Особова справа Клари Ц. 5 липня — 150 років із дня народження Клари Цеткін

Напевно, приємно скидати з п’єдесталів морально застарілі пам’ятники. Особливо, коли ще вчора вони були актуальні. Якщо зі шкільної лави доводилося зубрити цілі параграфи з цитатами: що саме, якого року, на якому з’їзді під оплески партійних товаришів... І раптом — вже не треба пам’ятати. П’янка легкість. Гора з пліч. Інформація з голови. Монумент із п’єдесталу.

Пам’ятник Кларі Цеткін, який колись стояв на центральній площі її рідного селища Відерау в Саксонії, теж свого часу провалявся ніч біля підніжжя постаменту: об’єднання Німеччини, розвінчання старих кумирів і далі за звичайним сценарієм. Монумент врятували працівники музею Цеткін, розташованого в будинку, де вона народилася. Встановили у дворі.

За часів НДР сюди валками ходили автобуси з туристами із соцтабору, яким не залишали шансів не відзначитися на батьківщині соратниці Леніна. Тепер музей тихий і провінційний, хоча місцеві жителі і влада свою Клару, звісно, люблять, пишаються нею і нинішній ювілей відзначать із усією помпою, на яку вистачить коштів. Але це, як кажуть, їхні проблеми.

Парадокс у тім, що ми — весь пострадянський простір — пам’ятаємо Клару Цеткін анітрохи не гірше, аніж колишні східні, а тепер просто німці. Це у нас, а не у них, її образ піддали геть унікальній міфологізації. Наша Клара Цеткін — та, що придумала Восьме березня. Багато людей навіть не сумніваються: це і був день її народження.

Що вже точно неправда.

І взагалі все не так просто. Лише згадки про те, що «автором» жіночого свята є саме вона, досить, щоб у кращому разі м’яко з нього поіронізувати, а якщо на повному серйозі, то скомпрометувати, пришпилити і закликати скасувати. Бо Жінка — це одне, а Клара Цеткін — зовсім інше. Навіть, мабуть, протилежне.

Вітчизняний образ Клари Цеткін — образ антижінки, співвідносити себе з яким не бажають ані млосні білявки, котрі щороку колекціонують знаки чоловічої уваги, ані стрижені брюнетки, котрі несамовито нехтують «корпоративними квітами». У тому ж переконують і щорічні біографічні довідки у передсвятковій пресі родом із підручників історії КПРС: ідейний борець, партійний товариш, визначний діяч, ІІ Міжнародна соціалістична жіноча конференція в рамках VIII конгресу Другого інтернаціоналу... бр-р-р. Як добре, що завтра не складати іспиту.

Ми любимо посперечатися на тему, чому Клара обрала саме цей день, і кожна нова версія несподіваніша за попередню. Один одіозний російський церковний діяч недавно явив одкровення: мов­ляв, 8 Марта — насправді прив’язаний для зручності до конкретної дати Пурим, улюблене свято дитинства єврейки Цеткін. Дізнавшись, що в роду саксонської дівчини Клари Ейсснер, наскільки його можна простежити, євреїв не видно, а Цеткін — її прізвище за чоловіком, діяч трохи зніяковів; утім, версію свою продовжував обстоювати.

Становить інтерес не стільки дивна версія, скільки сам факт, що «дослідник» так підставився: адже жінки частенько змінюють прізвище, виходячи заміж. Але тут усе закономірно. Просто на думку не спало перевірити ще раз — адже у нашої міфічної Клари Цеткін ніякого чоловіка не могло бути за визначенням.

З Осипом Цеткіним, революційним студентом-емігрантом із Росії, Клара познайомилася в Лейпцигу, де навчалася в приватному педагогічному пансіоні. (До речі, Надія Крупська у своїх спогадах відмінювала прізвище Клари по-російськи: «Я была у Цеткиной».) Напівнелегальна емігрантська тусовка, розмови про передові соціалістичні ідеї в умовах, коли Бісмарк усерйоз узявся закручувати гайки в країні, видавши, зокрема, «винятковий закон проти соціалістів», — можна уявити, як усе це було цікаво й романтично. Звісно, батьки проти такої компанії для дочки. Звісно, думку батьків можна ігнорувати.

За участь у нелегальних зборах Осипа арештували, а потім вислали з країни. Соціалістка Клара теж не могла більше залишатися в Німеччині. Якийсь час вона працювала вихователькою в Австрії, побувала в Італії, далі переїхала до Цюріха, де допомагала відправляти до Німеччини нелегальну газету «Соціал-демократ». А знову зустрілися й одружилися вони вже в Парижі. Де, живучи у найманих квартирах, регулярно виселювані за несплату, заробляючи випадковими перекладами, — народили двох синів! А либонь більшість «професіональних революціонерів», російських і закордонних, вільно пересуваючись по Європі і цілком віддаючись «справі», сімей, а тим більше дітей, воліли не заводити і десь мали рацію. Та все ж.

Клара Цеткін рано овдовіла, а перед цим кілька років була єдиною годувальницею сім’ї — утримувала маленьких дітей і чоловіка-інваліда. На батьківщину після скасування «виняткового закону» вона повернулася вже вдовою, і не дивно, що подальша історія її життя — суцільна боротьба. За оте «жіноче рівноправ’я», довкола якого й сьогодні стільки спекуляцій саме тому, що кожен і передусім кожна розуміють його по-своєму.

«Список ваших гріхів, Кларо, ще не вичерпано. Мені казали, що на вечорах читання і дискусій з робітницями розбираються переважно питання статі та шлюбу... Я вухам своїм не вірив, коли почув це!.. Скажіть, будь ласка, хіба час нині цілими місяцями займати робітниць тим, як кохають і кохані, як залицяються і приймають залицяння?» — обурювався не хтось, а сам Володимир Ілліч, про зустріч із яким у Москві на початку 1920-х Цеткін пише у своїх «Спогадах про Леніна».

Вождеві світового пролетаріату явно здавалося, що головна німецька комуністка переймається дурницями. Якісь лекції про форми сім’ї в різні часи у різних народів, розповсюдження брошур із популярним викладом теорії Фрейда, просвітництво в делікатних питаннях, — і це в той час, коли «всі думки робітниць мають бути спрямовані на пролетарську революцію»!

Клара Цеткін заперечувала: «Світ старих почуттів і думок тріщить по швах. Приховані раніше для жінок проблеми оголилися... Інтерес до цих питань пояснюється потребою усвідомити становище, потребою в новому орієнтуванні».

Там, де набагато простіше, по-чоловічому, по-ленінськи було б чітко агітувати в одному магістральному напрямі, вона воліла освічувати, розширювати обрії, пояснювати, що світ не закінчується на консервативному сімейному побуті добропорядних німців, руйнація якого війною і наближенням революції геть дезорієнтувала простих німецьких жінок. У такому ключі вона вела і редакційну політику жіночого соціал-демократичного журналу «Глейхейт» («Рівність»), головним редактором якого була понад 25 років.

Утім, із Володимиром Іллічем Клара Цеткін чудово знайшла спільну мову. Посперечавшись про ідеологічні й організаційні питання, вони зійшлися на несприйнятті авангардного мистецтва («Я не могла утриматись і зізналася, що й мені бракує органа чуття, аби зрозуміти, чому художнім вираженням натхненної душі мають слугувати трикутники замість носа»), обговорили партійне й особисте життя спільних знайомих. Ленін пошкодував, що Клара ніколи не зустрічалася з «товаришем Інесою» (з Надією Костянтинівною вона була добре знайома і називала дружину Леніна «втіленням прямоти, простоти і якоїсь суто пуританської скромності»).

І вже зовсім чарівно описує Клара сцену їхнього прощання. У двері постійно стукають, але Ленін не реагує. Лише хвилин через десять відгукується: зараз, мовляв, іду.

«Повернувшись до мене, він додав, усміхаючись:

— Знаєте, Кларо, я скористаюся тим, що розмовляв із жінкою, і на виправдання свого запізнення пошлюся на всім відому жіночу балакучість. Хоча насправді цього разу багато говорив чоловік, а не жінка.

Роблячи це жартівливе зауваження, Ленін допоміг мені вдіти пальто.

— Ви повинні вдягатися тепліше, — зауважив він дбайливо, — Москва не Штутгарт. За вами потрібно доглянути. Не застудіться. До побачення.

Він міцно потиснув мені руку».

Не поцілував, так. Але пальто ж подав!

Серйозні неприємності у Клари Цеткін почалися ще 1917 року, коли через невідповідність редакційної політики журналу партійній лінії соціал-демократів Цеткін усунули з посади редактора «Глейхейт», де вона пропрацювала чверть століття. Потім був розкол соціалістів, створення Незалежної соціал-демократичної партії, «Союзу Спартака», Комуністичної партії Німеччини. Ще на початку 1920-х Клара Цеткін попереджала про небезпеку приходу до влади нацистів і нової війни, «яка за своїми масштабами і за своїм варварством перевершить те варварство, ганьбу та злочини, що їх ми пережили під час [першої] світової імперіалістичної війни».

Усі роки Веймарської республіки вона представляла в рейхстазі компартію. У липні 1932 року, коли в результаті дострокових виборів націонал-соціалісти здобули більшість у парламенті, Клара Цеткін перебувала в Москві. Як най­старший депутат рейхстагу, вона мала право відкрити першу сесію нового скликання — і поїхала до Німеччини, у 75 років, будучи дуже нездоровою, «запасшись камфорою й іншими засобами підтримання життя», як пише Крупська. Ситуація погіршувалася погрозами нацистів на адресу старої комуністки, як можна здогадатися, цілком реальними.

Вона приїхала, не побоялася, виступила з черговою полум’яною промовою, яка вже мало що могла змінити. Після підпалу рейхстагу та приходу Гітлера до влади повернулася до СРСР, де прожила в санаторії в Архангельському під Москвою решту місяців життя. Писала статті; напівсліпа, вона іноді списувала цілі сторінки ручкою з уже висохлим пером, диктувати не любила, та й не могла довго через задишку. Задумала написати біографії Рози Люксембург і Карла Лібкнехта, а також автобіографію. Продовжувала викривати Гітлера і нацистів. Зверталася, як завжди, до жінок у всьому світі, і не тільки до них.

Чи бачила вона із закритого комфортабельного Архангельського, чи розуміла, що коїться тут же, навколо, у правильній і чудовій країні, яка, звісно, безкомпромісно проти­стоїть нацизму і де давно вирішено такі суто буржуазні проблеми, як жіноче рівноправ’я та щастя? Чи ж приймала за чисту монету вже тоді повнокровний міф, органічною частиною якого вона стала і який переживе в гротескній, майже анекдотичній формі...

Так чи інакше, щоб заслужити в історії навіть такий, треба бути дуже неординарною особистістю.

І жінкою.