ОЛЕКСАНДР КОРЖАКОВ: МИ ХОЧЕМО З УКРАЇНОЮ ДРУЖИТИ - Соціум - dt.ua

ОЛЕКСАНДР КОРЖАКОВ: МИ ХОЧЕМО З УКРАЇНОЮ ДРУЖИТИ

29 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 29 листопада-6 грудня

Справжній фурор викликала поява в Горлівці на кортах одного з найкращих у країні тенісного клубу ...

Справжній фурор викликала поява в Горлівці на кортах одного з найкращих у країні тенісного клубу «Стирол» депутата Державної думи Росії, заступника голови комітету з оборони російського парламенту Олександра Коржакова. Приїхав Олександр Васильович на запрошення народного депутата України, голови акціонерного товариства «Концерн «Стирол», засновника і незмінного президента однойменного тенісного клубу Миколи Янковського як повноправний учасник сьомого міжнародного тенісного турніру STIROL CUP 2002. Така пильна увага громадськості Донбасу до особистості О.Коржакова, звісно ж, була далеко не випадковою. Парламентська газета «Голос України» моментально відреагувала заміткою «Коржаков у ролі ластівки», в якій Олександр Васильович стверджував, що є розвідником на цьому турнірі, а потім, мовляв, привезе цілу команду учасників.

Гадаю, річ не лише в цім. Пристрасті підігрівалися принаймні трьома самодостатніми причинами, кожна з яких ставила російського парламентарія в центр зрозумілого людського інтересу. Втім, судіть самі. По-перше, такого рівня діючі і впливові російські політики, до того ж, причетні до всесильного відомства, в якому раніше служив нинішній президент Росії Володимир Путін, ще жодного разу не приїжджали в Донбас, якщо я, звісно, не помиляюся, так просто, «без протоколу». У тому числі, зрозуміло, й на тенісний турнір, у якому досі брали участь виключно бізнес-партнери «Концерну «Стирол». По-друге, О.Коржаков — автор гучної книги «Борис Ельцин: от рассвета до заката», написаної на основі одинадцятирічної роботи начальником служби безпеки першого російського президента. Ну і не слід забувати, що новий на турнірі STIROL CUP 2002 колега по ракетці уже ввійшов в історію як один із батьків-засновників знаменитого у своєму роді тенісного турніру «Великий капелюх».

Природно, буквально кожен крок відомого далеко за межами Росії аматора-тенісиста, який досі зберіг у своїй країні високий політичний рейтинг, викликав у Горлівці справжнє зацікавлення всіх учасників та гостей турніру. Ясна річ, не був винятком і автор цих рядків, якому автор люб’язно подарував свою книгу з автографом. Іншим пощастило менше, оскільки знайти гучні мемуари на книжкових розвалах Донецька можна було, але... два-три роки тому. Тому особливо завзятим фанатам Олександра Коржакова довелося добряче впріти, щоб дістати гостродефіцитну книжку й одержати заповітний автограф. У спілкуванні Олександр Васильович виявився людиною дотепною і компанійською, буквально з першого дня став душею турнірного бомонду. Вечорами під час приятельського застілля Олександр Васильович чудово виконував відомі радянські і російські народні пісні. Жартома сердився, коли хтось починав якусь пісню, але не знав більше одного куплета. «Будь-яка справа, — стверджував російський генерал-лейтенант, — потребує завершення. Тому й живемо так, що багато починаємо, але не доводимо до кінця». Аби підтвердити, яке значення він надає цьому принципу, розповів, що навіть обранцю старшої дочки — сину українки та росіянина, з яким Галина познайомилася, працюючи в Австралії, першого ж дня, коли той приїхав на оглядини в Москву, влаштував своєрідне випробування. Мовляв, а чи знає здобувач сімейного щастя хоча б одну пісню до кінця. І лише після того, як наречений з успіхом виконав веселу народну українську пісню «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела...», благословив вибір дочки.

Природно, наше спілкування на кортах «Стиролу» з О.Коржаковим переважно стосувалося тенісної тематики. Однак Олександр Васильович на будь-які запитання відповідав досить відверто і, так би мовити, незважаючи на осіб.

— Олександре Васильовичу, як часто ви граєте в теніс?

— Якщо перебуваю в Москві, то не менше двох разів на тиждень.

— Ви — один із батьків-засновників «Великого капелюха». А кому, власне, спала на думку ідея цього турніру?

— Назва «Великого капелюха», як ви зрозуміли, скопійована з «Великого шолома», а осінило 1992 року Шаміля Тарпіщева. Відтоді щороку проводилося по три-чотири, а то й більше турнірів на рік у різних містах. Іноді за кордоном, наприклад на Кіпрі чи в Греції. «Великий капелюх» неодмінно організовувався до або під час «Кубка Кремля», а коли проходив Кубок Девіса, то паралельно.

— І який же турнір вам найбільше запам’ятався?

— Важко сказати, адже мені довелося п’ять разів бути його переможцем.

— А хто, як правило, брав участь у таких турнірах?

— Тепер я розумію, що під час організації ми припустилися маленької помилки. Адже, за правилами, той, хто хоча б один раз виступив спонсором якогось турніру на суму не менше 10 тисяч доларів, стає постійним його учасником. І зараз таким правом користуються понад 200 чоловік. До того ж нині не дуже порядні люди захопили керівництво у «Великому капелюсі» і запрошують на турнір «вигідних» учасників. Тому сьогодні «Великий капелюх» втратив колишню принадність, а VIP-персони в цьому турнірі взагалі рідко грають.

— А що для вас теніс, так би мовити, взагалі і зокрема?

— Не хочеться повторювати банальних істин, але, погодьтеся, теніс, як і спорт у цілому, розсуває кордони, сприяє порозумінню та дружбі. У мене, приміром, з’явилися такі знайомства, яких я ніколи у житті не мав би при моїй професії.

— Наприклад?

— Дуже багато артистів, музикантів, людей відомих. Скажімо, всі знають академіка Коновалова — чудового нашого нейрохірурга, директора Інституту імені Бурденка. Однак мало кому відомо, що він чудово грає в теніс, хоч і доводиться йому раз на два місяці лікувати суглоби. Де б я з ним познайомився, питається? Хіба що, не дай Боже, лікуватися до нього привезли б. Бізнесмени цікаві є, котрі допомагають мені в якихось гуманітарних, благодійних акціях і у виборчому окрузі, і взагалі.

— А коли ви почали грати в теніс?

— Та ось уже десять років. Почалося в Юрмалі, куди після путчу поїхали відпочити з Борисом Миколайовичем. Там нас і залучив до постійних тренувань Шаміль Тарпіщев.

— Маєте в тенісі мрію?

— Моя мрія в тенісі — якомога довше пограти в теніс! Адже я приречений, колись мушу зав’язати: у мене з ногами дуже складно, одинадцять операцій на колінах, на одному — шість, на другому — п’ять. Природно, артроз, артрит, йде окостеніння суглобів.

— І як ви рятуєтеся від цих проблем?

— Рятуюся тим, що в тенісі не бігаю. Одиночку не граю, лише пару. Я тримаю зону, а партнер — задню лінію.

— Відомо, що Борис Миколайович не любив програвати. У тому числі й у тенісі. Вам доводилося в цьому переступати через себе? Адже в обов’язки головного охоронця входило не лише гарантувати безпеку «тіла», а й підтримувати його в доброму гуморі. Що ви можете порадити тенісистам спаринг-партнерам?

— Я ж аматор, почав тренуватися в 42-річному віці. Однак скажу, що тренуватися треба частіше і не сумувати через програші. Я ось, приміром, ніколи не засмучуюся, коли програю, спокійно до цього ставлюся. Кілька років тому О.Абдулов зняв художній фільм «Бременські музиканти», де мені довелося зіграти одну з ролей. І в цьому фільмі є фраза, коли молодший осел, перш ніж рушати в далеку путь, починає бідкатися: от, мовляв, знову потрібно возити «цих»... А старший каже: «Дурню, ти не розумієш, яке щастя возити друзів!» А я перефразував так: «Ви не розумієте, яке щастя програвати друзям і бачити, які вони задоволені!»

— Це ви маєте на увазі свої колишні особливі дружні стосунки з Борисом Миколайовичем? Їх навіть, як згадується в книзі, було скріплено двома ритуальними порізами рук і змішуванням крові. Романтично все це, напевно, виглядало, але, з другого боку, чисте хлоп’яцтво. Чи не так? А як це відбувалося насправді, хто був ініціатором?

— Ви маєте рацію. Хлоп’яцтва у Бориса Миколайовича багато, та й у мене також. (О.Коржаков усміхається і показує ліву руку. На зовнішньому і внутрішньому боках зап’ястя видно глибокі шрами. Один із них — внутрішній — справляє враження перерізаної вени.) Ідея ж належала Єльцину. Ситуація склалася така. Ми були в Якутії і сиділи в кімнаті відпочинку після сауни. На сервірованому столі лежали дуже гострі ножі для струганини. Борису Миколайовичу чогось раптом захотілося похуліганити, він любив схопити ніж і різко так — товсь — начебто тобі порізати руку, але під час руху — думав, що непомітно,— повертав ніж тупим боком. Декого це шокувало. Ну він точно так і мені зробив, а я навіть не поворухнувся. Ну, це його зачепило, і він повертає ніж гострим боком, а, що, мовляв, коли я поріжу справді. Я кажу, ріжте. Він узяв і різонув...

— Сам президент і різав, це ж вена?

— Звісно. Так, кров заюшила. Почали простирадло рвати, «запаковувати» руку. Борису Миколайовичу незручно стало перед людьми, що президент може так пожартувати зі своїм начальником служби безпеки. І він відразу каже, давайте й мені ріжте. Ріжте, ми повинні побрататися! Ну, я йому й сіконув, не тут, а з зовнішнього боку, щоправда, ніжніше.

— А вдруге з президентом руку на знак побратимства тоді ж порізали?

— Ні, просто років через два він забув і вирішив знову побрататися і кров’ю змішатися.

— Ця історія набула розголосу?

— Та ні, звісно. І я це завжди жартом вважав. Я і без того був вірний дружбі, вважав, що це навзаєм.

— Водночас еволюція ваших стосунків із президентом Єльциним призвела до повного розриву, потім до видання з метою самозахисту гучної книги та звернення в суд із безпрецедентним в історії Росії позовом до президента з приводу, як ви досі вважаєте, неправильного формулювання щодо вашої відставки.

— Так, я гадаю, що Борис Миколайович тоді ще погано тямив після чергового інфаркту, і все було зроблено з допомогою його факсиміле. Точніше, не думаю, а впевнений у цьому. Адже в першому складі уряду був Савостьянов — колишній «чаєнос» Гаврила Попова, якого потім Гаврило настановив начальником УКДБ по Москві та Московській області. Як відомо, у перші місяці демократії таке право в нього було. Ну а Єльцин КДБ боявся, тому йому важливо було призначити будь-кого — аби «демократа». Що той нічого корисного не вніс у цю службу, а лише шкоду, — однозначно. Однак найголовніша його шкода, вважаю, це те, що він зв’язався з такими типами, як Гусинський, і був, по суті, у них на побігеньках. Природно, за хабар, безплатно така людина не стала б «бігати». А впіймавшись на гарячому (про це в книзі розповідається), був звільнений протягом 10 годин. Природно, затаїв злість. Коли ж Єльцин переміг на виборах, то це вже був президент без свідомості. Фактично всім керував Чубайс, призначений на посаду голови адміністрації президента. Ось він і настановив Савостьянова своїм заступником з кадрів. Як же так можна? Людину, викриту у злочинній діяльності, причому у відвертій корупції, було призначено заступником голови адміністрації президента... з кадрів.

— Це той, хто прикривав Гусинського, коли ваші люди «сіли на хвіст» кортежу олігарха і мало не виникла крута перестрілка?

— Цілком правильно. Ось він усе і сфабрикував. Усе це звільнення. Чубайс йому тоді сказав: навіщо ти все це придумав, а коли затіяв, то сам і роби, і допоміг йому зв’язатися з Генрі Рєзніком. А Рєзнік жодного разу з Єльциним не бачився, у нього навіть доручення було підписане не Єльциним, коли він виступав у суді. Тобто все було липою при безнадійно хворому президенті. Я це розумів, однак усе ж, один відсоток зі ста, сподівався, що він таки з’явиться в суд поговорити зі своїм колишнім соратником.

— Але, погодьтеся, Єльцин міг нічого й не знати.

— Про це ж і мова. Я впевнений, що він про це не знав. Сподіваюся, друге видання книги дійде до свідомості Бориса Миколайовича.

— А перше дійшло?

— Дійшло лише до тіла. Коли я одержав 10 авторських примірників, то перший підписав Борису Миколайовичу. Передав, адже ми живемо з ним в одному будинку через стінку.

— І зараз?

— І зараз також. Правда, він боїться з’являтися, щоб не зустрітися зі мною.

— І яка його реакція була на книгу?

— Я його реакції не знаю. Швидше за все, він її не читав зовсім, але те, що в руках тримав і перегортав, знаю на 100%. Він, наскільки мені відомо, читає лише Пушкіна на ніч. Коли на тверезу голову о другій годині ночі прокинеться, бере томик Пушкіна і починає читати, щоб заснути знову. А так він нічого не читає.

— Про що ще буде в новому виданні?

— Окрема глава, гадаю, має бути про службу безпеки президента. Потрібно внести ясність. Багато нелояльної до нас вашої братії несправедливо про неї писало, а служба виявилася достойна. Ще Рейган свого часу її оцінив, сказавши, що це одна з найсильніших спецслужб узагалі, чи не всього Союзу, які з’явилися в молодій Росії.

— Вона не лише охороняє президента?

— Відомо, що американська sеcret servis протистоїть також фальшивомонетникам, а на російську СБП додатково була покладена функція боротьби з корупцією. Коли Єльцин мені запропонував її створити, то я передусім поставив умову, що для служби не повинно бути недоторканних.

— Олександре Васильовичу, а що ви думаєте про майора Мельниченка? Ця тема в Москві обговорюється?

— Обговорюється. Але я, чесно кажучи, до цього ставлюся спокійно. У нас такого бути не могло, оскільки президент мусить уміти підбирати начальника своєї служби безпеки. Він має бути відданий ідеї та президентові і має добирати не так працівників, як соратників по роботі.

— Тоді виникає цікава правова, та й моральна, колізія. Адже в законодавстві багатьох країн, в Україні, наприклад, та й у Росії, напевно, теж, передбачається норма, відповідно до якої жоден громадянин не має права виконувати злочинний наказ. Мельниченко стверджує, що «діяв у стані необхідної оборони і крайньої необхідності» (а це, відповідно до статей 36, 39 КК України, не є злочином), а також «ніколи і нікому не розголошував відомостей, що становлять державну таємницю». То що ж учинив Мельниченко — зраду чи щось інше, викликане найвищими, як він стверджує, інтересами держави та народу?

— Я залишив би це на совісті українців. Бо в мене своє ставлення до Леоніда Даниловича та майора Мельниченка. Але я вважаю, що записувати кухонні розмови, а потім це видавати за злочин — несерйозно. Ми теж на кухні дозволяємо різні речі на адресу наших недоторканних. Обговорюємо і президентів, і навіть вищих найсвятіших наших. Кухня — вона і є кухня!

— Одне слово, цілком зберігається менталітет ще «тих» часів?

— Сталінських і пізніше, коли могли посадити, якщо загорнув ковбасу в газету з портретом вождя.

— Ваша книга, як ви, напевно, знаєте, викликала в Україні великий резонанс.

— Однак у вас не видавалася. Гадаю, через те, що автор не дуже схвально відгукнувся про вашого нинішнього президента. Але там усе правда, я писав, як акин киргизький, що бачу — про те пишу.

— Перед нашою розмовою я спеціально проглянув це місце. Там розповідається про зустріч Єльцина та Кучми, коли Леонід Данилович хотів заручитися підтримкою перед майбутніми виборами і трохи не розрахував сили під час багатого застілля, після чого його довелося виносити.

— Так, а Єльцин летів у одвірок і я мусив упіймати 120 кг тіла, після чого в мене розійшовся 25-сантиметровий шов від операції, зашитої незадовго до цього грижі білої лінії, коли м’язи преса розійшлися через надмірні спортивні та фізичні навантаження. Тоді мені навіть часу не дали на необхідну реабілітацію. Єльцин відвів на все лікування два тижні. Тепер потрібна повторна операція, а коли її робити?

— Погодьтеся, на тлі викриттів майора Мельниченка в Україні таке сприймається як ласкавий подув вітерцю.

— Україна — демократична держава, і я гадаю, що в кожному разі задля престижу тут не стануть утискувати видавництво, якщо воно захоче опублікувати мою книгу. Може, не захочуть російською, ну, будь ласка, перекладайте українською. Може, ще сильніше вийде. Та, у всякому разі, поки що інтересу не було виявлено.

— З передмови можна зрозуміти, що видання книги є своєрідною формою самозахисту від цькування, розв’язаного «оновленим» оточенням президента, загрози фізичної розправи та «дозволу сім’ї на арешт Коржакова». Скажіть, оскільки тираж такий величезний — понад два мільйони, то ви повинні були ще й гонорар одержати?

— Так, я дуже хороший гонорар одержав у Росії. А за кордоном надто багато метушні — там податки, тут податки. Отримуєш копійки, а розмов... Тому я намагаюся гроші залишити в країні, яка видала книгу. Приміром, у Чехії віддав фонду «Развитие русской культуры и русского языка», щоб вони російською мовою друкували книги наших сучасних письменників і класиків. Після цього фонд інтенсивно почав працювати. У Югославії передав свій гонорар у фонд загиблих у телецентрі, який розбомбили американці. Було багато жертв. Я побував там після бомбардування, дуже неприємне залишилося враження... Великі країни не друкували мою книгу. Ні Америка, ні Франція, ні Німеччина. А ось деякі держави СНД, Японія, Китай, Болгарія, Польща, Ірак — усього 15 країн — надрукували.

— Після того, як книга побачила світ, щось змінилося у вашому житті?

— А як же, після цього тодішній міністр з податків і зборів Федоров записав мене в 100 найбагатших людей Росії, оскільки я чесно сплатив податки зі свого гонорару. Тоді я до нього підійшов і сказав, що назву без проблем сотню людей, багатших за мене в тисячу разів, але їх у списку чомусь немає, на що цей «дбайливий» фіскал розвів руками.

— Книга вийшла 1997 року, а через рік вибухнув дефолт. Ви це відчули?

— Ще б пак! Дефолт майже всі заощадження з’їв.

— І ви не скористалися плодами своєї літературної праці?

— Чому ж. Скористався, почасти. Дуже багато грошей відвіз у Тулу. 250 тисяч доларів віддав для сліпих, ще за 250 тисяч «зелених» побудував єдиний у Тулі критий тенісний корт плюс багато іншої благодійності було за рахунок того гонорару. Я просто не розраховував, що буде дефолт, гроші йшли добре, регулярно. І тут такий обвал. Мало того, що видавництво розорилося і не заплатило більшу суму, то ще й те, що було на рахунку, перетворилося на копійки. Але я не шкодую. Як ви вже зрозуміли, цього року готується до друку нове видання книги. Оптовики стверджують, що досі на неї є попит.

— Вітаю! Однак, погодьтеся, різного роду викриттями читацька аудиторія сьогодні пересичена і у вас, і у нас?

— Ви маєте рацію, я торік склав план і почав наговорювати текст, але потім зрозумів, що це може бути для широкої публіки не так уже цікаво. Перший наклад моєї книги про те, як живуть можновладці в Росії, сумарно склав понад 2 млн. примірників. Через рік на цю саму тему видав книгу «Мракобесие» мій колишній підлеглий, полковник, начальник відділу П, мій нинішній партнер по тенісу Валерій Стрєлецький. І я сказав би, що вона вийшла гострішою, з хорошими фактами, оскільки моя була свого роду пробною кулею. Однак «Мракобесие» витримало наклад усього лише 25 тис. примірників. Років через півтора знову цю ж саму тему розвиває у своїй книзі «Вариант дракона» Юрій Скуратов. У книзі подана дуже цікава фактура, але... Оголошується наклад 25 тисяч примірників, друкується лише 10 тисяч, і... книга все ще лежить на полицях. Це свідчить, що сама собою тема вже обридла. І коли до мене звернулося видавництво «Детектив пресс» із пропозицією перевидати 100-тисячним накладом книгу, я вирішив внести зміни, доповнити і дати відповідь своїм виборцям та читачам на деякі цікаві для них запитання.

— Скажіть, а як узагалі народилася ідея приїхати в Горлівку? Ви знайомі з Миколою Андрійовичем Янковським, президентом тенісного клубу «Стирол»?

— Дотепер ні, але ваш земляк — один із директорів «Москонцерту» Микола Петрович Чернов — товаришує з горлівцями давно, запрошує сюди найвідоміших російських виконавців. І коли він дізнався, що я можу приїхати, то Микола Андрійович надіслав мені запрошення. Тепер, смію гадати, ми потоваришували.

— Ваші очікування справдилися?

— Знаєте, мене запрошували на два тижні на відпочинок в Іспанію за вищим класом. Однак я залишився вдома, будував кам’яний дім у селі Простоквашино, і, як бачимо, правильно зробив. Європу заливало, а в нас була спека несосвітенна. Чудово ми провели час і в Донбасі. Орловка, звідки Чернов родом, місце унікальне, лежить за годину їзди від Горлівки. Щоранку я отримував величезне задоволення, купаючись в озері, у яке впадають три чисті річки. Микола Петрович поруч зі своїм «родовим маєтком» обладнав пляж, вагонів зо два кварцового піску привіз.

— З’явилося бажання знову приїхати в Донбас?

— Із Миколою Андрійовичем Янковським ми домовилися в перспективі організувати в Горлівці турнір, на який приїде команда тенісного клубу ЦСКА, за який я граю. Готовий організувати хороший склад, куди ввійшли б і генерали заслужені, і відомі артисти, припустимо, Микола Караченцов, композитор Максим Дунаєвський, хокеїст Павло Буре та інші.

— Такий турнір у принципі навіть може бути в рамках заходів, присвячених майбутньому проведенню року Росії в Україні.

— Цілком. Але треба подивитися, чи не закінчаться всі заходи в січні-лютому? Тому треба ввійти в програму.

— А як щодо тенісного турніру між російськими й українськими парламентаріями?

— Це поки що навряд чи, оскільки в Держдумі мало хто грає в теніс, більше у футбол. Хоча, звісно ж, ідея заслуговує на увагу.

— Якщо ви називаєте Україну демократичною державою, то дозвольте поцікавитися — наша країна демократичніша, ніж, перепрошую, Росія?

— Я не порівнював, але, як на мене, у Росії більше балачок.

— Вибачте, а чи можна розцінювати ваш приїзд на турнір у Горлівку як один зі способів, прийомів зміцнення вашого політичного реноме в Росії?

— Якось про це не замислювався, я взагалі вважаю, що колись кордони у нас відкриються, як у Європі. Просто нагородили, грошей стільки угробили, взяти хоча б на харківському кордоні. У мене це викликало, чесно кажучи, сумні асоціації. Я жодного кордону такого не бачив міжнародного. Там максимум два шлагбауми, а тут що коїться?! Ми ось їхали, я депутат, підходили, запитували, дозвіл просили, щоб пропустили без черги. З одного боку, звісно, ніяково, що без черги, але, з другого, навіть отримавши штампик, мусили ще дві години проходити кордон. Хоча в інший час, кажуть, інакше: мовляв, осінь, повертаються всі. Гаразд, але ж будок і воріт — півтора десятка, а працює одна-дві. Один шлагбаум впускає, другий випускає — усе. Для чого створювалися решта воріт? Відповідь очевидна — щоб не було черг!

— Формена, «понімаш», як сказав би Борис Миколайович, дискредитація СНД.

— Еге ж. Три роки тому я в Крим приїхав, то там вийшов прикордонник, загнав усіх у відстійник. Дітлахів зібрав з 30, а спека неймовірна. І таким тоном став розмовляти з нами, лекції читати, як злочинцям, що мені захотілося розвернутися і якомога швидше поїхати назад. А ми ж гроші привезли у вас залишити! А назад поверталися... Я не можу більше двох пляшок хорошого массандрівського «Кокура» взяти з собою. Купив три в’язки цибулі, то хотіли викинути. Я запитую: у вас що, цибуля — стратегічна сировина? Стоять на дорогах, торгують, не знають, куди подіти. Мені пощастило — допомогло депутатське посвідчення, а проста людина не може дві в’язки цибулі взяти з собою. І це не президенти роблять. Дурні люди внизу, єфрейтори на посту чи трохи вищі званням. Звісно, дискредитація.

— До речі, розповідаючи в книзі про співробітництво з sеcret servis, ви зазначили, що американці на бенкетах не пили, а «наші хлопці так жорстоко себе не мучили». Мовляв, головне, щоб начальство не помітило, а генерали намагалися пропустити чарку так, щоб підлеглі не бачили. Цікаво, зараз таке можливе?

— Зараз? Ситуація змінилася, оскільки Путін не п’є. Якщо кого помітить, то там питання жорстко стоїть — відразу виганяє. У нас було простіше, оскільки Борис Миколайович нечасто тверезим був. Він не міг помітити, потрібно було дуже багато випити, щоб він помітив. Потрібно було Костіковим бути для цього.

— А чи міститиметься аналіз діяльності В.Путіна в новому виданні книги?

— Гадаю, не варто про це говорити. Поки що він дуже залежний. Від кого? Від «сім’ї»! Тому великого результату діяльності ВВП як президента я поки що особливо не бачу. Помітних рухів поки що немає, хоча, ніде правди діти, зарплату вчасно стали платити, бартер майже канув в історію, пенсії платять регулярно. Але вони такі, що прожити неможливо. І стабільність поки що дуже відносна.

— Гадаю, ваш відвертий лист Борису Миколайовичу після відставки багатьох зачепив за живе. Особливо про роль транснаціональних компаній, діяльність яких негативно позначається на Росії. Це й для України актуально?

— Звісно, ми ж говоримо про світовий уряд.

— Він існує?

— Я кажу умовно. У принципі, це ті ж таки транснаціональні компанії, що давно поділили світ на частини і домовилися, як діяти спільно, не воюючи одна з одною. Звідси і Югославія, звідси й Афганістан, звідси й Чечня. Що заважає американцям визнати Чечню, ну, скажімо, не імперією зла, як Рейган назвав величезний СРСР, а, оскільки Чечня маленька, то нехай буде королівством зла? Таж ні, вони, навпаки, «за».

— Україна через два роки знову йде на вибори. Кого б ви хотіли бачити президентом свого найближчого сусіда і стратегічного партнера?

— Вирішувати українцям. Однак, певна річ, хочеться, щоб він був достойною людиною, яка ставиться до Росії із симпатією. Ми хочемо дружити!

— Про що ви, Олександре Васильовичу, та в нас усі такі!

— Та не всі. Починаючи з першого. Та й нинішній не кращий. Нужда примушує?! Хоч і в Радянському Союзі, коли я їхав на змагання у Луганськ або Львів, я їхав в Україну, а не в Росію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво