ОСИП ДАНКО: «ГОЛОВНИЙ УРОК МИНУЛОГО — У ТОЛЕРАНТНОСТІ» ЦЕРКОВНА ІСТОРІЯ ЗАКАРПАТТЯ БАГАТА НА ТАЄМНИЦІ - Соціум - dt.ua

ОСИП ДАНКО: «ГОЛОВНИЙ УРОК МИНУЛОГО — У ТОЛЕРАНТНОСТІ» ЦЕРКОВНА ІСТОРІЯ ЗАКАРПАТТЯ БАГАТА НА ТАЄМНИЦІ

11 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 11 жовтня-18 жовтня

Осип Данко — один з найбільших дослідників церковної історії Закарпаття. Народився у селі Тростник на Виноградівщині...

Осип Данко — один з найбільших дослідників церковної історії Закарпаття. Народився у селі Тростник на Виноградівщині. Навчався у Празі, Мюнхені та Нью-Йорку. Доктор юридичних і магістр бібліотечних наук. Працював у найпрестижніших вузах США — Колумбійському та Йєльському університетах. В останньому майже сорок років завідував слов’янським відділом. Опублікував чимало досліджень з історії Закарпаття.

Попри похилий вік, щороку приїжджає на батьківщину, аби попрацювати в архівах. Готує фундаментальну працю «Новоправославний рух на Закарпатті (1900—1944)», яку буде щедро доповнено документами. Під час останнього візиту до Ужгорода і робилося це інтерв’ю. 12 серпня Осипу Данку виповнилося 80 років.

— Пане Осипе, чому ви зацікавилися церковною історією?

— Це сталося випадково. Працюючи в архівах, я натрапив на матеріал, який свідчив, що під час окупації Закарпаття 1939—44 років угорська влада допомагала православній церкві. Це суперечило всьому тому, що писалося раніше. Адже доти всі вірили, у тому числі й я, що мадярський режим гостро переслідував православну церкву. Проте виявилося, що все значно складніше.

Її справді було упосліджено в 1939 році — на першому році окупації. Тоді угорці фаворизували греко-католицьку церкву, сподіваючись, що вона — промадярська і незабаром служитиме угорській державі. Але ситуація змінилася, коли вони побачили, що їхнє уявлення про уніатів хибне. Адже протягом двадцяти чехословацьких років греко-католицька церква зазнала відчутних змін.

Тоді угорцям і спало на думку, що не варто відкидати православ’я. Треба просто наповнити його такою самою мадярською ідеологією, як й інші церкви. Тому розпочали організацію автокефальної православної церкви в Угорщині.

Оскільки Сербська православна церква, під чиєю юрисдикцією перебувало більшість православних закарпатців, була все-таки національною, угорці автокефалію вирішили отримати через празького архієпископа Саватія. Саме за його посередництва угорський уряд сподівався отримати від Царгорода (Константинополя) автокефалію православної церкви.

— Раніше про це було невідомо?

— Власне, про це й досі ніхто не говорить.

— Отож у тому, що цей факт з’явився на білий світ, ваша заслуга?

— Я не вважаю це заслугою. Для мене це загадка. Чим більше клубок розмотується, тим стає, з одного боку, важче, а з другого — цікавіше.

— Ви згодні, що питання церкви — ключове питання закарпатської історії?

— Так, принаймні в минулому. Візьмемо такий приклад. У 1902—1903 роках на Закарпатті зародився новоправославний рух. А вже у 1936 році тут було 140 тисяч православних. Це велика частина населення. По суті, це був бунт, громадське повстання на церковному тлі. Це був виступ у першу чергу проти мадяризації і соціального гніту. В інших народів такий протест вилився б у формі політичних акцій. І це було б логічно. Але в закарпатців такого бути не могло.

— Чому?

— Тому що політична культура наших краян була настільки прибита, що вони не знали жодного взірця, жодної схеми, яку можна було б наслідувати. Єдиним суспільним інститутом, який вони знали, залишалася церква.

Велика частина греко-католицьких священиків була змадяризована. Окрім того, у них сформувалося зверхнє ставлення до закарпатських селян. Вони почали з погордою, з презирством дивитися на своїх вірників. Саме вони чинили тиск і на простий народ, і на ієрархію греко-католицької церкви, аби чим швидше змадяризуватися. Аби радше стати панською мадярською церквою, ніж селянською руською (українською).

Тому виникнення православ’я було своєрідним громадським бунтом. Хоча його таким не трактують.

— Є думка, що у міжвоєнний період церква була виразником національних симпатій. Греко-католицька підтримувала український напрям, а православна — русофільський. Що на це скажете?

— Частково — це так, а частково — ні. У греко-католицькій церкві залишилися мадярські елементи, і промадярський патріотизм був помітний у значної частини священиків. Вони, приміром, відмовилися присягати на лояльність Чехословаччині.

Єпископ Гебей, який прийшов на місце видвореного єпископа Паппа, виявив велике зацікавлення у піднесенні національної руської свідомості, яку ми розуміємо як українську. Він був дуже активним і старався, щоби священики поверталися обличчям до народу. На Закарпаття прийшли ченці-василіяни, які вирізнялися національним духом. Контакти з Галичиною, зокрема з єпископом Андреєм Шептицьким, стали активнішими.

Греко-католицька церква почала міняти своє обличчя, ставала більш народною. Народницький рух, який існував і за попереднього мадярського режиму, тепер день у день наростав. І цього мадяри, які прийшли у 1939 році, не завважили. Тому таким сильним було їхнє розчарування.

Інша ситуація простежувалася в православній церкві. Від самого початку церква була закарпатською, але її національне обличчя — російським. І не тому, що віруючі були такими. Просто всі священики на початковій стадії — це закарпатці, які проходили російський церковний вишкіл на Галичині та в Україні. А за царської Росії, як відомо, української православної церкви не було.

Після революції на Закарпаття почали приходити російські священики-емігранти, які мали тут великий вплив. Адже їхня богословська освіта була значно вищою, ніж у місцевих парохів, які проходили, як правило, лише короткий курс при монастирях Києва чи деінде. А це вже були кандидати богословських наук.

Значним був вплив і російських емігрантів-мирян. Зокрема таких, як брати Геровські, які приїхали на Закарпаття з Чернівців і проводили тут активну русофільську політику. Окрім того, Сербська православна церква була дуже проросійською.

Саватіївська православна церква, яка отримала автокефалію від Царгородського патріархату, була толерантнішою, прихильнішою до українського напряму. Проте чехословацька влада підтримувала Сербський патріархат. Белград був важливий для Праги як частина малої Антанти, тому чехи погодилися підтримати сербську юрисдикцію. Відтак 18 православних священиків-саватіївців на Закарпатті перестали отримувати урядову платню, яку мали інші священнослужителі.

— Кажуть, віросповідання до війни свідчило не тільки про національний характер, а й про соціальний. Мовляв, греко-католицька церква була заможнішою, а православна — біднішою…

— Загалом, це так. Передовсім у православних священиків — чи то саватіївців, чи сербського підпорядкування — матеріальне становище було гіршим. І пояснення цього просте. Чехословацький режим визначав платню священнослужителям залежно від рівня освіти. Якщо ви мали за плечима гімназію чи учительську семінарію, а потім здобули ще й теологічну освіту, — то діставали повну ставку. Православні попи, як правило, такого вишколу не мали.

У цілому можна стверджувати, що православний рух базувався на соціально бідніших верствах. Адже спочатку це були виключно селянські маси. Аж до 1921 року православні не мали жодного священика, який перейшов би до них із греко-католицизму. Першим став отець Михайло Мейгеш.

Але за часів Чехославаччини студентами ставали вже й вихідці з села, у тому числі й православні. З отриманою освітою їхній соціальний статус підвищувався. Отож у 1938—39 роках суспільне становище православних і греко-католиків почало вирівнюватися.

— Як поставилися обидві церкви до Карпатської України?

— Після Віденського арбітражу 1938 року греко-католицький єпископ залишився в Ужгороді, який відійшов до Угорщини. Себто Закарпаття опинилося без владики. Тоді Ватикан призначив єпископом Діонісія Нярадія, українця з Югославії. Своїм осідком він зробив Хуст.

Це була людина українських поглядів, і священики українського напряму дістали сильну підтримку. З урядом Августина Волошина в єпископа склалися дуже добрі стосунки.

З православними ситуація була складнішою. Сербська юрисдикція у цілому поставилася негативно. Були спроби доктора Миколи Кушніренка та ще кількох інтелігентів створити Українську православну церкву. Ця група спільно з 12 священиками підписала перед виборами заклик до православних голосувати за українську владу. Підписання цієї декларації стало успішним кроком організаторів Української православної церкви.

— Чим пояснити, що Московський патріархат, який прийшов на Закарпаття найпізніше, має тут найбільше парафій в Україні?

— Коріння цього треба шукати ще в дорадянському періоді. На Закарпатті і в селян, і в частини інтелігенції давно сформувалася віра в Росію як у сильний слов’янський центр. Мовляв, у біді вона допоможе. Це помилкове сподівання. Бо в 1948 році, коли Москва допомогла Відню придушити мадярське повстання, вона могла продиктувати свої умови і щодо Закарпаття. Але цього не зробила.

Ось це народне русофільство стало підніжжям. Сербська церква нічого не вдіяла, аби відтягнути закарпатців від цієї настанови. Вона тісно співпрацювала з Московським патріархатом і в 1945 році охоче віддала наш край під його юрисдикцію. До речі, російська влада дуже пильнувала, щоб це відбулося з дотриманням усіх формальних ознак і мало цілком легальний вигляд.

— Чи не спрацювали тут, окрім історичних передумов, ще й ментальні особливості?

— Тут більше причин. Головна з них — інерція самих закарпатців. По-друге, не досить жвава позиція Київського патріархату. Тільки тепер він почав виявляти активність. Правдоподібно, що згодом тут буде стільки громад незалежної Української православної церкви, що на Закарпаття призначать єпископа.

— Коли в Україні вирішиться питання зі створенням помісної православної церкви?

— Окрім усього, в Україні триває процес українізації віруючих. Митрополит Сабодан їх втрачає. Втрачає не революційно, а поступово. Поведінка московської церкви під час відвідин Папи Римського була вкрай нерозумною. Вона була шкідливою для самих ставлеників Москви, бо показала їхню заскорузлість і зверхність до інших конфесій. Тим часом патріарх Філарет звернувся до Папи з промовою, яка і за формою, і за змістом була дуже доброю.

— Які висновки маємо зробити з церковної історії Закарпаття?

— Що вона дуже складна. Що треба конче позбутися нетолерантності. Що християнські церкви, як мінімум, мають жити у братніх, добросусідських стосунках. Тоді і об’єднання церков було б легшим. Християни не повинні зарікатися, що така річ неможлива в майбутньому. Я у це щиро вірю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво