«Особливі» студенти - Соціум - dt.ua

«Особливі» студенти

26 січня, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №3, 26 січня-2 лютого

В Україні сьогодні — справжній освітній бум. Відповідно до статистики, кожен десятий наш співвітчизник навчається: у школі, вузі, на курсах.....

В Україні сьогодні — справжній освітній бум. Відповідно до статистики, кожен десятий наш співвітчизник навчається: у школі, вузі, на курсах... Особливо радує той факт, що дедалі частіше в студентські аудиторії приходять молоді люди, про яких заведено казати «з обмеженими можливостями». Виявляється, їм потрібні не лише пільги, допомога, медичне обслуговування та горезвісні продуктові пайки. Молоді інваліди мріють навчатися. Адже саме гарна освіта допоможе їм знайти своє місце в житті й убезпечить від безробіття.

«Я — сама!»

Побачивши, як коридором вузу, спираючись на милиці, повільно йде тендітна дівчина, я спробувала запропонувати їй свою допомогу. Але симпатична студентка лише всміхнулася і відповіла м’яко, але рішуче: «Дякую, я сама!»

Наталя Добренька — інвалід I групи. У неї уроджене захворювання суглобів, тому дівчина може пересуватися лише на милицях. До третього класу Наталя навчалась у звичайній школі, а потім стан погіршився, довелося вчитися вдома. Звісно, до неї приходили вчителі, та й колишні однокласники не забували. Та все ж дівчина дуже сумувала за колективом, спілкуванням з хлопцями та дівчатами. А ще — мріяла навчатися далі, хоча й розуміла: буде нелегко! Після закінчення середньої школи Наталя обдзвонила кілька вузів у рідній Білій Церкві. Але практично всі співрозмовники, дізнавшись про інвалідність, прямо чи натяками радили дівчині не ризикувати: мовляв, сьогодні й абсолютно здоровим людям навчатися важко. Проте Наталя не відступила і набрала черговий номер телефону. На її щастя, слухавку взяла Аеліта Литвин, досвідчений викладач міжнародного університету «Україна». Вона відразу відчула палке бажання дівчини навчатися й водночас її непевність і побоювання не справитися. У цей переломний момент Наталі дуже потрібна була підтримка. Тому Аеліта Василівна прийшла до неї додому, зустрілася з мамою, докладно розповіла про навчальний заклад.

— Під час розмови з Аелітою Василівною я відразу відчула уважне, поважне ставлення до себе. Було видно, що тут дорожать кожним абітурієнтом, тому не відмахнуться від моїх проблем, підтримають і допоможуть, — згадує Наталя Добренька. — І я вирішила спробувати.

Наталя легко склала іспити і вступила на юридичний факультет. Усупереч побоюванням, вона швидко вписалася в групу і знайшла спільну мову з хлопцями та дівчатами. Батьки не впізнавали дочку — колись замкнута, мовчазна дівчинка стала частіше всміхатися, жартувати, навчилася користуватися косметикою. Сьогодні Наталя — симпатична, упевнена в собі молода дівчина з гарною зачіскою, вміло виконаним макіяжем. Здобувши диплом бакалавра, вона не зупинилася на досягнутому, а вирішила вдосконалюватися далі. Вибрала Київську академію адвокатури, нині навчається вже на п’ятому курсі.

— Знаючи характер Наталі, я анітрохи не сумніваюся в тому, що вона зуміє знайти роботу і завоювати авторитет у колег і клієнтів. Попри зовнішню тендітність, м’якість, вона дуже сильна, мужня, наполеглива людина, — каже проректор Білоцерківського інституту економіки та управління відкритого Міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петро Шишковський. — Уперше я побачив Наталю, коли вона щойно вступила до нас на навчання і на милицях спускалася східцями. Звісно, однокурсники та викладачі навперебій пропонували їй допомогу. Але вона відмовлялася і постійно повторювала: «Я сама! Я обов’язково зроблю це сама!» Попри всі труднощі, дівчина жодного разу не пропустила заняття, ніколи не спізнювалася. До речі, така поведінка характерна для багатьох студентів-інвалідів. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, вони ніколи не вимагають послаблень. Тому в нашому вузі викладачі ставляться до студентів із обмеженими можливостями так само, як і до решти. І в жодному разі не знижують рівень вимог! Вони мають насамперед відчути себе повноправними членами групи.

У візку — по диплом

Сьогодні в інституті навчаються 48 чоловік з особливими потребами. Серед них є інваліди зору, із захворюваннями опорно-рухового апарата, хворі на ДЦП, цукровий діабет і навіть візковики. А однією з «перших ластівок» став Юрій Бондар. Доля юнака склалася непросто. Він зростав веселим і непосидючим хлопчиною. У 15 років за компанію з друзями вирішив пірнути з тарзанки. Але ріка в цьому місці виявилася мілкою, хлопець врізався в пісок, і дістав найтяжчу травму хребта. Кілька років Юрія переводили з однієї лікарні до іншої, перепробували різні методи лікування, але пересуватися самостійно вже не зміг. Довелося змиритися з долею візковика. Юнак зізнається, що тоді майже шість років не з’являвся на вулиці. Але коли стан стабілізувався, передусім вирішив навчатися далі. Він вибрав для себе факультет правознавства.

— Своє навчання в інституті я згадую з величезним задоволенням, — каже Юрій Бондар. — Вчитися було легко, цікаво, тому буквально рвався на заняття. Не пропустив жодної лекції, дарма що добиратися до інституту часом було нелегко. У гарну погоду спокійно долав кілька кілометрів на своєму інвалідному візку, а от у дощ чи сніг відразу починалися проблеми. Доводилося викликати таксі, звертатися до перехожих із проханням спочатку допомогти мені сісти в машину, а потім — вибратися звідти. Взагалі, дуже часто наші труднощі викликані саме фізичними або психофізіологічними бар’єрами, а не самою інвалідністю. Наприклад, дуже ускладнює життя відсутність у місті пандусів, спеціальних туалетів, вантажних ліфтів тощо. Через це після закінчення інституту я довго не міг влаштуватися на роботу. Хоча мій фаховий рівень улаштовував багатьох роботодавців, вони не могли надати мені необхідних побутових зручностей. Тому треба удосконалювати загальну систему ставлення до інвалідів у всій державі, а не лише в окремо взятому вузі чи навіть місті.

Не зумівши знайти роботи за фахом, юнак згадав про своє давнє захоплення комп’ютерною технікою. Ще 1995 року, невдовзі після травмування, йому подарували старенький комп’ютер, який нерідко ламався. Ремонтувати його доводилося самотужки, тож поступово Юра досконало опанував цю техніку. До нього часто зверталися з проханнями полагодити комп’ютер, а потім він освоїв і складання. Коли клієнтів стало багато, Юра вирішив заснувати приватну фірму. Ось тут і допомогли знання, набуті в інституті. Сьогодні його підприємство, яке спеціалізується на складанні комп’ютерної техніки, потроху спинається на ноги. Про великі доходи поки годі й казати, але головне, що він сам утримує сім’ю і ні в кого нічого не просить. Його приклад надихнув й інших візковиків.

Слідом за Юрієм до інституту прийшов і Володимир Крамаренко. Колишній військовий, він дістав найтяжчу травму на службі в ракетних військах. Опинившись прикутим до інвалідного візка, зрозумів, що колишня професія вже недоступна. І вступив на факультет правознавства. До речі, інваліди нерідко вибирають саме правознавство, тому що занадто часто зіштовхуються з порушеннями своїх прав і прагнуть навчитися їх захищати. Як і Бондар, Володя добирався на навчання своїм ходом: на старому візку з ручним управлінням. Згодом співробітники інституту допомогли йому дістати новий, зручніший, з електроприводом. Попри всі труднощі, Володимир успішно закінчив інститут і сьогодні працює юристом.

— Присутність у нашому вузі студентів з обмеженими можливостями стимулює решту, — вважає доцент Аеліта Литвин. — Вони бачать, які ці хлопці та дівчата старанні, які вони організовані, дисципліновані, і їм просто соромно стає лінуватися, прогулювати чи готуватися до іспитів абияк. До того ж «особливі студенти» сприяють духу колективізму. Наприклад, Юра Бондар колись ледь не запізнився на свій випускний. Того дня саме була негода, певне, він застряг десь по дорозі. Оскільки всі студенти вже зібралися, ми вирішили починати церемонію без нього. Але вони дружно заявили: «Без Юри починати не будемо! Обов’язково дочекаємося його». Нині фотографія Юри з новеньким дипломом у руках — на почесному місці у вузівському альбомі.

Дистанційне навчання

— Із самісінького початку одним із головних орієнтирів діяльності нашого вузу було навчання молоді з особливими потребами, створення необхідних умов для їхньої фахової та соціальної адаптації, — каже Петро Шишковський. — Тому протягом усього строку навчання їм дається педагогічний, соціальний, психологічний супровід. Ми розробили цілу систему заходів, які допомагають забезпечити всім студентам однаковий доступ до навчання. З кожним із них викладачі працюють індивідуально. Особливо важким зазвичай є перший курс. Хлопцям і дівчатам, які з дитинства обмежені в спілкуванні з однолітками, іноді буває нелегко влитися в новий колектив, вони не впевнені в собі, у багатьох знижена самооцінка. І спочатку їм потрібна порада спеціаліста. Зі своїми проблемами вони можуть звернутися до професіональних психологів, які працюють у вузі, або до педагога-організатора. Традиційно цю посаду у нас обіймають студенти-інваліди, які чудово розуміють проблеми своїх однолітків.

Один із найскладніших випадків, із яким довелося зіштовхнутися викладачам, — Світлана Косенко. На момент вступу до вузу здібна дівчина з Умані була стовідсотково незрячою. Ситуація ускладнювалася й тим, що вона втратила зір вже в 16 років, тому ще не встигла опанувати методику Брайля, а читати у звичайний спосіб уже не могла. Було неясно, як же її навчати? Але й відмовити в прийомі викладачі не змогли. Зв’язалися з бібліотекою ім. М.Островського в Києві, де є спеціальна література для незрячих, зокрема й «розмовляючі підручники». Щоб дівчина могла слухати вдома касети з лекціями, вуз подарував їй магнітофон. А недавно допомогли придбати комп’ютер, і тепер Світлана може навчатися дистанційно. Сьогодні вона вже на четвертому курсі. Від колишньої депресії не залишилося й сліду: на неї просто немає часу. Світлана Косенко виховує маленьку дочку, працює в місцевому відділенні УТОСу, а в рідкісні вільні хвилини пише ліричні вірші, якими зачитуються її однокурсники.

У студентській бібліотеці великий вибір книжок спеціально для інвалідів. Наприклад, для людей із проблемами зору є звукові компакт-диски з основних предметів, які можна слухати вдома на магнітофоні або в бібліотеці. Для тих, у кого є комп’ютери, передбачені спеціальні дискети та програми, які студентам установлюють безплатно. Для тих, хто володіє Брайлем, — книжки зі спеціальним шрифтом, які одержують із бібліотеки
ім. М.Островського у Києві.

Величезною підмогою для студентів з особливими потребами стало дистанційне навчання. Сьогодні ця програма охоплює більш як 60 чоловік. Сучасні комп’ютерні технології дають їм можливість завантажувати конспекти лекцій, брати участь у семінарах, мати своєчасні консультації з того чи іншого предмету. Зворотний зв’язок дозволяє викладачам постійно контролювати рівень знань студентів, давати завдання, звертати увагу на помилки, тестувати.

Однак не менш, аніж інформаційні технології, мене вразили пандуси і... спеціальний туалет для інвалідів-візковиків, розташований на першому поверсі. Такого немає більше в жодному навчальному закладі міста. Відразу стало ясно, що тут піклуються про студентів не на словах, а на ділі. І прагнуть забезпечити кожному не лише вільний доступ до знань, а й необхідний побутовий комфорт. Саме тому хлопці та дівчата й називають цей вуз своїм домом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво