Олексій і Ганс — порозуміння через шість десятиліть - Соціум - dt.ua

Олексій і Ганс — порозуміння через шість десятиліть

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

У Олексія Романовича з Ужгорода повільна, приглушена вимова і занадто серйозний, проникливий погляд...

Перед роботою юнака сфотографували зі смужкою «ost» на одязі
Перед роботою юнака сфотографували зі смужкою «ost» на одязі

У Олексія Романовича з Ужгорода повільна, приглушена вимова і занадто серйозний, проникливий погляд. При першій же зустрічі складається враження, що в цієї людини було непросте життя. І це враження не оманливе. Влітку 1943-го 18-річного білоруського юнака поліцаї прямо з косовиці забрали на роботу в Німеччину. Майже два роки важкої праці на заводі, затим — звільнення, посилена увага з боку грізного СМЕРШу, п’ятирічна служба в Червоній армії…

Кілька тижнів тому О.Романович вдруге повернувся з Німеччини — через 62 роки колишньому остарбайтеру випала нагода знову побачити старі місця…

«Робота тривала з шостої ранку до шостої вечора,
а годували нас лише в обід…»

— У червні 1941 року, коли почалася війна, я якраз закінчив восьмий клас, — розповідає Олексій Григорович. — Наше село Путятіно Вітебської області було маленьким, радіо сюди й не думали проводити, тому про початок війни біля сільради оголосив сільський голова, котрому цю новину повідомили по телефону. Того ж дня почалася мобілізація, і я, 16-річний юнак, відвіз на підводі до райцентру перших новобранців. Людей для армії катастрофічно не вистачало, тому через тиждень у Путятіно провели ще одну мобілізацію. Цього разу нашу підводу, що ледве встигла виїхати за село, обстріляли німецькі літаки, від яких ми, наче миші, розбігалися й ховалися в кюветах. Ще через кілька днів, на початку липня, в Путятіно ввійшли фашистські війська. Село знаходиться збоку від основних шляхів, тому німці тут не затрималися — створили в сільраді комендатуру, призначили поліцаїв і пішли далі на схід. Служити новій владі згодилися лише колишні злочинці, котрих люди боялися більше, ніж вовків. Фронт тим часом просунувся далеко на схід, тому про хід війни ми майже нічого не знали. Проте відчували її на собі кожен день. Поліцаї регулярно забирали худобу й продукти для потреб німецької армії, а незабаром виникли чутки, що нова влада збирає по селах молодь. Люди ховалися, хто як міг — у лісах, полях, на горищах, та хіба від поліцаїв сховаєшся? У липні 43-го забрали й мене. Ми з батьком косили траву, коли на полі несподівано з’явилися два озброєні поліцаї. «Збирайся в комендатуру», — наказали вони. Я як був, так і пішов із села. Крім мене, забрали ще одного хлопця — однокласника Петра (згодом ми дізналися, що німці наказали забирати молодь 1925 року народження). Відвезли нас у райцентр, куди прибували люди з кількох районів, повантажили у вагони-«телятники» й відправили на захід. У кожному вагоні — по два німецькі автоматники, тому про втечу не можна було й думати. Через день поїзд зупинився в якомусь польському місті, де нас загнали під холодний душ, а одяг відправили на дезінфекцію. Я був одягнутий у військовий бушлат, і хтось із хлопців порадив відірвати ґудзики із зірочками, щоб не дратувати охоронців. Ще через день поїзд зупинився в Кельні. Так ми дізналися, що знаходимося в Німеччині.

Із Кельна ешелон із білорусами відправили в Бонн, де кожному з прибулих пришили на одяг смужку з надписом «ost», сфотографували і, видавши німецький документ, привезли на біржу праці. Олексій із Петром потрапили на ткацьку фабрику помічниками слюсаря.

— Із майстром ми спілкувалися переважно жестами, — продовжує Олексій Григорович. — Він показував, де підпиляти, що підкрутити, щоб відремонтувати станок. Це був простий робітник похилого віку, котрий ставився до нас без усякої зверхності. Та через тиждень нас із Петром несподівано перевели на мануфактуру (невеликий завод), де заготовляли дрова для газогенераторних машин. Тут, у дерев’яному бараці, ми й прожили майже два роки. Всього остарбайтерів було двадцятеро — двоє білорусів, троє українців та п’ятнадцятеро росіян із Курська. Крім того, на підмогу нам із табору щодня привозили десятьох військовополонених французів. Ті працювали в своїх мундирах, просто зі споротими погонами. Кожного дня до мануфактури під’їжджали залізничні вагони з деревом, яке ми розвантажували й на спеціальному станку кололи на маленькі поліна. За роботою наглядали майстер із помічником та озброєний охоронець. Майстер був психічно неврівноваженим, і як тільки станок зупинявся на кілька секунд, кидався на нас, як лютий звір. Робота тривала з шостої ранку до шостої вечора, а годували нас лише в обід. Добовий раціон складався з тарілки баланди та простої каші зі шпинатом. Раз на тиждень, щосуботи, кожному давали по буханцю хліба, шматочку маргарину й трохи цукру. Ці «ласощі» ми з’їдали за кілька хвилин. Поряд знаходилася інша фабрика, де працювали поляки. Час від часу вони кидали нам через огорожу шкірку від картоплі чи гнилі овочі, які ми теж одразу з’їдали. Майже щодня на завод приїздив господар — Ганс Паклеппа. Він давав розпорядження майстру й іноді спостерігав за роботою. А одного разу з’явилися поліцаї з собаками. Усіх остарбайтерів відвели на сусідній кар’єр і вишикували на плацу, посеред якого на шибениці висів молодий хлопець. Кожного з нас примусили помацати повішеного за ноги (він був босий), після чого офіцер ламаною польською мовою пояснив причину страти. Наскільки я зрозумів, поляк насмілився напасти на свого німецького господаря. Після цієї процедури залякування німець тицьнув пальцем на мене, ще одного остарбайтера й наказав: «Вийти зі строю! Інші — на завод». Нас примусили зняти хлопця з шибениці і покласти в зроблену з грубих дощок домовину, а затим теж відправили на роботу. Коли ми з’явилися на заводі, майстер із несподіванки аж заплакав, напевно, він уже й не думав побачити нас живими. Пригадую, мене дуже вразили ці емоції, адже майстер завжди кричав на нас і був дуже лютим. А тут — розплакався…

Якось повідомити про себе на батьківщину остарбайтери, звісно, не могли, однак про стан справ на фронті знали від полонених французів, котрі нелегально тримали в таборі радіо. Про швидке закінчення війни свідчили й армади літаків союзницької авіації, які з 1944 року по кілька разів на день пролітали над містом у напрямку Берліна.

— Коли в небі з’являлися літаки, охорона з собаками виганяла нас у найближчий підвал, — каже Олексій Григорович. — Бонн інтенсивно не бомбили, лише в центрі скинули кілька запалювальних бомб. Проте в кінці березня 45-го року дві бомби впали біля нашого заводу й зруйнували залізницю. Одразу після цього нас зібрав господар, видав кожному буханець хліба й сказав: «Роботи більше немає, йдіть, куди хочете». Куди нам було податися в чужій країні? Вирішили пробиратися на схід. За 20 кілометрів від Бонна вже чулися кулеметні черги, це наближався фронт. Ми сховалися в катакомбах, де було повно німців — жінок, літніх людей, дітей, а наступного дня в місто вступили американці…

Допити СМЕРШу настільки виснажували,
що я якось не витримав і вигукнув слідчому: «Краще
вже розстріляйте мене одразу, а не мучте СТІЛЬКИ!..»

Разом із іншими остарбайтерами Олексій потрапив у табір для переміщених осіб і пробув тут аж до кінця літа, поки радянська делегація не забрала його в зону відповідальності СРСР.

— Мене одразу призвали в армію, — розповідає Олексій Григорович. — Тоді проводили масштабну демобілізацію, солдатів, що пройшли війну, відправляли додому, тому війську потрібне було поповнення. Перший місяць ми копали траншеї й будували будинки для військових таборів. Весь цей час мною інтенсивно цікавилися з особливого відділу та СМЕРШу (смерть шпигунам). Щодня викликали на кількагодинні допити і детально все розпитували, намагаючись упіймати на брехні й довести, що я шпигун. Ці допити настільки виснажували, що я якось не витримав і вигукнув слідчому: «Краще вже розстріляйте мене одразу, а не мучте стільки!» Через місяць мені нарешті дали спокій і призначили інтендантом у військовий шпиталь. Тільки тоді я й зміг дати знати про себе рідним. Із їхнього листа дізнався, що восени 43-го фашисти вигнали все Путятіно до Дніпра, але оскільки вже наближався фронт, нічого вдіяти з селянами не встигли. З моїх рідних, на щастя, ніхто не постраждав, і це була перша приємна звістка за час мого перебування в Німеччині…

У службових справах мені часто доводилося їздити в Берлін та Потсдам. Пригадую, командування видало наказ, що суворо забороняв військовим вступати в будь-які контакти з німецьким населенням. Однак розлючених війною солдатів-переможців було важко втримати, тому іноді траплялися інциденти. Німці дуже боялися нас, намагалися уникати зустрічей, ховалися… У 47-му для 22-річних солдатів оголосили демобілізацію, однак потрапити додому мені тоді не судилося. Одразу після указу командир частини присвоїв мені сержантське звання й сказав: «Тепер будеш служити стільки, скільки накаже Батьківщина». Батьківщина «наказала» служити до 1950-го.

Після армії Олексій нарешті зумів повернутися в Путятіно й побачити своїх рідних. Проте затримався тут ненадовго. У 1952 році колишній солдат приїхав до Ужгорода, щоб створити власну сім’ю. Його дружиною стала дівчина, з якою він познайомився в шпиталі ще під час служби в Німеччині. Відтоді О.Романович із сім’єю живе на Закарпатті. Довгі роки він працював у «Книготорзі» та на одному з місцевих заводів, а відтак став пенсіонером. Про якісь контакти з Німеччиною за часів СРСР думати, звісно, не доводилося, однак згодом старі часи таки нагадали про себе. У кінці 90-х колишній остарбайтер став отримувати від Німеччини грошову компенсацію. На те рідні часто жартували: «Чому б тобі не з’їздити в Бонн і не подивитися на старі місця?» Жарти виявилися пророчими. На початку нинішнього року до О.Романовича завітав представник обласного відділення фонду «Взаєморозуміння і примирення» і… вручив запрошення від мерії Бонна відвідати Німеччину.

— Я спочатку не повірив, думав, якийсь жарт, — каже Олексій Григорович. — Наступного дня сам пішов у відділення фонду, і його керівник підтвердив: «Ніяких жартів, готуйте документи». Правду кажучи, не хотів я нікуди їхати — здоров’я вже слабке, та й не знав, як там приймуть. Та коли мені пояснили, що можна взяти для супроводу доньку, погодився.

У другій половині травня О.Романович разом із ще чотирма жінками (колишніми остарбайтерами з Дніпропетровської області, Донецька та Києва) вилетів до Німеччини. Українським туристам показували визначні місця Бонна, показали місця колишньої примусової праці. Щоправда, за останні 60 років місто сильно змінилося, і мануфактури Ганса Паклеппи давно вже немає. Зате на ткацькій фабриці, де 16-річний Олексій починав роботу, тепер відкрито меморіальну дошку. Однотижнева поїздка виявилася насиченою екскурсіями, відвідинами театру, музеїв та іншими цікавими заходами. Організатори робили все, щоб колишні остарбайтери отримали нові, хороші враження від Німеччини, які замінили б старі, неприємні.

— Нас приймали, наче якихось президентів, — каже Олексій Григорович. — Особливо вразили ідеальна чистота на вулицях (я навіть не знав, де кинути недопалка, тому непомітно розтирав його пальцями до дрібних крихт) та привітні люди. Після того, як місцеві газети надрукували про українців кілька репортажів, до нас прямо на вулицях підходили й віталися незнайомі перехожі. Один із журналістів якось спитав: «Ви простили німецький народ за те, що пережили під час війни?» Що мені залишалося відповісти? З тих пір минуло 60 років… Я вважаю, що жити треба, дивлячись уперед, а не назад. Простив, звичайно…

За сім днів у Німеччині українська делегація провела багато найрізноманітніших офіційних і неофіційних зустрічей, проте О.Романовича найбільше вразили дві.

— Господар, у котрого я працював на мануфактурі, помер ще в 1952 році, — каже Олексій Григорович. — Проте в Бонні дотепер живе його 75-річний син, теж Ганс Паклеппа, і він захотів зі мною зустрітися. Організатори сказали, що подібні речі — величезна рідкість. Німці, як правило, уникають зустрічей із колишніми остарбайтерами, напевно, почуваються на них не дуже зручно. Ганс Паклеппа — поважна в місті людина, колишній депутат бундестагу. Ми пообідали у нього вдома, поговорили на різні теми. Господарі жваво цікавилися помаранчевою революцією, розпитували про В.Ющенка, Ю.Тимошенко, згадували братів Кличків. Це була щира і тепла зустріч, відчувалося, що Ганс радий їй. Так само, як і я… І ще одна зустріч — із бургомістром (вірніше, бургомістершею) Бонна Бербель Дікман. Дуже приємна жінка, котру обирали на цю посаду вже кілька разів. По правді, мені навіть незручно було через таку увагу, адже хто я такий — старий інвалід, на котрого в Ужгороді ніхто з влади навіть не погляне. А тут — урочистий прийом, обід на нашу честь. Коли ця жінка від імені німецького народу стала просити у нас вибачення, по моїх щоках мимоволі покотилися сльози…

P.S. Минулого тижня Олексій Романович відзначив 80 років. Редакція «ДТ» щиро вітає іменинника з ювілеєм і бажає йому здоров’я та довголіття.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво