ОПЕРАЦІЯ «АНАДИР»: ЦИФРИ І ФАКТИ

Інтернаціональний обов’язок... Радянська Росія, а потім СРСР завжди, як вимагав Ленін, «протягували руку інтернаціональної підтримки братам по класу» і надавали політичну, матеріальну і військову допомогу спочатку Угорській Радянській Республіці 1919 року, потім Монголії, революційній Іспанії, Китаю, а після Великої Вітчизняної — дуже багатьом революційним і національно-визвольним рухам країн Азії, Африки та Латинської Америки. Одна з маловідомих сторінок цієї інтернаціональної допомоги і відноситься до 1962 року, до подій навколо острова Свободи — Куби...

Президія ЦК КПРС схвалила...

Тепер уже відомо, що саме М.Хрущов був ініціатором надання допомоги Кубі і саме він наполягав на тому, аби направити туди наші ракети. Він згодом писав: «Я подумав, а що, коли ми, звісно, домовившись з урядом Куби, теж поставимо ракети з ядерними зарядами? Чи не стануть ці ракети стримуючим щитом для американських зазіхань на острів Свободи?» Відбулося це після бесіди Хрущова з А.Мікояном, котрий до цього побував на Кубі і зустрічався з її керівництвом.

Хрущов вважав, що захистити Кубу звичайною зброєю буде неможливо, а ракети з ядерними зарядами — «найкращий щит для острова Свободи». Якщо ракети середньої дальності встановити на Кубі, то безпеку їй буде забезпечено навіть тоді, коли США розпочнуть бойові дії проти Куби.

Дебати на цю тему й у Раді оборони й у президії ЦК КПРС були довгими, але рішення усе ж прийняли. Рада оборони, МО і Міністерство морського флоту отримали завдання організувати доставку особового складу і бойової техніки різних видів і родів військ на Кубу прихованим шляхом. Мета відверта: разом із її революційними збройними силами не допустити висадки військ США й організувати оборону Куби.

Завдання наших частин полягало в тому, щоб, після розміщення на Кубі, бути готовими за бойовим наказом із Москви завдати ракетних ударів по політичних і економічних об’єктах США. Для цього планувалося розмістити на острові три полки, озброєні ракетами середньої дальності Р-12 (це 24 пускові установки), і два полки з ракетами Р-14 (16 пускових установок).

Окрім того, планувалася дислокація чотирьох мотострілкових полків із метою бойового прикриття ракетних полків й інших частин. А для оборони ракетних дивізіонів від розвідувально-диверсійних груп було передбачене виділення по одному мотострілковому батальйону на кожен полк. Мотострілкові полки мали розташовуватися окремо і кожен мати зону бойових дій шириною до
200 км по фронту і глибиною 30—150 км.

Частини ВПС разом із частинами ВМФ і сухопутними військами мали знищувати бойові кораблі і десанти США, охороняти радянські кораблі, блокувати мінами Гуантанамо (базу США на Кубі), вести розвідку.

Війська ППО, що складалися з двох дивізій, були покликані не допустити появи над островом літаків США. Винищувальна авіація та зенітно-ракетні війська, частини і підрозділи тилу мали забезпечити бойову діяльність Групи радянських військ усім необхідним, мати потрібні запаси продовольства і паливно-мастильних матеріалів.

Таким чином, окрім ракет середньої дальності, на озброєнні Групи радянських військ на Кубі були 42 бомбардувальники Іл-28, 40 винищувачів МіГ-21, 34 ракети «Комета», берегова протикорабельна система «Сопка», 80 фронтових крилатих ракет, 6 пускових установок тактичних ракет «Луна», 144 зенітні ракети С-75. Група мала потужні ядерні заряди для крилатих ракет, для комплексу «Луна» та атомні бомби для Іл-28. Усього група мала складатися з 44 тис. чоловік — для перевезення особового складу планувалося задіяти близько 80 суден Морського флоту СРСР.

24 травня 1962 р. МО представило план керівництву країни. Цього ж дня план, що отримав назву операції «Анадир», обговорювався на президії ЦК КПРС і був нею схвалений.

28—29 травня радянська делегація вилетіла на Кубу, де була прийнята Фіделем Кастро і Раулем Кастро. Вони погодилися з рішенням радянського керівництва. Після повернення делегації з Куби почалося комплектування військ, підготовка до відправлення в порти особового складу, озброєння та техніки. Паралельно по дипломатичних каналах почалася робота із забезпечення операції «Анадир». У оперативному управлінні генерального штабу було створено спеціальний відділ з цієї операції.

Сама операція «Анадир» мала була проводитися з’єднаннями, сформованими в основному на базі 43-ї ракетної армії. У цю армію, створену 20 серпня 1960 р., увійшли частини і підрозділи бойового забезпечення, а також обслуговування: полк зв’язку, військовий трибунал, військова прокуратура, авторота, рота охорони, особливий відділ КДБ.

До складу армії було прийнято ракетні бригади та дивізії, що дислокувалися в Україні, у районних центрах Хмельницької, Волинської, Вінницької, Івано-Франківської областей (Гайсин, Дунаївці, Ярмолинці, Кам’янка-Бузька, Славута, Золочів, Броди, Свалява, Мукачеве, Стрий, Білі Коровичі, Коростень та ін.).

51-шу РД сформовано

У червні 1962 р. генштаб МО СРСР затвердив керівництво операції «Анадир»: командуючий — генерал армії І.Плієв, його перший заступник — генерал-лейтенант П.Данкевич, член військової ради — начальник політичного керування Групи — генерал-майор М.Петренко, начальник штабу — генерал-майор П.Акіндінов.

На базі 43-ї ракетної дивізії і 43-ї ракетної армії було сформовано 51-шу ракетну дивізію. Командиром затверджено генерала І.Стаценка, заступником — полковника Б.Бондаренка, начальником штабу — полковника І.Осадчого. Ця 51-ша РД і мала здійснити операцію «Анадир».

Усього в дивізію входило п’ять ракетних полків: три з ракетами Р-12 і два з ракетами Р-14.

Починався не менш складний етап: підготовка до перекидання за кордон. Завдання полягало в тому, щоб повністю укомплектувати дивізію особовим складом і технікою. Кожному офіцеру дозволили відправити свою сім’ю в будь-яке місто Союзу з правом отримання житла і прописки. Це була значна пільга, оскільки багато хто жив на квартирах у приватників.

А поки що в частини дивізії почали надходити будівельні матеріали та різноманітне устаткування. Треба було розвантажувати тисячі вагонів, забезпечувати охорону матеріалів. Все це робили солдати і сержанти, вільні від виконування бойового чергування. Полки самі виготовляли дерев’яні ящики для упаковування в них майна батарей, різноманітних підрозділів і служб, щоб на місці легко розібратися з кожним болтом, інструментом, деталлю... Ящиків налічувалося кілька сотень, усі вони мали свій індекс, свій запис у реєстрі.

Ракетні дивізіони, що несли бойове чергування, поступово знімалися з нього, згортали своє устаткування, вантажили його на автомобілі. Потім у темну пору доби за спеціально встановленими маршрутами устаткування перевозилося на залізничні станції до місць вантаження у вагони. Все це, звісно, робилося з дотриманням режиму таємності та маскування. Потім ешелони відправлялися в морські порти Балтійськ, Одеса, Миколаїв для вантаження на теплоходи і суховантажі. Техніка розміщалася на території порту.

Саме вантаження на судна було непростою справою. Було потрібно врахувати площі трюмів і палуб, на яких розміщалася ракетна техніка. Аби збільшити площу трюмів і заодно підвищити остійність судна, на дно насипався пісок, і туди вкладалася техніка.

Солдатам і сержантам не дозволялося з’являтися вдень на території порту, вони розміщалися у військових містечках. Тут же створювалися спеціальні вантажні команди, котрі цілодобово працювали на завантаженні суден. Із усім особовим складом проводилися заняття, на яких відпрацьовувалися різноманітні ситуації. Наприклад, дати відсіч діям супротивника у разі нападу на судно, порядок вантаження і розвантаження техніки, її кріплення в трюмі, на палубі тощо.

За планами проходило і перевдягання солдатів, сержантів і офіцерів у цивільний одяг. У комплект входили костюм, дві сорочки, краватка. Одяг підганявся по розмірах. Старшим офіцерам видавалися бостонові костюми. Але на Кубі ходити в них було нестерпно — дика спека. Пам’ятаю, мій товариш П.Ільїн збирав гроші, аби купити собі легкі штани...

Вантаження ракет і техніки йшло і вдень, і вночі, у суворій відповідності з планом. У середньому на одне судно йшло від трьох до п’яти діб. Особливу складність становило вантаження бойових ракет Р-12 і Р-14.

Ракета Р-12 важила 42 тонни, довжина складала 22,1 метра. Крім того, Р-12 мала цілий комплект агрегатів наземного устаткування. Це була дуже великогабаритна техніка. Пусковий стіл довжиною 15,62 м, шириною 3,15 м важив 33,57 тонни. Р-12 мала також візок для транспортування пускового столу (довжина 22,73 м, ширина 3,66 м). Був тягач АТ-Т вагою 20 тонн, кран, заправники пального й окислювача, дві цистерни, кілька десятків автомобілів. Усього в комплект Р-12 входив 31 агрегат.

Ще потужнішою і габаритнішою була Р-14. Вона важила майже 87 тонн і мала довжину 24,4 метра.

Командування частин не знало, куди їх перекинуть і для яких цілей. Весь особовий склад був перевірений за моральними і діловими якостями. Хто не підходив — замінявся. Фактично кожен ракетний полк був сформований і укомплектований за штатами воєнного часу.

Треба було доставити в протилежну точку Землі тисячі тонн вантажів і понад 40 тис. особового складу. Для цього знадобилося 86 суден, яким довелося здійснити 180 рейсів.

Величезне навантаження прийняв на себе і залізничний транспорт Прибалтики, України, Білорусії. Для перевезення вантажів і особового складу знадобилася 21 тис. залізничних вагонів.

Курс на Кубу. Повний уперед!

Першим літаком 10 липня 1962 р. на Кубу доставили офіцерів і генералів Групи. Командний склад формувався під грифом «цілком таємно». Серед учасників операції «Анадир» був і автор цих рядків.

Несподівано нас викликали в столицю. У Москві ми пробули кілька днів, а потім повернулися у Вінницю. П.Данкевич залишився в Москві. Обстановка загострилася. Знову надійшла команда летіти в Москву. Цього разу розмістилися в готелі неподалік метро «Сокіл». У МО переодяглися в цивільний одяг. Одержали костюми, капелюхи, туфлі та плащі, а також по 10 доларів США. Перед перевдяганням ми здали в ГЛАВПУРі партквитки та посвідчення. Їх поклали в сейф. Коли повернулися в готель, нас там не впізнали.

Однак весь особовий склад мав і військову форму. Її планувалося надіти на параді в Гавані 7 листопада 1962 р. Цього дня наш уряд мав виступити із заявою про створення Групи радянських військ на Кубі, що має у своєму складі ракетні частини.

У цей час ми за візою зрозуміли, що летимо на Кубу (а припускали — в Індонезію). Однак продовжували вважати, що їдемо як фахівці з аеродромного будівництва. О четвертій ранку на двох автобусах прибули у Внуково.
Ту-116 спочатку здійснив посадку в Конакрі, а потім приземлився на Кубі.

А ось спогади мого бойового колеги Б.Бризицького: «Наша група складалася з 82 офіцерів
51-ї ракетної дивізії. 14 липня 1962 р. у дворі генштабу ми здали свою військову форму і були одягнені в цивільне, а 17 липня, здавши документи в штабі на Арбаті, одержали закордонні паспорти, останній інструктаж і по 10 доларів. Ми виїхали в Шереметьєво. Жили за 5 км від порту в очікуванні команди на виліт. Вона надійшла, і ми зайняли місця в Іл-18 (командир корабля льотчик 1-го класу Потьомкін). Летіли за маршрутом Брейсвік (Шотландія), тут перебували близько трьох годин, повечеряли. Вночі вилетіли в Канаду, приземлилися в аеропорту Гандер. У зв’язку з тим, що при підльоті до Карибського басейну зустрілися з грозою, нам довелося здійснити посадку в Нассау на Багамських островах. Це вже були тропіки, що ми відразу відчули (спека 45 градусів, вологість 100%). Пізно увечері вилетіли на Кубу. Приземлилися в гаванському порту імені Хосе Марті».

Перед першою групою офіцерів стояли такі задачі: вибір портів для розвантаження, визначення стартових позицій, маршрутів для транспортування техніки, астрономо-геодезичне забезпечення ПУ, розміщення техніки та її маскування.

Передислокацію 51-ї ракетної дивізії забезпечували такі судна морського флоту СРСР: «Адмирал Нахимов», «Омск», «Дивногорск», «Сергей Боткин», «Аносов», «Александровськ», «Гагарин», «Альметьевск», «Николаевск», «Курчатов», «Лен. Комсомол», «Алапаевск», «Братск», «Ползунов», «Черняховск», «Волголес», «Мичуринск», «Оренбург», «Балтика», «Пугачев», «Победа», «Грузия», «Любинск», «Кура», «Амата», «Дубна», «Ургенч», «Беловодск», «Хабаровск», «Латвия», «Полтава», «Кимовск», «Индигирка», «Металлург Бардин».

Першим після вантаження 5 серпня вийшло із Севастополя океанське судно «Омск» (капітан Шевцов).

У кожного капітана теплохода або суховантажа був спеціальний пакет, який треба було розкрити після проходження певних координат. Наприклад: «Пакет №021. Капітану судна «Дивногорск». Начальнику військового ешелону. Розкрити разом із начальником військового ешелону після проходження Гібралтарської протоки за сигналом «Айсберг-135». Усередині вкладено письмовий наказ:

«Капітану судна «Дивногорск»,

Начальнику військового ешелону.

Судну слідувати на о.Куба.

Порт призначення: Матінсас.

Дозволяється оголосити про пункт призначення всьому особовому складу.

Проведіть необхідну роз’яснювальну роботу серед членів КПРС, ВЛКСМ і всього особового складу. Розпочніть вивчення матеріалів про Кубу (їх було вкладено в пакет).

При проведенні бесід використовуйте членів екіпажа, котрі раніше були на Кубі. При прочитанні і з’ясуванні змісту даний документ знищити.

Міністр Оборони СРСР Р.Малиновський

Міністр Морського флоту СРСР В.Бакаєв».

На кожному судні була «Інструкція капітану судна та начальнику військового ешелону». Ця інструкція також затверджувалася МО і міністром морського флоту. Під час переходу по морю вона надавала капітану великі повноваження і покладала на нього всю відповідальність. У ній говорилося:

«Старшим на судні під час перевезення військового ешелону є капітан судна. Він відповідає за перехід судна морем, доставку до місця призначення особового складу, озброєння, техніки та майна. Лише він має право приймати рішення у разі ускладнення обстановки в дорозі: через несправність судна, при зустрічі з іноземними кораблями, при обльоті іноземними літаками (вертольотами), з адміністрацією іноземних портів, при проходженні проток і з метою дотримання дисципліни та порядку на судні. Начальник військового ешелону, а через нього і весь підлеглий йому особовий склад на період вантаження, переходу судна морем і розвантаження в пункті призначення підпорядковується капітану судна. Розпорядження капітана судна, що віддаються через начальника військового ешелону або його заступників, виконуються всім особовим складом перевезених військ беззаперечно».

Не давали спокою обльоти американських літаків. Величезний Б-2 пройшов над нами кілька разів на висоті 100—150 м, і ми закрилися в трюмах. У Карибському морі нас зустріли американські військові кораблі, що йшли борт об борт із нами, нас розглядали в біноклі. Командир віддав наказ: «Усім надіти рятувальні жилети! Одержати зброю!» Хоча ми все одно нічого не змогли б вдіяти проти двох есмінців НАТО. Незабаром кораблі зникли за обрієм...

На острові Свободи

Нарешті о другій годині ночі ми підійшли до Сантьяго-де-Куба (це поруч із базою США Гуантанамо) і добре бачили військові кораблі з літаками на палубах.

Команди на розвантаження ми не отримували, був наказ «чекати», оскільки криза наближалася до свого завершення. Жили ми прямо на теплоході.

На березі я побудував літній клуб, зробив дерев’яні ослони, кінобудку, ленінську кімнату, бібліотеку. З кубинцями у нас склалися теплі і дружні стосунки, — як із владою, так і з населенням. Я виїжджав у ближні сільгоспкооперативи з кіноустановкою, де показував радянські фільми. Організовували і спільні заходи. Проводили спільні політзаняття («кортеси»), на яких жваво обговорювали останні події, поведінку в різноманітних ситуаціях усіх військових, у тому числі і командирів. Кубинці лише починали будувати свої збройні сили, і наш досвід проведення виховної роботи з особовим складом їм потім дуже знадобився...

За планом на основі директиви генштабу першими на Кубу прибули рекогносцирувальні групи. Командир 51-ї ракетної дивізії І.Стаценко і передова рекогносцирувальна група прибули 12 липня 1962 р. Потім прилетіли такі ж групи ракетних полків.

Спочатку райони розташування ракетних полків вивчалися з повітря, обліталися неодноразово на вертольоті. З’ясувалося, що в центрі острова, де мали дислокуватися полки Сидорова і Черкесова, дуже пересічена місцевість, небагата рослинність, немає необхідних майданчиків, по дорогах неможливо транспортувати ракетну техніку, глибина води 150—200 м. Виявилося, що намічені раніше райони для дислокації непридатні. Усього в центральній частині острова було обстежено 107 районів, а вибрано усього чотири. У західній частині острова — відповідно 44 і шість.

При будівництві перших БРК в Україні та Білорусії особовий склад розташовувався в землянках і взимку (під подвійним тентом), і влітку. На Кубі ж це виявилося неможливим, оскільки випадало багато опадів, особливо восени. Тож частини змушені були будувати наметове містечко.

Провели розвідку і підготовку маршрутів, якими мала перевозитися ракетна техніка і самі ракети з портів у ППР. Так виникнула необхідність прокласти два маршрути по 200 км кожен в обхід гірського хребта Ескамбрай із порту Масильда. Вся ця робота проводилася під прикриттям легенд: «фахівці с/г», «будівництво навчального центру для кубинської армії», «геологорозвідники».

Велике навантаження випало на офіцерів служби астрономо-геодезичного забезпечення і контролю прицілювання. Річ у тім, що в південних широтах — інші сузір’я та зірки. Щоправда, Полярна зірка була на місці: вона потрібна для визначення астрономічних азимутів і потім перетворення їх на геодезичні. Без них неможливе прицілювання ракети.

Координати пускових установок спочатку визначалися прискореними методами. Проте виникло і багато труднощів. Так, у той час у нас не було спеціального астрономо-геодезичного підрозділу. На Кубі не було вихідних даних і тим більше зовнішніх знаків державної та гравіметричної мережі, що ускладнювало прив’язку стартових позицій.

У серпні 1962 р. уже визначили номери і типи об’єктів для ураження, розташовані на території США, а також геодезичні координати цих об’єктів, типи ядерних вибухів, потужності ядерних зарядів і основні напрямки пусків.

Однак обстановка на Кубі продовжувала ускладнюватися. Тому в штабі створили три спеціальні групи з метою доставки в ракетні полки пакетів із бойовими розпорядженнями і політними завданнями для всіх ракет.

Ядерні головні частини були відправлені на Кубу із Сєвероморська на т/х «Индигирка». Техніка та спецобладнання відправлялися із Севастополя, а вантажилися в м.Плунзі. Ешелони з дотриманням заходів безпеки і таємності прибували на ст. Мекензієві Гори під Севастополем. Тут вантаження проводилося на т/х «Металлург Байков» (тоннажність 22 тис. тонн). Робота в порту велася цілодобово в чотири зміни.

Директива генерального штабу №76438 від 8.09.62 р. передбачала стислі строки приведення
51-ї ракетної дивізії в бойову готовність.

Командування визначило такі строки: для полків, озброєних
Р-12, — до 1.11.1962 року, а для полків, озброєних Р-14, — до 1.03.1963 року. (Основні позиційні райони ракетних полків із Р-14 затримувалися з будівництвом, оскільки не було вчасно доставлене устаткування. Ось чому затримувався його монтаж і випробування.)

Комплексні заняття і перевірка техніки проводилися лише в темну пору доби й в умовах маскування. До того ж почалися безперервні тропічні зливи, які не давали проводити інженерні роботи в деяких ракетних полках.

Через мусонні дощі було тяжко домагатися потрібної вологості повітря для наддуву баків пального й окислювача. Зволожувалися штепсельні рознімання електромереж і кабелів, що призводило до коротких замикань. Для просушування ракет відчиняли люки і підставляли їх під прямі промені сонця.

Обстановка продовжувала ускладнюватися. Щодня над позиційним районом полків і дивізіонів пролітали американські реактивні літаки, ночами поруч із частинами постійно виникали перестрілки, рвалися гранати. Офіцери одержали пістолети, які носили при собі.

Особливо загострилася обстановка після 16 жовтня, коли ЦРУ доповіло президенту США Дж. Кеннеді про наявність на Кубі радянських ракет.

Було вжито додаткових заходів із прикриття полків і дивізіонів. З Гавани прибули зенітні підрозділи кубинських РЗС. Тепер із появою літаків зенітники відкривали по них вогонь, і снаряди рвалися в повітрі прямо над нашими бойовими позиціями. Ракетникам довелося займатися будівництвом щілин і укриттів для людей і техніки. На ніч усі ховалися в укриттях і окопах. Вживалися заходи на випадок появи розвідувально-диверсійних груп або десантів, було посилено варту з охорони техніки і КП.

22 жовтня о 17.35 на Кубі оголосили військове становище і загальну мобілізацію. Дійсно, на острові усі, хто міг, взяли в руки зброю.

Солдати й офіцери РЗС були одягнені у форму оливкового кольору, а народні ополченці — в блакитні сорочки і штани оливкового кольору. Всі вони були озброєні радянськими та чехословацькими автоматами, бельгійськими гвинтівками і найрізноманітнішими пістолетами і револьверами.

Шанці було викопано по всьому узбережжю. В укриттях стояли танки. У містах проходили масові мітинги. Всюди розклеєно гасла: «Батьківщина або смерть!», «Куба — так! Янкі — ні!»

Почалися найважчі події. Командувач групою І.Плієв провів термінове засідання військової ради і віддав наказ привести війська в повну бойову готовність. Він оголосив, що у разі застосування США ядерної зброї дивізія має все необхідне для ведення бойових дій протягом 5—6 тижнів. Але Плієв відразу отримав указівку з Москви про неприпустимість застосування ядерної зброї.

Американська база Гуантанамо також була приведена в повну бойову готовність. Сім’ї військових терміново евакуювалися, гарнізон було збільшено удвічі, нарощувалося озброєння, створювалися мінні поля. У самій Америці почалася паніка, із її південних районів населення втікало на північ, а дехто взагалі виїхав зі США.

16 жовтня президент США Дж. Кеннеді створив спеціальний штаб при раді національної безпеки. У США були політики, котрі пропонували негайне вторгнення на Кубу. Але Кеннеді і Р.Макнамара наполягли на блокаді. Дехто переконував президента, що не треба виключати застосування ядерної зброї. Він не дав своєї згоди. Однак ми розуміли, що й у ході блокади могла початися ядерна війна, оскільки через несанкціоновані дії будь-якого екіпажа чи розрахунку (навіть простої помилки) ядерна бомба чи боєголовка могла впасти на блоковану Кубу. Кеннеді твердо стояв на своїх позиціях і заявив, що США застосує ядерну зброю лише в тому разі, якщо Союз не виведе свої війська. Це ж він повторив у своєму виступі по радіо і телебаченні у зверненні до американського народу.

22 жовтня. Обстановка продовжувала загострюватися. 27 жовтня о 10.21 радянською ракетою (а не кубинською) було збито розвідувальний літак У-2 ВПС США. Рішення прийняли заступники командувача С.Гречко і Л.Гарбуз. По У-2 випустили ракети С-75. Перша пошкодила літак, друга його доконала. У-2 йшов на висоті 21 500 м. По уламках було встановлено номер літака й ім’я пілота (Андерсон). Керівництво США переконалося в рішучості Групи стояти до кінця, навіть якщо Америка застосує ядерну зброю.

Мало того, сталася ще одна подія, котра ускладнила натягнуту до краю обстановку. У цей час такий же літак У-2 порушив повітряний простір СРСР у районі Кольського півострову. Усім стало зрозуміло: це — війна!

Ракетні полки, один за іншим, приводилися в готовність, аби завдати ударів. А у військах велася виховна робота, обговорювалася і вивчалася заява ТАРС: «...Уряд СРСР вважає за необхідне звернути увагу урядів усіх країн і світової громадськості на провокації, які робляться зараз урядом США, провокації, які можуть увергнути світ у катастрофу загальної світової війни із застосуванням термоядерної зброї». У підрозділах пройшли збори на підтримку Куби, багато говорилося про миролюбну політику СРСР.

Попри велику роботу з недопущення недисциплінованості, на жаль, порушення були і серед офіцерів, і серед солдатів, сержантів. Під час занять із заправлянням деякі солдати знімали протигази, а коли відбувся викид окислювача, і він потрапив за комір або на тіло, порушники із сильними опіками були відправлені в госпіталь і потім звільнені за інвалідністю. Були випадки загибелі солдат на сітці, яка перебувала під високою напругою. Хлопці намагалися перелізти через неї з метою піти в самовільну відлучку.

Наказ: «Стій по цілі!»

18 жовтня 1962 р. президент США Дж. Кеннеді в Овальному кабінеті Білого дому прийняв міністра закордонних справ СРСР А.Громико. Між ними йшла розмова про німецьку кризу, що передувала кубинській, і про Кубу. Президент заявляв, що США не збираються нападати на Кубу. Вже в цей час у президента в письмовому столі лежали фотографії БСМ із Р-12. Але Кеннеді не сказав, що йому відомо про розміщення ракет, а Громико не заявив, що саме в цей час ракети йшли на Кубу. Згодом у своїх мемуарах Громико писав, що він знав про розміщення ракет, але не сказав про це Кеннеді, котрий прямо про ракети на цій зустрічі не запитав.

Посол СРСР у США Добринін про ракети не знав, не знали і радянські журналісти, дипломати й інші працівники посольства, але, за повідомленнями преси, здогадувалися. Американці першими розкрили цей секрет, а радянські дипломати продовжували відкидати факт розміщення ракет і доводили, що це фальсифікація і провокація. Заперечувати стало безглуздо після того як в ООН працівники представника США в ООН
Е.Стівенсона принесли і розставили в залі фотографії, зроблені розвідувальними літаками із зображенням радянських ракет.

Стівенсон прямо запитав радянського представника В.Зоріна: «Пане посол, скажіть, чи є на Кубі радянські ракети середнього та проміжного радіуса дії? Скажіть, не чекаючи перекладу: так чи ні?» На що Зорін відповів: «Я не в американському суді, пане Стівенсон». Таким чином, радянські дипломати опинилися в незручному становищі. Лише М.Хрущов виручив їх: в американській пресі з’явилися повідомлення про те, що він сказав про ракети в бесіді з одним американським бізнесменом.

Та найголовніше: радянські люди не знали, що в цей час весь світ перебував біля краю ядерної прірви!.. Америка знала, Куба знала, а Радянський Союз — НІ!

У заяві радянського уряду від 23 жовтня дії Вашингтона називалися «безпрецедентними й агресивними». У посланні М.Хрущова Дж.Кеннеді від 28 жовтня і то говорилося: «...Аби заспокоїти народ Америки... Радянський уряд віддав розпорядження про демонтаж озброєння, яке ви називаєте наступальним, упаковування його та повернення його до Радянського Союзу». Однак і тут слова «ракети» немає.

Проте з вирішальним кроком усе ж виступила Москва. 26—27 жовтня 1962 р. Кеннеді отримав два послання від голови Ради міністрів М.Хрущова. У першому Микита Сергійович висував такі пропозиції: у разі, якщо США візьмуть на себе зобов’язання не вторгатися на Кубу і тим самим причина розміщення радянських ракет на Кубі буде усунута, то вони можуть бути або будуть виведені. Коли Кеннеді та його радники, котрі входили в «ЕксКом», уже готові були дати позитивну відповідь, було отримано друге послання Хрущова. У ньому висувалася додаткова вимога: про виведення американських ракет із Туреччини. Нам хотілося більшого...

Курс — додому!

28 жовтня 1962 р. Командувач Групою радянських військ на Кубі І.Плієв отримав директиву Генштабу ВР СРСР №7665, за якою 51-ша ракетна дивізія мала демонтувати БСМ і передислокуватися в Союз. Наступного дня демонтаж почався. 1 листопада прийшов новий наказ — передусім повантажити на судна всі ракети і відправити не пізніше 10 листопада. Причому ракети мали стояти на палубах, що не допускалося правилами кораблеводіння. Та необхідно було довести усьому світу, що СРСР уміє дотримувати слова.

У період із 1 по 9 листопада 12 суден, які знаходилися в той час у портах Куби, були завантажені 42 ракетами, на них було розміщено 3289 чоловік і 1056 одиниць техніки. Потім судна взяли курс додому. Інші 3716 чоловік і 985 одиниць техніки на 12 суднах були відправлені в період із 18 листопада по 12 грудня. Розвантаження ракет і техніки йшло (порівняно з вантаженням) набагато повільніше. Так, під вивантажуванням судна стояли від 7 до 10 діб, а під вантаженням 2—3 доби.

Директива також передбачала передачу Кубі різноманітної техніки, устаткування, апаратури зв’язку. Так залишили автомобільну роту, інженерно-саперний батальйон, хлібозавод...

Генеральний секретар ООН У.Тан вів переговори з кубинським урядом і посольством СРСР про контроль із боку США щодо демонтажу і вивезення ракет. Американці вимагали цього права прямо на місці дислокації ракет. Ф.Кастро не погодився. СРСР погодився на контроль лише в морі. Командування заздалегідь повідомляло американцям, на який транспорт і скільки ракет було повантажено. У відкритому морі до судна підходили військові кораблі США і вертольоти. Потім ракети розчохлялися. Інспектори перераховували їх, і судно продовжувало шлях додому в Союз. Звісно, це був принизливий огляд. Вивозилися також і літаки Іл-28...

Так 40 років тому закінчилася операція «Анадир». Людство опинилося на грані третьої світової війни, але розум узяв гору. І геть не має значення, хто в цьому протистоянні виявився переможцем. Адже Вашингтон вважав, що «із підчерев’я» США прибрали ракети, і це, уже саме по собі, величезний успіх Америки. А Москва вважала, що острів Свободи тепер може спокійно будувати соціалізм, оскільки США дали зобов’язання не чіпати Кубу, і в цьому був величезний успіх Країни Рад. Але справжніми переможцями виявилися народи світу, ми з вами, адже війну було відвернуто.