кутку і став щось писати. Через якийсь час він підійшов до Віри і нічого не кажучи простягнув їй аркуш. «Чого Бог карає тих бідних людей?» — прочитала вона і здивовано подивилася на Максима. Потім дочитала вірша і попросила віддати його їй. Максим погодився. Він і сам не знав, чому його перші вірші вийшли такими сумними, сповненими співчуття до бідних і знедолених...

Дописавши останнє слово, Максим ще раз прочитав написане. Вірш називався «Моє бажання»:

«Що я бажаю,

Мене питають.

На те питання одповідаю:

Народ без крові

Щастя добуде

Й царство любові

На землі буде!

Скинуть кайдани,

Скинуть неволю,

Й народи глянуть

У вічі долі».

Нехитрі ці рядки були вистраждані. Незважаючи на юний вік їхнього автора (Максимові щойно виповнилося тринадцять), вірші підтверджували його думку про те, що якихось перетворень у країні потрібно домагатися лише мирним шляхом, без насильства і кровопролиття.

Але чому він узагалі замислювався над подібними проблемами? Максим знав, чому. Часи були такими: бурхливими, неспокійними, передгрозовими. У 1905-му хвиля агітації докотилася навіть до Романівки.

Максим усміхнувся, згадавши, що якось, набравшись хоробрості, вони з другом Ясем Ольшевським пройшли повз волосне правління, наспівуючи «Марсельєзу». Звісно, ніхто не звернув на хлопців уваги. Але ж як вони самі пишалися своїм учинком! Пізніше події повернулися так, що було вже не до веселощів і жартів. Революція була придушена. У 1905-му був заарештований і доставлений до Лук’янівської в’язниці опікун Максима доктор Юркевич...

Ось так і вийшло, що вірш «Моє бажання» увібрав у себе міркування і переживання останніх років. Але писати Максимові хочеться і про інше: про весну, кохання, надію. Про те, який прекрасний світ. І він знає, що ці вірші ще попереду.

А нині — він гімназист третього класу (його прийняли відразу в третій) Київської приватної гімназії Володимира Павловича Науменка...

Навчаючись у гімназії, Максим живе в сім’ї друга свого батька, композитора Миколи Лисенка. І Микола Віталійович учить Максима грі на фортепіано, знайомить з творчістю багатьох відомих композиторів. Захоплення музикою залишиться на все життя. Але захоплення поезією все ж переважає. Вже тоді, у гімназії, Максим на все життя полюбив творчість Шевченка, Пушкіна і Міцкевича, «трьох найдорожчих своїх учителів», про яких пізніше напише і твори яких перекладатиме російською й українською.

Сашко

1905 рік. Сашкові дванадцять років. У нього є улюблений п’ятирічний братик Яша. Сашко багато часу проводить із допитливим, не за віком розвиненим братом, намагаючись відповісти на всі питання, що хвилюють маля. Хоча, звісно, є речі, яких і сам Сашко ще не розуміє. Нещодавно він дізнався, що залізничники застрайкували, і слово «страйк» стає для нього чимось дуже значним і героїчним...

Це був по-літньому жаркий жовтневий день. Батько прийшов додому збуджений, у піднесеному настрої і запропонував Сашкові та мамі піти разом із ним. І ось вони втрьох ідуть нагору крутою Михайлівською вулицею. Сашко бачить юрби людей з червоними прапорами, всі співають революційних пісень. У батька на лацкані пальта шовкова червона розетка, у матері на жакеті — червона стрічка. Сашко ж під герб гімназичного кашкета підклав шматочок кумачевої матерії. Він запам’ятовує слова батька, звернені до мами: «Конституція — це ще не все. Треба домагатися повалення...» Проте незабаром стало зрозуміло, що радіти нічому: почалися арешти і погроми.

Учитися Сашка віддали до II Київської гімназії, казенний дух якої гидкий здібному, жадібному до знань хлопчику. Вчиться він добре, легко засвоюючи латину, грецьку та інші науки. Але література! Курс історії російської літератури завершується вивченням творчості Гоголя і Тургенєва. За межами підручника залишилися Некрасов, Добролюбов, Белінський, Чернишевський і навіть Достоєвський і Лев Толстой. Але Сашкові пощастило. У самому центрі Києва, на розі Хрещатика і Фундуклєєвської, у будинку номер 42, знаходився книжковий склад А.Соколовського. Варто було ввійти в довіру до продавщиць, і тоді дозволялося поритися серед захованих від чужого ока книг і відшукати скарби, укриті від поліцейського ока. Саме тут Сашко знайомиться з творчістю багатьох, не згаданих у підручниках письменників, а також читає праці Карла Маркса, Поля Лафарга, Августа Бебеля...

З викладачів гімназії найцікавішим виявився вчитель словесності Сава Пилипович Шевченко. Саме він дав Сашкові повний текст «Кобзаря», тоді заборонений. І Сашко переписав у зошит «Заповіт». Пізніше, уже як студент Київського університету, Олександр Дейч побуває в Каневі, на могилі Кобзаря. Взявши в сторожа книгу записів, він упише туди повний текст «Заповіта». І після останніх, заборонених тоді цензурою рядків, допише: «Amen», тобто «І збудеться!»...

Якось, проглядаючи додаток до газети «Киевская мысль», Сашко побачив вірша, що починався словами:

«Я слышу карканье ворон,

Смущенных холодом и тьмой…»

Під ним стояв підпис: «Ольга Френкель». Щось було не так, щось непокоїло юного любителя літератури. «Ну, звісно ж, — пригадав Сашко, — це вірш Максима Горького!» Як же так? Невже письменник обрав собі інший псевдонім і підписався жіночим ім’ям? Відразу ж після занять у гімназії, взявши із собою для хоробрості однокласника, Сашко пішов у редакцію «Киевской мысли».

Спочатку швейцар і слухати не хотів двох схвильованих і зніяковілих гімназистів. Але вони не йшли і вимагали, щоб їх відвели до редактора. Нарешті до них вийшов секретар редакції, якому Сашко показав томик Горького з віршем і сторінку з газети. Секретар уважно звірив тексти... і спішно пішов геть. Хлопчики не йшли, чекаючи, чим усе це закінчиться. І от з’явився сам редактор газети Іона Кугель. Звернувшись до Сашка, він запитав: «Ти сам знайшов, чи тато показав?» — «Сам», — відповів Сашко. «Молодець, виростеш, будеш у нас співробітничати». Ці слова виявилися пророчими. Сашкові Дейчу незабаром судилося стати відомим літературознавцем і письменником. Але поки він про це не знав...

Відступ третій, фактичний

Точно невідомо, коли і як вони познайомилися. Можливо, зустрілися в домі Михайла Алексєєва (майбутнього академіка), гімназичного друга Максима Рильського. А, може, Володимир Павлович Науменко, директор гімназії, в якій учився Максим, учений, редактор «Киевской старины», частий гість у домі Дейчів і Рильських, познайомив їх. Головне, що знайомство це відбулося. Про що вони говорили, як поводилися під час першої в їхньому житті зустрічі? Мабуть, спочатку придивлялися одне до одного. І вже тоді відчули єдність поглядів і інтересів. В Археологічному музеї Максим із знанням справи говорив про долю скіфських черепків із колекції Ханенка і, між іншим, зауважив, як багато можна було б ще дізнатися, якби експонати музею раптом ожили і заговорили. Сашко пригадав свої дитячі фантазії і перейнявся ще більшою симпатією до спокійного і мрійливого гімназиста, який був на два роки молодший, але розбирався в багатьох речах не гірше за нього.

У 1910 році Сашко за порадою друзів придбав в одній із книгарень збірку віршів. Книга називалася «На білих островах». Автор — Максим Рильський. Подумати тільки, п’ятнадцятирічний Максим, його приятель, — справжній поет! У той же час і сам Олександр Дейч заявляє про себе як про талановитого перекладача і літературного критика. Він перекладає «Баладу Рединзької в’язниці» Оскара Уайльда. Й одержує перший у своєму житті гонорар. А в додатках до журналу «Нива» виходить нарис «Тип Дон Жуана в мировой литературе», написаний ще в гімназії, коли автор відвідував заняття літературного гуртка, який вів згадуваний уже С.Шевченко.

…Минули роки. Багато радісних і гірких хвилин довелося пережити друзям. У 1931-му, коли Рильський був заарештований і знаходився близько півроку в Лук’янівській в’язниці, не знаючи, що чекає на нього, Максим Тадейович умудрявся жартувати і всіляко підбадьорювати дружину Катерину Миколаївну, яка приходила на побачення, разом із товаришами по нещастю випускав стінгазету і знаходив у собі сили займатися перекладом «Орлеанської діви» Вольтера. А от перед нами «письмо кошки Машки», написане Максимом Тадейовичем 1948 року: «Александру Иосифовичу Дейчу и высокоуважаемой его супруге Евгении Кузьминичне от кошки Машки всеподданнейшее донесение.

Божественные мои хозяева!

Не посоветовавшись со мной, вы разрешили поселиться в нашей квартире чете старых шалунов Рыльских. Вначале меня это очень смущало, тем более что мне были известны кой-какие идейные срывы в творчестве Рыльского. Однако при помощи недурной ветчины и сносных отбивных, нашим временным постояльцам удалось установить со мной добрососедские отношения, которые в конце концов перешли в искреннюю дружбу. Я решила закрыть глаза на некоторые их неблаговидные проделки… Моя скромность усугубила нашу дружбу. Не без слез провожая вышеназванных Рыльских в их родовое поместье Киев с городком Ирпенем, шлю Вам низкий поклон и самое задушевное мурлыканье. Собственною лапкою — Машка.

Передаю ключи и письма. Как печально быть одинокой! М.»

«Кой-какие идейные срывы в творчестве Рыльского» — це про 1947-й, коли на Максима Тадейовича почалися гоніння і цькування, коли його змусили написати «покаяння» — «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі», що коштувало йому, мабуть, кількох років життя. Але про це — лише близьким друзям. І тільки так: легко, напівжартома, не без іронії...

У 1933 році серія біографій «Жизнь замечательных людей » почалася книгою О.Дейча про Гейне. У ці ж роки розпочалися масові репресії. Арешту чекали багато хто. Олександру Йосиповичу також випала доля «людини з вузликом». Пощастило, не дочекався. Але хто знає, чого коштувало це чекання, якої напруги душевних сил...

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Максим Тадейович хотів піти на фронт. Але за станом здоров’я лікарі відмовили йому в проханні. Воював і повернувся живим старший син Рильського Георгій. Але загинули два племінники, Максим і Павло, яких після смерті старшого брата Максим Тадейович усіляко опікав.

На початку 40-х років О.Дейч втратив брата Якова, який з перших днів війни пішов на фронт. Їхня частина була оточена. Яків Йосипович міг вийти з оточення, але не захотів. Як лікар, він до останньої хвилини залишався при поранених. Фашисти розстріляли його...

Не менш трагічною була і доля матері. Катерина Яківна залишилася в Києві, змінила прізвище і, ризикуючи життям, допомагала партизанам. 1943 року, вже невиліковно хвору, старший син забрав її до Москви, де вона померла в липні 1945 року, до останнього дня чекаючи звістки від Якова, про загибель якого Олександр Йосипович їй не розповідав...

III. У тиші мануара

У цьому будинку на тодішній околиці Києва, поруч із Голосіївським лісом, сім’я Рильських оселилася 1951 року. Тут минули останні тринадцять років життя Максима Тадейовича. Саме тут, у Голосієві, М.Рильський написав багато чудових віршів, що ввійшли до збірок «Троянди й виноград», «Зграя веселиків», «Таємниця осіннього листя», «Голосіївська осінь», «Зимові записи» та ін.

Проте самітництво було умовним, тому що до Рильського постійно приходили гості і прохачі, друзі і малознайомі люди. Про це згадує у своїх мемуарах «По дороге дружбы» Олександр Дейч: «За месяц пребывания в мануаре мы успевали увидеть десятки людей. Приезжал, бывало, залетевший на родную Украину Иван Козловский, тогда вечер проходил под знаком музыки и песни. …Появлялись московские и ленинградские поэты — В.Инбер, Н.Тихонов, М.Комиссарова, А.Прокофьев. …Украинских писателей трех поколений можно было встретить в мануаре. Бывали там Остап Вишня, Михайло Стельмах, Юрий Смолич, Андрей Малышко, Олесь Гончар, Платон Воронько…»

Одними з перших гостей у Голосієві були Олександр Йосипович і Євгенія Кузьмівна. «Як вам подобається наш шато?» — запитав у них Максим Тадейович. «Це не шато, а мануар», — заперечив Олександр Йосипович. Справді, «шато» з французької перекладається, як неприступний замок-фортеця, а «мануар» — замок-резиденція. Так, з легкої руки О.Дейча, будинок у Голосієві став називатися мануаром, а його мешканці — мануарцями. Звідси в Москву й назад поспішали, доганяючи одне одного листи. В одному з них О.Дейч пропонував Максиму Тадейовичу обзавестися окремою поштовою скринькою «для листів Дейча». Листів справді було багато. Рильський високо цінував дар свого друга: «Дорогой Александр Иосифович! Как всегда, Ваше письмо доставило мне большую радость и улучшило мое настроение. Не всем дан дар эпистолярного творчества. Вас судьба щедро одарила им». Листи були різні: ділові (адже Максим Тадейович і Олександр Йосипович спільно працювали як редактори багатотомних видань Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Олеся російською мовою; О.Дейч був одним з перших перекладачів творів М.Рильського російською, а Максим Тадейович написав передмову і був редактором повісті О.Дейча про Лесю Українку «Ломикамень»), поздоровні, жартівливі, такі, що передають враження від поїздок і подорожей. Але найчастіше у кожному листі було всього потроху. Читаючи ці листи, переконуєшся в тому, що відомий поет, перекладач, академік М.Рильський і його друг — професор, доктор філологічних наук, письменник О.Дейч, незважаючи ні на що, в душі залишилися такими ж молодими, закоханими в життя, як і в далекі гімназичні роки.

У 1952 році після перебування в лікарні Олександр Йосипович пише: «Дорогой Максим Фадеевич! Я все-таки жив, несмотря на многочисленные мучения. Две недели лежал в глазной клинике. Операция прошла хорошо, но на пятый день сделалось кровоизлияние (вещь довольно частая при подобных операциях, но противная). Теперь надо набраться терпения и ждать пока эта гадость рассосется. Пока у меня перед глазами розовый туман, словно я смотрю сквозь розовые очки. Должен сознаться, что это оптимизма не прибавляет. С горя запил бы, да не разрешают. Остается одно, заниматься литературой. <…> Так как под рукой нет фоторепортера a’la Жора (старший сын М.Р.), сообщаю Вам свои «выходные данные»: худой, без брюха, в устрашающих черных очках. Более симпатичен, чем красив».

А от зовсім інші за настроєм листи:

«Дорогой Максим Фадеевич!

Вот уже два месяца, как мы не виделись с Вами и не разговаривали даже письменно. Я успел соскучиться по Вас, но поток событий, больших и малых так стремительно мчит нас, что не до элегических излияний. Впрочем, я настроен элегически, по чисто личным причинам: 13 мая мне как-никак стукнет 60 лет. Возраст почтенный, но надо жить до ста двадцати лет, чтобы сделать все, что хотелось бы. А пока — хвастать нечем. Ваш А.Дейч. Москва. 8 мая 1953 г.» «Дорогой Максим Фадеевич!

Яркое весеннее солнце врывается в окна нашей квартиры, сияющей светом. Вера Михайловна подарила нам свою книжку с надписью: «Милым друзьям Дейчам, залитым солнцем». Хорошо бы, если и в сердцах было такое же солнце. Вот огорчаемся, что не смогли поехать в Киев и посидеть с Вами в Ваш торжественный день за дружеским столом. Как говорится в «Отелло» — May be a cause и даже не одна, а много житейских причин. Тем не менее мысленно присутствуем с Вами, поздравляем Вас и радуемся Вашему необыкновенному умению жить в поэзии и для поэзии.

Будьте здоровы, счастливы, и да будет Голосеев самым приятным и благополучным местом на земле. Крепко целуем Вас и мануарцев. Ждем Вас в Москве. Дружески Ваша Е.Дейч». (Москва, 17 березня 1962 року).

Прочитавши повість О.Дейча про Лесю Українку, Максим Тадейович відгукнувся експромтом:

«Да! Поэтесса в «Ломикамне»

Как вам, друзья мои,

близка мне,

И люб Верлен, и мил Бодлер,

И по нутру Аполлинер

Merci! Спасибо вам

(э) М. (э) Р.»

А до дня народження свого друга написав чудовий сонет-акровірш:

О, літ людських

не треба рахувати:

Летять вони і не спинити їх;

Ерінії хай покарають тих,

Кому життя — лиш привід

до цитати.

Само воно, в собі саме багате,

А різні схеми —

непрощенний гріх.

Нехай живе безмежна

даль доріг,

Де вільно лине тільки

дух крилатий!

Рости весь вік, щороку молодіть,

У глибині захмарених століть

Дошукуватись

проблисків нового,

Елладу й Гейне

серцем обійнять,

Його, Шевченко мудрого

й палкого,

Чия на всіх нас налягла печать, —

Усе це риси Дейча дорогого!

В останній рік життя Максим Тадейович часто і подовгу хворів, лежав у київській, а потім — у Кунцевській лікарні в Москві. Олександр Йосипович і Євгенія Кузьмівна часто відвідували його, всіляко підтримуючи:

«Москва, 15 мая 1964 года.

Дорогой Максим Фадеевич!

В день моего тезоименитства подняли заздравную чашу за Вас и осушили до дна. Наберитесь терпения и все будет очень хорошо. Конечно, переводить стихи Верлена веселее, чем болеть, но надо быть мудрым оптимистом, иначе весь наш голубой шарик окажется только вместилищем бед и огорчений. Будем же петь хвалу жизни и помнить, что май плывет над нами. Мокрый и неустойчивый май — все-таки май».

Тоді ще ніхто не вірив, що цей травень буде останнім у житті Максима Тадейовича.

Відступ четвертий, історичний і останній

Після смерті Максима Рильського його сини Георгій і Богдан вирішили подарувати будинок у Голосіїві (разом із книгами, картинами, меблями) державі для створення меморіального музею поета. Проте, як це часто бувало в радянські часи, документи загубились десь у «вищих інстанціях». Минали дні, місяці... Невідомо, як довго тяглася б ця історія, якби не друзі. Несподівано був отриманий лист із Москви, підписаний багатьма видатними діячами літератури і мистецтва, зокрема І.Козловським, О.Твардовським, Н.Гудзієм, у якому висловлювалася ...подяка уряду України за відкриття музею М.Рильського. Можна тільки собі уявити, як нелегко було Олександру Йосиповичу зібрати в одному листі підписи сузір’я відомих людей, а Євгенії Кузьмівні домогтися того, щоб цей документ без затримок і зволікань потрапив безпосередньо на стіл першого секретаря ЦК. Але мета була досягнута! І зроблено все було тактовно, начебто питання вже було вирішено і жодних сумнівів у тому в авторів листа не було. У результаті 4 травня 1966 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про створення музею, а 10 червня 1968 року відбулося урочисте відкриття...

У своїх спогадах про друга Олександр Дейч писав: «У Рыльского была редкая притягательная сила, и люди, словно подхваченные магнитом его обаяния, тянулись к нему». Ці слова повною мірою стосуються і самого О.Дейча.

Варто відкрити їхні книги, почитати спогади або листи, і вони постануть перед нами, осяяні сонцем, світлом вічної любові до життя, до поезії, до людей.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 21 липня-10 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво