Оскома глобалізації

Поділитися
Коли спросоння звичним зневажливо-відстороненим рухом діставав зі скриньки величенький оберемок...

Коли спросоння звичним зневажливо-відстороненим рухом діставав зі скриньки величенький оберемок ранкової пошти і надибав, з-поміж інших листів, запрошення на зустріч із головою Європейського парламенту паном Хосепом Бореллем, всередині нічого не йокнуло. «Ну голова! Ну Європарламенту! — а що ж тут дивного», — згадалася фраза із класичного кінофільму. Та й чого б йому йокати: ЄУІ — інституція, віддавна знана своїми зв’язками із політичним істеблішментом ЄС: високих європейських посадовців вона гостить і виховує, сказати б, на регулярній, конвеєрно-інкубаторній основі (до слова — і оптом, і вроздріб, і на будь-який політичний смак). «Знову будуть загальні фрази про проблеми та перспективи», — подумала голова, але ноги на зустріч понесли самі.

Як з’ясувалося, я помилився, апріорі накинувши на єврочиновника оціночний «штамп». Пан Хосеп Борелль був у своїй промові прямим і відвертим, а у відповідях на запитання — відкритим і щирим. Він спромігся не приспати розніжену нескінченними дебатами аудиторію впродовж тригодинної зустрічі і обійшовся, фактично, без застосування дуже популярного поміж «бюрократії всіх країн» арсеналу патетично-порожніх банальностей та формально-привітних люб’язностей, прямо озвучивши питання, над якими доведеться «поламати голови» не одному гуртові європейських — і українських — інтелектуалів, аналітиків та ідеєтворців. Так-так, не дивуйтеся, в Україні є ідеєтворці — просто їх мало і вони «без тільняшок». Але це інша тема. Наразі — про Борелля, Європейський Союз, глобалізацію, Китай, соціальний демпінг, таке-інше і нас грішно-праведних…

Рефлекторна Європа

Європейський соціальний організм можна вивчати не лише за Норманом Дейвізом чи Рене Давідом, а й за Іваном Павловим та його вченням про безумовні рефлекси. Життя — найкращий вчитель і для людини, і для інфузорії туфельки: тицьнули тебе палицею — відскочив, торкнувся гарячого — відсахнувся. Так само на власному досвіді і помилках вчиться Європа.

Після подій 11 вересня, які «офіційно» змінили плин історії і «скасували» — у термінології недавнього гостя Києва і Могилянки «живого класика» Фукуями, — її (себто історії) кінець, у Європі ще кілька років домінував гуманістично-ліберальний ціннісний підхід до питання конфлікту цивілізацій.

Співчуваючи американцям «по-людськи», європейці воліли, однак, залишатися поза конфліктом і досить часто при цьому (у форматі «між нами кажучи») припускали, що «американці й самі десь винні у тому, що сталося»: мовляв, «найшлися тут володарі всесвіту — ось і отримайте!» Ще від революції хіпі називатись антиамериканістом стало мало не ознакою доброго тону: спочатку у Франції, Німеччині та СРСР, згодом — по всій Європі, а пізніше ця доктрина «вдосконалилася» значно більш гарячими головами на Сході…

Органічно-споконвічний демократизм та виплекана такою дорогою ціною миролюбність не дозволяли Європі дивитися на постсучасний світ через призму стратегічних перспектив реального стану справ, а, радше, крізь рожевувато-чистенькі скельця по-паризькому гламурно-чепурненьких окулярів «від де Токвіля».

По-епікурейському насолоджуючись власним інтелектуалізмом, Європа часто виглядає надто академічно розважливою. Не перетруджуючись у вивченні помилок чужих, вона, однак, досить уважна до помилок власних. Ось тільки реакція на них часто запізніла і до смішного недолуго-незграбна: відшаленіли емоції у передмістях французьких міст — маємо закон про селективну еміграцію; прогриміли вибухи в Мадриді та Лондоні — ось вам посилена увага до внутрішньої безпеки; прокотився в ісламському світі галас бурхливого невдоволення від «безневинних карикатур» — розбудовуються культурні та цивілізаційні вододіли. І так в усьому, і так до всього Європа ставиться постфактум, не маючи акумульованого досвіду вирішення пан’європейських проблем попередніми поколіннями.

Нова загроза, перед якою досить несподівано може опинитися Європа, — зміна важелів світової економічної політики. Якщо збережеться нинішня динаміка розподілу та руху продуктивних сил, європейські індустріальні перспективи невпинно гіршатимуть… А динаміка — річ, як відомо, вперта, до того ж — і це вже на рівні законів фізики — вкрай інертна.

Грім гримить…

Хочете бліцтест на власну молодість? Дайте відповідь на запитання, із чим у вас асоціюється означення «китайський». Якщо відповідь балансує у смисловому полі «дешевий, неякісний, піратський», то ви вже далеко не юнь (не плутати «юнь» із «інь—янь» та «юань» ). У сучасного покоління (що прийшло після тих, хто обирає «пепсі») «китайський» має зовсім інші, причому цілком пристойні (в економічному сенсі цього поняття) конотації: «оптимальний», «ефективний», «послідовний». Але не переймайтеся, бо цей тест визначає лише політичний, а не фізіологічний вік: і двадцятирічні юнаки також часто сприймають сучасний Китай у категоріях попередньої економічної доби.

Не встряваючи в дискусії про методи досягнення китайцями економічного дива — згодившись, природно, що для нас, європейців, вони далекі від прийнятних, — відзначимо, що перші особи Європейського Союзу щиро стурбовані темпами економічної експансії китайської та суміжної (в цінностях категорій «наш—ваш») із нею індійської промисловості.

Зокрема голова Європейського парламенту пан Хосеп Борелль із прикрістю і тривогою в голосі озвучив такі цифри: протягом останніх років кількість робочих місць у китайській промисловості збільшилася на сім мільйонів, тоді як у промисловості країн ОЕСР (умовно назвемо їх економічним ядром західної цивілізації) — кількість робочих місць зменшилася… так-так, на тих самих сім мільйонів.

У багатьох супермаркетах Європи частка продукції китайського виробництва сягає 80%. Варто вдуматися в цю цифру, адже йдеться про європейський ринок, який дуже неохоче приймає товари із неринкових економік, зводячи перед виробниками та імпортерами вкрай високі тарифні, екологічні, соціальні та інші нетарифні бар’єри.

Подібна ситуація і з індійським ринком, який, завдяки своїй англомовності, здебільшого зосереджений на сфері послуг, а також високих технологіях та фармацевтиці. Натепер нікого не дивує той факт, що багато корпорацій мають власні телефонні офіси саме в Індії, адже оплачувати міжміські телефонні розмови, платячи місцевому персоналові по два євро в день, значно вигідніше, ніж утримувати штат у котрійсь із європейських країн.

Експорт соціальних стандартів

Пожартувавши про політичну молодість, час поміркувати про фізичну старість — причому всерйоз і без жартів. Якщо Китай — як і Європа — старіє значно швидше, ніж зростає його виробництво (дається взнаки політика Пекіна з регулювання народжуваності — щось на кшталт нашого «Кохайтеся!», тільки навпаки), то індійське суспільство молодіє на очах, і, знову ж, якщо збережеться динаміка, вже у цілком передбачуваному майбутньому стане найчисельнішим на планеті.

Одним із найдійовіших механізмів зупинення китайсько-індійської економічної лавини на європейські та американські ринки є… соціальний розвиток Китаю й Індії. Адже, хоч би яке захоплення викликало теперішнє китайсько-індійське диво, його природа все ще базується на адміністративно-командній системі та потужному соціальному демпінгові. Дешева робоча сила й досі залишається визначальним фактором конкурентоспроможності продукції з цієї частини світу.

Західним економікам як повітря потрібен перепочинок, адже запропонований темп зростання неможливий до виконання соціальних та екологічних вимог, якими переобтяжені економіки Європи і США.

Саме тому у політичному істеблішменті західних систем всерйоз обговорюється питання «експортування» до Китаю й Індії не тільки високих соціальних стандартів та належного рівня захисту місцевих робітників (так звана «політика експорту профспілкових ідей»), а й усього спектру ліберальних, екологічних та соціал-демократичних цінностей Західної цивілізації.

Природно, що підвищення уваги до основних потреб людини-працівника істотно позначиться на собівартості продукції. Тож, хоч би як парадоксально це виглядало, існування заможних і демократичних Китаю й Індії вигідне Європі та США значно більше, аніж орієнтованим на експорт галузям місцевих економік. Причому дуже бажано, щоб стандарти підвищилися ще до того, як піде на пенсію нинішня продуктивна генерація індійців та китайців.

50 мільйонів душ на дорозі не валяються

Насамкінець варто, бодай пунктирно, поміркувати про перспективи України у цьому вихорі економічних мережив. Шістнадцятий рік існування — вік закінчення «школи становлення» і складання іспитів на атестат зрілості. У державному сенсі таким іспитом є вміння відчувати момент. Іспитом кандидатським стане вміння користатися цим моментом, ну, а професорською габілітацією колись стане для нас, вочевидь, уміння такий момент творити.

Відчуття кон’юнктури — річ у сучасну інформаційну добу вкрай важливе. Враховуючи наші генетичні прагнення приєднатися до Європейського Союзу, які повною мірою відповідають нашим економічним та геополітичним інтересам, варто тверезо зважити, що саме Україна може запропонувати Європі.

У контексті цивілізаційних баталій, які, хочеш не хочеш, точаться у багатьох форматах світового розвитку, Україна передусім може стати культурним і релігійним резервом Європи, із латентно закладеною у нашій православній свідомості пошаною до свого коріння та готовністю до захисту власних (і нав’язаних нам) традицій.

Кооптувати потужний у кількісному вимірі й потенційно перспективний соціальний і культурний український «шмат» — у геополітичній перспективі спокуса для Європи надто велика і навіть нездоланна. Тому те похолодання, що запанувало поміж Україною та ЄС в постпомаранчеві роки, — річ тимчасова і пов’язана, знову ж таки, не стільки з Україною, скільки з рефлекторно-примітивним реагуванням Європи на внутрішні негаразди й наплив чужинців, що прямо загрожують європейським цінностям і девальвують їх.

Оскільки Європа (у форматі ЄС) — на відміну від США, не вміє поки що розробляти гросмейстерські комбінації, а зазвичай лише «ходить у відповідь», ініціативу з пропонування себе Європі могла б перебрати Україна… можливо, знову ж, із допомогою перекладачів-адвокатів нашої держави в особі Польщі, Литви і, безумовно, США. У цій гросмейстерській грі не можна виключати з поля уваги навіть незвичних і візуально синтетичних формул на кшталт «православ’я як охоронець католицько-протестантських цінностей», «Україна як соціальний резервуар Європи» або «Україна як міст до Росії»…

Окрім приємних співрозмовників та делікатного частунку, зустрічі з європейськими політиками корисні бодай тому, що на них, виявляється, можна почути «з перших вуст» про проблеми, перед якими реально стоїть Європа. А якщо зустріч відбувається в академічному середовищі, більшість діячів мало не одразу впадають у ностальгічний транс, досить часто «вибовкуючи» всі стратегічні міркування та плани розвою європейського майбуття. За це й належить дяка панові голові Європарламенту Хосепові Бореллю.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі