Остання Олімпіада у КНР

Неважко уявити, які відомості надходитимуть із прийдешніх Олімпійських ігор, а також тон коментаторів — причому незалежно від гри провідних команд. Найімовірніше, ці торжества стануть тріумфом ЦК КПК, який гордо заявляє на весь світ, що апарату вдалося модернізувати відсталу країну й явити публіці новий Китай. Проте, можливо, що панегіричними промовами володарі Піднебесної намагаються заглушити свої побоювання. Оскільки вже чують віддалений дзенькіт дзвіночків.

Попри майже тридцятирічне бурхливе економічне зростання, справжній бум, ця країна залишається зразком третього світу. Як людина, котра двічі побувала в КНР (і в провінції, і в столиці), котра жила на російському Далекому Сході, а також постійно спілкувалася з китайськими емігрантами, маю право сказати: Китай — бідний; загальний рівень культури, зокрема побутової, там низький, а життя підпорядковане жорстоким антиправовим постановам, розпорядженням і указам. На думку багатьох економістів, хоча розвиток доволі швидко й вивів цю державу зі злиднів у бідність, та темпи зростання народного господарства, що спостерігаються нині, не дозволять КНР за таким показником, як ВВП на душу населення, у найближчому майбутньому наздогнати навіть Росію, не кажучи вже про країни «золотого мільярда». Та найголовніше — розвиток Китаю вкрай нездоровий. У суспільно-економічній еволюції КНР спостерігається відразу кілька процесів, що лякають.

Передусім, зазначимо складності з демографією, викликані відомою «політикою однієї дитини». Зростання населення в Китаї драконівськими заходами вже штучно зупинене. У поки ще дуже бідній КНР прискореними темпами збільшується частка старих серед населення, й, паралельно з цим, не за горами загальне зниження чисельності населення. Дії влади призвели до так званої проблеми 4:2:1 (негативний приріст незабаром почне протікати в геометричній прогресії). Помилково думати, що «країна велика, людей багато», тому заради більш ніж сумнівного «загального блага» люди з розумінням ставляться до бузувірських законів. По-перше, кожному конкретному осередку суспільства, який прагне створити нормальне сімейне вогнище, всі спекулятивні міркування про перенаселеність, як кажуть, до лампочки. По-друге, з Китаєм межує величезна багатодітна Індія, де власті не лізуть в особисте життя громадян і не примушують жінок калічити себе стерилізаціями й абортами.

Кримінал у КНР і так демонструє сталий розвиток. З двох причин. По-перше, в Китаї вже чверть століття відбувається процес соціального розшарування (перманентне повільне зростання як децильного коефіцієнта, так і коефіцієнта Джінні). Це викликає в бідних почуття несправедливості того, що відбувається, штовхає людей на правопорушення. По-друге, в епоху постмаоїзму в умовах закритого суспільства дер­жавний апарат чим далі, тим більше занурюється в безодню корупції, яка є невід’ємною умовою розквіту організованої злочинності (мафії).

Китайській «братві» роботи не бракує. Крім іншого, за деякими оцінками, нині КНР являє собою найбільший у світі ринок збуту опіатів (зокрема героїну й макової соломки). Через бідні, не дуже розвинені середньоазіатські країни й Тибет сировина й кінцевий продукт широким потоком ідуть у Китай з Афганістану.

Сплеск наркоманії, якої ще тридцять років тому в КНР не було взагалі, також пов’язаний зі згаданою тенденцією виникнення у певних верств настроїв на
кшталт «життя не склалося» й «втрачати нічого». Розрив між багатими й бідними збільшується відразу в кількох напрямах. По-перше, китайське місто дуже швидко багатіє, а вельми злиденне село, де проживає 60% населення КНР, знемагає від безробіття, браку сучасної техніки й низького рівня аграрної культури. По-друге, більш-менш заможними є насамперед східні, приморські райони Китаю. У них переважно й осідають гроші, отримані від продажу китайської продукції, виготовленої в усій країні. Автор цих рядків на північному сході КНР, а також на околиці Пекіна бачив такі злидні, які неможливо зустріти ні в українській, ні в російській глибинці.

Небезпеку соціального розшарування зазначав Світовий банк, який рекомендував уряду червоної імперії знизити темпи зростання економіки. Це мало стати наслідком збільшення зарплати малозабезпеченим, зростання податків і соціальних виплат. Про це ж говорять на верху владної піраміди в КНР. Якщо передостанній глава Піднебесної Цзян Цземінь віщав про те, що країна стала багатою, то основною пропагандистською лінією нинішнього генсека ЦК КПК Ху Цзінтао стала турбота про побудову гармонійного суспільства. Проте жодна гармонія Китаю навіть не світить. І за нового «анператора» високе економічне зростання разом із курсом на створення соціального апартеїду залишилися без змін. Прірва між злиденними й надбагатими дедалі розширюється. І це зрозуміло: без організованого тиску з боку низів і контролю вільної преси товстосуми — номенклатурники, чиновники, підприємці — не ділитимуться доходами з тими, з кого вони вичавлюють сім потів, а потім ще й деруть три шкури, забираючи собі левову частку додаткової вартості. Причому у виснажливу неостахановську гонитву масово втягуються діти, душевнохворі, інваліди, а також жителі сучасного ГУЛАГу.

«Із свиней роблять сало, з людей — гроші». Це прислів’я можна застосувати до нинішньої КНР як, можливо, до жодної іншої країни. Йдеться не тільки про напівофіційну торгівлю органами страчених в’язнів, зокрема в’язнів совісті. Кілька років тому міжнародний скандал викликало хвилеподібне поширення СНІДу в Китаї. Масова закупівля в населення донорської крові та її подальший перепродаж держструктурами й спритними підприємцями велися з порушенням не тільки лікарських, а й елементарних гігієнічних норм. Оскільки загальний рівень медичної профілактики в Піднебесній украй низький, то зрозуміло, що подальший марш країною цього смертоносного вірусу відбувається досить швидкими темпами, які важко піддаються точній оцінці через облудність офіційної комуністичної статистики.

Поряд з усіма іншими «чудасіями», вже приблизно десять років у континентальному Китаї наявна перманентна екологічна криза. Виражається вона у постійному збільшенні кількості викидів у навколишнє середовище. Економічне зростання не супроводжується таким же бурхливим розвитком чистих технологій і природоохоронного законодавства. 2008 року КНР вийшла на перше місце у світі за кількістю шкідливих викидів, обігнавши США. Коли зважити, що ВВП Америки в чотири рази більший за ВВП Китаю, то очевидні кричуща неефективність, «бруд» китайської економіки. У результаті в КНР цілі райони відчувають гостру нестачу питної води, тому що безліч водойм забруднені й взагалі закриті. Захищаючись від піщаних бур і пилу, в деяких східних провінціях люди цілодобово змушені носити ватно-марлеві пов’язки. Через діяльність сусідів багато степів у Монголії за останні десять років перетворилися на пустелю.

Тому не слід думати, що постійне економічне зростання забезпечило лояльність пересічних китайців до влади. Автор цих рядків зіштовхнувся з тим, що комуністів у Китаї лають усі й на кожному кроці (хвалити бога, за це вже років із п’ятнадцять не саджають). Найбільш здивував мене епізод, коли наш китайський гід, найзвичайнісінький член компартії, спокійно уподібнив номенклатурників, цитую, до «жуків-паразитів».

Поступово дедалі більше китайців усвідомлюють, що бодай часткове розв’язання всіх названих структурних, глибинних проблем неможливе без демократизації суспільства, створення прозорої економіки і принаймні напівпрозорої системи влади.

Із плюсами демократії чи, в найгіршому разі, освіченого авторитаризму постійно зіштовхуються мільйони пересічних китайських робітників, змушених поневірятися світом, зокрема й у Росії, сотні тисяч підприємців і торгових представників, які невтомно роз’їжджають всіма п’ятьма континентами. Не менше двадцяти тисяч дітей китайських номенклатурників (а це чимало й для КНР) навчаються в США, Канаді, країнах ЄС, Японії, Кореї. Мені доводилося не раз спілкуватися з ними в університетах Німеччини. Цікаво, що на запитання, ким працюють твої батьки, всі ці молоді китайці й китаянки відповідали: «вчителями». Зважаючи на те, що золота молодь уже соромиться «покликання» своїх батьків, схоже, нове покоління номенклатурників потихеньку набирається за кордоном «повітря свободи».

А про свободу й власні права, оговтавшись від шоку бойні на площі Тяньаньмень, починає замислюватися й простий люд. 2005 року в КНР було зафіксовано понад сто тисяч (!) колективних протестів. Насамперед обурення людей викликає свавілля й самодурство чинуш і сатрапчиків на місцях, порушення трудового законодавства, зокрема необгрунтовані звільнення, невиплата зарплат, випадки невід­шкодування за втрату працездатності внаслідок виробничих травм. До демонстрацій призводять і несправедливі компенсації за відібране житло під час розселення старих кварталів. Поки що про висування загальнополітичних вимог не йдеться. Але кількість громадських протестів свідчить про сталу тенденцію до їх зростання. Колись протестувальники мають почати об’єднуватися.

А поки ще номенклатура гасить поліцейськими заходами спалахи опору, напів­адміністративними методами справляється з іще не дуже розвиненою економікою й спритно, через власні пропагандистські установи й підкуп окремих культурних діячів західного світу, зокрема й журналістів, розповідає людству про «особливий шлях» і його успішність.

Байки нерідко лягають на грунт підготовленого сприйняття. За межами Китаю часто можна почути щиру думку про принципову відмінність менталітету китайців і європейців. Нібито, короп любить, коли його їдять у сметані. Мовляв, до чистого ринку й демократії населення Піднебесної не схильне, а деспотизм китайці всотують із молоком матері. Проте, що ширше відкривається країна завдяки розвиткові капіталізму, то більше підданих компартії буває в Гонконгу й Сінгапурі, які ступили вже в ХХII століття, а також на Тайвані. Населення останньої країни живе заможним і культурним життям. І рай на перенаселеному шматку скелі китайці, на відміну від японців, змогли побудувати не завдяки, а всупереч зовнішнім чинникам — величезним військовим витратам, викликаним прямою загрозою з боку КНР, а також тридцятирічній міжнародній ізоляції. І тут найбільший скептик замислиться про те, який режим потрібен континентальному Китаю для сталого й здорового розвитку. У цьому разі не діють аргументи ксенофобії, расизму й шовінізму, котрими, бажаючи зберегти владу, годують підданих. Німецький дипломований політолог Генрі Фукс, який не раз бував у Китаї, у розмові зі мною розповідав про те, що викладають у школах найбільш населеної провінції Сичуань: «Найбільш цивілізована нація — це китайці. Тому що ми їмо паличками, це складно й інтелігентно. Білі люди менш розвинені — вони їдять ножем і виделкою. А негри за природою своєю примітивні — вони жеруть руками».

Чи швидко в Китаї впаде комуністичний режим, який поступово калічить цю величезну країну, сказати важко. Хоча, видається, ще однієї Олімпіади в КНР не буде. Не побоїмося прогнозів: наступні ігри в Піднебесній відбудуться в країні, що на той час матиме якусь іншу офіційну назву.

Користуючись марксистською термінологією, можна сказати: загальний (сумарний) розвиток продуктивних сил у Китаї поки що ще не досяг рівня СРСР тридцятирічної давнини. (У КНР де-не-де роблять і хай-тек, але більшість населення все ж працює в аграрному секторі.) Коли виходити з такої логіки й таких паралелей, то господарський базис ще не скоро змете застарілу політичну надбудову. Та, з другого боку, радянський режим зміг протягнути так довго насамперед завдяки наявності необмеженого запасу всіх можливих природних ресурсів. А народне господарство КНР уже тепер починає давати збої через нестачу нафти, газу, вугілля, сталі тощо. І це попри те, що в усьому світі китайці гарячково скуповують будь-яку сировину, аж до гнилих тополь у Європі.

До того ж не все в людському суспільстві детерміновано економікою. Після аварії соцблоку світ ясніше, ніж раніше, усвідомлює: тоталітаризм це не альтернатива розвиткові цивілізації, а глухий кут. І що раніше цей лад зміниться в тій чи іншій країні, то більше в неї шансів на хоч якесь пристойне життя після летаргічного сну, викликаного наявністю аж ніяк не всевидющої, а влади всепридушуючої.

Мирне подання допомоги ззовні щодо усунення тиранії можливе двома основними шляхами — через ізоляцію деспотичних режимів або, навпаки, через їх залучення до життя розвинених держав, розмивання закритого суспільства і, в остаточному підсумку, встановлення демократії через ту ж таки «оксамитну» білу (ліберальну) революцію. Перший метод був застосований до СРСР. Другий шлях небезпечний, адже вільний світ може через конвергенцію з червоним гігантом сам «нахапатися» неприємної суспільної зарази, на кшталт корупції й криміналу. Та чи не виявиться такий шлях і більш ефективним?

СРСР свого часу був майже цілком закритою країною. На відміну від епохи Брежнєва на «батьківщині світового пролетаріату», вже нині у КНР діють, хоча й з обмеженнями, міжнародні природоохоронні й правозахисні організації, а також численні західні фонди гуманітарної спрямованості. Всі вони працюють на звільнення країни поступово, але наполегливо, помалу, безкровним шляхом.

1980 року, відразу після вторгнення в Афганістан, СРСР перебував у зеніті своєї могутності. Принаймні так його сприймали на Заході, де знавці на кшталт Хантінгтона любили побалакати про радянську демократію й своєрідну форму російської суспільної злагоди. Саме того року в Москві ефектно провели Олімпіаду, яку сприйняли в усіх бараках соціалістичного табору як тріумф системи. А через десять років від Варшавського договору не залишилося й сліду.

Только тебя, Китай,

я буду помнить —

Ты моё сердце ранил навсегда.

Окна огромных

белых небоскрёбов

И океана синяя вода.

Солнце, огонь и пальмы,

лес зелёный —

Это Китай!

Наталія Гулькіна,

«Это Китай», 1993 р.