Олександр Муратов: «В мене була лимонка у спідній кишені...» - Соціум - dt.ua

Олександр Муратов: «В мене була лимонка у спідній кишені...»

15 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 15 вересня-22 вересня

У цього чоловіка абсолютно нереальна біографія, і він про це знає. Мабуть, тому й виклав її нещодав...

Олександр Муратов
Олександр Муратов

У цього чоловіка абсолютно нереальна біографія, і він про це знає. Мабуть, тому й виклав її нещодавно у невимушеній белетристичній формі в книжці «Розчахнута брама», пасаж з анотації якої — «майже автобіографічний роман» — наводить на думки щодо певної відносності її автобіографічності. Справді, не може ж такого бути!.. Принаймні з однією людиною.

Схрони, де переховувалися останні оунівці, — і рафіноване письменницьке середовище будинків творчості Ірпеня і Коктебеля. Спекуляції з антикваріатом — і поезія, малювання, фотографія. Кінорежисура — і контрпропагандистська робота у воєнній Чечні. Він був учнем Сергія Герасимова і Олександра Довженка, приятелем Сергія Параджанова і чоловіком жінки, яка вславилася під його прізвищем, — Кіри Муратової.

Співбесідник «ДТ» — відомий кінорежисер і сценарист Олександр Муратов.

Кіра й Олександр Муратови. Харків,1959 р.
Кіра й Олександр Муратови. Харків,1959 р.

— Олександре Ігоровичу, ваша «Розчахнута брама» в анотації подається як «майже автобіографічний роман». Наскільки «майже»?

— Важко сказати. Я нічого не вигадував, хіба що довигадував те, чого не міг бачити на власні очі, але знаю.

— Ви, мабуть, раніше не дуже афішували таку сторінку своєї біографії, як зв’язок з ОУН-УПА…

— Як сказати. Деякі друзі знали про це, але мені пощастило, вони виявилися не стукачами. За радянських часів, якби хтось стукнув, я б одразу опинився в тюрмі, але за часів незалежності я, звісно, вже цього не приховував. Просто я не хочу з цього скористатися, не прагну отримати якісь дивіденди.

А потрапив я туди суто випадково. Були повоєнні часи, хлопці заробляли на життя чим доведеться. Чим ми тільки не гендлярували, чого ми тільки не крали! Після відступу німців залишилися склади, в тому числі аптекарські, і ми знайшли до них ходи. Продавали ліки на Благбазі, Благовіщенському базарі в Харкові. Коли виявилося, що на тому можна заробити великі гроші, хлопці почали битися — квартал на квартал. У мене ось голова пробита: тоді не працювало парове опалення, ми дробили батареї і стріляли тими шматками, «чугунками». Траплялося, що й убивали, коли в скроню влучали. Суворі були часи… Якось ми з приятелем Олегом, сином знаменитого своїм «Весіллям у Малинівці» драматурга Леоніда Юхвіда, знайшли ліки в провощених пакетах з орлом і свастикою. Вийшли на чоловіка, який кілька разів їх у нас купував, а потім сказав: одвезіть самі до Львова. Наступного разу — до Станіслава, нинішнього Івано-Франківська, тоді до Рожнятова, а там я потрапив до боївки, до схрону.

Боїв як таких уже не було, свідомі оунівці загинули або пішли на захід, а в тих криївках ховалися їхні родичі, щоб їх не заслали. Бо тоді чіплялися до чого завгодно: ти родич – байдуже, що далекий, – то тебе під тим приводом висилали до Караганди чи на «Жовті води», уранові копалини, у найкращому разі – на Донбас. І люди переховувалися. Коли могли, то шкодили радянській владі. Я навчився підривної справи: розміновувати не вмів, умів тільки мінувати. Примітивні такі пристрої. Ними було неможливо підірвати, скажімо, міст. Так, по-дрібному: наприклад, іде потяг, на зчеплення клали мінку магнітну, підривали — паротяг ішов собі далі, а вагони лишалися нам «на пограбування».

А потім я вже був номенклатурою їхньої служби безпеки. Я ж у школі вчився, хоч і пропускав багато, та на канікули, вихідні їздив по всій Україні, збирав пакунки. Не знаю, що в них було, мабуть, гроші, ліки, може, листи. Не така вже й грандіозна функція. В мене навіть зброї не було! Єдине – лимонка у спідній кишені, щоб у крайньому разі себе підірвати.

— Ви вже тоді вірші почали складати?

— До поезії я випадково прийшов. У нас була вчителька української мови, яка дуже боялася, що її звинуватять у націоналізмі, в неї чоловік сидів. Це брехня, що ніби завжди цькували все українське. Періодами було: то хвиля українізації – всі починають розмовляти українською, потім навпаки — заборона всього українського, і ті, хто вчасно не схаменулися, мали неприємності. Так от, учителька дала нам геть божевільне завдання: перекласти українською Лермонтова! У нас хлопці нездатні були два слова докупи стулити, а тут — перекласти вірші! Правда, вона сказала, що римувати не обов’язково. Та більшість хлопців не стали на це покладатися, а пішли до бібліотеки, де було кілька різних перекладів, і звідти списали. А я, дурень-дурнем, потроху-потроху — узяв та й переклав його сам. Учителька питає: «Де ти взяв?» — «Сам переклав». — «Ти брешеш, а я ненавиджу брехню, тож ставлю тобі за це трійку». Я пішов ображений, показав батькові (а він був відомий український поет). Татові сподобалося, підправив одне слово. І коли вийшло чергове ювілейне видання перекладів Лермонтова, то ніхто не звернув уваги, що там автор одного перекладу не І.Муратов, а О.Муратов.

— Ви подавали документи до Літінституту, маючи рекомендації дуже відомих українських поетів. Як вам вдалося їх отримати?

— Найцікавіше, що це були дуже різні люди: Рильський і Малишко! Як отримав? По-перше, вони добре знали мого батька. А я, так сталося, вперше побачив його, коли мені було років десять, у нього вже була інша сім’я. Але я до нього приїздив, коли він відпочивав в Ірпені, Коктебелі чи в Малєєвці під Москвою. Багатьох письменників і поетів знав з дитинства. Колись ми разом прийшли до Тичини, батько дуже поважав Павла Григоровича, любив його вірші – не ті, де оспівувалися народ і партія, а «Похорон друга», ранні поезії. В Ірпені познайомився з Максимом Тадейовичем Рильським. Володимир Миколайович Сосюра колись жив у нашому домі, письменницькому будинку «Слово» у Харкові, звідки половина мешканців потім переїхала до Києва, а другу половину посадили або розстріляли. Хвильовий застрелився в цьому ж будинку, в тому ж парадному. Там і Курбас жив деякий час… Багато людей знаменитих жило. Але не хочу брехати – мовляв, «я зростав у аурі…». Ні, я на це абсолютно не зважав. Був нормальним хлопцем, у футбол грав.

В Андрія Самійловича навіть були через мене неприємності: він порекомендував мій вірш «Кавун», його надрукували в якійсь комсомольській газеті — ледь газету не закрили! Хоча там нічого особливого не було, як на наші часи.

— Мабуть, за націоналізм?

— Ні, за паплюження образу соціалістичного села, зневагу до сільських працівників… Ціла постанова була на цю тему. Якби партійні керівники знали, що мені чотирнадцять років, вони, мабуть, не напружувалися б. Здається, в ту постанову потрапила і Ліна Костенко за свої перші вірші.

Вірші — то таке: коли пишеться — пишеш. В мене був період, коли я десять років не писав і думав, що це вже все. В мене віршування (й не тільки) йшло спонтанними хвилями. То я малював, і непогано: мене навіть узяли до Харківського художньо-промислового училища, а потім ураз «обездарів», нічого путнього не міг намалювати, і мене напів-вигнали, напів сам пішов. А коли я вже закінчував ВДІК, раптом знову прокинулося: мої малюнки навіть друкували в московських журналах, два чи три ввійшли до збірки кубинської поезії. Були роботи олією досить пристойні…

— Про вступ до ВДІКу ви пишете, що потрапили на іспити випадково, товариша прийшли підтримати. Чомусь багато кіномитців розповідають подібні історії…

— Це часто так і буває. Я був звичайний провінційний хлопець із Харкова. Чесно кажучи, я взагалі не розумів, що це таке — режисер. Я не знав і навіщо диригент в оркестрі, чому музиканти без нього не можуть грати? Хоча ніби й у культурному середовищі ріс.

Вступив на операторський факультет, оскільки багато фотографував. Я тими ліками (наркотиками фактично) заробив багато грошей, яких не міг показувати мамі, — і купив кілька гарних німецьких фотоапаратів. І з тими фотографіями приїхав до Москви. Мене взяли з першого разу, таке у ВДІКу траплялося дуже рідко.

— Чому перевелися на режисуру?

— Гадаю, це теж випадковість. (Цікаво, що на нашому курсі, здається, тільки один чи двоє залишилися в операторах, решта на тому чи іншому етапі життя перейшли в режисуру.) Ми робили фоторепортажі: хтось знімав на стадіоні, хтось у піонерському таборі, хтось на демонстрації, а я… Тоді випускний акторський курс Герасимова ставив «Юність Петра» за Олексієм Толстим. Я там зробив багато гарних фото. Сергієві Аполінарійовичу вони сподобалися. А заодно потоваришував зі студентами. Вони знали, що любить Герасимов, і підібрали мені такий репертуар, що він не міг не «клюнути».

— Цікаво, що саме?

— Уривок з «Тихого Дону», коли Мелехов повернувся з війни і бив поміщика Лістницького. Дуже емоційний момент. «Дорожные жалобы» Пушкіна, він дуже любив цей вірш. І банальну «Ворону и Лисицу», яку я читав дуже просто, наче звичайну історію. Я ж знав, що йому подобається!

— Якою людиною був Герасимов?

— Настільки різною! Насамперед, він був блискучий педагог. Геніальний! Хоча й завдав радянському кіно величезної шкоди, бо міг зробити режисера практично з будь-кого. Такої ж самої шкоди Станіславський завдав театру. До цього в театрі були геніальні й бездарні актори, посередніх не було. А Станіславський навчив усіх грати досить пристойно. Так і Герасимов. Дуже мало в нього було справді здібних учнів. Він не особливо напружувався, набираючи курс. Брав за якісь інші заслуги: хтось війну пройшов, хтось уже був кандидатом наук, хтось народним артистом. А потім уже режисерські здібності…

— З ким іще з відомих режисерів тоді спілкувалися? Мабуть, багато цікавих епізодів було…

— Був якось смішний випадок: на заняттях з монтажу нам давали чужі фільми, розрізані на кадри, щоб ми їх змонтували, як вважаємо за потрібне. Більш-менш класичні, але які трошки вийшли в тираж. Мені дісталося «Падіння Берліна» Михайла Чіаурелі. Цього фільму вже не показували, бо сталінські часи закінчилися. Там було дві серії. І я перемонтував на одну: майже без Сталіна і з мінімумом Берії. Одержав свою п’ятірку, тим і закінчилося б, але саме в той час Чіаурелі з-за кордону замовили зробити односерійний варіант, щоб там було поменше Сталіна. І хтось з його студентів йому сказав: тут один на другому курсі вже таке зробив. Принесли. Подивився. Йому сподобалося. Трошки підправив, переставив і сказав: «Хай так і буде!».

Ще в дитинстві я випадково знявся в Ігоря Савченка у «Богдані Хмельницькому». (Я тепер навіть не можу себе знайти в кадрі.) І потім, уже після війни, коли Ігор Андрійович знімав «Тараса Шевченка», мене привів до нього хтось із письменників і сказав: «Оцей хлопчик у тебе знімався». Він ніби впізнав: «Ну-ка повернись!». А в нас профілі дуже схожі, до того ж по-батькові я — Ігорович. Тож він ходив по студії і казав: «Это мой внебрачный сын!».

— А як ви перетнулися з Олександром Довженком?

— У ВДІКу була така традиція: знамениті режисери виступали перед усім режисерським факультетом, перед усіма курсами – і ті, хто викладали в нас, і ті, хто не викладали. Юткевич, Козинцев, Герасимов… Олександр Петрович виступав у великому залі, розповідав щось про Україну, і я йому поставив запитання українською мовою. Він здивовано подивився на мене і відповів теж українською. І все. А потім нахилився до директора інституту, щось запитав... Мабуть, той йому сказав, що я студент з України. Потім він почав викладати у ВДІКу, набрав курс. Якось ми з ним зустрілися, я привітався, і він пригадав: «А, то це ви мене тоді запитали?». Щось у нього в пам’яті зафіксувалося. І коли після третього курсу в нас почалася велика виробнича практика, весь наш курс майже без винятку пішов до Герасимова на «Тихий Дон». А на мене раптом приходить заявка з «Мосфільму», на «Поему про море» Довженка. Ми вже були одружені з Кірою, тож вона пішла зі мною. Герасимов сказав: «Я бы очень обиделся, если б это не был Сашко Довженко». Довженка всі дуже поважали, хоча він був дуже різкою людиною. Так сталося, що я єдиний у цій знімальній групі володів українською мовою, і Олександр Петрович багато зі мною спілкувався. Юлія Іполитівна влаштовувала сцени ревнощів! Вона мене визнала років через десять після його смерті, почала запрошувати до себе в гості, розповідати, а раніше ставилася дуже негативно.

Ми з Кірою в цій картині повинні були готувати спогади, невеликі за метражем, але дуже складні. У Кіри, наприклад, був похорон скіфського царя, вона піднімала грандіозні матеріали. В мене трохи легше: громадянська і Вітчизняна війна. Довженко сказав: «Якщо ви успішно це зробите, то будете самі й знімати свої шматки». Серйозно до нас ставився. Ми пропрацювали на «Поемі про море» аж до самої його смерті…

— Ваші перші самостійні фільми ви також знімали разом з дружиною. Як складалися ваші творчі стосунки?

— Кіно — така складна професія, що, коли до неї серйозно підходити, то вистачить роботи і для двох, і для трьох… Втім, я вважаю, Кірі дуже пощастило, що вона розлучилася зі мною. Я дуже тиснув на неї, не кажучи вже про те, що на нас обох тиснули партійні інстанції… Виявилося, у неї зовсім інший почерк. Ми обоє учні Герасимова, але в неї нічого спільного з Герасимовим не було. А могло цього й не відкритися. Вона могла просто не знати, що можна по-іншому. Коли ми знімали разом, я все ж таки їй диктував.

— Ви підтримуєте з нею стосунки?

— Ніяких, абсолютно. Вона така людина, що спілкується тільки з тими, хто їй потрібний. Це не є негативна риса. Кіра просто не бере за труд спілкуватися з людьми, які їй на даний момент не цікаві. Це не мене одного стосується, будь-кого. Вона людина по-своєму безжалісна. І завжди була такою. Це дуже складна річ… Зрозуміло, коли вона нічого не знімала, то я – скільки міг – допомагав, у нас дочка спільна. А коли Сергій Аполінарійович хотів допомогти, вона в нього не взяла гроші, відмовилася. Ще якісь люди пропонували допомогу — відмовлялася категорично. Коли я одружився вдруге, то, щоб не було ніяких сімейних непорозумінь, сам на себе подав на аліменти, бо Кіра ніколи б не подала! Їй би це і на думку не спало. Вона багато страждала, заслужила свою славу, я вже не кажу про те, що вона надзвичайно обдарована людина, надобдарована фантастично. У кінематографі є люди, які можуть робити щось життєподібне, і режисуру як таку не дуже видно. А коли людина має своє бачення дійсності, дуже своєрідне і специфічне, до того ж оригінальне за формою, це впадає в око. І відразу дає велику фору, великий плюс. Серьожа Параджанов так міг…

— Ви з ним товаришували?

— Боюся так сказати, бо, чесно кажучи, не знаю, як він ставився до мене. В усякому разі, коли я ображався і не приходив до нього два-три дні, він дуже нервувався з цього приводу, їхав до мене, вибачався… Він дуже любив два перші мої фільми — «Маленький шкільний оркестр» і «Чи вмієте ви жити?». Я намагався йому показати і наступні, але він сказав: «Нізащо. А якщо це г…? Я в тобі розчаруюсь, а мені незручно, я до тебе звик. Мої ж приятелі всі генії». Він усіх геніями обзивав! Я йому говорив: «Серьожо, це ти тому так кажеш, що всі знають твою перевагу, а одне діло — перевага над звичайними людьми, і зовсім інше — над геніями». Я до нього досить іронічно ставився, при тому, що завжди вважав його геніальною людиною. В нас були дуже своєрідні стосунки, іноді ледь до бійки не доходило, а він цього не любив, хоча й не був слабким. Коли йшло до бійки, то він одразу дуже знічувався.

— Через що ж ви ледь не побилися?

— В нас же були спільні торговельні справи з антикваріатом, і я від нього повністю залежав, бо тільки в нього був збут, він знав дуже багатих людей у Грузії, які це купували. Я міг знайти антикваріат, але не мав де продати за таку ціну, як він.

Так от, одного разу він дуже розлютився на мене. Це ж треба, такий збіг! Я приходжу до Сергія, а в нього на столі лежить перстень із величезним зеленим каменем, потертим трошки, на вигляд — пляшкове скло, оправлене в алюміній. «Я це купив у циганки за п’ять карбованців, а тобі, як другові, продам за десять. Згоден?» — «Згоден». Даю десятку, забираю перстень. А саме напередодні в журналі «Наука и жизнь» я прочитав, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття алюміній був дуже рідкісним металом, і в нього оправляли важкі коштовні камені, бо він легкий на відміну від золота. Я подумав: а чим чорт не жартує! Пішов до ювеліра, нашого спільного знайомого, той каже: «Це чудовий уральський смарагд!». Там було каратів шістдесят, але він був із тріщиною. Ювелір запропонував: «Можна вирізати бездоганний камінь каратів на десять». – «Скільки це буде коштувати?» — «Взагалі одну десяту вартості каменя, але тобі я зроблю за п’ять відсотків». — «А яка вартість?» — «Триста тисяч». Шалені гроші! Я пішов до Параджанова, розповів, мовляв, треба заплатити за роботу, вигідна ж справа. Він так засмутився! «Я, потомственный ювелир, а ты – проходимец!», невіглас, і таке інше! «Ти зрозумів, а я не зрозумів!!!» Урешті-решт ми так і зробили, він потім той камінь грузинам продав… Ми з цього, фактично, й жили.

— Параджанов мав неприємності з владою, зокрема, й через це?

— Його спочатку хотіли притягнути за антирадянські виступи, але то було безнадійно. Мене також викликали, навіть не в КДБ, а в якийсь номер у готелі, почали допитувати. Я їм сказав: «Він політично абсолютно несвідома людина!». Він писав листа Брежнєву: «Дорогой Леонид Ільич, отпустите меня в Персию…» Я кажу: «Тебе посадять у дурку». — «За що?» — «Бо Персії ж давно немає». — «Як? А персидські кішки, персидські килими? Як немає? Є!» До того ж політичний процес міг викликати резонанс. Тоді його вирішили взяти за спекуляції антикваріатом. Отут для мене настали погані часи. Сергій у своїх свідченнях хвалився тим, за що можна було отримати десять років і чого ні він, ні я ніколи не робили! Просто розв’язався язик, він не міг зупинитися. Я слідчому сказав: «Параджанов така людина, що ради красного словца не пожалеет ни мать, ни отца».

«Антикварний» процес мав бути відкритим. А влада хотіла судити його при зачинених дверях, тому зупинилася на версії гомосексуалізму. Все було підставлено. Нічого не довели. Однак усе одно посадили. Його зненавидів Щербицький, бо Сергій товаришував із сином Шелеста. А Щербицький ненавидів Шелеста і все, що з ним пов’язано. КДБ не дуже й хотіло цією справою займатися. Їм був вигідний Параджанов. Я переконаний, в його квартирі було стільки мікрофонів! — а всі в нього збиралися, говорили все що завгодно…

— У вас наразі нібито непорозуміння вже з російською владою…

— Так, я нібито у федеральному розшуку в Росії, не можу туди поїхати. Нещодавно мене запрошувала на свою виставку до Москви художниця Галя Шабанова, і її родич Сергій Ястржембський, помічник Путіна, пообіцяв усе владнати. А потім мовчання... Мабуть, і його впливу було недостатньо.

— Це, зрозуміло, через вашу поїздку до Чечні в 90-х. Як ви там опинилися і що робили?

— Я потрапив туди знову-таки випадково. Мій дуже давній друг, один з організаторів Народного руху України, а потім УНА-УНСО Анатолій Лупиніс сказав: «Є дуже багаті чеченці, які хотіли б зняти фільм про депортацію чеченського народу. Я їм тебе розрекламував». Я приїхав, познайомився, почав збирати матеріал, записував розповіді старих чеченців про депортацію, про життя в Середній Азії. І плакав, бо там такі жахливі речі були!.. А тоді якраз російські війська пішли на Грозний. І ось один чеченець, потім він став польовим командиром, а раніше був, здається, якимось радянським працівником, прибіг до мене в номер і каже: «Треба тікати!». Я здивувався: «А чого мені тікати, я ж не чеченець». — «Там ідуть контрактники, вони спочатку вбивають, а потім дивляться документи, кого вбили». І ми пішли якимись підземними коридорами під готелем… до в Урус-Мартана, далі в гори… Я сидів і не знав, що робити. Вони там воювали, а я... — стріляти ж я не вмів. Почав навчати молодих хлопців мінної справи. Чесно кажучи, ті міни, що я робив, були на той час позавчорашнім днем. Але дуже гарно спрацьовували.

А потім я запропонував вести контрпропагандистську роботу: вірші, пісні, відеофільми, — щоб розкладати російські війська. Вони й так були наполовину розкладені. Коли ми проїжджали через будь-який КПП, то — тицьнув гроші і проїхав. Мені зробили документи, гадаю, вони були справжні, тільки моя фотографія несправжня: підполковник медичної служби Едуард Сигізмундович Міцкевич. Це ж треба таке! І я в російській військовій медичній формі спокійно проїздив де хотів. Знімав фільми на VHS, більшість думали, що вони документальні, хоча насправді були ігрові: чеченці мають не східну зовнішність, блискуче розмовляють російською мовою і дуже здібні до акторства. Вони в мене по-справжньому билися й плакали по-справжньому…

— Незважаючи на загальновизнану кризу в кіно, ви й тепер досить активно знімаєте фільми. Тепер закінчуєте, судячи з назви, «Вбивство у зимовій Ялті», детектив…

— Детектив цей я зняв, як завжди, суто випадково. Колись мені не давали знімати «Татарський триптих», це вже було неподобство, я п’ять років нічого не знімав! І Богдан Ступка, який тоді був міністром, наказав: «Дати Муратову протягом тижня картину!». — «Та вже гроші розійшлися…» — «Все одно дайте, хай щось за менші гроші зніме». А я тоді готував для Укртелефільму такий собі напівспектакль, з якого вийшла картина «Провінціальний роман». Це був один випадок. Далі я все ж таки зняв «Татарський триптих» і дуже тим задоволений.

А потім почав пробивати дуже цікавий сценарій, не кон’юнктурний, але дуже для мене ідейно принциповий, який написав разом з відомим українським письменником Юрієм Бедзиком: про командира малого протичовнового корабля, який під час розподілу Чорноморського флоту підняв прапор України і під дулами російських гармат пішов з Севастополя до Одеси. Як броненосець «Потемкин». Був наказ його потопити. Командири російських кораблів, які цього чоловіка добре знали, навмисне в нього не влучали. Але ж він цього не знав! Ось така історія, вона називається «Командир і його кохання». Там багато й особистих колізій, ми тільки відштовхнулися від того факту. Прийшов черговий кіноначальник: «Оце ми будемо з Росією сваритися?». Хоча нічого образливого для Росії там немає. Мені сказали: «От якби якийсь детектив, бо в нас народ не йде в кінотеатри на українські фільми…» У мене був такий сюжет, я його доопрацював і тепер закінчую фільм.

— І що далі?

— Тепер чекаю. У мене є три дуже серйозні проекти. По-перше, оцей «Командир і його кохання», що ми разом з Юрієм Бедзиком написали (з дитинства з ним знайомі). Другий проект має назву-виклик: «Я — кримський татарин». Про депортацію кримських татар з погляду шестирічної дитини. Сценарій був опублікований у кримськотатарській пресі російською і, здається, навіть татарською мовою. І ще один — за «Розчахнутою брамою», яку ви читали. Звідти взято лісову історію. Сценарій, здається, цікавий. Там нема такого, як у наших теперішніх національно-патріотичних картинах — ті ж радянські фільми, тільки під іншими прапорами. У мене досить тверезе ставлення до всіх подій. Показую все, як воно було насправді. Я дав цю книжку почитати (і вона сподобалася) людині, яку поважаю, може, більше за будь-кого, — це пан Василь Кук, колишній головний командир УПА. Коли я підлітком був у лісах, то чув про для мене недосяжного Василя Коваля — він був тоді під псевдо, зрозуміло. І ось несподівано познайомився з ним. Років із п’ять ми з ним у дружніх стосунках, час од часу спілкуємося. І, знаєте, якби наш президент у свої п’ятдесят із чимось мислив так тверезо, як Василь Кук у свої дев’яносто чотири, то Україна була б щаслива.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво