Олександра Мариніна: «Уявляєте цей кошмар, якби всі прилавки були б завалені книжками а-ля Мариніна?» - Соціум - dt.ua

Олександра Мариніна: «Уявляєте цей кошмар, якби всі прилавки були б завалені книжками а-ля Мариніна?»

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

Ще сім-вісім років тому у вузьких білякнижкових колах на повному серйозі дискутували на тему феномена детективів Мариніної...

Автограф «видатної львів’янки»
Автограф «видатної львів’янки»

Ще сім-вісім років тому у вузьких білякнижкових колах на повному серйозі дискутували на тему феномена детективів Мариніної. Ну чому, чому вони користуються таким успіхом у широких читацьких масах? За всіма параметрами не мали б: сюжет неквапливий, стиль тяжкий, ненормативна лексика відсутня, мало крові й трупів великим планом, багато абстрактних і навіть дидактичних розмірковувань, у цілому похмуро й депресивно. А народу подобається! Народ розмітає з прилавків, рве з руками й просить ще. Дивний якийсь народ, ви не знаходите, колего?

Сьогодні всенародна популярність Маринінських книжок — даність, яку й обговорювати-то моветон. За соцопитуваннями видавництва «Эксмо», більш як половина респондентів читали книжки Мариніної, вісімдесят відсотків знають, хто вона така, — а «темна» меншість усе одно реагує на слово «Каменська», благо дивиться телевізор. Утім, за визнанням письменниці, Мариніна та Каменська були сестрами-двійнятами давно, на початку 90-х, а тепер їх ототожнювати вже не можна: надто по-різному вони прожили ці десять років.

На Львівському форумі видавців почесну гостю Олександру Мариніну представляли як «видатну львів’янку», на подив і заздрощі багатьох, можливо, менш «видатних», але набагато більш «львів’ян». На жаль, українських коренів у росіянки Марини Алексєєвої (справжнє ім’я письменниці) не було й немає, хоча Львів — справді її рідне місто. Тут волею доль опинилася після війни її бабуся, сюди ж приїхала народжувати мати, маленька Марина прожила тут до трьох років, а потім її щорічно вивозили до бабусі на літо з холодного ленінградського клімату (з огляду на особливості львівського клімату — уявляєте, яке важке дитинство?!)

Про те, яким чином романи й повісті співробітниці органів, що друкувалися колись у вузькоспеціальному журналі «Милиция», стали бестселерами на всьому пострадянському просторі, й не лише про це, читайте в ексклюзивному інтерв’ю Олександри Мариніної.

— Пані Марино, в одному вашому романі я прочитала, що журналісти спілкуються з письменниками лише в тому випадку, якщо за це платить видавець. Для України це нонсенс, та ви, думаю, знали, про що пишете. Як «Эксмо» впроваджувало в громадянську свідомість письменницю Олександру Мариніну?

— Це саме говорив хтось із моїх персонажів, причому, напевно, з раннього роману, написаного ще на початку 90-х, я вже зовсім не пам’ятаю, у зв’язку з чим... Однак на той момент, справді, видавці, щоб зробити промоушн своєму автору, замовляли журналістам взяти в нього інтерв’ю. Зі мною такого не було, адже я писала з 1991 року, і коли в 1995-му почала видаватися в «Эксмо», впродовж першого ж року нашої спільної роботи вдалося випустити п’ять книжок. Це не означає, що я так швидко працювала, я їх писала впродовж п’яти років. І завдяки тому, що вони так інтенсивно виходили, мене не потрібно було розкручувати в пресі. Якщо в людини одна книжка, коли буде друга, невідомо, і потрібно, щоб цю книжку помітили, — тоді мало сенс заплатити журналісту, вірніше, виданню. Коли ж книжок п’ять і вони вже розходяться величезними тиражами, у цьому немає рації. Гроші вкладали в рекламні плакати, які вивішували в магазинах у момент надходження нової книжки, а в пресу — ні, так вийшло, що обійшлося без цього.

— Один відомий український письменник в інтерв’ю «ДТ» розповідав, як перед знайомством із вами на Франкфуртському книжковому ярмарку...

— Курков?

— Так, Андрій Курков. Він спеціально прочитав вашу книжку, сказав вам про це й почув у відповідь: «Невже у вас стільки вільного часу?» Ви кокетували? Чи у вас справді поблажливе ставлення до власних книжок?

— Звичайно, поблажливе! Я взагалі людина зі здоровим почуттям гумору і з гарною самоіронією. Одна річ, коли людина щиро цікавиться якимось жанром, із задоволенням читає все, що в цьому жанрі пишуть, або ж у неї є улюблений автор, якого він із задоволенням читає, — на це час завжди знайдеться. Та спеціально прочитати книжку автора, до якого ти не відчуваєш особливої приязні, у жанрі, яким ти взагалі не цікавишся, — на це потрібно виділити час, відірвавши його від своїх задоволень. У цьому сенсі, звичайно, я була вражена, приємно здивована й вдячна Андрію за те, що він це зробив і мені про це сказав. Ну треба ж! Адже він міг зайнятися якимось більш приємними речами, натомість, щоб читати мою книжку. У мене справді здорова самоіронія, без цього можна повіситися!

— Ви досить довго писали книжки лише про Каменську, у певному жанровому форматі, а от по ваших речах останніх років, розпочинаючи з роману «Той, хто знає», чітко відчувається заявка на місце в «серйозній», мейнстримівській літературі. Навіщо вам це потрібно?

— Мені просто так хочеться.

— А раніше не хотілося? Чи хотілося, та ви ще не могли собі цього дозволити?

— Ні, раніше не хотілося зовсім. Вік, розумієте, я ж старію з кожним роком, тобто набуваю якоїсь мудрості, якогось життєвого досвіду. І ось настав момент, коли я зрозуміла, що не хочу писати про Каменську, а хочу «Той, хто знає». Причому це було абсолютно несподівано для мене. Не можна сказати, що я до цього довго йшла, довго збиралася — це неправда. Я дуже добре пам’ятаю інтерв’ю, яке давала одному московському журналісту, а мене на той час регулярно запитували: «Не хотілося б вам спробувати себе в якомусь іншому жанрі?» Я абсолютно щиро відповідала всім, і йому, зокрема, я почуваюся дуже комфортно в жанрі детективу, тому що це жанр універсальний, у його рамках можна розповісти будь-яку історію, написати любовний роман, філософську драму, все що завгодно — й однаково зробити це детективом. Я була абсолютно щирою! Яким ж було моє здивування, коли буквально наступного дня або через день, прокинувшись вранці, я зрозуміла, що хочу написати роман «Той, хто знає», довгу сімейну сагу...

— Усе одно з детективним елементом.

— Так, але не про Каменську й у незвичному для себе форматі. І чого це раптом?

— Проте до романів «із Каменською» ви все одно регулярно повертаєтеся...

— І повертатимуся!

— Це пов’язано з побажаннями видавця? Чи, може, ви відпочиваєте на своїй звичній героїні?

— Ні, видавництво не вважає за можливе на мене тиснути, хоча іноді намагається. Видавець — суб’єкт, зацікавлений у тому, щоб книжка добре продавалася. І досвід, уже досить тривалий, видання моїх книжок «із Каменською» показує, що роман про неї в будь-якому випадку добре продаватиметься. У цьому сенсі вони зацікавлені в тому, щоб я продовжувала писати про Каменську. Та якщо я була б готова вислуховувати чиїсь указівки, що та як мені робити, я не йшла б зі служби. Я зі служби пішла, оскільки зрозуміла: я не хочу більше, щоб у мене були начальники.

— З видавцем зрозуміло, а які ваші мотивації регулярного повернення до цієї героїні?

— У мене немає мотивів повернення до героїні. У мене все відбувається по-іншому. Спочатку я намагаюся зрозуміти, яку книжку хочу написати. Про що має бути ця книжка, який її настрій, емоційне тло, ідея. І коли в мене сформувалося уявлення про те, заради якої ідеї пишу книжку, я починаю придумувати навколо цієї ідеї сюжет. Коли сформувала сюжет, основну історію — це може бути історія детективна, а може бути й не детективна, зовсім побічна, але для мене вона є в цій книжці центральною, — я починаю думати: які персонажі мені будуть для цієї історії потрібні? Каменська підійде? Ні, не підійде, тут потрібний хтось ще. Або так, Каменська підійде. Це вирішується вже на найостаннішому етапі. І в якийсь момент, розмірковуючи над книжкою «Заміна об’єкта», я зрозуміла: там потрібний зовсім інший міліціонер, тому що книжка про інше. Тому що Каменська при всіх її достоїнствах не володіє тією спроможністю безоглядної та абсолютної любові — до тварин, до старих, до життя, — яку має цей наймолодший дільничний Ігор Дорошин.

— Ви розповідали, що у вас був конфлікт із видавцем із приводу Ігоря Дорошина, вас навіть просили про нього більше не писати. А реально, за продажами він наздоганяє Каменську чи ні?

— Абсолютно! Коли мене попросили про нього не писати, я зробила, як будь-яка жінка: скажи їй, як треба зробити, вона зробить навпаки. Я відразу вирішила, що наступну книжку теж напишу про Дорошина.

— Думаю, видавництво вже не проти?

— Ви знаєте, не проти. Коли я здала рукопис останньої книжки «Пружина для мишоловки», через дуже короткий час мені передзвонили з видавництва й сказали: «Марино Анатоліївно, ви написали шедевр!» Чому шедевр, я так і не зрозуміла, проте, не послухавшись, зробивши по-своєму, я виявилася права.

— Коли одна з ваших героїн, письменниця Тетяна Томіліна, розкриває секрет «письменницької кухні»: мовляв, триста п’ятдесят рядків за будь-якої погоди — це про вас?

— Ні. Тетяна Томіліна — це зовсім не я. Вона взагалі принципово інша, а її триста п’ятдесят рядків за будь-якої погоди... У 1995 році, коли писався цей роман, відносини авторів із видавцями були зовсім іншими, не такими, як нині. І в Томіліної, на відміну від мене, був видавничий договір на певну кількість романів на рік. У мене такого договору не було, мені пропонували, та я його не підписала. Побоялася, що не зумію виконати такі умови, все-таки я ходила щодня на роботу і повністю не була переконана, що в мене вистачить вільного часу на п’ять книжок на рік. Я сказала, що не можу взяти на себе такі зобов’язання — скільки напишу, стільки напишу. А Томіліна погодилася, і тому, звісно ж, у неї був жорсткий графік.

— Для вас написання книжок — творчість чи все-таки технологічний процес?

— Для мене це, скажемо так, творча робота, яку я виконую кожний день, п’ять днів на тиждень, із дев’яти до шести, і одержую за це гарну зарплату.

— Чи встановлюєте самі собі якісь графіки, норми?

— Як піде, так і пишу. У мене є свої власні обмеження, пов’язані з тим, що я дуже не люблю їхати у відпустку з незакінченою книжкою. Я кількаразово так робила, і нічого гарного з цього не виходило. По-перше, сама відпустка пропадає, тому що повсякчас думаєш про недороблену роботу, а я люблю їхати з відчуттям: все, я зробила роботу, мені час відпочити, я читатиму, плаватиму й ні про що не думатиму. А по-друге, пропадає ще місяць після нього, тому що не можу ввійти в робочий ритм. От я і намагаюся до відпустки книжку закінчити, а відпочивати їжджу двічі на рік, взимку та влітку.

— А бувають такі ситуації: написана енна кількість сторінок, і раптом ступор, ви не знаєте, що там буде далі, а вже і відпустка насувається... Що ви тоді робите?

— У такій жорсткій ситуації, як ви описали, я жодного разу не опинялася, тому що ступор у мене буває завжди, але на першому етапі роботи. До середини книжки я регулярно в нього впадаю. Як правило, у мене відбувається так: 50—70 перших сторінок, і потім великий, серйозний ступор на місяць. Та все-таки від відпустки до відпустки минає майже півроку, і до моменту її наближення книжка вже йде до завершення, і там ступору бути не може. Може бути втома, коли ти включаєш комп’ютер і розумієш: не хочу... не можу... незмога... Я хочу спати, я хочу гуляти, я без кисню задихаюся! Однак треба, треба. Ось так півгодини-годину покуксюсь, попереживаю, поканючу, потім беру себе в руки й починаю писати, а якщо не знаю, що писати, просто сиджу та думаю.

— Сучасний російський жіночий детектив сміливо можна ділити на «маринінський» і «донцовський». Як ви ставитеся до «донцовського» напряму?

— Чудово! Прекрасно, що в нас взагалі існує маса напрямів. У Грунечки іронічний детектив, і я нею захоплююся, тому що сама не вмію писати іронічні детективи, у мене немає такого приголомшливого почуття гумору та вміння глузувати з будь-якої ситуації. Я можу подивитися на що-небудь з іронією, але так щиро, радісно й весело сміятися, як уміє робити вона... Та їй пам’ятник за це потрібно ставити! Прекрасно, що крім серйозних книжок, які пишу я та деякі інші автори, є Груня Донцова й величезна кількість її послідовниць, авторів іронічного детективу. Добре, що ми такі різні! Добре, що ми пишемо по-різному, читач під будь-який свій настрій може знайти собі на прилавку книжку. Уявляєте, який був би кошмар, якби всі прилавки були завалені книжками а-ля Мариніна? У тому самому стилі, у тому самому дусі, такі трохи сумненькі, трохи важкуваті, — це ж збожеволіти можна!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво