ОСТАННІЙ УРОК СТАРОГО ЛІКАРЯ 60 РОКІВ ТОМУ ЯНУША КОРЧАКА ТА ДВІСТІ ЙОГО ВИХОВАНЦІВ СПАЛИЛИ В ГАЗОВІЙ КАМЕРІ В ТАБОРІ СМЕРТІ ТРЕБЛІНКА - Соціум - dt.ua

ОСТАННІЙ УРОК СТАРОГО ЛІКАРЯ 60 РОКІВ ТОМУ ЯНУША КОРЧАКА ТА ДВІСТІ ЙОГО ВИХОВАНЦІВ СПАЛИЛИ В ГАЗОВІЙ КАМЕРІ В ТАБОРІ СМЕРТІ ТРЕБЛІНКА

30 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 30 серпня-6 вересня

Пусть мы дымом растаем над адовым пеклом, Пусть тела превратятся в горящую лаву, Но дождем, но травою, но ветром, но пеплом, Мы вернемся, вернемся, вернемся в Варшаву!..

Пусть мы дымом растаем

над адовым пеклом,

Пусть тела превратятся

в горящую лаву,

Но дождем, но травою,

но ветром, но пеплом,

Мы вернемся, вернемся,

вернемся в Варшаву!

О.Галич «Кадіш»

…Вони все-таки повернуться. За повідомленнями польських інформагентств, влада має намір встановити у Варшаві пам’ятник Янушу Корчаку, геніальному педагогу, страченому в Треблінці разом із своїми учнями з дитячого будинку. Його реалізація стала можливою завдяки ініціативі єврейських і правозахисних організацій. Перша леді Польщі Іоланта Квасьнєвська призначена почесним куратором цього проекту.

Не нова й не оригінальна думка про свободу вибору, яку кожний із нас здійснює щодня. У Януша Корчака був вибір, за свідченням Ігоря Нєвєрлі, його колишнього секретаря та співробітника, він міг врятуватися і вийти з гетто в будь-яку хвилину. Для нього зняли кімнату, приготували документи. «Проте коли я зайшов до нього, — згадує Нєвєрлі, — з перепусткою на дві особи — техніка та слюсаря водопровідно-каналізаційної мережі, він глянув на мене так, що я зіщулився. Було зрозуміло, що він не чекав від мене такої пропозиції... Зміст відповіді лікаря був такий... не кинеш же своїх дітей у нещасті, хворобі, небезпеці. А тут двісті дітей. Як залишити їх одних у запломбованому вагоні та газовій камері?»

Такі люди зустрічаються, на жаль, нечасто, і саме тому ми маємо про них пам’ятати.

Незабаром чергове Перше вересня, і безліч людей залучаються до цієї захоплюючої події: учителі, батьки і, звичайно, діти. Тому дозволю собі прикрасити розповідь про Корчака його ж цитатами та афоризмами, вкотре дивуючись їх влучності та актуальності. «Ви кажете: діти мене стомлюють. Ви праві. Ви пояснюєте: треба опускатися до їх понять. Опускатися, нахилятися, згинатися, стискуватися. Помиляєтеся. Не від того ми втомлюємося, а від того, що треба підніматися до їх почуттів. Підніматися, ставати навшпиньки, тягтися. Щоб їх не скривдити».

…Генрік Гольдшмідт (справжнє ім’я Януша Корчака) народився 1878 року в асимільованій єврейській сім’ї. Батько його був відомим у Варшаві адвокатом, і забезпеченій інтелігентній сім’ї були властиві всі зовнішні атрибути успішності: хороша квартира, обслуга... Дитину старанно оберігали від турбот, проте незабаром, коли йому виповнилося одинадцять років, родину спіткало нещастя: батько, добра й талановита людина, безнадійно занедужав на душевну хворобу. Його помістили в лікарню, звідки він уже не повернувся.

Протягом семи років його хвороби сім’я остаточно обідніла, зникли квартира з обслугою, довелося переїхати жити в гірший район. Генрік закінчив школу й продовжив навчання на медичному факультеті Варшавського університету, займався репетиторством, щоб забезпечувати матір і сестру. На межі сторіч він перетворюється на Януша Корчака, автора безлічі чудових творів: повістей «Діти вулиці» (1901), «Дитя вітальні» (1906), «Моськи, Йоськи і Срулі» (1910), «Король Матіуш I» (1923), безлічі новел і основних педагогічних праць — «Як любити дитину» (1914) і «Право дитини на повагу» (1929).

1923 року Корчак розпочинає лікарську практику в невеличкій дитячій лікарні Варшави. Під час російсько-японської війни 1904—1905 років він — військовий лікар. 1907 року під час канікул Корчак відправляється вихователем до дитячого табору. Фактично з початку 10-х років минулого століття він працює в притулку для єврейських сиріт. З цим Будинком сиріт Корчак буде пов’язаний до кінця життя. У своєму ранньому творі «Сповідь метелика» (1914) він написав: «Реформувати світ — це означає реформувати виховання». Я.Корчак завжди застерігав від абсолютизації явищ і узагальнень, адже в процесі виховання мова йде про конкретну дитину, яка потребує індивідуального підходу. Необхідно відстежувати поведінку дитини в процесі розвитку й всіх перемін, які з ним відбуваються, і вже виходячи із цього виробляти найефективніші прийоми виховання. Сам же процес виховання має бути підпорядкований ідеї позитивного розвитку як фізичного, так і духовного здоров’я.

Головна ідея педагогічних систем Януша Корчака — це абсолютна цінність дитинства. «Ті, у кого не було безтурботного, справжнього дитинства, страждають усе життя». Дитина за Корчаком — це сто масок, у сфері інстинктів — це неясні еротичні передчуття, у сфері почуттів він перевершує дорослого, у нього немає гальма. У сфері ж інтелекту дитина не поступається дорослому, просто їй не вистачає досвіду. «Ось чому дорослий часто буває дитиною, а дитина — зовсім зрілою людиною. Інші розходження пояснюються тим, що вона не заробляє і, перебуваючи на утриманні, змушена підкорятися». Корчак зазначав, що причиною приниження дитини є брехлива, перейнята лицемірством система виховання, яку дорослі не реформують із простого почуття ліні. Він підкреслював, що потрібно навчити дитину й відрізняти неправду, й цінувати правду, не тільки любити, а й ненавидіти, не тільки шанувати, а й нехтувати, не тільки погоджуватися, а й обурюватися, не тільки підкорятися, а й бунтувати. Дитині потрібна свобода, але «ми, дорослі, не можемо змінити наше життя, виховані в неволі, ми не можемо дати дитині свободу, тому що самі в кайданах».

Януш Корчак наполягав на необхідності всебічного вивчення дитини, довідатися про неї якнайбільше. І тут на нього не могли не вплинути ідеї позитивізму, які активно поширювалися в Польщі того часу. Тут можна згадати видатних представників польського позитивізму психолога й педагога Яна Владислава Давіда, письменника Болеслава Пруса, які стали безперечними авторитетами для Корчака і сприяли пробудженню в ньому інтересу до педагогіки.

Проте головним, безумовно, був особистий досвід. У «Щоденнику» він зазначав свій основний принцип: «Досліджувати, щоб ставити дедалі нові й нові запитання». Будь-яка річ, будь-яка дрібниця дає масу інформації та поживу для роздумів. Весь матеріал Корчак фіксує, документує й узагальнює, заводить спеціальну записну книжку та щоденник вихователя. Документація Януша Корчака відрізнялася різноманіттям: внутрішня кореспонденція дитбудинку, протоколи про роботу самоврядування, записки дітей, стінгазети Будинку сиріт. Це був найсправжнісінький архів, який дозволяв докопатися до істинних причин тих або інших перемін із дітьми. Навіть у жахливі дні фашистської окупації він думає про порятунок цього багатющого матеріалу.

У всіх своїх починаннях Корчак проводить лінію на створення системи, побудованої на наукових принципах. Так, дошка оголошень у Будинку сиріт вражає кількістю повідомлень, попереджень і звітів. Величезна увага приділяється самовихованню, вихованню самостійності та справедливості. Причому вихователю приділяється роль помічника. Дошка для спілкування з дітьми, поштова скринька для листування вихованців із вихователями, стінгазета, спільні засідання, товариський суд, для якого Корчак склав виховний кодекс. У суді діти могли скаржитися як один на одного, так і на дорослих. У вступі до «Кодексу товариського суду» Корчак писав: «Якщо хтось зробив що-небудь погане, найкраще пробачити його. Якщо зробив погане не навмисно, тому що не знав, що це погано, тепер уже знатиме. Якщо зробив погане не навмисно, у майбутньому буде обережнішим. Якщо зробив погане, тому що йому важко звикнути, постарається більше не робити цього. Якщо зробив погане тому, що його підмовили, більше не послухається. Якщо хтось зробив щось погане, найкраще простити його, почекати, поки не виправиться». Усі рішення суду були відкритими, дотримувалася свобода висловлень, вибору суддів, якими були діти. Вихователь же виступав у ролі секретаря з дорадчим голосом.

На основі судової ради було створено раду самоврядування, яка була і законодавчим і виконавчим органом суду. Ним розроблялися принципи, які регулюють життя Будинку сиріт. До ради входили десять дітей і вихователь як голова і секретар. Рада приймала рішення, які стосувалися як усього колективу, так і окремих груп дітей. Рішення мали безстрокову або тимчасову дію. Виховні функції виконувалися радою через проблемні комісії (приміром, комісія для перевірки чистоти зошитів і підручників), контролю і вказівкам яких мали підкорятися всі вихованці.

На вершині дитячого самоврядування був сейм, що складався з 20 депутатів і обирався раз на рік шляхом загального голосування. Його завданням було прийняття або відхилення постанов ради самоврядування, а крім того, установлення свят і знаменних дат у житті будинку, присудження нагород. Та, попри величезні повноваження, самоврядування не заступало собою вихователів. У Будинку сиріт діяла педагогічна рада, яка відповідала за мету і результати навчання, напрямок виховної роботи, за опіку над дітьми.

Слід зазначити, що самоврядуванням реформи Корчака не обмежилися. Було введено систему малих стимулів та імпульсів самовиховання. Це й «списки раннього вставання», і «списки бійок», списки подяк і вибачень, поштові скриньки, шафа знахідок, «плебісцити доброти та антипатії», коли діти оцінювали один одного, тим самим встановлюючи категорії «громадянства». Шкала оцінки відрізнялася різноманіттям варіантів, на кшталт «товариш», «мешканець», «байдужий мешканець», «обтяжливий новачок».

Особливе місце в педагогічних системах Януша Корчака займала праця. Він писав: «Праця не ганьбить, а піднімає індивіда до рангу людини». Він прагнув прищепити дітям любов до праці, вони зобов’язані були підтримувати чистоту, допомагати на кухні, у бібліотеці, у майстернях. За виконання спеціальних робіт дітям виплачувалися гроші («дохідні чергування»). Корчак завжди підкреслював однакову цінність і корисність інтелектуальної та фізичної праці. Ці принципи він намагався втілювати в життя й у Будинку сиріт, і в будинку для польських дітей у Прушкові, і у своїх виступах на радіо.

Корчак чимало працював над розвитком талантів дітей. Величезну увагу приділяв виробітку вольових якостей. І навіть пристрасть до суперечок і парі звернув на благо виховання. Ігор Нєвєрлі розповідав про спробу одного хлопчика шляхом парі відмовитися від вживання слова «холера».

Особливо варто зазначити і такий проект Корчака, як газета «Малий Пшегленд» — «першу у світі газету, створену дітьми для дітей» (М.Яворський). У Варшаві виходила солідна сіоністська газета — польськомовний «Наш Пшегленд». Редакція цього видання схвалила ідею Корчака про видання щотижневого додатка за назвою «Малий Пшегленд». У вступній статті до «Малого Пшегленда» Януш Корчак писав: «У журналі висвітлюватиметься все, що стосується школярів і школи. А редагуватися він буде так, щоб не давати ображати дітей і стежити, щоб у всьому була справедливість. У ньому буде три редактори. Один старий (лисий і в окулярах) — щоб не було безладдя. Другий — молодий — для хлопчиків, і одна редактор-дівчинка — для дівчат. Щоб ніхто не соромився, відкрито й голосно говорив про свої образи, турботи та прикрощі. Кожний може прийти, розповісти та написати все, що він хоче, на місці, у самій редакції.

«Малий Пшегленд» почали видавати 1926 року. Спочатку планувалося повторювати структуру головного видання, та в підсумку залишилися такі розділи: «По країні», «Останні відомості», «Що в нас чутно», «Будинок», «Товариші», «З міст і містечок», «Практикум для метикованих». Уже першого року у видання було 200 постійних кореспондентів, а листів надходило від восьми до десяти тисяч. Незабаром з’явилися кореспонденти з провінції. Корчак був редактором «Малого Пшегленда» до 1930 року, коли його змінив Ігор Нєвєрлі.

Одночасно Корчак готував для польського радіо цикл передач «Розмови старого лікаря», читав лекції у Вільному польському університеті і на Вищих єврейських педагогічних курсах, працював у суді для малолітніх злочинців, а з 1934 року стає не сіоністським представником Польщі в Міжнародній єврейській організації. Загалом, його сміливо можна було назвати великим експериментатором, який заперечував будь-яку ортодоксальність і завершеність системи.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, і польська держава припинила своє існування. Незабаром у Варшаві та інших польських містах організували гетто. 1940 року Будинок сиріт переселяється у Варшавське гетто. Жахи життя євреїв в окупованій столиці вимагають окремої розповіді, зазначимо лише, що розпочалося планомірне знищення єврейського народу.

1942 року в чотириповерховому будинку на Хлодній вулиці Варшавського гетто, де розташувався Будинок сиріт, шестидесятичотирирічний лікар, педагог і письменник Януш Корчак почав вести щоденник. До цього часу на його піклуванні перебували двісті дітей, і вся педагогіка, методологія, філософія та інші премудрості звелися до одного: як дістати двісті кілограмів картоплі на невеличкому кам’яному п’ятачку, куди зігнали 370 тисяч євреїв? Щосуботи, як ведеться, Корчак зважував дітей. «Час суботнього зважування — час сильних відчуттів», — записав він у щоденнику. Діти катастрофічно худнули.

До літа 1942 року в Корчака вже не було жодних сумнівів у тому, яке майбутнє очікує його та дітей. Навряд чи він знав про директиву штурмбанфюрера СС Хефлє, яка наказувала розпочати «виселення на схід» (тобто в концтабір Треблінку), але з того, що коїлося навкруги, розумів, що німці розпочали методичну та планомірну роботу зі знищення євреїв. Смерть у ці місяці перетворилася для Корчака та його дітей з абстрактної перспективи на близьку неминучість. Дні Старого Лікаря були заповнені від рання до пізньої ночі. Він писав листи з проханням допомогти дітям хоч будь-яким продовольством, трохи пізніше він узяв на себе турботи про Будинок підкидьків. «У приміщенні, розрахованому на кілька сотень, перебувало кілька тисяч дітей, — згадує один із очевидців... — і лікар Корчак вирішив розчистити ці авгієві конюшні».

Чи міг він не думати про те, для чого рятує їх? Чи міг він, літня людина, не схильна до самообдурення, не розмірковувати над тим, яке майбутнє чекає його вихованців? Діти і смерть — саме сполучення цих слів наповнювало його душу розпачем. Бачення душогубки вкотре виникає на сторінках його щоденника, але він оберігає дітей, яких уберегти не можна. Перед ним, який усе життя готував дітей для життя, стоїть питання, якого не може бути в жодному педагогічному підручнику: як готувати дітей до смерті? Казати їм правду чи обдурювати? Будь-яке рішення болісне, але до якогось часу ним рухав інстинкт вихователя, який змушував його робити те, що він робив завжди. «Похмурий ранок. Половина шостого. Ніби й нормально розпочався день. Кажу Ганні (секретарю. — О.М.): «Доброго ранку». Вона відповідає здивованим поглядом. Прошу: «Ну посміхнися ж!».

Надзвичайна чистота і доброта цієї людини не відступили перед обличчям кошмарної дійсності та вантажем непосильної відповідальності. Він залишався все тим же Старим Лікарем, у душі якого не було ненависті навіть до солдатів, які охороняли гетто. Основний принцип його педагогічної діяльності — бажання зрозуміти, проникнути в душу — не зрадив йому й тоді, коли він, поливаючи квіти, з вікна спостерігав за вартовим. «А може, коли він був цивільним, то працював сільським учителем, може, нотаріусом, підмітальником вулиць у Лейпцизі, офіціантом у Кельні? А що він зробив би, якби я кивнув йому головою? Помахай по-дружньому рукою? Може, він не знає, що все так, як є? Він міг приїхати лише вчора, здалеку...», — записував він у щоденнику, даремно сподіваючись.

Вдень Корчак вів повсякденне життя вихователя та вчителя, яке важко піддається опису, оскільки складалося з десятків, які нічого не значили на перший погляд, подій і випадків. Він, як звичайно, розповідав дітям історії та казки, читав із ними книжки, заповнював їх час навчанням і працею. Старші мали піклуватися про молодших, усі разом — про порядок у Будинку сиріт. Сам він був одночасно всюди — у їдальні, у спальні та у класі. Був, як завжди, врівноважений і спокійний, діяв так, начебто і його, і дітей чекає велике майбутнє. Однак під цією міфічною фортецею, яку вибудував Старий Лікар, поступово розверзалося пекло. Про це він написав у щоденнику, зовсім впавши у відчай: «Які страшні сни... Цієї ночі знову мерці. Мертві тіла маленьких дітей... У найстрашнішому місці знову прокидаюся. Чи не є смерть таким пробудженням у момент, коли, здавалося б, уже немає виходу?»

Щоденник Януша Корчака — це книжка, написана людиною, яка чудово усвідомлювала, що на неї чекає попереду, і яка прийняла рішення, змінити яке неможливо. Рішення було простим — залишитися з дітьми. Коли він зрозумів, що життя вже склалося і доля визначена? Коли молодим лікарем прийшов у лазарет для дітей із бідних сімей? Коли заснував Будинок сиріт? Найголовніші рішення накопичуються в душі непомітно і вперто, з дня у день, із року в рік, і потім «раптом» наступає той день, коли стає ясно — усе вже вирішено, і пізно щось змінювати. І ось Януш Корчак, автор веселих і мудрих книжок, в яких він розповідав світу про дітей, пише свою останню книжку в гетто. Він навіть не сподівається, що ці тоненькі зошити в блакитних обкладинках уникнуть тієї долі, що визначена йому та дітям. Він пише не для повчання людства, а керуючись бажанням в останні тижні, що залишилися йому, вкотре утвердитися у своєму рішенні та своїй вірі. Вірі в те, що людина має право бути сама собою — бути вільною, і вік тут значення не має.

У дитині він завжди бачив людину, а не його напівфабрикат. Він міг визнавати і почувати волю і розум у маляті, яка не хоче пити молоко з пінкою, у грубуватому підлітку: «Сто дітей... сто людей, які не колись там, не ще… не завтра, а вже... зараз... люди». Він бачив своє призначення вихователя в тому, щоб допомогти дітям збутися, реалізуватися. Корчак завжди знав, що життя — досить жорстока штука. Все життя він учив дітей жити — а тепер він має навчити їх умирати.

Зошити з щоденником Януша Корчака були знайдені відразу після війни замурованими в стіну на горищі Будинку сиріт. Останній запис Корчак зробив за два дні до того, як повів своїх дітей до потягу, що йде в Треблінку. Цей запис був розбитий на десять невеличких розділів. Щоденник закінчується на ноті гіркоти та надії. Надії лише на диво, що може врятувати дітей. Проте дива не сталося, планомірна й методична робота німців тривала, «очищаючи» гетто район за районом. Педантичні німці документували свою діяльність у сотнях наказів, розпоряджень, телефонограм, звітів, тому будь-якому історику буде не важко відтворити картину подій. Проте ми ніколи не довідаємося про таємницю останніх годин, проведених Корчаком і дітьми в їх Будинку. Про що вони розмовляли? Коли Корчак повів колону до вагонів, тримаючи найменшого на руках, іншого за руку, інші вихованці не плакали. Колона йшла в зразковому порядку, із прапором попереду.

Чи обдурив Корчак дітей, сказавши, що їх просто перевозять до іншого місця? Навряд чи. Він ніколи не обманював дітей, та й ті не повірили б йому. Чи зміг він в останні години дати свій останній урок на немислиму для вчителя тему: що таке смерть і як умирати гідно? Ми цього ніколи не довідаємося... Та хоч що там було, Старий Лікар був і залишався для них великим авторитетом, і вони пішли за ним без сліз, так, як він велів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво