ОРГАННИЙ ПЕРЕЇЗД: ІЗ ДОСВІДУ НАСТУПАЛЬНОЇ РЕСАКРАЛІЗАЦІЇ - Соціум - dt.ua

ОРГАННИЙ ПЕРЕЇЗД: ІЗ ДОСВІДУ НАСТУПАЛЬНОЇ РЕСАКРАЛІЗАЦІЇ

19 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-26 липня

Читачі старшого покоління «ДТ» мають добре пам’ятати, як радянська влада, що сповідувала ідеали атеїзму, влаштовувала в нею ж таки закритих храмах склади (гірший варіант), виставкові зали і музеї (кращий варіант)...

Читачі старшого покоління «ДТ» мають добре пам’ятати, як радянська влада, що сповідувала ідеали атеїзму, влаштовувала в нею ж таки закритих храмах склади (гірший варіант), виставкові зали і музеї (кращий варіант). Блискавично зійшовши з історичної арени, будівничі світлого майбутнього в питанні колишнього церковного майна залишили для нашого непростого сьогодення дуже небезпечну спадщину. Нова влада привселюдно затаврувала ганьбою свою безбожну попередницю і заходилася повертати сакральним спорудам їхні первісні функції. Передача храмів, що раніше використовувалися під примітивні господарські потреби, відбувалася відносно безболісно. Інша річ — храми, у яких облаштувалися заклади культури, освіти та іншого призначення. Структури зі складною організацією переселенню піддаються значно важче — необхідні вільні площі й чималі фінанси. Природно, і того, й другого бракує. А дефіцит ресурсів (часто — у поєднанні з іншими специфічними причинами) у процесі ресакралізації храмів неминуче провокує можливість конфлікту. Прикладом і навіть, якщо дозволите, моделлю такого протистояння стали претензії двох юридичних осіб на володіння колишнім Домініканським собором у Львові.

Помешкання єдиного архітектурного комплексу колишнього костьолу і монастиря, побудованих домініканцями в XVII — XVIII ст., з 1973 року перебували у віданні Львівського музею історії, релігії й атеїзму. 1986 року музей очолив Володимир Гаюк. Новий директор разом з такими поборниками національної ідеї, як Михайло Горинь, Степан Хмара, Ігор Калинець, Іван Гель, Михайло Косів, прилучився до боротьби за легалізацію Української греко-католицької церкви, яка радянською владою була репресована. Крім усього іншого, Гаюк написав генеральному секретарю ЦК КПРС Горбачову листа, в якому обгрунтував історичну необхідність і справедливість виведення УГКЦ з підпілля... Директора музею історії, релігії й атеїзму, «колишнього комуніста» Гаюка глава УГКЦ нагородив медаллю «За внесок у справу відродження». (Нагороду вручав владика Володимир Стернюк.) Церква з розумінням поставилася до періоду, коли музей називався атеїстичним. Для самих музейників їхнє «атеїстичне минуле» було періодом вимушеного конформізму. Володіючи саме таким статусом, музей у радянські часи врятував тисячі культових речей, що із закритих храмів викидалися на сміття або спалювалися. Крім «музею атеїзму», ніхто не мав права збирати предмети релігійного мистецтва. Багато що з тих речей музей згодом повернув у знову відкриті храми.

1997 року музей, чия назва вже була вирятувана від визначення «атеїзму» (Львівський музей історії релігії — ЛМІР), підписав зі Світовим християнським конгресом Української греко-католицької церкви договір про надання храму Пресвятої Євхаристії (він же — Домініканський костьол) для богослужінь і духовно-просвітницької роботи в недільні дні з 11-ї до 14-ї години. Більшого музей надати не міг, оскільки в інший час помешкання костьолу використовувалося для проведення екскурсій, наукових конференцій, фестивалів духовного співу, концертів органної та камерної музики, зустрічей з керівниками релігійних і громадських організацій. Була ідея запровадити практику екуменічних богослужінь. Тоді глава СХК УГКЦ Михайло Косів, що поставив свій підпис під договором, визнав помешкання храму «невід’ємною частиною музейного комплексу».

Проте вже невдовзі релігійну громаду перестав улаштовувати статус суборендатора, і вона почала претендувати на одноосібне володіння храмом. Через рік вона починає звертатися до обласної влади з проханням передати їй храм. Правда, домагатися поставленого завдання віруючим було непросто. І річ навіть не в тому, що в помешканні колишнього храму містився державний заклад культури, який для початку ще слід було кудись відселити. Домініканський костьол, шедевр бароко, визнаний видатною пам’яткою архітектури, яка не підлягає передачі в постійне користування релігійним організаціям (відповідна постанова Ради Міністрів УРСР ухвалена 5 квітня 1991 року).

Тодішній глава ОДА 20 лютого 1998 року видає розпорядження, яким доручає обласному управлінню містобудування й архітектури підготувати клопотання до Кабміну «про вилучення Домініканського костьолу з переліку пам’яток архітектури, що не підлягають передачі в постійне користування релігійним об’єднанням, з метою його подальшої передачі Українській греко-католицькій церкві». Перша особа області настільки хотіла прислужитися цій конфесії, що у своєму розпорядженні говорить про «повернення колишнього Домініканського костьолу релігійній організації».

Невідомо, чи розвивалися б події далі, якби тодішньому начальнику обласного управління культури Роману Лубківському не заманулося не послухатися найвищої в області особи і заступитися за свою структуру. Р.Лубківський зазначив, що положення про «повернення» костьолу Львівській архієпархії УГКЦ не має під собою підгрунтя, оскільки греко-католицька церква власником цього храму ніколи не була. Храм до 1946 року належав домініканцям. Начальник управління культури застерігав, що така «передача» у майбутньому може призвести до міжконфесійного конфлікту. Роман Лубківський також попереджав, що вилучення храму в музею призведе до ліквідації цього закладу як важливого науково-методичного релігієзнавчого центру. Таких музеїв у світі — одиниці. Щось подібне є в Санкт-Петербурзі, Луганську і ще десь у Південно-Східній Азії. Специфіка роботи ЛМІР базується на органічному поєднанні пам’яток історії та культури, релігійного мистецтва, філософії, теології. ЛМІР — власник значних зібрань ікон XVII—XIX століть, «іудейського скарбу» XVII—XIX століть, єдиного у світі зібрання Тор, колекції цінних «стародруків» XVI—XVIII століть, у тому числі — й «Острозької Біблії» Івана Федорова, «Требника» Петра Могили. ЛМІР — співорганізатор традиційних міжнародних конференцій — «круглих столів» «Історія релігії в Україні». Є в музеї інститут антропології, власне видавництво «Логос». Начальник управління культури дозволив собі нагадати, що відбирати в музею один із його корпусів не зовсім коректно хоча б тому, що адміністрація Президента України готує питання про надання музеєві статусу «Національний».

Тоді релігійна громада звернулася до Президента. У листі від 29 лютого 2000 року Патріарша комісія зі справ молоді УГКЦ вказує на місцеві «державні органи влади», що не змогли винести «остаточного рішення з цього питання». У тому ж таки листі до Президента звернулися «з ласкавим проханням посприяти у справі вилучення храму з «Переліку...» і передачі храму... для Центру душпастирства молоді Української греко-католицької церкви». Патріарша комісія запевняла Президента, що вона не зазіхає на існування Львівського музею релігії. Аргументом на користь безболісності відторгнення в музею помешкань Домініканського костьолу було використано таке твердження: «Експозиційні зали музею і храм мають окремі входи і можуть автономно, без обопільних перешкод існувати».

Щодо входів комісія не лукавила, але вона промовчала про інше. На хорах у неймовірній тісноті тулилися реставраційні майстерні, в яких відновлюють ікони й живопис релігійного характеру. У святилищі з радянських часів містилася музейна бібліотека. Забирати це все нікуди. Площ музею і без того катастрофічно бракувало. Багато експозиційних залів не можуть приймати екскурсантів, оскільки виконують роль фондосховищ. Скажімо, у залі протестантської експозиції зберігаються 500 відреставрованих полотен на релігійну тематику.

Про ситуацію в ЛМІР, пов’язану з дефіцитом квадратних метрів, влада знала. Виконавчий комітет Львівської обласної ради народних депутатів ще 1994 року прийняв рішення про «Програму розвитку державних музеїв на період з 1995 по 2000 рік». Цією програмою, зокрема, передбачалося розширити експозиційно-фондові площі музею, перемістити реставраційні майстерні, організувати бібліотеку і друкарню за рахунок помешкань, що належали головно сусідньому ПТУ № 58. З усього запланованого щодо ЛМІР на сьогодні виконано тільки передачу трапезної.

Знаючи про те, що адміністрація Президента і Кабмін «просили» обласне керівництво «вжити заходів» по костьолу на користь віруючих, Патріарша комісія зі справ молоді УГКЦ першого листопада 2001 року звертається до нового глави ОДА (М.Гладія) із м’якою вимогою передати храм уже разом із трапезною. Автор листа, отець Йосип Мілян, прив’язує розширену передачу храму до особи Папи Римського. У листі зазначалося, що представники цього храму в складі делегації представництва УГКЦ планували взяти участь у «візиті подяки Всесвітньому Архієрею за його душпастирську подорож і батьківську турботу за наш народ», але їхні плани перекреслила передача помешкання трапезної у користування одного з ринків міста. (За концепцією директора музею, відремонтована з допомогою спонсора трапезна мала б бути задіяна під виставкову залу.) Хоча, чесно кажучи, чому Іоанну Павлу ІІ не можна було подякувати, якщо навіть між директорами музею і ринку було укладено договір про спільне використання трапезної, незрозуміло.

Очевидно, наляканий можливістю міжнародного скандалу або безпосередньою близькістю виборчої кампанії, заступник глави ОДА Володимир Герич наступного ж дня видав доручення, яким зобов’язав ПТУ поліграфістів звільнити окремі помешкання і на звільнених площах розмістити бібліотеку музею, а мера міста попросив «запропонувати варіанти помешкань для організації семінарії Української автокефальної православної церкви». (Міська рада ще в червні 2000 року ухвалила рішення про передачу помешкань училища в користування Львівської єпархії УАПЦ. Річ у тому, що музей по адміністративній лінії підпорядкований облуправлінню культури, а за приналежністю помешкань — міському комунальному управлінню.) Доручення не виконали, оскільки одиниця профтехосвіти затято не бажала виселятися. Як значилося в одній з відписок, Міністерству освіти і науки нікуди переселяти поліграфічне училище. А місто не збиралося змінювати свого рішення.

Опинившись між молотом «побажань згори» (АП) і «вимог збоку» (громада УГКЦ) та ковадлом адміністративної автономності міста, обласна влада нічого кращого не знайшла, як вирішити питання за рахунок обмеження інтересів музею. Той-таки п. Герич підписав друге доручення. Цього разу безталанну бібліотеку необхідно було переселити «у помешкання одного з музеїв м.Львова». У який саме музей необхідно евакуювати книжкове зібрання, зам. глави області не уточнив.

Команду передати бібліотеку Гаюк і його колектив розцінили як намір нового начальника управління культури Василя Отковича розформувати сам ЛМІР. Адже що означає передати тематичну бібліотеку «у помешкання одного з музеїв»? Музей, чиїм профілем не є історія релігії, не виділятиме під передану колекцію свої кращі помешкання, тим більше навряд чи організує функціонування цієї бібліотеки (обслуговування читачів). У чужих запасниках без користі могли пилюжитися праці богословів Київської, Львівської, Санкт-Петербурзької та Московської духовних академій, церковно-релігійна література католицьких інститутів Італії, Німеччини, Австрії, Франції й Польщі, зібрання релігійних видань мусульман Криму, повне видання творів Українського Католицького університету в Римі. (Йдеться про спеціалізовану бібліотеку релігієзнавчого профілю, що не має аналогів у країні. Тут є деякі книжки, що існують у єдиному примірнику.)

Це усвідомлювали не тільки працівники музею. Наукова і творча громадськість міста виступила із заявою (серед тих, хто підписався, був і директор Львівського відділення Інституту української археографії і джерелознавства імені М. Грушевського НАН України Ярослав Дашкевич) на захист бібліотеки. Цінність музейної бібліотеки відзначив навіть Микола Прокопович, член Комісії сакрального мистецтва при УГКЦ. З цього приводу він сказав власкору «ДТ» таке: «Інтереси цього музею не можна пригноблювати, цей музей потрібний, це дуже гарний музей. І тут немає ніяких протиріч між церквою і музеєм. Навпаки, один другого, скоріше, доповнює, чим суперечить». Справді, у бібліотеку музею записані вихованці духовних академій і семінарій (і УГКЦ, і УАПЦ, і УПЦ КП тощо), ченці, учені світських вузів.

У ОДА змушені були визнати, що пункт доручення щодо іншого музею був «не до кінця коректним»: громадськості пообіцяли, що бібліотека ЛМІР «не буде розукомплектована або передана іншому музейному закладові». Але виконувати вищу державну волю начальник обласного управління культури все ж мусив. Директору музею, як він сам говорить, щодня дзвонив начальник управління культури ОДА і вимагав «прибрати бібліотеку й орган». Начупркульт говорить, що відбулася лише одна розмова, під час якої дирекції музею було рекомендовано «не напружувати ситуацію і прибрати бібліотеку з органом». Куди прибрати, обласним керівництвом сказано не було. Про виконання рішення Виконавчого комітету облради від 1994 року розмова також чомусь не йшла.

А ситуація загострилася, не тому, що музей не хотів віддавати костьол: вхід у бібліотеку проходив через вівтарну частину храму, а один з органів музею знаходився в куті цієї самої вівтарної частини. Перебування ж сторонніх осіб у вівтарі, крім священика і тих, що допомагають, як запевняють представники УГКЦ і теперішній начальник, що керує культурою, суперечить вимогам східної християнської традиції. За твердженням тих же джерел, немає місця у вівтарі й тим предметам, що не відповідають візантійському обряду.

Дарма музейники намагалися пояснювати, що орган перебуває у вівтарі костьолу, а, відповідно до католицьких вимог, це не є порушенням догматів. Не приймався віруючими і той доказ, що, в принципі, музею вільно утримувати свої об’єкти, де завгодно, хоча б на тій підставі, що основним орендарем храму є він (музей). Втім, співробітники музею і самі розуміли, що місце розташування бібліотеки і «спірного органа» не найкраще.

Директор, як висловився нинішній начальник облуправління культури, «незрозуміло чого затягував» зі звільненням вівтаря. А причини були більш ніж очевидні. Приміщення, куди можна було б перемістити бібліотеку, і де вона могла б виконувати свою безпосередню функцію, не було. Орган переміщати довго не наважувалися тому, що його потрібно було розбирати на частини і збирати наново на новому місці. Впевненості в тому, що майже чотирьохсотлітній інструмент (1635 «року випуску») зберіг би в результаті «умертвління-воскресіння» своє оригінальне барочне звучання, не було жодної. Ризикувати органом не хотілося.

Тоді, як стверджує директор Гаюк і що заперечує отець Милян, парафіяни пригрозили, що допоможуть винести бібліотеку музею з вівтарної частини, не питаючи дозволу музейників. Тільки після «погрози віруючих» дирекція зважилася перемістити бібліотеку в помешкання, що співробітники музею називають «підвалом», а управління культури «обладнаним фондосховищем». Чим насправді є кінцевий пункт евакуації, судіть самі: в опалювальний сезон постійна температура там дорівнює 25—27 °С (тоді як припустимою для фондосховищ є температура плюс 20°С), а влітку помешкання занурюється у вогкість. «Тимчасове зберігання» бібліотеки з лютого триває дотепер.

Органу пощастило дещо більше: він наразі залишився в костьолі, але стресу уникнути йому також не вдалося. Релігійна громада, не чекаючи фахівця, що реставрував орган і дає на ньому концерти, вночі прокотила ветерана сакральної музики від вівтаря до виходу. Добре що хоч Віталій Пивнов (реставратор і органіст) у свій час додумався поставити відновлюваний інструмент на коліщатка. Начебто передбачав можливість «катання». Реставратор-органіст говорить, що у світі навряд чи знайдеться ще один такий самий орган, який би «своїм ходом» подолав 70 метрів. Сьогодні «король музичних інструментів» стоїть боком у вузькій бічній ніші, похмуро устромившись своїм парадним фасадом у стіну. На щастя, великої шкоди нешанувальники органної музики інструменту не заподіяли: щось повискакувало, щось розладналось. Це вдалося виправити. Але більшої «подорожі» — виселення з храму (як того бажають релігійна громада та управління культури) — конструкція органу не витримає. Дерев’яні фрагменти інструмента до моменту консервації, дія якої не є абсолютною, були цілком побиті хробаками.

Художньо-реставраційні майстерні поки що з храму (хорів) не викинули, але це справа часу. На цей рахунок начупркульта повідомив власкору «ДТ», що роз’єднання музею і діючого храму в майбутньому неминуче. Причому начупркульта прогнозує таку перспективу роз’єднання, коли музей позбавиться помешкань костьолу взагалі. У своєму листі до о. Миляна п. Откович пише: «Підтримуючи ідею передачі храму Пресвятої Євхаристії у власність УГКЦ для потреб віруючих...»

Дивна ситуація: начальник управління культури, незалежно від свого особистого віросповідання, політичних прихильностей або національної приналежності, насамперед, мав би відстоювати інтереси свого підрозділу. Він зобов’язаний тривожитися про збереження цінностей і інших народів багатонаціональної України, неукраїнців. Чому обласне керівництво (включаючи начупркульт) пригноблює державний заклад і працює на структуру, відділену від держави?

Керівництво ОДА негласно може поділяти точку зору тих галичан, що за інерцією продовжують кваліфікувати ЛМІР як форпост атеїзму і тому жадати закриття музею. Така позиція чиновництва може бути викликана аж ніяк не релігійним фанатизмом. Просто такою, швидше за все, є загальна ситуація в Галичині, коли після десятиліть переслідування УГКЦ маятник хитнувся в бік переслідування того закладу, що раніше асоціювався з атеїстичною діяльністю.

14 лютого нинішнього року Кабмін видав постанову №137, якою скасував дію постанови Радміну УРСР від 1991 року. Тепер «культові будівлі — визначні пам’ятки архітектури, які не підлягали передачі в постійне користування релігійним організаціям... можуть передаватися їм у користування...» Але знову ж — «тільки після вирішення питань, пов’язаних з переміщенням навчальних закладів, архівних установ і закладів культури, що займають ці культові будівлі, до інших приміщень».

Іронія долі полягає в тому, що постанова, якої так довго і наполегливо домагалася Патріарша комісія зі справ молоді УГКЦ, дає шанс на, власне, «повернення» істинному власникові. До Львова уже приїжджали (до ухвалення даної постанови Кабміну) представники домініканського ордена і намагалися повернути своє. Ця сама 137-ма постанова взагалі відкриває дорогу куди масштабнішим розбиранням в ділянці сакральної нерухомості. На території Західної України є безліч колишніх римо-католицьких храмів. Римо-католиків же як таких — значно менше: вони, що представлені тут переважно польським населенням, після Другої світової були репатрійовані до ПНР. За останні роки греко-католицькій конфесії передано не один колишній римо-католицький храм. Продуманим цей крок з боку влади назвати важко.

Передача храму, збудованого однією конфесією, іншій конфесії здатна викликати не тільки позови за самі помешкання. Тут виникає проблема різних підходів до визначення цінності тих або інших предметів культу й обряду. І інцидент з органом у Домініканському костьолі — не найяскравіший тому приклад. До війни у Львові був достатньо великий парк органів — близько 30 інструментів.

На сьогодні живих (діючих) органів у Львові рівно п’ять: у костьолі Антонія, кафедральному костьолі, костьолі Магдалини і два врятованих співробітниками ЛМІР відносно невеличких органа з нельвівських храмів. До речі, один з органів Пивнов відновив на голому ентузіазмі, а на інший музей ледь нашкріб невеличкі кошти зі своїх убогих ресурсів. Радянська влада всіляко перешкоджала відновленню органів і запровадженню концертної практики в колишніх храмах. Компартійні функціонери казали симпатикам органів: «Дай вам сьогодні можливість проводити органні концерти — так ви завтра улаштуєте богослужіння!»

Дивовижний збіг: УГКЦ органи також непотрібні. Хоча офіційно про це ніхто не заявляє. У колишньому костьолі бернардинців, що новою владою переданий греко-католикам, пропадає орган (XVII сторіччя) дуже відомого в органобудуванні майстра Каспарині. Таких органів на пострадянському просторі залишилося усього два екземпляри: один у Вільнюсі й один у Львові. Орган новим господарям храму непотрібний. Пивнов до них звертався, вони сказали, що не збираються органом займатися. Колишній костьол Марії Сніжної також віддали греко-католицькій церкві. Там був орган XIX сторіччя. Віталій Миколайович (Пивнов) поцікавився, що збираються робити з органом. Вони з нього хочуть зробити іконостас...

Задля справедливості потрібно відзначити, що паства часто розходиться у визначенні цінності церковної атрибутики не тільки з римо-католиками, але і з мистецтвознавцями. Приміром, громади (особливо — по селах) чимало знищують церковних предметів, інтер’єрів і екстер’єрів тільки тому, що «вони застаріли». Ситуація, коли під час ремонту зникають твори мистецтва, не настільки вже і рідкісна.

Про цей бік церковного життя той же Микола Прокопович (член Комісії сакрального мистецтва при УГКЦ, архітектор курії Львівської архієпархії) висловився так: «Це наша загальна біда. Церква це люди. А рівень розуміння даної проблеми звичайним парафіянином або священиком не завжди є високим. Блаженійший Любомир Гузар, як тільки став управляти, подав спеціальний декрет і розіслав його усім священикам у всі єпархії з роз’ясненням про те, як ставитися до церковного майна, як проводити роботи, щоб не знищити цінності церкви. Тому що, дійсно, багато чого гине, продовжується руйнація. Якщо щось станеться, ми реагуємо, скликаємо спеціалізовану раду, фіксуємо і доводимо до відома Блаженнійшого. Але ми за усім устежити не в змозі».

У автора статті немає ніяких підстав брати під сумнів сказане М. Прокоповичем, але як пояснити той факт, що поруч з резиденцією Блаженнійшого перед приїздом Папи Римського церковники покрили куполи храму Святого Юра золотом замість історичного мідного покриття, що згодом дає специфічний зелений колір.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво