ОПЕРАЦІЯ «КООПЕРАЦІЯ»: МІЖ СВОБОДОЮ ТА МАЙНОМ - Соціум - dt.ua

ОПЕРАЦІЯ «КООПЕРАЦІЯ»: МІЖ СВОБОДОЮ ТА МАЙНОМ

23 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 23 травня-30 травня

Ми надто добре пам’ятаємо про свої історичні травми і палко чекаємо реваншу. Ми, правда, не такі діяльні, щоб брати його своїми руками — і це інколи на щастя...

Ми надто добре пам’ятаємо про свої історичні травми і палко чекаємо реваншу. Ми, правда, не такі діяльні, щоб брати його своїми руками — і це інколи на щастя. А ще ми іноді занадто заповзято захищаємося один від одного, і тому на захист від спільних неприємностей у нас не завжди вистачає сил. Сповна ця загальнонаціональна ситуація стосується церковних процесів. Якось так повелося, що наші конфесії з’ясовують відносини між собою і страждають (або роблять вигляд, що страждають) від періодичного втручання держави в їхні внутрішні справи. При цьому їхні спроби звільнитися від «невсипущої турботи» епізодичні і роз’єднані. Більшість церков, як і левова частка всього нашого народу, намагається пристосуватися до ситуації, не сподіваючись її змінити. Тому той, хто може, одержує від місцевої влади церкви-новобудівлі або навіть справжні пам’ятники історії і культури — нехай у користування, але хоч так: хтось створює «спільні підприємства», що виразно пахнуть криміналом, і кує залізо, не відходячи від каси; хтось підписує вельми дивні договори з державними структурами про взаємну добродійність і підготовку фахівців; хтось із надією дивиться на Захід, який і міг би допомогти, але чомусь не поспішає; хтось же, навпаки, хоче якнайшвидше позбутися опіки Заходу і рвонути на Схід.

Чи варто казати, що між залежними і не дуже ситими миру немає? Чи варто говорити, що тримати більшість громадян у такому стані, розказуючи при цьому про «консолідацію суспільства», — це зручний спосіб напевно держати суспільство у шорах та управляти ним із мінімальними витратами сил і коштів? Усе те ж саме можна сказати і про церкву. І питання про те, чому вона не опирається і не захищається — пусте. Всі інші також чомусь не опираються. Втім, певна відмінність церкви і кожного окремого громадянина усе ж таки є. Адже церква це ціла громада, тобто засобів впливу на ситуацію в неї має бути більше, ніж у кожної окремої людини. Церква, попри все, користується довірою громадян, і з нею, на відміну від цих самих громадян, змушена рахуватися влада. Як силу, здатну протистояти сваволі влади стосовно себе, церкву губить лише одне — психологія середнього українця, укоріненого у виживанні. Одержати тут і тепер чергову храмову будівлю або дозвіл на будівництво нової каплички виявляється для деяких конфесій важливішим, ніж, відмовившись від двох-трьох подачок, дати зрозуміти чиновнику, що вона не стане йти в нього на повідку і виконувати його «соцзамовлення». А після двох-трьох таких відмов, дивися, і звертатися перестануть. Проте тут виникає кілька проблем: по-перше, якщо ти відмовишся, то сусідня конфесія вже напевно висловить готовність відхопити те, що раніше пропонували тобі. А з цим, погодьтеся, важко упокоритися. Причому вдруге, втретє тощо до тебе вже не прийдуть — підуть відразу до сусіди. А по-друге, свої ж засудять — якщо тобі потрібно, а ти не взяв з ідейних міркувань, виходить, «дурень», і нічого в такого проповіді слухати. Не вірите? А це ж правда. До того ж це відбувається як на рівні маленьких сільських парафій, так і вищих ієрархів і, відповідно, цілих конфесій.

По суті, церква, яка ще недавно претендувала на роль активного «духовного лідера», центру «державотворення», пропагандиста й ідеолога, дедалі більше втомлюється від невластивих їй ролей. Не через те навіть, що вони їй справді невластиві, а тому, що ставлення держави до церкви як до одного зі своїх відомств відрізняється безцеремонністю. Влада діє жорстко — природа в неї така. Тим більше, коли в її руках такий очевидний козир — майно, що підлягає «поверненню», тобто розподілу, і всілякі бонуси у вигляді допуску-недопуску тієї або іншої конфесії в ту або ту державну установу. Ви все ще дивуєтеся, чому в нас і досі немає Єдиної Помісної церкви або чогось подібного? По-моєму, нічого надзвичайного...

Втома церков від такої настирної участі держави у своєму житті виявилася в готовності більшості християнських конфесій — учасниць «круглого столу» УЦЕПД ім.О.Разумкова «Релігія і влада в Україні — проблема взаємовідносин» — взяти участь у розробці концепції зазначених взаємовідносин, за можливості не відкладаючи на безрік. Хочеться сподіватися, що шановні ієреї зрозуміли, що порятунок утоплеників — справа рук самих утоплеників і що краще спробувати домовитися між собою з принципових питань, ніж виживати один на один із владою. В ідеалі вони не лише домовляться між собою, не тільки вироблять справжні механізми врегулювання відносин між релігійними організаціями і державою, а й покажуть нам усім, що й у наших умовах можна поліпшити власне становище своїми ж руками. Якщо чесно — виглядає ця перспектива занадто райдужно, щоб видаватися реальністю. Проте можна сподіватися хоча б на одне — спроба спільного церковного протистояння влади відбудеться. А це вже щось.

Надію тут підживлює не віра в здоровий глузд, у нагальну потребу вирішення низки питань, навіть не в загальне бажання визначити нарешті, «хто є ху» — а надія на втому. Адже втомились колись церковники від насильницьких захоплень храмів, від багатолюдних демонстрацій, кидань під колеса лімузинів і ламання хоругв об голови супротивників. Може, і тепер вони втомилися від нездійсненного в принципі чинного закону про свободу совісті, від спроб протягти нову редакцію цього закону, що не враховує інтересів церков, від примусів із боку державних органів підписатися під документами безглуздого змісту, від обіцянок, що не виконуються, а можливо, і нездійсненних у принципі — на кшталт указу Президента про подолання наслідків тоталітарної політики стосовно церкви, що зводиться до найбільш животрепетного питання — майна. Адже сам указ, на який спочатку так відверто «клюнули» майже всі конфесії, виглядає досить дивно. Хоча б тому, що відгонить від нього чи то наївним шариковським «усе поділити», чи то свідомим наміром кинути в церковну тусовку, яка поступово втомлюється від свар, нове яблуко розбрату, чи то щирою впевненістю в тому, що все одно все — або майже все — залишиться на своєму місці, а Раді Європи буде що показати.

Хоч би як там було, розробка концепції може стати, принаймні, відстрочкою прийняття змін до закону про свободу совісті, з приводу яких церковники висловлюються здебільшого негативно. Але постає цілком закономірне питання: якщо новий закон про свободу совісті так потрібен, то давайте за «круглим столом» розробляти не концепцію, а закон. Адже концепція не матиме сили закону — хіба що «рекомендації», а в країні, в якій не дуже зважають навіть на закони, навряд чи хтось зверне пильну увагу на рекомендації. Ініціатори розробки концепції наголошують на тому, що вона має передувати закону про свободу совісті і бути базою для його розробки і будь-якого іншого державного документа щодо церковних питань. Втім, з іншого боку, «концептуальною» підставою для розробки законів цілком могли і повинні були б стати положення Конституції, відповідно до яких церква відділена від держави, держава від церкви, освіта має світський характер, школа відділена від церкви. Проте ці положення, з точки зору прихильників концепції, «абстрактні». Чи є втручання держави в церковні справи і відповідно спроби релігійних організацій впливати на політичні процеси результатом «абстрактності» Основного Закону або звичайною для нас байдужістю до правової сторони своїх дій — питання спірне. Адже в Україні не виконуються не лише «абстрактні», а й цілком конкретні закони.

Для конкретизації «абстрактного» положення ініціатор розробки «Концепції державної політики щодо релігії і церкви в Україні» Центр ім.О.Разумкова запропонував спочатку визначитися з моделлю церковно-державних відносин: буде вона сепараційною, коопераційною або протекціоністською. Останню, що перетворює церкву на державний інститут, можна було б відкинути відразу, бо вона не вкладається навіть у «абстрактну» статтю Конституції. Хоча, заради правди, слід зазначити, що реально в Україні — особливо на регіональному рівні — саме така модель і діє. Негласно, зрозуміло.

Найприйнятнішою для сучасної української ситуації експерти Центру Разумкова вважають коопераційну модель, яка відокремлює церкву від держави формально, але припускають водночас співробітництво держави і церкви в певних сферах, що фінансуються державою — освітні, культурні, соціальні програми тощо. Сепараційна модель, що чітко розмежовує сфери діяльності держави і церкви, за якої держава законодавчо забезпечує діяльність релігійних організацій, чомусь не видалася привабливою. Попри те, що приваблива можливість брати участь у програмах, які фінансуються державою, — чергова можливість для держави демонструвати свою прихильність (або навпаки) до тієї або іншої церкви. Адже хто платить, той і музику замовляє, а до розуміння того, що коли «платить держава», отже, платимо ми з вами, тобто платники податків, ні ми самі (платники податків, тобто), ні наша держава ще не доростили — скарбниця, як і раніше, трактується усіма нами як велика кишеня влади, якою вона розпоряджається на свій розсуд. Змагання за сусідство з цією кишенею між конфесіями така модель лише підтримає, тоді як сепараційна могла б дещо оздоровити ситуацію, знявши питання про взаємну зацікавленість держави і церкви в корені. Правда, тут на обрії знову постає питання майна — якщо повне відділення, виходить, ніхто нікому нічого не винний. А ось на це навряд чи хтось погодиться. Свобода — це, звісно, добре, але до чого вона без майна? Мабуть, доти, поки питання з майном не буде вирішене остаточно (що в принципі малоймовірно), сепараційна модель в Україні не пройде — ми занадто добре пам’ятаємо своїх боржників і не звільнятимемо їх від себе, навіть якщо при цьому звільнимося від них самі.

Тому, треба вважати, розроблювачі концепції зупиняться на «помірній» моделі. У ній є свої небезпеки. Основна полягає в можливості поступового дрейфу до моделі протекціоністської. Кажучи відверто, моделей відносин держави і церкви можна було б вивести не три і не чотири — їх можна було вивести п’ятнадцять, а можна і дві. Наша ситуація, на жаль, ближча до останнього. Якщо припустити бодай найменшу можливість впливу держави на церкву — а при коопераційній моделі, як уже було сказано, така можливість буде, — в умовах відсутності нормальних для демократичного суспільства механізмів контролю над владою для цієї самої влади не становитиме великих складнощів розширити свій вплив на церкву настільки, наскільки їй буде потрібно. Навіть на рівні розробки концепції, наголошуючи на «абстрактності» Основного Закону (хоча, що такого «абстрактного» у статті про відділення школи від церкви?), можна знайти такі формулювання, які відкриють церкві дороги у світські структури, а владі, відповідно, дадуть важелі впливу на церкву. Що казати, наприклад, про статтю проекту концепції, яка дає державі можливість «створювати фонди для фінансування будівництва, реставрації та ремонту храмів, взаємної допомоги церквам у розв’язанні майнових проблем»? У держави мало «добродійних фондів»? Або мало будується під виглядом «реставрації» «національних святинь» на гроші платників податків? А як і ким розподілятиметься «взаємна допомога»?

Звичайно, для України це буде далеко не перша концепція, що повинна буде визначати «стратегії», «напрями», «перспективи» і таке інше, — у нас із найрізноманітніших питань прийнято вже досить велику кількість концепцій, завдяки чому ми мали безліч можливостей переконатися в малій ефективності таких документів. Коли не виконуються закони, чи можна чекати, що хтось стане сильно рахуватися з концепціями? Залишається сподіватися лише на одне. Якщо сама концепція не стане переворотом у церковно-державних відносинах — що малоймовірно, — досягненням може стати сам факт: конфесії, що протиборствують, спільними зусиллями відстоюватимуть себе і свої спільні права. Повинен же хтось почати опиратися. Церква невпинно претендує на роль духовного лідера. Що ж, нехай вона, нарешті, спробує ним стати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво