Опір матеріалу - Соціум - dt.ua

Опір матеріалу

3 грудня, 2010, 15:24 Роздрукувати Випуск №45, 3 грудня-10 грудня

«Руський світ» — одна з найбільш обговорюваних тем у навколоцерковних та гуманітарних колах України...

«Руський світ» — одна з найбільш обговорюваних тем у навколоцерковних та гуманітарних колах України. Чим це нам загрожує? Що ми можемо протиставити? А може, варто погодитися? Взагалі-то, ми всюди вічно спізнюємося. То з запізненням років на сто починаємо мусирувати націоналістичні настрої. То беремося за «цивілізаційний проект», тоді як глобалізація уже фактично позбавила це утворення актуальності.

Але що ми розуміємо під «Руським світом»? З чим готуємося «боротися» чи «погоджуватися»? Чи не занадто ми захопилися (нас захопили) його політичним підгрунтям? Слід уважніше послухати патріарха Кирила. Звісно, він сам інколи плутається, і в його риториці нова «цивілізація» скидається на нео-СРСР. Але він ще трохи потренується — і все виходитиме добре. Він і так старається — погляньте, як усього за рік змінилося ставлення до України. Звісно, патріарх ще не готовий визнати за нами можливість (і здатність) до самостійності. Навряд чи колись зможе. Але вже визнає право української мови на існування. Місцями. Визнає наявність «національної самобутності», яка «має збагачувати».

Він більше не пресингує — йому нікуди поспішати. Адже якщо «Руський світ» утвердиться в Україні, це станеться не через те, що нас задавили всім Руським світом, а через нашу власну дуже значиму слабкість у колінцях. Сам патріарх Кирило невтомно нам на це натякає, називаючи Київ і Україну то «колискою», то «купіллю», то «матір’ю» — одне слово, чимось немовляче несамостійним чи по-бабськи слабосилим, що потребує невпинної опіки й наставляння. Але було б усе-таки наївно вважати, що слабкість ця — суто політичної чи економічної природи. Так, це теж. Але не все. Далеко не все. Патріарх Кирило сам чесно каже, у чому річ. І особисто я зачаровано дивлюся йому в рот і киваю головою, як китайський болванчик. Тому що правильно каже.

Він каже, що Русьсвіт — проект не політичний. І це принаймні наполовину правда — зовсім не обов’язково для реалізації цього проекту об’єднувати країни в нео-СРСР або інше імперське утворення.

Він каже, що Русьсвіт — не церковний проект. І це теж правда, бо яким боком Церква Христова до ідеологічних побудов?

Патріарх Кирило чесно визнає, що Русьсвіт — це культурний проект. Як тут не погодитися? Адже він весь витканий із символів.

І, загалом, патріарх каже абсолютно правильно: об’єднання в Русьсвіт неминуче. Тому що вже відбулося. Причому не вчора. Ось тільки із «цементуючим православ’ям» він трохи забігає наперед. Чи назад. Одне слово, не попадає.

Решта просто й витончено: взяти щось таке, що вже є, описати, придумати яскраву назву, піднести публіці — і скромно залишити за собою авторство. Запатентувати, так би мовити.

Наразі оточення патріарха працює над патентуванням. У сенсі — намагається пояснити, яким чином Русьсвіт — це сама Руська культура. Для цього розробляється стратегія «православ’я — невід’ємна частина Руської культури». Її «найздоровіша» частина. До речі, «здоровий» — одне з улюблених визначень ораторів Русьсвіту — «здорові сили», «здорові ініціативи», «здорова мораль». Суспільству потрібне «зцілення», «врачування». Тобто насамперед у діагностиці захворювання. Недарма серед народу популярні наразі люди в білих халатах — лікар Хаус та інші «Інтерни». Священицький одяг — ті ж таки білі халати, клірики — ті ж таки лікарі. У духовному сенсі. Залишилося ототожнити «духовне» та «культурне» — і вуаля.

Патріарх не дарма говорить про Русьсвіт як культурно-історичну необхідність. Звучить, правда, трохи по-марксистському, але це, здається, знову модно. Становище російської церкви в Україні дуже хитке — адже навіть УПЦ не хоче афішувати свій «МП». Зате становище «великої Руської культури» незаперечне.

Нехай поки що це звучить по-СРСРному незграбно — риторику можна виправити. Суттю не пожертвують нізащо. Дарма що саме ці елементи — єдина культура і спільна мова — надають нібито «цивілізаційному» проекту дуже імперського звучання. Адже для цивілізації зовсім не обов’язкова наявність спільної мови чи будь-якої культури, що «лежить в основі», — це характерно для імперії. Але як цим пожертвувати, якщо це і є Руський світ, у якому національні культури опиняються у становищі клієнтів — віддають свої кращі творчі сили на збагачення «загальної» культури та підтримують цю культуру економічно, споживаючи її продукти.

Про економічні інтереси Росії в Україні вдосталь написано фахівцями. Але є ще культурний і демографічний аспекти. Демографічні проблеми рано чи пізно призведуть до того, що для збереження своєї «слов’янської», і тим більше — «православної», ідентичності Росії доведеться шукати виправдання зовні — у «Руському світі». Для того і є «Руська культура» — не національна, а наднаціональна. Продукт свідомого культуртрегерського зусилля — царські ще заборони, скажімо, на українську мову в мистецтві, науці та офіційному вживанні не призвели до знищення української мови, але забезпечили приріст універсальної «Руської культури» творчими силами, зокрема з українців. Не дивно, що ця культура «рідна» не тільки етнічним росіянам. І не дивно, що вона для нас «спільна». Не знаю, чи можна говорити про «Руський етнос», але цілком можна говорити про позаетнічну «руську культуру».

Для Росії це особливо важливо, оскільки «велика культура» дає хорошу базу для національної ідентифікації навіть у демографічно несприятливих обставинах. Якщо уявити собі, що Росія раптом перестає бути супердержавою (розвалюється на частини, поглинається сусідами через демографічну кризу — яка-завгодно фантазія), — «цивілізація Руський світ» зберігається, як збереглася європейська цивілізація після розвалу Римської імперії. Бо в основі в неї — і патріарх Кирило чесно про це каже — «культурний код». Тобто ця цивілізація прописана в головах, а не на географічних картах.

Тому неправда, що ми належимо Руському світу «за місцем народження», як стверджують деякі ідеологи Русьсвіту. Географія не має значення (із географічним принципом знову спізнилися — але всього років на двадцять, не більше). Має значення тільки те, що відбувається зі свідомістю. Асиміляція — тепер явище не так генетичне (ну хто зараз чистокровний?), як культурне. Першість у галузі балету — хороша заявка на асиміляцію тих, хто в балеті не дуже успішний.

Руська культура — аргумент серйозніший за економічні зв’язки. Напевно, не дарма культура — найуспішніше виробництво Росії. Їхні книжки, кіно, телебачення, театральні постановки, їхня музика — від Співакова до Кіркорова, від Башмета до Білана — продається в Україні (і не тільки) краще за ВАЗи та «газелі». Можливо, українське споживання російського культурного продукту може зрівнятися зі споживанням російського газу — тільки, напевно, нікому на думку не спадало порахувати і порівняти. Але «за газ» ми постійно пам’ятаємо, сваримося, рахуємо, висуваємо претензії. А «культурку» просто проковтуємо, не рахуючи й не замислюючись. Російські виробники культурного продукту могли б стати дуже серйозними союзниками патріарха в справі утвердження Русьсвіту. Треба лише як слід пояснити їм, що таким чином зміцнюються їхні позиції на основних ринках збуту.

Старання «захистити російську мову» — не має значення, у виконанні російського посла чи російського патріарха, — це головним чином спроба захистити свого виробника «культурного продукту» на зовнішніх ринках. А далі «велика культура» все зробить сама. Зокрема в галузі геополітики. Так воно видається. Потужності російської культури ніби працюють на ідею Русьсвіту не менш успішно, ніж сам патріарх Кирило. Точніше, патріарх Кирило намагається конвертувати у «православну цивілізацію» культурний багаж, напрацьований спільними зусиллями етносів, які населяли Російську імперію та, згодом, СРСР. Російські артисти заробляють в Україні на гастролях, видавці — на продажу книжок, а представники РПЦ піднімають ці прості акти купівлі-продажу до рівня «цивілізаційного вибору».

Далі все теж виглядає досить гладко. Недорозвиненість національного культурного ринку, його подальша стагнація роблять Україну надійним придатком ринку «потужної російської культури». В усіх її проявах. Яку ми з задоволенням споживаємо (без іронії — адже вона місцями справді дуже хороша). І яка надійно заволодіває нашими мізками. Ми, носії цієї універсальної культури, після перемоги «здорових сил», тобто офіційного ототожнення «російської культури» з російським православ’ям, автоматично опиняємося серед громадян наддержавного Руського світу, а може — і цілої «православної цивілізації».

Для неї наша «самобутність» — фігура мови. Приємна фігура. Зручна. Оскільки знімає з нас необхідність культурно і національно самовизначитися — у нас із цим, як відомо, все дуже непросто. Ми «самобутні» — цього достатньо. Уже немає необхідності бути самостійними, відбутися як нація, усвідомити себе, реалізувати свій власний проект. Набагато простіше приєднатися до сильного, грандіозного. Де нам уже зарезервоване «своє місце» у «спільній сім’ї». А також стабільний туристичний інтерес — самобутні тубільці завжди приваблюють туристів.

Проте з культурою не все так просто. По-перше, знову спізнилися — зовсім мало, навіть менше, ніж із географією, всього на два-три покоління. А по-друге, сама «велика культура» ще трохи — і втратить свій вплив на наші мізки.

Адже, позбувшись імперських придатків, у культурному плані Росія зовсім не виграла, хоча й оголосила спільне духовне надбання імперії саме «російською культурою». Російська мова залишається «мовою мистецтва і науки» тільки для нещасливих продуктів радянської школи, яка чи то не могла, чи то не хотіла навчити своїх учнів іноземних мов. Нинішні «здорові уми» чудово розуміють, що вивчати «мову міжнародного спілкування» набагато перспективніше, ніж «мову міжнаціональну». Ті, для кого російська залишається єдиною вивченою «мовою науки» і «мовою культури», — найчастіше зовсім не найкращі наукові та творчі сили. Руський світ у цій перспективі скидається на заповідник посередностей, які не змогли більше ніде знайти собі місця. Те, що ми песимістично називаємо «відпливом мізків», не стосується загальної інтелектуальної еволюції, — а вона вже не «цивілізаційна», а глобальна. Втім, про запізнення сказано вдосталь.

Нинішня національна російська культура точно так само страждає від відпливу мізків і талантів, як і наша. Так, Росія успадкувала культурну традицію і виробничі потужності імперії. Але відтоді в галузі культури вона не зробила помітного ривка. Вона, як і колись, експлуатує в основному радянську традицію (ви дивилися «Службовий роман — 2»?), із очевидним зниженням якості. Наповнення всього пострадянського простору «пающімі трусами» і кіно а ля Голлівуд із кислуватим ідеологічним присмаком — до уваги не береться. А «береться» — недавнє століття від дня смерті Толстого, Росією офіційно проігнороване. Не зрозумієш, чи то забули, чи потреби не бачили, чи РПЦ не веліла — він же під анафемою.

Знання про власну «велич» та прагнення конвертувати її в ринкову вартість зіграло з російською культурою не дуже веселий жарт. Так, творче життя, видавнича діяльність там набагато жвавіші, ніж у нас. Але те, що в нас криве, не означає, що там усе чудово. Ми — колонія, стосовно якої метрополія ніколи не відігравала серйозної культуртрегерської ролі, на відміну від класичних імперій. Україна для імперської культури була переважно донором і мало що отримувала натомість. Після здобуття незалежності — і фактично досі — ми відмовляємося від спільної з Росією культурної спадщини. Посттравматичний синдром — ми бачимо в ній лише «імперський вплив». У певному сенсі так воно і є — он як легко маніпулюють «культурними кодами» будівничі нових цивілізацій. Ми намагаємося конструювати національну культуру як альтернативу імперській. Але при цьому багато чого втрачаємо. Адже в ту, імперську культуру українці вклали стільки власної душі, що ми цілком можемо вважати її і своїм надбанням. Зрештою, не треба уподібнюватися «будівничим цивілізацій» і спізнюватися ще й із з цим: у нинішньому світі культура дедалі універсальніша. Навіть коли вона національна.

А як же «Руський світ», у який, за патріархом, нас неминуче затягує російська імперська культура?

А ніяк. Культура і «православний проект» не збігаються тепер і не збіжаться ніколи. Досить ще раз подумати про Льва Толстого чи Авдія Тер-Оганьяна. Так само, як не збігаються «православний проект» і християнство. Опір матеріалу. Усе, що потрібно, — просто усвідомити це, пам’ятати про те, що успадкування імперської культури і навіть звичка користуватися в побуті російською мовою не зобов’язує нас особисто ні до цивілізаційного вибору, ні навіть до конфесійного.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво