Онтологія вибору

Сучасність надто часто ставить людину перед вибором, у якому вона губиться. Неможливість зробити вибір спантеличує, пригнічує, обеззброює. Водночас книжки з психологічної мотивації переконують, що найгірше для людини - не знати, чого вона хоче, - а це, власне, є екзистенціальним синонімом неможливості зробити вибір. Що це за страх такий, що за невроз? Чому нам страшно обирати, чому ми боїмося зупинитися на певному конкретному варіанті можливого розвитку подій? Невже не довіряємо самій онтології того сценарію, щодо якого нам пропонується визначитися з вибором?

Не треба бути дипломованим психоаналітиком, щоб знайти хоча б якісь мінімальні пояснення того стану розгубленості, в який вводить особистість ситуація вибору. Вибір як проблема самовизначення апелює до особистого досвіду людини та тих загальніших концептуальних висновків, котрі можна назвати індивідуальною інтерпретацією цього досвіду. Отже, якщо людина не може зробити певний вибір, це означає, що він не зачіпає її особистого досвіду і не може бути інтерпретований у досвідному контексті. В такому разі перед особою постає проблема довіри - наскільки вона довіряє зовнішнім джерелам компетентності щодо проблематики вибору, який стоїть перед нею. Тобто йдеться про можливість використати при здійсненні вибору не свій особистий досвід, а досвід іншої людини.

Можливість довіряти досвіду іншого є фундаментально важливою умовою повноцінного життя людської особистості. Саме ця можливість є основною підвалиною будь-якого навчального чи тренувального процесу. Але можливість довіряти не слід ототожнювати і поєднувати з готовністю довіряти: перше не обов’язково передбачає друге. Готовність довіряти є результатом усвідомленої можливості знаходити правильні відповіді на актуальні запитання у сфері чужого досвіду. Цей досвід піддається певному аналізу, оцінці, зіставленню з іншим досвідом, у тому числі із власним, і вже після цього виникає готовність тому досвіду довіряти.

У більшості випадків першою серйозною ситуацією вибору в житті людини стає вибір навчальної спеціалізації в той момент, коли позаду залишається школа з її універсальною загальноосвітністю й потрібно визначитись із тим, де і що опановувати далі. Навіть за умови високої корумпованості системи вищої освіти ситуація вибору має місце, адже молода особа, яка хоче, припустимо, вивчати юриспруденцію і знає, що вступити на юридичний факультет з урахуванням корупційної складової практично неможливо, все ж мусить обрати, як вона діятиме в таких обставинах і на який факультет вступатиме. У шістнадцять-вісімнадцять років потрібно зуміти побачити в собі майбутнього інженера, фінансиста, політолога, стоматолога, а інколи філософа чи театрального критика і зробити відповідний вибір. Найбільшою проблемою в даному разі є брак адекватного досвіду для ефективного самовизначення. Неправильний вибір у цій ситуації може спричинити і, скоріше за все, спричинить цілу низку неприємних чи навіть трагічних життєвих колізій, найлегшим виходом з яких буде спроба переобрати фах, вступивши на інший факультет або здобувши його через конкретний професійний досвід, а найтяжчим - згода ціле життя страждати через безрадісне виконання немилої, але відповідної здобутому фахові роботи.

Автор цих рядків свого часу був абітурієнтом юридичного, географічного, соціологічно-психологічного та філософського факультетів, зрештою зробивши вибір на користь останнього, але успішно склавши вступні іспити не тільки на цьому факультеті. Моя рішуча готовність слідкувати за зигзагоподібними, гіперболічними та іншими абстрактними порухами думки класиків філософії взяла гору над бажанням відстежувати логічність і нелогічність у нормативно-правових актах, орієнтуватися в емпіричному матеріалі географічних досліджень і володіти прикладним інструментарієм практичного психолога. Цей вибір мав усі характеристики вибору внутрішнього, хоча відчув на собі й певні зовнішні впливи - завжди поруч був хтось, кому мій потяг до філософії здавався чимось важливим і доречним або непотрібним і малоактуальним. Доводилося робити висновки.

Приблизно в ті самі роки, коли молода особа обирає факультет для навчання, тобто свій майбутній фах, вона отримує право брати участь у державних виборах - обирати президента, парламент, діячів місцевих органів влади й голосувати на різноманітних референдумах. Право політичного вибору актуалізується готовністю здійснювати свідомі акти політичної орієнтації, спрямовані на формування такого владного середовища, яке б максимально сприяло розвиткові потенцій конкретного суспільства та задоволенню його потреб. Вибір влади, як і будь-який інший вибір, робиться відповідно до особистого досвіду людини, котра схильна голосувати на виборах за тих кандидатів, які, на її думку, найкраще готові реалізувати програму дій, котра могла б бути відповіддю на всі проблеми, з якими доводилося мати справу на досвідному рівні. Таким чином, підприємець, який мав багато проблем з отриманням різних дозволів та ліцензій для провадження підприємницької діяльності, голосуватиме найімовірніше за того кандидата, котрий, на його думку, пропонує найкращі методи розв’язання проблем регуляторної функції держави у сфері підприємницької діяльності та, більше того, має відповідний досвід. Шкільний учитель, який жаліється на низьку заробітну плату й нераціональні кадрові рішення шкільної адміністрації, підтримуватиме, у свою чергу, того кандидата, котрий, як цьому вчителеві здається, зможе не тільки зарплатню підвищити, а й ефективно провести адміністративну реформу середньої освіти (бажано, щоб відповідний досвід у нього теж був). Отже, головною лінією діяльності кандидатів на виборні посади в такому контексті має бути ознайомлення з конкретними проблемами виборців, знайдення методів розв’язання цих проблем та використання відповідної риторики, щоб переконати виборців у тому, що вони не тільки знають їхні проблеми, а й зможуть їм зарадити.

Окресливши загальну схему ситуації політичного вибору, ми неодмінно мусимо взяти до уваги корупційну складову, яка порушує право виборців формувати державну владу відповідно до своїх поглядів і розриває зв’язки між народом та тими, хто міг би стати політичною елітою, але вирішив стати політичною номенклатурою. Корупційна складова подекуди поєднується з явищем політичної некомпетентності, котре може набувати різних форм - це і невміння виборців визначити за багатослів’ям передвиборної риторики реальну кваліфікацію того чи іншого політика, і невміння самих політиків обрати адекватні засоби для комунікації з виборцями й переконання їх у своїй здатності розв’язувати їхні проблеми.

За таких обставин варто згадати про орієнтацію на досвід іншого як про фундаментальний метод вирішення ситуації проблемного вибору. Виборець, не спроможний визначитися зі своїми політичними преференціями, орієнтується на вибір інших виборців, яким він довіряє або дії яких для нього можуть бути прикладом для наслідування. І тому таким актуальним у передвиборному контексті стає відкрите політичне позиціонування публічних осіб, які мають у суспільстві високий авторитет.

Проблема корупції у процесі виборів також долається орієнтацією на досвід певної інакшості - в даному разі на досвід інакшості політичної дії. Якщо демократичні вибори стають недемократичними, то виборці тим самим спонукаються до необхідності актуалізувати свій політичний вибір не через виборчу систему, а через конкретні акції громадянського спротиву, котрі в такому разі і є досвідом інакшого характеру порівняно з участю в демократичних виборах.

Але треба сказати, що все, викладене вище, - це лише схема, яка формалізує ситуацію вибору, в котру потрапляє людина. Риску під усім цим підводить лише реальна дійсність, тому саме на реальну дійсність слід орієнтуватися, намагаючись при цьому визначитись із власною позицією щодо поодиноких фактів, з яких ця дійсність складається. У розмаїтті філософій та ідеологій, котрі пропонують свої формули вирішення антиномій та дилем, що ними так багате життя, потрібно знайти не лише максимально адекватні відповіді на складні запитання, з якими доводиться мати справу, а й, насамперед, ефективний метод інтерпретації особистого досвіду. Лише зумівши поставити цей досвід у коректне відношення до конкретних фактів дійсності, не вдаючись до надмірної кількості узагальнень та абстракцій, але й не гребуючи ними, коли це справді потрібно, людина приходить до усвідомлення всієї повноти проблематики тієї ситуації вибору, в якій вона перебуває.

У призабутого (тут ми не будемо аналізувати, наскільки виправдане чи невиправдане це забуття) нині класика української радянської літератури Юрія Смолича є два сюжетно пов’язані між собою романи: дилогія - «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні» (щоправда, літературознавці часто говорять про трилогію - «Дитинство», «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні», - але, на мою думку, правильніше говорити все ж про дилогію). Головними дійовими особами цих романів є молоді люди, учні однієї гімназії, котрим випало зустріти своє вісімнадцятиліття у буремному 1918 році. Кожен із цих молодих людей, таких охочих сповна скористатися дарами повноліття, мусить самовизначитися щодо революційних подій, які огорнули Україну, і зробити свій вибір на користь однієї з політичних сил, причому вибір слід реалізувати не кинутим до урни бюлетенем, а участю у кривавих бойових діях. Зрештою, кожен цей вибір робить, а оцінку чи, правильніше було б сказати, вирок цьому вибору виносить жорстока різновекторна війна. Відтак можна говорити про те, що самовизначення особистості є питанням її життя і смерті. Кожен вибір певною мірою теж є вибором між життям і смертю. Про це говорять філософи. Про це нагадує суперечливий романіст Смолич, яким так захоплювалися теоретики соціалістичного реалізму. До цього підводить нас і навколишня дійсність, в якій ми всі мусимо зробити свій вибір.