ОСТАННІЙ СТРИБОК ПЕРЕД «ДЕМБЕЛЕМ» - Соціум - dt.ua

ОСТАННІЙ СТРИБОК ПЕРЕД «ДЕМБЕЛЕМ»

10 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 10 листопада-17 листопада

Автор записок — полковник у відставці Тарас Дмитрович Шевченко — учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран повітряно-десантних військ, «атомний» солдат, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС...

Автор записок — полковник у відставці Тарас Дмитрович Шевченко — учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран повітряно-десантних військ, «атомний» солдат, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС.

Професія «Батьківщину захищати» подарувала йому чимало випробувань у житті: служба в частинах спецназу, де готували фахівців «вузького» профілю — диверсантів, участь у диявольських експериментах на живих істотах під час випробування перших радянських атомних бомб, служба в «крилатих військах».

Разом з іншими воїнами надавав допомогу жителям Ашгабада після страшного землетрусу (осінь 1948 р.). Він був свідком й інших подій, що залишили свої карби не лише в пам’яті, а й у серці воїна- ветерана.

Восени 1954 року я закінчував навчання на курсах перепідготовки політскладу Радянської Армії. Чекав, як і всі слухачі, призначення на нове місце служби. Мені запропонували посаду на флоті. Проте доля військового моряка мені не всміхнулася. І причиною того, що змін у службі не сталося, виявився... значок парашутиста на моєму кітелі.

Збираючи підписи в обхідному листі, випадково наштовхнувся на представника штабу ПДВ, який «відвойовував» для свого відомства вже розподілені без його участі кадри.

— Куди прямуєш, десантнику? — дружньо всміхаючись, запитав мене гвардії підполковник.

— До штабу! Однак я вже не десантник, а моряк! — чи то виправдовуючись, чи то захоплений зненацька його запитанням, мабуть, не дуже переконливо доповів я.

— Який же ти моряк? Сухопутний, виявляється... Тоді все ясно!

У штаб пішли разом. Так я став десантником.

Стверджувати, що кожен стрибок — це задоволення, не буду. Навпаки, це завжди нове випробування волі людини, сили її духу.

Спеціальні щоденні передстрибкові тренування, заняття на тренажерах і макетах літаків, численні стрибки з трамплінів і через спортивних «коней» та «козлів». Цей, часом виснажливий, рясно политий потом ратний труд ми несли гідно й терпляче.

І все ж не миналося без тяжких травм і непоправних утрат. Я не пригадаю жодних великих навчань, які пройшли б без утрат.

Про сучасних десантників зараз пишуть багато. Їх часто показує телебачення, створюють про них фільми.

Війна в Афганістані, бойня в Чечні, авантюри в інших «гарячих» точках проявили мужність та витривалість хлопців у тільняшках, їхні безсмертні подвиги й імена.

Ось тільки не забути б нам усе це так само швидко, як забуваємо про героїв і учасників Великої Вітчизняної війни, виправдуючи своє безпам’ятство турботою про хліб насущний і пошуками своєї правди в тій війні.

Про моїх товаришів по службі —десантників, не менш витривалих і відважних, ніж герої минулої війни, писали мало. Народ знав про їх існування лише з парадів та святкових оглядів.

А годилося б знати нашим спадкоємцям, особливо юнакам, які мріють про службу в «крилатих військах», що авторитет і престижність служби в ПДВ, надійність парашутно-десантної техніки створювалися неймовірними зусиллями і мужністю сотень тисяч людей кількох поколінь — справжніх патріотів, тепер уже сивоголових ветеранів, які свято бережуть сувеніри та реліквії, милі серцю десантника: блакитні берети й тільняшки з такими ж (небесного кольору) смужками, гвардійські знаки і значки парашутистів, емблеми...

Бережуть їх тепер уже для онуків.

Воістину, суть служби в «крилатій гвардії» — це далеко не те, що можна побачити на військових парадах, екранах кіно чи телевізорів. За кадром залишається шалена, кропітка, важка й небезпечна робота-професія. Вона лише для обраних, для людей із сильною волею та міцним духом.

Про неї, на жаль, розповідають образливо мало.

І все ж я вірю, що настане час, коли ненька Україна пригадає всіх поіменно і збере разом у ще одну «Книгу Пам’яті» всіх своїх синів, які загинули в мирні дні, підтримуючи боєздатність та вдосконалюючи міць армії для захисту Батьківщини.

Минають роки. Змінюється обличчя армії, її мета і завдання. Змінюється форма одягу військових і зміст військових статутів — законів ратної служби. Зміщуються акценти на смислі деяких армійських традицій. Та й розуміють їх тепер інакше. Але непорушними поки що залишаються основні традиції десантників.

Десантувати все «неживе» ми навчилися непогано. Техніка десантування постійно вдосконалювалася й, за оцінками військових спеціалістів, у тому числі і закордонних, вона варта не лише слів захоплення і компліментів, а й обов’язкового врахування можливостей сил і коштів, які раптом падають з неба.

Значно складніше було з підготовкою «найкрилатіших» воїнів. Ось чому велика увага приділялася виробленню і загартуванню морально-психологічних і вольових якостей десантників, серед яких, чого гріха таїти, були й такі, кому дуже важко давалося вміння раптово переломити себе, коли всередині запекло боролися двоє несумісних начал: «треба» і «не можу».

У таких ситуаціях випускаючому, а це, як правило, був офіцер зі званням інструктора парашутно-десантної підготовки, нерідко доводилося «допомагати» молодим, фізично міцним хлопцям здійснювати стрибок, найчастіше переломний у їхній долі та подальшій службі.

Допомога випускаючого полягала не в спробі примусити чи виштовхнути з літака гвардійця, який розгубився або опирається. Ні, це була б марна справа. Виштовхнути «відмовника» фізично не вдавалося ще жодному, навіть богатирської статури, випускаючому. Ефективніший вплив мало добре слово, погляд, усмішка, а інколи навіть жест випускаючого, і воїн, переборовши себе, кидався в ревучу безодню. Він здійснив стрибок!

За кілька хвилин до стрибка за світловим і звуковим сигналами «Приготуватися!» всі десантники підводяться зі своїх місць, дбайливо поправляють фали для примусового розкриття парашута, подумки «програють» свої майбутні дії, у тому числі й ті, що, боронь Боже, можуть знадобитися після від’єднання від літака. Адже ніж-багнет в екіпіруванні десантника призначений не лише для дій на землі, а й для виходу з екстремальної ситуації в повітрі. Вона буває безлічі варіантів. Скажімо, глибоке перехльостування однією чи кількома стропами купола основного (його ще називають головним) парашута, й він, повністю не розкрившись, рвучко тягне приреченого десантника до землі.

Чи на купол твого парашута раптом «приземляється» товариш по службі і гасить не лише свій, а й твій купол.

Висмикувати кільце мені доводилося двічі, і обидва рази робив це не з навчальною метою, а випробовуючи долю. Вперше — рятуючи своє власне життя, а вдруге — і життя свого побратима.

Такі фрагменти зі служби не забуваються. Як не забуваються слова зі зворушливих солдатських листів, адресованих своїм безвусим батькам-командирам (нерідко одноліткам).

Наведу лише уривки з одного такого листа. «Шановний товаришу ка-пітан! Мене виховали школа та комсомол. Однак скажу по совісті: остаточне шліфування мій розум, мій характер отримали під вашим впливом і настановами. Я не ставив за мету говорити вам компліменти, але серце велить написати, що глибоко шаную і по-чоло-вічому люблю вас. Коли я був у військовій формі, то сказати це просто посоромився. Проте ж ви все одно знаєте, як хлопці до вас ставляться. В очах прочитуєте почуття кожного. І якщо призвуть мене знову в армію, був би радий повернутися в рідну частину і продовжити службу разом із вами» (сержант запасу Ю.Конедяєнко).

Скажу відверто: ці листи мені особливо дорогі. І не тому, що від них віє хвалебною лірикою, а не суворою прозою армійського життя, а через те, що такі довірливі солдатські одкровення постійно воскрешають у пам’яті дорогі й приємні для душі та серця події й не дуже приємні епізоди з нашої спільної служби.

До кінця днів своїх пам’ятатиму експериментальні парашутні стрибки на гранично допустимих висотах на майданчик приземлення біля білоруського міста з романтичною назвою Ліда, де десантування проводилося з літаків, що йдуть до точки викиду практично на бриючому польоті. Висота — у межах 200 метрів від землі. Тут усе: і страх, і відвага, і саме життя вимірювалися секундами.

А хіба можна забути великі військові навчання на узбережжі Азовського моря, коли нас десантували з... бомболюків літаків Ту-4 на крайку моря? І попри точність викиду багатьом із нас, у тому числі й авторові цих рядків, усе ж довелося викупатися в солоній та холодній воді, та ще й при повній амуніції (зі зброєю і спорядженням).

Про всяк випадок у нас були індивідуальні надувні жилети. Та й комендантська служба біля узбережжя спрацювала чітко.

Відтоді минуло багато часу. Щось забулося, щось назавжди втрачено.

У заповіті своїм онукам я написав: «... залишаю вам найдорожчу для мене армійську реліквію — тільняшку із блакитними смужками, знак «Гвардія» і, звісно ж, блакитний берет як пам’ять про службу вашого діда в еліт-них військах Радянської Армії. Як пам’ять про нестерпне чекання першого, другого і... 327-го стрибка та моєї радості від кожного вдалого приземлення.

І ще як нагадування про постійне відчуття ризику, що був завжди і залишився невід’ємною частиною моєї ратної служби завдовжки в півстоліття.

Це слова, звернені до онуків, написані давно, і я нічого не хотів би додати до них сьогодні, через роки, через відстані.

Так, багато чого сталося за ці роки. Як водиться у військових, змінювалися посади й гарнізони. Після служби у ПДВ, за станом здоров’я, був призначений на посаду, не пов’язану зі стрибками. Скінчив вуз. І всі ці й наступні роки поруч зі мною чесно і сумлінно несли свій армійський хрест солдати й офіцери, для яких захист Батьківщини, вірність Присязі і Прапору завжди залишалися головними орієнтирами в житті, а їхня синівська відданість народові допомагала гідно виконувати свій конституційний обов’язок.

Згадую й пишу все це, щоб нинішнє покоління громадян України краще знало правду про нашу ратну службу й життя, які для нього стають вже історією. Почули з перших вуст, без прикрас і амбіційних інсинуацій, без брехні, нарешті, що стали ганебними реаліями нашого непередбачуваного часу. Щоб майбутнє покоління знало, якими були ми і яким був наш час.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво